№ 56. Проведи мене через Терпіння

 (оповідання)

– Ти знову спиш на ходу? Якщо ти зараз заснеш, ми помремо, – грубий поштовх в спину, але я навіть не обурювалась.

У цей момент він був, як ніколи, правий. Не можна було втрачати ані хвилини. Я похитала головою, проганяючи останні залишки сну, які реп’яхами лишались у думках. Ліхтарик світив ледь-ледь, тому до місця призначення ми просто-таки повзли, намагаючись не впасти у цьому степу. Трава, місцями по пояс, буяла, розкошувала, була справжньою царицею цієї місцини, і не давала зробити широкого кроку. Аби не темінь, усі можливі відтінки зеленого кольору залюбки б радували око та змушували б зупинятись і роззиратись довкола. Але я могла тільки намагатись вбити двох зайців: спробувати піти швидше і не впасти. Хоча протез у моїй нозі (вірніше, замість неї) на великі кроки розрахований точно не був, лише на швидкі та дрібні. Я не мала змоги робити розмашисті кроки чи, наприклад, марширувати, але ця залізяка була  рухлива. Та і помріяти про нормальний людський крок досить приємно. Якщо взагалі у цьому світі лишалось ще щось нормальне, тим паче – людське.

– Ти впевнена, що ми до нього потрапимо на світанку? – у нашому тандемі за паніку відповідала не я.

У мої обов’язки входили лише карта та ліхтарик у руках. А ще спокій, відсутність сум’яття і холодний розум – усе, чого так бракувало саме цьому представнику чоловічої статі, який проривав траву поруч зі мною.

– Так, якщо ми будемо іти всю ніч. Можливо, сонце вже встане, але ми точно дістанемось туди набагато швидше за них. Дорогами тут вже бозна-скільки не користувались, ти уявляєш, як вони заросли? – але в цих словах я вже не мала такої ж впевненості, як на початку нашої мандрівки.

У моменти, коли впевненість тебе полишає, треба пригадувати, хто ти і чому знаходишся саме тут. Це стає твоєю мантрою, якщо ти не знаєш жодних інших. Так набагато легше.  І у кожної мантри є свій початок…

Своїх батьків я не знаю. Сумніваюсь, що я їх взагалі маю – завжди була “лабораторною”, скільки себе пам’ятаю. Так само, як і Богдан. Так, саме Богдан! Хто б не давав йому цього імені, у нього було досить цікаве почуття гумору – нарікати дітей у постапокаліптичному світі слов’янськими йменнями! Тим паче таких, як ми… У мене немає ноги нижче коліна, зате там красується блискучий протез. Так само замінені на штучні кілька пальців на лівій руці. У Богдана – протезні рука та стопи. Першою він майстерно користується, вигинаючи її так, як я не можу вигнути свої дві здорові разом узяті. Стопи ж ховає у взуття – і йому не муляють ні пісок, ні камінці. Загалом, ще є кілька інших цікавинок у наших організмах. Про деякі з них, певно, ми і самі не знаємо. Схожі на аплікації, які зібрали з кількох різних частин, змішуючи і експериментуючи, аж раптом щось вийде! Правда, чому “схожі”? Ми такі і є. Пазли, які до того ж, збирали з різних наборів…

Кілька років тому я таки віднайшла в архівах записи про дітей, над якими експериментували ще жорстокіше, ніж над нами, але ніхто з тих піддослідних не вижив. Аби у науковців не закінчився біологічний матеріал, то дослідження проводились і надалі. А так – дзуськи! Я і Богдан – останні, найслабші, ледве витримали ці експерименти, тому на нас проект і було призупинено. До “кращих часів”, як любила казати доктор Палагнюк. Вона сама завжди підкреслювала, що “доктор”, а не лікар чи, боронь Ньютоне, аспірант! Хоча я відкопала одного разу її особову справу – вона не захистила жодної докторської! А лікарем вона не була і поготів! Гіппократ у труні перевернувся би від того, що ці “доктори” робили у своїх кімнатках під землею!

