№ 51. Інтерв’ю з…

Кількість населення на Землі росла з кожним роком. Та у зв’язку з перенаселенням планети, їжі та прісної води стало не вистачати. На щастя, вчені прогнозували такий результат подій. Тому, задля порятунку людства, у використання увійшла нова програма ПГМО – покращені генно модифіковані організми. З кожним роком будувалося все більше заводів та ферм, які вирощували продукти за новою програмою. Здавалося, що все стало на свої місця: населення росло, а харчових продуктів було достатньо, але кожна копійка має зворотну сторону. Через неймовірну кількість заводів, клімат та екосистема змінилися. Зими стали холоднішими та дуже сніжними, а Літо – до болю гарячим. Стихійні лиха, які забирали чимало людських життів, у світі стали щоденністю. Материки почали свій рух і з кожним роком зміщувалися на цілі метри, а пізніше і кілометри, доки не об’єдналися в два материка. Які мали протилежний один одному клімат – нескінченна холодна Зима та спекотне Літо. Деякі країни зникли з лиця Землі, інші – переформувалися на нових материках. Байдужість людей покоління за поколінням дивувала одиниці осіб, які розуміли, що всі ці зміни не на добро. І ось в 2666 році настав неминучий день, який, в людському розумінні, змінив все. Той день був найбільше освітлений сонячним промінням. Опромінення людей змусило ДНК продуктів, які вони споживали, вступили в реакцію і об’єднатися з ДНК людини. Так сталася мутація людства: більше рук, плавники, крила, копита й таке інше… Психологія людей, на жаль, побудована так, щоб у критичних випадках звинувачувати інших. Генно модифіковані люди – ГМЛ, звинуватили тих, хто зміг уникнути мутації, та виселили їх на зимовий материк, де вічні морози. За кілька років після цього глобального випадку генетичного перетворення та масштабного переселення, один із відомих кореспондентів всесвітнього телеканалу – WN (World News), запросив одного чоловіка, який зміг зберегти свої людські гени.

Репортер увійшов у невеличку кімнату. У нього була велика вертикально-овальна голова, половину якої займали великі очі, як у мухи. Виднівся високий лоб, людські ніс, вуха та рот, але незвичайно великий, потилицю прикривало небагато каштанового волосся. Він мав широкі плечі та шість кінцівок: чотири руки та дві ноги. Чорний офіційний костюм, червона краватка, що затягувала комірець білої сорочки. Він сів напроти старого чоловіка. У прямокутній кімнаті з одного боку стояла вся апаратура, а з іншого – сидів старий, за яким був зелений хромакей. Довге сиве доглянуте волосся та борода, світло-блакитні очі, в яких проглядалася порожнеча і холод, спокійне обличчя, й просте неофіційне вбрання – саме так виглядав не мутований старий.

– Прямий ефір ще не почався, тому якщо вас щось турбує – скажіть. Можемо дати заспокійливе, адже все таки перед всім світом будемо виступати, – роблячи вигляд турботливої людини, сказав репортер. Старий дивився наче крізь нього та нічого не відповів. – Ні?..  – перепитав кореспондент – Ну, а я не відмовлюсь, – сказав він, і протер свого великого лоба хустинкою, що була в його кишені.

– Скоро почнемо! – викрикнув один із працівників, що стояв за апаратурою.

Коли прийшов час починати прямий ефір, репортер стояв перед камерою, поряд зі стільцем. У його нижній правій руці був мікрофон, він підніс його ближче до свого незвичайно великого рота й почав говорити:

– Минуло рівно десять років з часу коли ми почали кардинально змінювати свою зовнішність. І сьогодні ми запросили людину, яка є носієм автентичного гену. Сьогодні ми поставимо питання, яке турбує більшість – «Як їм вдалося уникнути мутації?». Що ж, почнемо, – репортер сів на стілець, що стояв напроти старого чоловіка, тим самим майже повністю сховавшись від камери, щоб зробити старого ключовою фігурою.

– Для початку, представтесь, – швидко проговорив репортер, наче вистрілив із пістоля.

– А вам потрібно знати моє ім’я, щоб поставити питання? – спокійно, не поспішаючи, спитав старий.

– Ха-ха… а жартувати ви вмієте. Ну звісно, звертатися до Вас я ж якось повинен. То Ваше ім’я…

– Чомусь… до початку ефіру Ви говорили зі мною і без мого імені… Ґод, а Ваше?

