№ 54. Джинні та підкорювач стихій

(уривок з оповідання)

Бордові немов кров портьєри розсунулись перед схвильованою юрбою. Абсолютно всі погляди спрямовались в бік освітленої прожекторами сцени.  Зал вибухнув розчарованим стогоном. Ні, це не те, що вони очікували, приходячи до «Театру чудес». Вони були готові до всього: сміху і страху, здивування і нерозуміння. Але не до розчарування.

На сцені стояв юнак з високо піднятою головою. Пасма чорного волосся обрамляли бліде лице, а сам він був настільки худий, що, як мимоволі подумав присутній у залі шериф, міг би повністю сховатися за шваброю.

— Це і є той знаменитий чарівник-фокусник?!! Нас надурили, як сліпих кошенят, панове!!! — грубий голос місцевого банкіра полинув попід дах будівлі.

— Ви абсолютно праві, пане! — підтакнув улесливо його перший помічник.

То там, то тут пролунали вигуки, які погоджувалися з такими поважними особами. Але хлопець залишався абсолютно спокійним.  Враз він підняв руку —  і капелюх-котелок банкіра злетів тому з голови, оголюючи лисий череп. Юрба стихла і здивовано спостерігала, як банкір підійняв капелюха і пробурмотівши «Протяг…», прилаштував його на місце, але той знову упав.   Тепер юрба більш зацікавлено поглядала на хлопчину. Банкір знову хотів підняти свій головний убір, але той раптово загорівся синім полум’ям. Глядачі відсахнулися, а юнак спустився зі сцени, наближаючись до переляканого банкіра. Незважаючи на полум’я, він підняв капелюха і той вмить перетворився на голуба. Голуб випурхнув з тонких пальців хлопця і полетів ген попід стелю.

— Це шахрайство! Ти зіпсував моє майно! Ви ще відповісте… — до банкіра нарешті повернувся голос. Повільно, обличчям до хлопця, ледь не перекинувши стільця, він покинув залу.

— Він – відьмак! — верескнула дружина м’ясника, тицяючи пальцем на малого чудесника. Чорні очі хлопця спалахнули червоним вогнем.

— Так! Чаклун! Забирайся з нашого міста зі своїм поганим цирком! — скандував натовп, але ніхто не наважувався підійти до нього близько, навпаки, люди намагалися покинути залу. Та за мить всі виходи зачинилися з гучним тріскотом, і сміх, що линув зі сцени, привернув увагу глядачів. Там стояв сивобородий пан у чорному фраці, на сивому волоссі якого галантно сидів оксамитово-чорний циліндр. Сам пан опирався на різьблену трость.

— Без паніки, шановні, ми тут не затримаємось. Нам всього лиш потрібна одна юна особа.  Чи всі діти зібрались тут нині, шерифе? — добродушно поцікавився він.

— Що ви задумали, пане? — шериф намагався вдати впевненість, але його голос зірвався. «Що за дивні люди, і що їм треба?» — гарячковито думав він.

— Морісе, — тим часом погукав когось з-за куліс старий. — Знайди дитину.

— Так, пане Джошамі. — Моріс виявився білявим хлопчиськом років п’ятнадцяти. Коли він також почав спускатись зі сцени до свого блідого товариша, присутні злякано заціпеніли. Як не дивно, але ніхто не міг поворухнутися.

Тим часом Моріс, заплющивши очі, підійшов до дітей з місцевого сирітського дому, які трималися поблизу своєї виховательки.

— Оця! — виніс вердикт, вказавши на руденьку дівчину приблизно його віку. — Точно вона, — додав упевнено.

Очі старого заіскрилися:

— Яка дивовижна схожість! — усміхом засяяло його лице. — Чи не так, Томасе?

— Так, — буркнув блідий юнак.

— Так… — чомусь повторив старий.

Але тут втрутилась вихователька дівчини:

— Навіщо вона вам? Дівчина — сирота, вона і так багато втратила, я її не віддам.

Насмішкуваті очі старого оглянули жінку з ввічливою цікавістю, і вона замовкла, ніби щось заважало їй додати хоч слово. Саму ж дівчину дуже перелякав такий розвиток подій. Старий кивнув на запитальний погляд Моріса. Хлопчина, отримавши дозвіл, дістав з кишені піджака жменю сірого порошку і, піднісши долоню до вуст, щосили дмухнув. Порошок потрапив дівчині в обличчя і вона миттєво заснула. Майже біля самісінької підлоги хлопець встиг зловити тендітне тіло.