Зняття заборони на генетичні експерименти в свій час не зробили особливого “буму” у науці, адже їх і до того проводили. Просто почали робити це все офіційно, “задля блага людства”. А от підпільно розробляли набагато небезпечніші випробування: мутували людей на “раз-два”, зрощували їх з найрізноманітними елементами, як природньо створеними, так і штучно…

Ні я, ні Богдан не отримали ніякої освіти. Ми хапали інформацію шматочками, потім ділили її між собою, немов злодії награбоване добро, напівчесно! Інакше і не виживеш… Робити все треба напівчесно – наче і не брешеш, але не домовляєш, наче і не крадеш, але не до кінця ділишся. Красти й так не було чого. Окрім інформації. Адже якщо під землею ще була якась цивілізація, то зверху люди просто подуріли. Перебили один одного… Вони не підписували жодних угод чи домовленостей, але стали піддослідними у грі науковців. Тих, хто тримали світ у залізному кулаці. Тих, хто експериментував, влаштовуючи свої правила та насміхаючись з усього людського, що могло трапитись на їхньому шляху. Я ще малою любила подовгу сидіти і дивитись на екрани у кімнаті доктора Палагнюк, слідкуючи за цятками різних кольорів, які нишпорили там: стикалися, розбігалися та міняли своє забарвлення. Коли я виросла, то зрозуміла, що ті цятки – то люди. От тільки їх майже не лишилось на екранах…

Зате природа змогла нарешті вільно дихати і буяти, залишившись без лап свого загарбника. Зосередившись на знищенні один одного, люди забули про іншу мету свого життя – знищення природи. І тому трава, яка зараз обплутувала мій протез, немов клубок змій, була якраз наслідком того всього. До речі, про холоднокровних:

  • Як думаєш, тут можуть водитися змії?
  • Тут може бути все, що завгодно, починаючи від змій і закінчуючи “павучками”… Але я сумніваюсь, що є щось таке ж навіжене, як ти, щоб отак стрибати в тій траві, – відсапувався позаду Богдан. Йому було легше – його протези були у взутті і вже точно  не мали різноманітних болтів зі звичкою випинатись і заплутуватись у всьому, де тільки можна було. Але хлопець відставав – я вперта, а моя “майже” нога була лише стимулом, а не перепоною рухатись швидше. На декілька потенційно втомлених м’язів менше… 
  • Та ну, тут надто давно нікого не було. Тому і думаю, чи є дикі тварини… Степи українські, буйні, чого ж ви такий супротив нам чините? – я важко зітхнула.
  • Сама тільки-но відповіла! Бо вони мало того, що буйні, так ще й українські! Аби ці степи були покірні, я би почав сумніватись у їхній національності, – хмикнув позаду Богдан, після чого наздогнав мене і поклав руку на плече.
  • Ану спинись на хвильку. Я не довіряю твоєму “шостому чуттю”, хочу сам поглянути на карту, – він узяв з моїх рук шматок заліза і покрутив його так і сяк.       Це не була нормальна, звична карта – аби ж! На звиклих електронних, з вбудованими компасами і підказками, стояли чіпи відслідковування, підтримки і ще бозна-чого. Напхати туди найрізноманітніших забавок і подивитись чи воно не вибухне – ось мета двадцять другого століття! Тільки чомусь у руках цього покоління, як у поганої господині – усе горіло.
  • Слухай, узагалі-то, такі технарі, як ви, і довели цей світ до цього стану. Так що мовчи про моє “шосте чуття”, – я відібрала карту назад.
  • Узагалі-то, – цей нахаба передражнив мене, – такі гуманітарії, як ви, просто не змогли вижити і тому дозволили нам все запороти.

 Стара добра суперечка. Правда ні від технарів, ні від гуманітаріїв не лишилось і сліду – хіба що перші переплелись з “природниками” і змогли так забезпечити собі можливість вижити. Від літератури, окрім наукової, відмовились. Неточні науки, окрім тих, які допомагали у записах – відкинуті. Історію, як неймовірно неточну науку, забули – “пережиток минулого”, казали лабораторники. Ідіотизм, скажу я вам, – знищувати все, де точна наука не може мати владу. Історія лишалась у вигляді стареньких легенд і оповідок, яким ніхто не йняв віри. Ото і довідмовлялись…

  • А знаєш, якщо довго жувати пшеницю, можна отримати смак хліба, – підколов мене хлопець, – ти так і наїсися.
  • Я твоїм балачкам не вірю з тих пір, як ти в дитинстві сказав мені, що з вишневих гілочок тече вишневий сироп, – я відкинула його дурнуватий жарт від себе разом з тим, як відкинула неслухняне пасмо волосся з лоба.