– Л-Лай, – збентежено відповів він, але відразу взяв себе в руки. – Як з’ясували наші вчені, на нашу мутація сильно впливало сонячне випромінювання та психіка. Розкажіть, як у вас вийшло не піддатися генній модифікації?

– Я не вчений, не дослідник, щоб відповісти на це питання. Я просто людина, як і Ви, яка все своє життя  йшла і йде своїм шляхом. Стіну між нами будуєте лише Ви. Якщо я Вам поставлю те саме питання, тільки у зворотній формі – «Як Вам вдалося генно модифікуватися?». Ви відповісте?

   Лай від злості зціпив зуби, й не знав, як відповісти на питання, щоб не залишитися в дурнях.

–  Можливо Ви і праві, але якщо така справа… Думаю всім буде цікаво, як Ви жили. Розкажіть нам, про, можливо, якийсь особливий момент із Вашого життя, який міг духовно змінити вас.

   На мить журналісту здалося, що старий наче затремтів. Тоді самовпевнена зла посмішка Лая піднялася до небес – він знайшов слабке місце старого.

–  Якщо Ви цього бажаєте… Я розповім свою історію… – сказавши ці слова, старий на декілька секунд закрив очі, та коли відкрив їх він почав розповідь.

РОЗПОВІДЬ

Від самого народження я жив на материку, де завжди все було покрите білим чистим снігом. Я завжди був в достатку, і не було ні дня, щоб мені чогось хотілося, а я того не отримував. До того часу, доки мені не стало нудно. Задоволення від життя зникло, наче його ніколи й не було. З’явилися думки про смерть, суїцид і розкішні похорони, на яких всі мене оплакували б. Думка про отримання будь-якого задоволення, здавалася фантастичною мрією, яка в минулому робила лише їй подібну ілюзію. Моєю метою було жити заради гарної смерті. І хоч на підсвідомому рівні я вірив, що з часом і віком ця депресія зникне, як нічого й не було, але – це не так. Заради моєї родини я поводив себе, як завжди – весело, зацікавлено й мрійливо щодо власного майбутнього. Намагався створити ілюзію себе – такого, якого б хотіли бачити оточуючі. Час йшов, і в свої тридцять років, від неможливості більше терпіти власної гри перед рідними, я вирішив покинути все, і піти раніше небаченим для мене шляхом.

Загорнутий у тепле шмаття та вкритий хутряним пончо до самих ніг, я вирушив в дорогу. Три роки безцільного мандрування по білій пустелі дрібних льодяних кристалів пройшли швидко і непомітно. Навколо мене не було ні одного села, чи міста. І, на диво, я не мав потреби в їжі чи воді… Переді мною був лише сніг, який відсвічував від променів яскравого сонця, наче маяк, що працював лише вдень. З часом мій зір почав швидко погіршуватися, та дійшло до того, що я майже повністю осліп. Через три роки, після того дня, як я покинув свій дім, переді мною постав білий силует. Я знав, що це дитина, але не знав чи це хлопчик, чи дівчинка. Можливо, це було грубо з мого боку, але я проігнорував дитя, вирішивши, що це лиш тіні або галюцинації. І коли я пройшов повз нього, він спитав у мене:

–  А куди Ви йдете?

Я чітко почув його дитячий, ще не зламаний голос, та перестав сумніватися, що це жива людська дитина. Коли спробував сказати: «Не йди за мною», то зрозумів, що вже давно не відкривав рота, та розучився говорити вголос. Продовживши свій шлях далі, я добре чув, як він йшов за мною, хрустячи снігом. До того, як я осліп, моїм горизонтом була біла пустеля та блакитне небо, потім, коли я перестав бачити – горизонтом стали мої думки. І коли дитина, що йшла позаду, обігнала мене – вона, наче падаюча зірка, вказала мені на новий небосхил. Крок за кроком я очікував коли білий силует зникне, але день за днем він підбадьорював мене ласкавими словами та цікавими вигаданими історіями. Ставив питання, які наче списи пронизували мене до душі, не зачіпаючи її. Спроба та незмога відповісти – змушували мене почуватись так, наче, щось втрачаю. Про себе він не розказував нічого, і мені було цікаво: «Що він тут робить?», «Де його батьки?», «Хто він?»… День і ніч, ми йшли навпростець, не звертаючи. З кожним днем я чув, як його голос все більше ставав в’ялим, і зрозумівши, що його молодий організм потребує поживних речовин і сну, я зупинився. Силует, що йшов попереду, розказуючи історію, запнувся, і швидко розвернувся до мене зі стривоженими питаннями:

– Я почув, як, позаду мене, хрускіт снігу від Ваших кроків зник! Що сталося? Вам щось болить? – він підійшов ближче до мене.