— Дякую за гостинність, панове, — звернувся до заціпенілої юрби пан і, двічі стукнувши кінцем тростини по дерев’яних дошках сцени, розчинився в повітрі. З ним, як фантом, зникли блідий юнак і Моріс з дівчиною на руках.      Першим отямився шериф, але не здогадуючись, що він тут робить, як і всі присутні, подався додому.

***

— Томе, — радісний шепіт звучав у кімнаті. — Правда вона схожа на Джилл, га? Як дві краплі води.

— Ходімо! — на відміну від свого товариша сердито прошипів Том. — Якщо ми її розбудимо, він розізлиться.

— Ой, Томе, ти ж його не боїшся?

— Ні, — стиснув зуби Том.

— Ну от! Вона — твій єдиний шанс. Адже багато часу пройшло після смерті Джи…

— Заткнись! Я все чудово пам’ятаю, Морісе Сміт! А  тепер ходімо, або я розізлюсь ще гірше, аніж Джошамі… — сердито перервав співбесідника хлопець. Вогонь в каміні почав колихатись, а язики полум’я звивались, наче змії.

Моріс підняв руки в знак капітуляції, й хлопці безшумно покинули кімнату, де на ліжку мирно спала дівчина.

Прикривши двері, Том вже збирався йти до своєї кімнати, як ледь не зіштовхнувся зі справжнім ураганом.

— Розі! — невдоволено відштовхнув дівчину (так, це була саме дівчина!), і відкинувши чорне пасмо з очей додав: — Може досить вже вести себе як дитина? Бігати в коридорах заборонено.

— Ну ти й чудний! — Розі засміялася зі свого дотепу.

— Забавно! Дуже смішно! — з сарказмом прокоментував хлопець.

— Та не ображайся. Ми всі тут такі. Чула, ти під час нашої маленької вистави підпалив капелюха? Якщо Кріс не перетворив би його на голуба, ти б одягнув палаючого капелюха господарю на голову? — але Том ніяк не зреагував на запитання, тож дівчина продовжила: — До речі, можливо ти злитимешся на мене, але я вітаю тебе з днем народження! Скільки вже тобі?Привіт, Морісе, — нарешті вона помітила ще одного присутнього. Розалінда повернулась до Тома, але того і слід схолов.

— Ну ти ж знаєш, як він ненавидить цю дату, — сумно всміхнувся Моріс.

— Всьому властиві зміни. Кожен може змінити свої погляди, навіть така похмура людина як Том, — задумливо промовила Розі, але вже за мить весело гукнула, — побачимось за вечерею!

Моріс лиш краєм ока побачив як дівчина блискавично зникла за поворотом:

— Так, за вечерею.

***

— Ви хто, пане? — дівчина сонно протерла очі.

— Ох, Джинні, називай мене Джошамі.

Джинні оглянула кімнату, в якій прокинулась. Це не було схоже на будь-яку кімнату з її притулку.

— Де це я?

— Ти нарешті вдома, люба Джинні.

— Я вас не розумію, пане, — дівчина розгублено закліпала.

— Це дім твоїх батьків, дитино, — старий лагідно усміхнувся. Побачивши здивування і недовіру, нервово крутнув циліндр у руках і наважився продовжити розповідь. — Можливо, тобі буде важко це сприйняти, але ти не така, як усі — інші діти, твої однолітки. Те, що я тобі зараз розповім,  маєш спочатку добре обдумати, і тільки потім робити висновки. Згода? — Дочекавшись ствердного кивка, він продовжив. — Багато років тому, коли я тільки закінчив школу, мене знайшов дуже дивний чоловік. Він сказав мені приблизно те, що і я тобі кілька хвилин тому: що я не такий, як усі. Я не повірив, але подумав і згадав, що зі мною часами відбувалося щось дивне. Нечасто, але достатньо, щоб це помітити. Я міг і можу паралізувати і відняти голос у людини, а також заставити її виконувати мої накази. Той чоловік, що мене знайшов, пояснив, що я відношуся до дивних, і він як член Громади Дивних має навчити мене контролювати свою силу. Я відмовився їхати з ним, проте він лишив свою адресу. Пройшло два роки, і мої батьки померли. Спочатку захворіла мати, а потім і батько. Сухоти, — він сумно зітхнув. — Я залишився сам один, і тоді згадав про того дивного чоловіка. Приїхав до нього в оцей величезний будинок. А він умів читати думки, без слів зрозумів мене і почав навчати контролювати свою силу і емоції. Коли він помер, я отримав у спадок цей дім. Потім одружився на такій самій, як і я. В мене з’явилася сім’я, донька. У неї було гарне ім’я — Джилл. Її здібності не проявлялися до п’ятнадцяти років. А тоді все почалося. Вона була унікальна. Могла викликати дощ, змінювати погоду, створювати ілюзії, як і її мати. Найбільшим даром і найгіршим прокляттям для неї була здатність приводити до життя людей. Але надто дорогою ціною —  життям іншої людини. Вона використала ту здібність тільки раз, коли була вже заручена. Її наречений і його товариш отримали вогнепальне поранення. Він помер у лікарні, а інший хлопець був тяжко поранений. І тоді Джилл прийняла рішення. Вона нічого не сказала мені. Ціною життя того хлопця вона врятувала коханого. Все було б добре, я пробачив їй,  Джилл народила доньку і ми почали відшукувати дивних дітей, даючи їм притулок і знання… Про той випадок у лікарні дізналися одні погані люди. Звичайні, які не маю страху і милосердя. Вони хотіли, щоб Джилл використовувала свої здібності задля їхньої користі. Погрожували. І знову вона все приховала від мене. Втекла зі своїм чоловіком і донькою. Як я пізніше дізнався, вони загинули. Але про долю дитини ніхто не знав, — гірко закінчив свою розповідь старий.