Співрозмовник тихо захихотів:

  • Але ж і потішно ти тоді виглядала!
  • Мені було шість! – обурилася я.
  • Зараз шістнадцять, багато змінилось?– він знову вихопив карту з моїх рук і примружився:
  • З яких пір ти вивчала китайську? –  посвітив ліхтариком, не розуміючи мого почерку.
  • Сам ти китайська, – розсердилась я, – ми зараз доходимо до місця, де колись було село Спасівка. Перейдемо його, потім степами дійдемо, до села Терпіння і будемо на місці!
  • Якщо ми не дійдемо так швидко, як кажеш ти, то терпіння увірветься мені, і ніхто тебе не спасе, – скаламбурив Богдан і тепер він відкинув чорне пасмо з очей, усе-таки віддавши карту мені назад.
  • А я казала, тобі треба підстригтись! Тепер мучайся, – зробила вигляд, що то не я так само забираю волосся від очей та знову почала смикати обплутаним травою протезом.
  • А я казав, тобі потрібно було відростити ногу, а ти мене не слухала, – хлопець зітхнув і почав обрізати траву, даючи мені можливість рухатись.
  • Ага, щоб вони мені якусь козячу ратицю приростили? Я б так і фавном стала, а ми не у фантастичному творі, якщо ти раптом не знаєш!
  • Ой, а чого б то нога твоєї родички на тобі б не прижилась? – за ці слова хлопцю прилетів копняк здоровою ногою.

Мені і справді хотіли приростити замість протеза ногу якоїсь тварини і подивитись, що буде, але вирішили не ризикувати останнім представником біоматеріалу жіночої статті.

Узагалі, тут я маю почати розповідати, як довго і з перешкодами ми втікали з лабораторії, розташованої на околицях Запоріжжя. Як полягли в нерівній боротьбі з нами науковці, а ми, двоє героїв, заляпані кров’ю, під пафосну музику, що з’явилась невідомо звідки, йшли  далі. Але якби не так. Якби не теє, та не онеє, та ще не дещо другеє, як то писали в старих книгах. Я не брехатиму. Ми просто вистрибнули з машини, яка прямувала у Мелітополь не найкоротшим шляхом – ученим різко запраглось подовше милуватись природою. То їм на море хочеться, то околицями помилуватись, то ще чогось… На це і розраховували, тому потрібно було лише заздалегідь усе продумати і вшитись у них з-під носа, вкравши ще й всю апаратуру, яка нам знадобиться. То брехня, що науковці неуважні і розсіяні. Максимум – надто самовпевнені і спокійні. Спробуйте вкрасти у науковця його винахід, він вам руки й ноги місцями поміняє за таке. До речі, бачила один такий експеримент вони ставили – поміняли кінцівки місцями у однієї дівчинки. Я вже не пам’ятаю, як її звали. Експеримент провалився, тому її утилізували.

У цьому й була проблема, від якої ми намагались врятувати наступну Україну. Лабораторні так багато ставили дослідів і утилізовували невдалі експерименти, що у них закінчився біоматеріал в усьому світі, а досліди ж кортить на чомусь ставити. Тваринки їм нецікаві вже. Рослини й поготів. Людей подавай. Ну, не лаборантів власних же використовувати? Отак і почались досліди з віднайдення доказів існування паралельних світів. Ми, в свою чергу, лише посміювались з них і попивали собі комплексні коктейлі, сидячи у кутку лабораторії. А ці “науковці” віднайшли!

  • Слухай, – порушила я тишу, бо йти мовчки було просто нестерпно, – ти думаєш, їхній задум все-таки вдасться?
  • Якщо вони помилились у своїх розрахунках, – потиснув плечима хлопець, поправляючи наплічник, – то ми помремо. Якщо ні і ми нічого не встигнемо, то помремо не тільки ми – загине наступна нація. Так само, як загинула наша, і всі їй сусідні, які стали жертвами цих фанатиків.
  • Не всі, – заперечила я, – я читала у старих архівах, що деякі просто позагинались з голоду… І ще через природні катаклізми…
  • А ще там написано, що деякі вимерли через бундючність і дурість, ти знайшла яким архівам вірить, – насмішка у голосі була мені відповіддю, і я лише закотила очі, продовживши мовчати.

