№ 55. Удар двох крил

Ранок – чудова пора. Вам так не здається? Тінь з кожною секундою стає дедалі меншою, а іноді, здається, зовсім зникає. Нічні жахіття залишаються позаду. Від них зостаються лише кола під очима і червоне забарвлення рогівки – ознаки страху, що супроводжувався безсонням. Хіба Ви ніколи не прокидалися від жахіть і, не в змозі заснути, не бігли до мами, не плакали у неї на колінах, не відповідаючи на стурбовані питання? Тоді Ви певно не були дитиною, або ж принаймні дівчиною.

Звичайний день, звичайні люди, звичайна поїздка. Давно забута, але до безмежжя рідна дорога. Я була тут колись. Як і тепер їздила до бабусі. Щоправда, тоді вона була жива… Я й досі не вірю, що її немає. Цього разу ми їдемо до тепер вже нашого будинку. Незвичне відчуття – холод проходить по всьому тілу і не покидає мене. Вона була до болю рідною, а тепер від неї залишився лише будинок на окраїні лісу.

Сотні автомобілів навколо, тонни металу і ні краплі живого повітря. Місто – не найкраще місце, де могла б вирости дитина. Так думаю не лише я. Саме тому моє дитинство минуло в тому будиночку при лісі. Тисячі магазинчиків, мільйони нікому не потрібного товару, для якого люди знаходять місце – все це ми проїжджали, все це ми бачили, серед всього цього ми живемо.

Наша дорога лежить через ліс. Дерева, дерева і знову дерева. Нарешті я серед природи, без людей. Після міста, ось тут, я можу відчути самотність – найкраще, що зі мною було. Жодних питань, жодних дорікань, лише шелест вітру і де-не-де промені сонця, що все ще намагаються пробитися через віти дерев. Вони весь час борються  з непереможною таємничістю лісу, яку з кожним роком знищують люди.

Радість переповнює мене. Нарешті я на волі – там, де промайнуло моє дитинство, там, де прагну всім серцем лишитися назавжди. Здається, Ви й досі не знаєте хто я. Так от – перед Вами  шістнадцятирічна дівчина, що боїться власної тіні, але обожнює самотність. Моє ім’я? Вам воно не знадобиться. Я така ж як і всі, тому такі формальності будуть лише зайвими.

Будинок на окраїні лісу – спасіння моєї душі (якщо вона, звичайно, є). Тут так затишно і спокійно, що всі проблеми відходять на другий план. Не розумію, як вони можуть дивитися телевізор чи сидіти в своїх гаджетах в такому, ні з чим не зрівняному місці. Розбираємо речі. Хочу піти. Дивлюсь у вікно. Там летять два голуби. Вони як єдине ціле. Мені здалося? Ні, я це точно бачила. Вони вдаряються, один з них врізається в дерево і падає. Лише удар двох крил, і голуб лежить мертвим. Де подівся інший? Здається він полетів у вись. Чекайте, голуб не мертвий, але з пораненим крилом не виживе. Інший залишить його? Здається, це не правильно. Лисиця схопила бідолаху. Його доля визначена. Все ж… цьому можна було запобігти? Мабуть…

Дивна я. Мені шкода голуба, а сама не можу визначитися зі своїм життям. Хочу до лісу. Там затишно. Я пам’ятаю галявину з квітами. Яка ж вона гарна. Хочу туди, всім серцем хочу …

– Я пішла, буду ввечері, – сказала і втекла, не дочекавшись відповіді.

Мої батьки звикли, що, як тільки я приїжджаю сюди, то зараз же іду кудись в ліс з бабусею, а прихожу лише надвечір. Цього разу компанії мені не міг скласти ніхто. Її немає, а більше ніхто мені не потрібен: ні батьки, ні друзі, ні будь-хто інший. Я хочу знайти те місце, що запам’ятала ще в дитинстві і носила в серці.