— Але… — вже почала Джинні, та її перебили.

— Недавно я дізнався, що дівчинка жива і в якому місті вона перебуває. Мені в цьому допоміг мій підопічний. І от загублене дитя сидить переді мною.

— То виходить, ви мій дідусь?

— Виходить так, люба Джинні. І ти вдома.

— Але ж  я не одна з вас? Я не дивна? — схвильовано запитала вона, та чомусь вірила кожному слову старого.

— Ти найдивніша з усіх, кого я зустрічав. Видається мені, що ти виявишся сильнішою за свою маму. Подумай над цим. Скоро вечеря, тож  пришлю Моріса за тобою.

Джинні спостерігала, як опираючись на свою дивний ціпок, старий покинув кімнату.

***

Джинні пропустила момент, коли двері причинилися і в кімнату заглянула білява голова.

— Привіт! Я Моріс, найвеселіший в цьому домі. Принаймні, ніхто не заперечить, — тихіше додав він. — Мене прислав пан Джошамі відвести юну панну в їдальню, — хлопець підморгнув дівчині й галантно подав руку.

— А я Джинні.

— Знаю, — Моріс скуйовдив волосся. — Тут всі про тебе знають.

— І багато вас тут?

— Ну… я, Розі, Том, Кріс, Ліса і Девід. А ще пан Джошамі, який дав нам притулок. І кухарка Пенелопа.

— І ви всі…?

— Дивні? — здогадався хлопець. — Так, і це класно.

— Ааа…?

— Та не бійся,  ми дружелюбні. Ну, окрім Тома. На нього не звертай уваги. От ми й на місці. Дами вперед.

Моріс відкрив двері — й у їдальні стихли розмови. Зрозумівши, що мовчанка затягується, хлопець всадовив  дівчину до столу.

— Привіт, — тихо озвалась вона.

І тут почалося. Джинні почала знайомитися з новими друзями і поступово дізналась їхні особливі здібності.

Розі вміє блискавично рухатись і дуже активна. Девід надзвичайно розумний і має здатність створювати чарівні речі, як от сонний пилок. Крістофер може перетворювати предмети в те, що забажає, а також телепортувати їх. Моріс відшуковує інших дивних, а шестирічна Ліса проходить крізь стіни і предмети, а також може ставати невагомою, або навпаки.

Лише здібності однієї людини лишилися для Джинні загадкою. Хоча Моріс і представив дівчині Тома, той лиш кивнув, кинув похмурий погляд чорних очей і покладаючись на погане самопочуття відправився відпочивати. Джинні трішки боялась цього юнака.

Ледь не заснувши за столом, дівчина поплелась у свою кімнату. Але дорогу їй перегородив Джошамі:

— Скажи, Джинні, люба, Томас не ображав тебе? — суворим тоном запитав він.

— Ні, пане… Джошамі. Ми з ним не спілкувались…

Хмикнувши, пан побажав дівчині доброї ночі. Тільки-но Джинні добралась до своєї кімнати і торкнулась головою подушки, заснула сном без видінь.

***

         Ранок розпочався зі смачного сніданку. Джинні відчувала, що найближчим часом має відбутись дещо особливе. Їй було цікаво дізнаватися щось нове, і дівчинка безперестанку задавала безліч запитань жителям будинку. Найбільше від її цікавості страждав Моріс, але хлопчака це не засмучувало. Нарешті він знайшов вдячного слухача. Після екскурсії та відвідин бібліотеки Джинні запитала Моріса про здібності Тома. Хлопчик, мить повагавшись, все ж відповів:

— Ну… наш Томас має найважчий дар… Він може керувати стихіями. Водою, землею, повітрям і, звичайно ж, вогнем.