Ми підходили до колишнього села. Від нього лишився лише скелет – воно було одним із багатьох, спалених сусідніми селами дощенту. Тільки обвуглені залишки стін, які поодиноко стирчали з землі. Не було навіть зрозуміло, де тут вулиці – все просто вкрито сірим попелом.  Ні травинки, ні якоїсь яблуньки – лише обпалені стовбури, які подекуди лежали поперек дороги. Спасівку нічого не врятувало. Якраз на той момент винайшли новий вид полум’я – він дуже швидко спалахував, поширювався та палив усе, окрім солі. Хтозна, як вченим довелось його віднайти. Та осипати сіль навколо спантеличеного сонного села і підпалити його зміг би кожен дурень. А винахідникам тієї зброї було байдуже. Науковці лиш потім позбирали декілька обвуглених кісток для своїх записів і дослідів, як впливу вогню на біоматеріал. Вони так і кликали нас – біоматеріал. У моменти найбільшої ніжності – біоматеріал первинний. Мене це бісило страшенно, адже навіщо тоді було давати нам імена? Мені відповіли, що раніше у них була дуже чутлива лаборантка, яка сприймала чомусь дітей близько до серця і навіть називала їх. А особисто моєму “доктору” на це було начхати – вона їх не запам’ятовувала.

Я акуратно ступила на попіл. Дивно, минуло вже точно кілька десятків років, як не півстоліття з часу пожежі, а попіл ще не весь розвіявся вітром. Під ногами захрустіло. 

  • Якщо твій протез проткне якийсь череп, я його виймати звідти не буду, – віджартувався хлопець і бадьоро обігнав мене, вихваляючись – бачте, він може іти уперед спокійно серед цих всіх привидів-будинків, металевих скелетів поплавленої техніки, кісток людей, – у цих людей могло бути майбутнє, – відкинув  з дороги чиюсь кістку чорнокосий і примружив очі, вдивляючись у обрій. Зліва вже починало трішки жевріти – наближався схід сонця, – вони ж собі спокійно жили і навіть не підозрювали спершу, що вже розпочато полювання, розумієш? Адже спочатку проект був замислений просто як експериментальна станція, яка мала б лікувати хвороби і шукати вирішення проблем, створених людьми…
  • Так… Вони і знайшли, – потисла я плечима, – найлегший, до речі – просто знищити людину і чекати, доки природа сама стабілізується та відновиться. Та і труїти завжди цікавіше, ніж лікувати.
  • Так, розумію. Але бути отак заживо спаленим одного ранку? Чи, наприклад, убитим хімічною зброєю? Ти ж читала, як знищили Київ – просто отруїли Дніпро. Отруїли настільки, що через кілька днів епідемія огорнула дві третини міста.
  • Таким чином вони відбирали генетично сильніший матеріал, над яким можна було ставити химерні досліди, – я схилила голову набік.

Ми обоє це добре знали. Та знову і знову обговорювали. Певно, щоб просто увіритися в правильності наших наступних дій. Та і взагалі нашого рішення. Дурнувата людська звичка – сумніватись, коли назад вороття немає. Це як коли ти вже вийшов з дому, але починаєш згадувати, а раптом не вимкнув прилади чи роботів.

  • Та звісно. А потім почались генетичні експерименти, створення нових мутацій… І не тільки ж у нашій країні – усюди! Це вже пішов просто азарт – хто зробить більше, краще, цікавіше перекрутить людське тіло, розщепить атоми і молекули… – не вгавала я.
  • Зате тепер немає війн, голоду, тероризму та утиснення прав… – вкотре Богдан повторював цю думку.
  • Ага, був просто один масштабний геноцид довжиною більше ніж  у півстоліття. Геноцид – вирішення усіх ваших проблем! Купуйте один геноцид – отримуйте чисту Землю в подарунок! – я похмуро розсміялась.

Сміх, навіть тихий і зовсім невеселий, не пасував цьому місцю. Колись мальовниче українське село тепер перетворилося на одне суцільне згарище. Тут жили люди з власними мріями та бажаннями. А тепер – мертва зона…

Задумалась, не дивилась під ноги, тому ледь не гепнулась у бездонну яму посеред дороги. Богдан підхопити мене устиг, а от карту – ні. І полетів єдиний наш путівник у безодню.

  • Я запам’ятала маршрут! – рвучко вигукнула, бо нерви таки у нього не залізні. А жаль! Могли б підлатати, і хлопець перестав би мотати мені мої.
  • У дівчаток в голові карта не тримається, – скривився мій супутник.
  • Це тому, що в нас у головах ще багато чого є, – відповіла йому я не своїми словами. Колись вичитаними. Але він мені повірив. Та й справді, це останнє село на нашому шляху, далі – степ. Перейти Терпіння і дістатись до Кам’яної Могили. Не так вона й далеко, певно.
  • Як думаєш, вони вже помітили, що ми вкрали Зуба? – питав байдуже Богдан.
  • Нашу відсутність точно помітили, не думаю, що за Зубом слідкували. Їм би і на думку не прийшло, що хтось його поцупить. Я дивилась їхню статистику, де було враховано нібито все. Який дурень може думати, що можна все врахувати? – я фиркнула і згадала темну лабораторію з купою екранів та розрахунків.