Йду по знайомій тропі. Свіже повітря наповнює мої легені. Найкращий із моїх найгірших день. Здається тоді ми йшли не так довго, хоча я була дитиною, тому все здавалося не таким, яким є насправді. Ось ця пуща, за нею має бути галявина з квітами. Ось і дерево, на якому ми залишили колись свої символи: видряпали вогонь, а над ним каплю води. Хто ким був? Чому саме їх? Хто знає… Але я радію, що все таки дійшла сюди. Знаходжу лазку, якою ми діставались до галявини. Ще момент. Серце зараз вистрибне. Ще хвилинка. Враз я чую пронизливий сморід. Що ж там сталося, чому так смердить? Здається, ще трохи і я знепритомнію. Що це? Звідки тут черепа?! Ні, тут повинні бути квіти! Я не вірю! Що сталося? Що могло тут трапитися? Звідки тут кістки?! Звідки?! Сморід добиває мене. Хтось іде. В очах темніє. Мені потрібно тікати! Рідні… Вони теж мають їхати звідси, чим швидше їхати звідси. Мені треба тікати…

Я нічого не бачу. Може це був сон? Але сморід стоїть такий, що його не можна сплутати з чимось іншим. Може я все ж сплю? А сморід?… Мабуть, так. Це ж не могло бути насправді. Нарешті щось починає розвиднюватись. Я чую якісь голоси, але не виразно, не можу зрозуміти, про що йде мова. Хто тут? Де я?

  • Вона отямилась?
  • Тобі здалося. І що ти пропонуєш з нею робити? Якщо Вона довідається, то на шматки нас порубає.
  • Але ж ця дівка сама сюди залізла.
  • І то правда.
  • То що будемо робити? Може спробуємо її, і не буде проблеми?
  • Ти з глузду з’їхав?
  • Ну тоді хоч пограємо з нею, налякаємо?
  • Ти ж і сам знаєш, що не можна.
  • А якщо вона отямиться і побачить нас? Що тоді?
  • Тоді і будемо думати.

Я лише на хвилину відкрила очі, переборюючи страх і біль, і побачила… А що це? Хто це? Два створіння, не схожі на тих що я бачила коли-небудь. Хіба… може в книгах колись, але ж то були міфи. Чи ні? Бридкі створіння, до крику бридкі! Огидні! Це не може бути правдою!

– Вони огидні! Це не може бути правдою! Ой …

Невже я сказала це в голос?

– А хто тут в нас очуняв? Слухай, та вона просто налякане дівчисько, це не вона. То може … можна?

– Аййй, роби що хочеш! Але отримувати від Злої, ти сам знаєш кого, будеш сам!

– Ти диви, які ми сердиті. А щодо тебе лялечко, як хочеш вмерти: швидко чи постраждати трохи? В тебе є вибір. Хоча ні. Немає! Я зроблю це так, щоб ти плакала, кричала, звала на допомогу, але ніхто тобі не допоможе. Твій голос буде хрипнути, але всім буде байдуже. Ти сама прийшла сюди, що ж ти хотіла? Бідолаха. Твоя смерть буде жорстокою, а тіло я віднесу до дороги, точніше те, що від нього лишиться. Ха-Ха-Ха,– ця потвора сміялася, і я бачила ці бридкі жовті зуби, передні ікла, що були білі-білі від крові, лапи, що були схожі на руки, але мали гострі пазурі. Я  справді налякане дівчисько…

Може мені варто змиритися? Піддатися хижому закону. Все ж сталося так як і мало бути?

  • Чуєш? А що це з нею? Ей, ау? Дівчинко, ти чого? Її очі як неживі.
  • А Вам треба я живою і самобутньою, щоб вбити мене?
  • Ха-ха-ха
  • Чому смієтеся? Бовдур? – дивлюсь на його друга, а той теж посміхається.
  • Тебер впізнав. Ха-ха-ха. Тепер точно!
  • Та що ж відбувається,хто пояснить?! – мене вже не бентежить те, звідки могли взятися ці потвори, звідки черепа на квітковій галявині, але, чому вони такі щасливі, я не знаю. –  Секунду назад хотіли мене вбити!
  • Тоді б нас знищили. Нам то не треба.
  • Що у Вас тут відбувається? – втрутився хтось.
  • Це Вона! Тихо… – майже пошепки договорили вони і сіли на одне коліно.
  • Дівчисько?! Я ж казала, щоб ви не справляли обід перед моїм приходом.