— І він навчився їх контролювати? Свої здібності?

— Ну, так. В нього було вдосталь часу, — Моріс нервово посміхнуся.

— То чому ж ти вважаєш його дар найважчим? — зацікавилась дівчина.

— Ми з тобою, Джинні, на обід спізнимось, і Джошамі буде дуже сердитий. Тож спробуй мене наздогнати, — хлопець стрімголов рвонув по коридору.

Дівчині нічого не лишалось, як погнатися слідом.

***

— Я думаю, ти сам маєш їй повідомити, Томасе! — сидячи в своєму кабінеті, пан Джошамі уже вкотре переконував хлопця.

— При всій моїй повазі до Вас, це неможливо. Я впевнений, коли вона дізнається правду — відмовиться. — Слова Тома випромінювали холод. — А, можливо й утече без відома, як і її мати.

— Тобі нічого втрачати! — при згадці про доньку очі старого набули металевого блиску, а голос налився стальними нотками. — Томасе, ти мені як син, я не можу… хммм… ігнорувати той факт…

— Що я маю сказати? — стомлено запитав хлопець.

— Правду, Томасе, правду.

***

Ось уже промайнув тиждень перебування Джинні в домі Дивних. Дівчина намагалася відкрити в собі здібності. Наприклад, припиняти постійний дощ, який барабанив у вікна.

Під ранок шостого дня місто окутав густий туман, але дівчинка не впевнена, що це була її заслуга. Джошамі запевнив її, що вона володіє здібностями матері, але чому ж вони не проявляються? А ще в Джиневри склалось враження, що всі їй чогось не розповідають, чогось, що стосується безпосередньо її.

І ось, після вечері Джинні піднялась в свою кімнату, але там на неї вже чекали.

***

Том, нарешті наважившись, крокував до кімнати Джинні. Відколи вона тут з’явилась, він старанно ігнорував її присутність. Але разом із появою дівчини виникли одночасно і надія на спасіння, і схвильованість. Вона дуже схожа на Джилл, подругу дитинства. Хіба Джилл не називала його кращим другом? При згадці про ті часи очі Тома теплішали, а душа випромінювала ніжність. Джилл росла, допомагала йому, коли була потреба. А ця її втеча… Том пам’ятає, ніби це відбулося вчора. Він прокинувся і дізнався, відчув, що вона втекла. Кинула його… І тут  Джинні  як привид тої Джилл. І він мусить просити її про допомогу. Але ж  як вона також обере втечу, відмовить?

Вже підходячи до дубових дверей він відчув тривогу, а почувши крик про допомогу різко відчинив двері. Вікно було відчинене і дві постаті в чорних плащах, тримаючи Джинні, намагалися її викрасти. Остання ж кусалася, відбивалася крихітними кулачками. Обернувшись і побачивши Тома, невідомі на мить послабили хватку, і цього вистачало, щоб дівчина вирвалася й  заховалась за спину хлопця. Том відчув злість.

За мить із прочиненого вікна подув сильний вітер, і портьєри шалено затріпотіли. Зі склянки біля ліжка  полилась вода. Джинні здивувалася, звідки її так багато, але згадавши про здібності Тома, сама дала відповідь на запитання. Води ставало все більше, вона подібно хвилі наступала на злодіїв. З іншої сторони їх шарпав вітер. Злодії намагалися боротись зі стихією і прорватись до вікна, але спроби були марні. Каптур плаща однієї особини злетів, і Том впізнав у ній жінку, яка колись намагалася переманити Джилл служити Звичайним. Джинні, помітивши, як зблід хлопець, побігла за допомогою.

Коли Джошамі та діти прибігли до кімнати дівчини, побачили дивну картину: в кімнаті повний безлад, скрізь калюжі води, а біля стіни непритомний Том. І більше нікого.

Юнака віднесли в кімнату, але ось уже третій день він не приходить до тями. Джинні дуже хвилювалася за здоров’я  рятівника і часто сиділа поруч. Вона здогадувалася, що хотіли ті люди, і коли Джошамі викликав її до себе в кабінет, дівчинка твердо вирішила дізнатися правду.