Цифри, цифри, цифри… Моделі, формули, пробірки – все це на екранах, дещо – на стінах, деінде об’ємне моделювання просто у повітрі. Кілька людей метушаться між цим “добром”, роблячи якісь помітки прямо у повітрі, коли їм перестає вистачати стін, підлоги, паперу та скла. Навчись ходити тінню і не рушити нічого з їхніх винаходів – і тоді ти зможеш вижити у лабораторії. Узагалі, найважливіше – бути тінню. Вона далеко піде, наприклад, зможе зламати власний чіп, причеплений до шиї і у потрібний момент – змінити кодування, яке показує твоє місцезнаходження. Воно тепер показуватиме зовсім протилежне. Тінь може вкрасти Зуб і ще щось менш важливе. Але більш помітне – щоб точно не стали перевіряти головний артефакт, а вирішили, що злодії поруч і пішли навздогін – у неправильному напрямку. Дали тіням фору, доки ті будуть самостійно добиратись до пункту призначення.

  • О, святий Вієт, знову степ! Та я б краще стерпів, щоб у мене з дискримінанту корінь не добувався, ніж знову лізти у ту траву, – простогнав хлопець поруч зі мною.
  • Не нуди, у тебе нормальне взуття. І у тебе хоча б дві дієві ноги і рука-меч-ніж-відкрутка-все-що-завгодно! – заспокоювала його.
  • Що не робить траву більш привабливою! Якщо змія вкусить тебе за протез, у тебе буде змія на вечерю. Якщо мене вкусить змія за ногу, у тебе буде Богдан на вечерю!
  • Угамуйся вже, – я коротко обірвала його паніку і впевнено покрокувала у потрібному напрямку. Я досить довго малювала ту карту, і дивилась на неї, тому зараз зорові образи зринали перед очима.
  • І чому не можна було вибрати якесь інше місце? Чому саме це? – його витримки не вистачило і на кілька хвилин.

Серйозно, іноді мені здається, що краще б його роботизували повністю, з ним тоді було б легше. Хоча, насправді, знайти спільну мову з роботами просто нереально. Експерименти над технікою приносили просто фантастичні результати. Але згодом учені перестали копіювати людину. Та й навіщо? Тепер функція робота – не заміна людини виглядом, голосом, умінням співати чи, не дай Архімед, складати жарти. Чіткі команди, вказівки, комп’ютерний аналіз ситуації, жодної емоційності – емоції вичерпали себе, як непотрібний надлишок у існуванні людини. Але машина б зараз точно не сіяла паніку і не намотувала б мені нерви на кулак.

  • Тому що, – але короткої відповіді виявилось замало, – тут сильна енергетика і справді можлива їхня задумка. Кам’яна Могила – місце, святе не один вік. Оповите таїнами та легендами, пам’ятка, куди приносили жертви і молились богам протягом тисячоліть… Там настільки міцна енергетика, що половина їхньої техніки вибухала на відстані кілометра, аж доки учені не спромоглися зробити більш тендітні і продумані винаходи для своїх цілей.
  • Тобто… Ми теж можемо вибухнути? – панічні нотки починали мене виводити з себе.
  • Наші протези не працюють на окремих від нас механізмах. Ми – просто вдосконалені люди, залізяки врощені у наше тіло ще з дитинства. Ти ж сам це все прекрасно знаєш, куди поділись твоє нахабство і занудство? – тепер уже і я втрачала терпіння.
  • Мені цікаво, – моє питання успішно проігнорували, –  а що як вони не розповідали нам, а ми насправді набагато більше машини, ніж нам здається? – Богдан шкандибав, кульгав, плентався, волочився, чвалав, брів, теліпався, сунув, човгав, простував, що він тільки не робив, але не йшов мовчки.
  • Ага! І фальсифікували рентгени, аналізи та усі інші дані, які і так у відкритому доступі, – я закотила очі, хоч хлопець цього і не бачив. –  Рухай протезами швидше, я тебе прошу.

Чомусь перед очима почали спливати страхітливі образи. Дивина та й годі. Я, людина, яка вісімдесят відсотків свого часу провела під землею і зараз була схожа на привида. Сліпучо-біле волосся, гострі риси обличчя та хвороблива на вигляд шкіра, яка і так нечасто бачила сонце, не те, що його схід. Я не могла достатньо насолодитись цією красою. Замість того, щоб думати про доторки природи до моєї шкіри та про перші промені нового дня, почала згадувати невдалі експерименти науковців. У цьому точно винен Богдан з його вічним бурмотінням мені у спину.