Хто це? Вони не вперше пожирають людей? То чому мене лишили? Тільки тому, що мала прийти вона? Хм…

  • Досить з мене цього життя…
  • І тебе не лякають ці дві горили?
  • Аж ніяк, – сказала я з напівпустими вже злими очима.
  • А мені вона подобається, я у вас її заберу. І досить тут дурістю займатися! Йдіть звідси! Поприбирайте галявину. Я розумію, що її вже немає, але це не означає, що ви можете плакати все життя. Йдіть, бо внучка ж ще не явилася…
  • Але, пані!…
  • Йдіть! Не соліть душу, як слимака!
  • Але..
  • Йдемо, брате, – сказав інший і поклав свою руку йому на пличе, – в нас ще буде час, ходімо…
  • І приберіть могилу К…
  • Не чіпайте могилу бабусі!
  • Бабусі?… Так ось воно що… Ти схоже не так все зрозуміла…
  • Хм?
  • Вона нам була за некровну родичку. Точніше… Як кому. Бо ж мені вона тітка. Я поки зайняла її місце тут, але я хочу жити між людьми! А ти маєш бути тут!
  • Що? Що це має означати?
  • Не мовчи!
  • Я тебе всьому навчу..
  • Скільки днів минуло? Коли я мала повернутися додому?
  • Вчора ввечері, – сказала потвора.
  • Відпустіть її.
  • Але!
  • Робіть, що сказала!

Дім. Тихо. Батьки мені нічого не сказали, бо ж і самі ніч провели в лісі за романтичною насолодою. Це був лише сон? Чи я й справді наткнулася на щось страшне? Я нічого не розумію.

Наступного дня все було як завжди. Але я не могла нічого забути. Ніби душа була десь там, коли сиділа під світлом лампи, при штучному світлі. Не втримавшись на місці, я гайнула на поляну. Довго довелось бігти. Хащі, дерево, полум’я і крапля води, і врешті… квіти? Тут були ж… Може мені здалося?

  • Це я сказала їм прибрати… Ти все-таки прийшла.
  • Так… Скажи… Ти моя …
  • Так…тітка.
  • Але чому?
  • Вона так хотіла…
  • Що хотіла?
  • Позбавити тебе від проблем.
  • Але чому тоді вона водила мене сюди кожного разу?
  • Це місце було захищене.
  • Як?
  • Колись зрозумієш.
  • А ти? Ти ж хочеш втекти звідси
  • Я тікала.
  • ???
  • Вчора, – вона глянула на мене очима повними смутку.
  • І?
  • Це не важливо…
  • А що ж тоді важливо?!
  • Вона хотіла змінити цей світ… Щоб ти його змінила.
  • Але як?
  • Вона весь час казала, що хоче всіх уберегти, і тому я думала, що так буде ліпше, насамперед, тобі. І тільки тепер зрозуміла сенс її слів.
  • І в чому ж сенс? Може хоч ти його відшукаєш, – з іронією в голосі, але смутком в очах зронила я.
  • Очі – дзеркало твоєї душі, пам’ятаєш? Гаряча кров і стержень всередині – це все, що треба, і це те – що маєш ти, – її очі були повними надії. – Тільки ти вправі змінити все. Крім тебе – нікому!

Її слова, жести, навіть крики – все це я розуміла, всього цього я до нестями боялася. Я боялася дати комусь надію на краще. Тепер це вже моя гра. Вони – потвори, але в них більше людяності, ніж в нас. Тепер тільки я можу щось змінити в цьому світі. Бабуся вже навіки замовкла, а батькам байдуже – вони мають роботу і сім’ю, що ще треба? Лише я зараз обираю змиритися, втекти чи боротися! А ти? Хто ти?

Пісня в плейлисті – я знову повертаюся в запилене місто, повне диму і непотрібного шуму.

  • Лише зараз – не бійся щось змінити, бо поки ми молоді – нам все ні по чім!

Не бійтеся ударів крилами, не бійся дати відсіч лисиці, бо тільки ти вирішуєш – злетіти чи впасти!