***

Пан Джошамі до останнього надіявся, що Джинні дізнається про все не з його уст. Але Томасові не кращало, Джинні не висипалася, чергуючи біля хворого, а інші його підопічні ходили, як у воду опущені. До речі, безлад, який влаштував Томас, нелегко було прибрати.

А ще пана Джошамі дуже непокоїла вся ситуація. Якщо дівчинку намагалися викрасти, то Звичайні знають про її здібності і місцезнаходження. Він прекрасно розумів, що потрібно захистити дітей, але сам з тим впоратись уже не міг.  Отже прийшов час звернутися до старого друга…

Джошамі мимоволі здригнувся, коли в двері тихо постукали, а слідом зайшла онука.

— Ви хочете зі мною поговорити? — дівча так і лишилось стояти біля дверей.

— Звичайно. Мабуть прийшов час дізнатися правду. — Він кивнув, дозволяючи сісти. — Бачиш, люба Джинні, я буду говорити прямо…

— Я знаю, хто мене хотів викрасти, — перебила його дівчинка. — Це ті люди, які вбили моїх батьків. А чому Том все не приходить до тями?

— Я не буду запитувати, звідки ти знаєш. Ти розумна дівчинка, Джинні, й сама могла здогадатись, — на допитливий погляд дідуся вона тільки кивнула. — А щодо Томаса… Я все поясню. Надіюсь, немає потреби розказувати про його здібності? — знову кивок. — От і добре. Але є один нюанс. Том може жити майже вічність. Не знаю, чи це щастя, чи прокляття?

— А чому він може жити вічно? — дівчинка була приголомшена.

— Майже вічно, дитино, — поправив її Джошамі, — але безсмертя дається йому не просто. Він черпає його у Вічного. З чотирьох стихій. Вода, повітря і земля для цього пасують ідеально. Вогонь має властивість гаснути, тому він не сильно придатний… Хлопець не може жити довго без тієї сили.

— Але чому він не прийде до тями? Чому не бере силу у стихій?

— Бачиш, Джинні, я розповідав, що Томас ріс разом з твоєю матір’ю? Так от, з того часу він майже не змінився, а ми всі подорослішали, постарішали. Ще тоді, коли твоя мама була майже як ти, Том захворів, і тільки розпалений камін підтримував у ньому життя. Чому так сталося? Відповідь проста: цивілізація, технології. Земля, вода, повітря — все забруднювалося людьми і тільки шкодило здоров’ю Тома. Тоді твоя мати використала свої здібності, створивши вічний дощ, чистий. Том знову був здоровий. Але коли Джилл втекла і сталися всі ті жахіття… З її смертю дощ пропав, і щоб допомогти Томові в нас завжди розпалені всі каміни, а хлопець старався не використовувати власні здібності. До того моменту, як він врятував тебе і виснажився, розумієш? Ти маєш намагатися…

— Створити вічний дощ і врятувати Тома, — продовжила дівчинка.

— От і добре. Ти прочитала книгу, яку я тобі дав?

— Так. Я спробую. Але чому Том не хоче зі мною розмовляти, якщо вони з мамою були друзями?

— Ох, Джинні, він боїться, що ти також його відштовхнеш… — Джошамі похитав головою.

— А скільки йому років? — ніяково запитала дівчинка.

— А це вже запитай у нього, — старий посміхнувся у сиву бороду.

***

Джинні намагалася створити щось схоже на хмарку, але далі білої пари діло не просувалось. Раз навіть вийшла доволі пристойна сніжинка, яка вмить опустилась на щоку Тома і перетворилась на холодну краплю. Дівчинка не помітила, як заснула біля ліжка хворого.

Розбудив її сильний кашель.

— Джинні, розпали камін, — прохрипів хлопець.

Дівчина напрочуд швидко справилась, і за хвилину в каміні вже колихався вогонь. Томас перестав кашляти.  Побачивши, як він знову втрачає свідомість,  вона вхопила хлопця за руку. А він ледь-ледь дихав. Це ж вона у всьому винна! Якби Том не використав свої здібності, щоб її врятувати, зараз був би здоровим. Але пожертвував всім заради Джинні! А вона не має змоги допомогти йому. Дівчина розридалася від власного безсилля, обійнявши хлопця.

Томас отямився від прохолодних крапель на лиці. Але у хлопця було відчуття, що саме життя приховане в тих крапельках. У нього на грудях плакала рудоволоса дівчина, і Том почервонів. Тільки тепер він побачив над собою грозову хмару і нетерпеливо стер з лиця лоскотні потічки. Джинні відсахнулась, але Том ще сильніше обійняв її, і сам здивувавшись, прошепотів: «Дякую». Дівчина обійняла його у відповідь.