Коли наука стає полем для азартних ігор, то їй приходить кінець. Я бачила створінь, на дев’яносто відсотків роботів, у яких просто їхав дах. Чи вінда, чи що там у них було… Життя виявилось не бойовиком і не коміксом у дусі Марвел. Створювалися нечувані мікси з тварин та людей. У архівах були записи про людей, які переживали усі хвороби, мали просто-таки відмінний імунітет. А потім науковці відбирали кращих з кращих (тобто, ще живих) і змушували їх боротись один проти одного. Не потрібно було програмувати чи залазити у мізки – лише знайти ниточки, гарні для смикання. Як наслідок – покинуті хати і повна свобода природи. Падали мости, завалювались будівлі, заростали огорожі, здичавілі тварини.

Попереду почало щось виднітись. Ми йшли довго, не спиняючись. Не знаю, що з нашими організмами зробили, але ми продовжували рухатись уперед і не стомлювались. Згарище лишилося позаду. Здалеку з’явились хати, і між Богданових брів пролягла зморшка – хлопцю було цікаво, яку ж капость вчинили цьому селу. Підійшовши, ми перезирнулись і тихо-тихо пішли по спустошеній вулиці. Здавалось, що усі просто ще сплять, тому воно таке пустинне. Нікого не було чутно чи видно. От тільки там, де стояли колодязі, виднілись скелети людей.

  • Тут отруїли воду,  – вголос промовила те, що блискавкою промайнуло у обох у головах.
  • Я навіть знаю, як могли розгортатись події, – Богдан відвів очі від того, що лишилось від людей. – Хтось зі Спасівки отруїв воду, а хтось з Терпіння вижив і підпалив Спасівку. Помста.
  • Я думаю, було інакше. Воду отруїли для експерименту. А вина впала на Спасівку, єдине вціліле село поруч, от і все, – я намагалась швидше крокувати вузенькими вуличками, по-перше, піджимав час, по-друге, не хотілось надовго тут лишатись.

Хлопчина нічого не сказав у відповідь. Але теж пришвидшив крок. Бути так близько біля цілі – і втратити час лише через те, що загальмували, не хотів жоден з нас. Ми перейшли село і мовчали, аж доки попереду не почала знову проріджуватись трава. Сонце уже встигло піднятися, і перед нами чітко виднілось кам’яне узвишшя. І варта поруч нього.

  • Чорти б її побрали! Охорона! – навіть не намагалися збавити крок – нас вже й так засікли, треба поводити себе, немов все іде правильно, і ми маємо повне право тут знаходитись. Через кількасот метрів нас спинили.
  • Хто ви і звідки? – чолов’яга примружено дивився, дивуючись побаченому – ми ж ще, вважай, діти.
  • Ми – посланці наукової станції № 8184, – несподівано металевий голос Богдана порушив тишу. – Наші машини виявились непристосованими до польових доріг, тому виникли перешкоди під час шляху до цілі. Нас послали з потрібним обладнанням встановити його на місці призначення.
  • А де хоч один учений? – запитав охоронець.
  • Для цієї роботи згодяться і автоматизовані люди, –  у мене теж, на диво, вдався металевий голос, не даремно в дитинстві стільки передражнювали голоси роботів.
  • Гаразд, ходімо, – після важкого погляду чоловік таки вирішив нас пропустити.

Ми піднялись на пагорб і оглянули місце роботи. Тут вже справді лишалось зробити лише кілька деталей – і можна було розпочинати шкодити. Охорона спершу сторожко нас прийняла, а потім побачила наші протези і заспокоїлась. Як не дивно, машини завжди заспокоюють людей, техніка приводить почуття безпеки і розслабленості. Ідіоти.

Ми розійшлись у різні боки. Я чаклувала над тоненьким металевим таблом, де заздалегідь прописали усе – координати, кількість людей, тоннаж, час використання… Адже то все треба було змінити, щоб воно стосувалось лише нас з Богданом. Богдан же пішов до невеликої виїмки усередині конструкції, так званого “Рота”, і почав перебирати дротики, під’єднуючи їх у правильній послідовності. Тут і справді все було майже готове до нас, ми впорались хвилин за п’ятнадцять. Усі налаштування лишались незворотніми після запуску. Доступу ні до табла, ні до “Рота” ні у кого б уже не було. Але наші шанси на виживання могли увірватись, аби я випадково не поглянула на горизонт і не помітила б вервечку машин…

  • Богдане…– прошепотіла я.
  • Ммм…Секундочку…Тут доволі цікаво можна переставити дротики, і після використання Зуба запуститься процес утилізації усіх живих біомас навколо. Мені потрібно налаштувати його на людську частоту.
  • Пізно! Ушиваймося, – я скинула наплічник, одним оком слідкуючи за машиною. Охорона, яка дотепер тихо стояла по периметру, заворушилась. Наша маленька омана починала відкриватись.
  • Ушиваймося!– тепер вигукнув мій супутник, помітивши це.

Наче це не я йому тільки-но сказала. Нахаба! Навіть мої слова краде! Зуб я на той час вже дістала, покрутила і вставила у потрібну виїмку у Роті. Взагалі, назвати кристал циліндричної форми, який збирав усю енергетику цього найпотужнішого місця і направляв у винахід, Зубом, було чистої води збоченням. Але я вже нічому не дивуюсь.

Ми заскочили на платформу праворуч, що вже піднімалась. Цей винахід правильно назвали Булавою. Довгий металевий стержень з ротом у південному його боці і таблом на заході. На його стінах написані ієрогліфи, знайдені у цій місцині символи. І були вони усіх народів, часів, розшифровані та оформлені у певній композиції. Наші науковці таки майстри своєї справи. І вони побудували неможливе – портал між світами, користуючись знаннями поколінь, сучасними винаходами і дрібкою шизи. А тепер двоє не менш шизанутих людей вкрали їхній винахід і зараз піднялись наверх, до арки переходу. Процес був невідворотній – не можна почати впливати на енергетику, а потім різко перервати цю дію. Тому нас повернути вже б не вдалося ніяк.

  • Я встиг запрограмувати Зуб на самознищення, – зітхнув хлопець, –але він не зруйнує нічого, окрім Булави, розумієш? Науковці залишаться. А Булаву можна відновити…
  • Але до нас вони не дістануться. Координати, виставлені мною, зітруться одразу ж після використання. Їм не вдасться за нами прослідкувати, – і я переможно усміхнулась.

Не було жодного грому і блискавок. Не було яскравого світла чи чорної діри перед нами. Просто повітря в певному місці раптом забриніло, немов вода, по якій почав мжичити дощик…

Перший крок зробити завжди найважче. Та назад дороги не було. Я тікаю в інший світ від свого, знищеного,  і його руйнівників. Ми ж з Богданом рятуємо інший, новий. Незайманим цими фанатиками. Тому я заплющила очі, схопила цього, дорогого моєму серцю, бевзя і ступила у безодню. Мене покрутило, покидало з боку в бік і таки виплюнуло на землю. По короткому видиху поруч зрозуміла, що мій супутник теж приєднався до мене. Значить, десь ми та є. ­­­­

  • Та хто ви в дідька такі? – почувся старечий голос.

Я несміливо розплющила одне око і окинула поглядом ситуацію. Ми лежали на тому ж пагорбі, де було установлено портал. От тільки тепер тут було лише каміння, степ та дідусь з малим онуком. Досить дивно одягнені – штани та сорочки зі світлої тканини, на голові у малого вінок з якихось трав, а чолов’яга спирався на дерев’яний ціпок.

  • Вони кіборги, кіборги, кіборги! – дитина застрибала навколо нас. – Я таких по телевізору бачив, а ти  все “вигадки, вигадки”! Ніякі то не “вигадки”!
  • Ми люди, ми не кіборги,  – зітхнув Богдан, сідаючи і потираючи протезом руку.
  • Ні, ви кіборги! Справжнісінькі! – малому не було межі радості.
  • Тільки думав онучка від тих роботів відтягнути, до національного спадку привчити…  – буркнув собі під носа дід, – і що ж мені з вами, кіборгами… Їсти будете? Моя господиня вареників наліпила.

Ми перезирнулись і водночас активно закивали головою.

  • Тільки ви, діду, скажіть, де це ми? – обережно поцікавилась я, ідучи (знову!) степом.
  • Та вас гарно Кам’яна Могила потрусила, так? Ви на Вкраїні милій, село тут наше – Терпіння, – гордо відповів старенький.­­

Дід ще багато чого казав. Наприклад те, що рік тут такий же, як і на нашій Україні був, коли ми її полишили. І ще жалівся на політиків, через яких дороги не покладені. А ще на сусіда, який собаку не прив’язав, і той курей поцупив…

  • Єдине, що гарно – українці мистецтвом захопились. Так раніше що було? Математика, науки, а у якийсь момент воно перестало бути всеосяжним. Лишилось кілька лабораторій, які оно, гадость всяку роблять…  – щось своє говорив дід.
  • Яку гадость, діду? – я здригнулась у передчутті.
  • Та таблетки оті, мікстури, бодай би їх чорти вхопили! Невже незрозуміло, що травами краще лікуватись. Земля наша рідна будь-кого на ноги поставить…

***

Минуло з десяток років після тих подій. Обжились ми з Богданом у селі, при новій Україні. Ділились охоче знаннями, які зашкодити нашій країні не могли. Село розквітало. Нам дозволили побудувати кілька башт – на пам’ять про ту, яка нас врятувала. Одна з них слугувала хатиною. І зараз я дивлюсь якраз на другу з них, у стані трепетного очікування. Я при надії, так. А мій чоловік (Богдан, звісно – кому він тут, крім мене, треба) закінчує будівництво нового музею-скарбнички знань Кам’яної Могили.

От тільки небо якесь мінливе, ніби… Розривається!. На мить у ньому справді з’явилась діра. І величезний шмат заліза, схожий на корму чужого човна, протикає те місце, де знаходиться мій чоловік. Шмат руйнує башту вщент. Крик… Мої пальці вчеплені у підвіконня настільки, що я починаю стесувати нігті…

Мені кажуть, що, можливо, мій чоловік вижив… Можливо – бо зараз його шукають. Тобто, вже шукають? П’ять хвилин тому впала на нашу землю лиха година, і вже? Але ні. Я просто сиджу тут вже кілька годин, у цій темній кімнаті, справді? Робочі, які теж були там, вижили? З переламаними руками-ногами, але… Постійно забігають люди у кімнату, я гублюсь і притуляюсь плечем до холодної стіни. Я згадую, де я. Бункер, який ми колись побудували…

  • Він живий, але його завалено, – почулись голоси.
  • У тому шматку заліза знайшли кількох дивних людей, їх мало не до нитки роздягнули, все забрали, зв’язали, чекають на тебе, бо ті чомусь повторюють – “покличте нам її”, себто тебе, “тільки з нею будемо говорити”, – прибігає до мене хлопчина, онук старого. Йому вже років сімнадцять, він виріс. Змужнів, поховавши діда. І забув мрію про кіборгів на користь Батьківщини, як колись я розповіла йому, якою ціною усе дісталось нам.
  • Справді, мене?– відірвалася від роздумів.
  • Так. Сказали – “Зоряну”. А ти – одна Зоряна, –  він не зміг не втриматись від усмішки. Колись таки дізнався у мене моє ім’я, я сама ледь його не забула.

Я заходжу у кімнату, немов мене на страту ведуть. Повільним кроком наближаюсь до людей на стільцях. Це вони. Обличчя, які сняться мені кошмарах, вони нас наздогнали.

  • Ти думала, нового Зуба не можна створити? – постарілі, змарнілі науковці, дивлюсь на них з огидою. – Ти думала, ми не запустимо механізм знову? Та тої енергії вистачить ще на кільканадцять порталів, доки всі вичерпаються! Єдине, у чому ми помилились – увесь корабель провести не вийшло. Вийде  наступного разу…
  • Звідки у вас мої координати? – я байдужа, немов знехотя витягувала з рота слова, щоб це вони клали перед мною інформацію, а не я у них  просила. О, ці фанатичні люди, зроби вигляд, що тобі начхати – вони все тобі розкажуть, тільки щоб зацікавити у предметі їх фанатизму.
  • Тьху, ти думала, протези, фокуси з очима і швидке відновлення здоров’я, це все, що у тобі є? Та там стільки захованих можливостей, закладених цікавинок. Які можуть проявитись, наприклад, у твоїх дітях… – такий ласий погляд на мене, що я мимоволі затуляю рукою живіт. –  І… Ти не втечеш від нас… Ні ти, ні Богдан. У вас у кістках чіпи-зчитувачі місцезнаходження. Ми про них зовсім забули, а після вашої втечі – згадали. І, о чудо – вони працюють! І будуть працювати, навіть якщо ти спалиш саму себе. Чекай, по твою душу ще прийдуть, –  такий звірячий вишкір, таке безсилля і лють супроводжували ці слова, що я зрозуміла – прийдуть. Але я тепер буду готова.

Я не поборола свою Україну. Бо коли народилась, усе вже було втрачено. Але чужу… А хіба буває на світі чужа Україна?