Я дістав праву руку, що була в теплій рукавиці, із кишені, та вийняв її із під довгого пончо. Я все ще не міг говорити вголос, тому єдине, що залишалося зробити – це уявити в правій руці ложку, і підвести її до рота, показуючи, що я їм. Силует тяжко зітхнув і радісним голосом сказав:

–  Не лякайте так. Ідіть за мною, ми вийдемо з цієї пустелі, та знайдемо якесь найближче село, й там Ви поїсте.

Коли ми йшли, він раптом почав розказувати про портал, який хоче знайти та, який відправив би його у свою мрію, світ, в якому він хоче жити:

–  В ньому є все. Але на початку в мене і в того, хто потрапив би в той світ разом зі мною, не було б нічого. Та в будь-який час, при бажанні чогось, я б міг просто зіграти в якусь гру, щоб отримати бажане. Чим більше я бажав би, тим гра ставала б складнішою і цікавішою. Щоб там все було пов’язано з іграми, навіть, щоб саме життя вважалося грою. Наче будинок із конструктора, який потрібно будувати від фундаменту до даху, та саме головне, щоб без транскрипції. А сам світ хотів би бачити таким, як бачили його мої далекі пращури: гарні великі ліси, водоспади, великі, ще незнищені гори, тварин, які в наш час вважаються вимерлими, і ще багато чого… Я хочу бачити світ в яскравих тонах, таких, як: зелений, жовтий, рожевий, блакитний… а не в тонах, які зараз оточили нас: білий, сірий, брудно-червоний і чорний. Навіть, якщо подумати, то не важливо який колір чи то темний, чи світлий. Головне, щоб його правильно подали з гарного ракурсу, у відповідний час та місце.

Почувши цю розповідь, я подумав: «Дуже не дитяче мислення, але – ні. Це лише думка, бажання, яке раптово може прийти, якщо подивитися, що робиться навколо тебе.».

Один день по тому, я йшов за білою тінню, але більше не чув його м’якого дитячого голосу. На декілька секунд він зупинився, що змусило мене почати переживати, а коли він пішов далі, то пришвидшив темп. На моєму горизонті з’явилися нові білі тіні, схожі на будівлі, транспорт, дерева, та інших людей. Село було не велике – будинків п’ять – вісім, що стояли один напроти одного, а між ними проходила, розчищена від снігу ґрунтова дорога. Селян було не багато, тому очевидно, що в такій тісній спільноті, вони добре знали один одного і допомагали один одному. Коли ми наблизилися, сонце вже вийшло з-за горизонту, погода обіцяла бути тихою та гарною. Дитя, що йшло переді мною, повільно побігло вперед з вигуками: «Прошу, дайте чогось поїсти! Дуже просимо!». Зовні небайдужі люди, вийшли із своїх будинків. Ми опинилися перед житлом старости села, і коли його дружина відчинила двері та вийшла на ганок, вона спросоння не відреагувала на нас. Але, як тільки отямилася, я почув, як вона набирала повітря в легені, наче хоче закричати. Раптом біля неї опинився її чоловік, рукою закриваючи їй рота староста сказав:

– Прошу заходьте, – він подивився на свою дружину і продовжив. – Моя жінка нагодує вас. Вона саме збиралася готувати сніданок.

Хоч я і не бачив чіткої картини, а бачив все змите білими тінями, котрі трохи відрізняються один від одного, тривога не полишала мене. Усередині будинку я почував себе некомфортно. Я більше не бачив світлого горизонту, який три роки поспіль був переді мною. В очах було темно, темніше, ніж вночі посеред білої пустелі. Повітря було теплим і, наче стискало мої легені зсередини. Під ногами відчувалася дуже тверда незвична поверхня. У той момент я подумав: «Можливо вся ця тривога через те, що відвик від  житла. І зараз нам нічого не загрожує.». Я сидів на стільчику біля столу, а біля мене – виснажена дитина. Не в змозі більше терпіти цієї тисняви, я встав зі стільчика і захотів знайти вихід. Чорний куб, в якому знаходився, показав мені весь жах сліпоти – наче в нескінченному космосі я блукав по кімнаті. Я спіткнувся об килим, зачепив, і мало не перекинув стіл, на якому ще нічого не стояло. Біля ніг, трохи нижче колін, щось по формі нагадувало ліжко – воно не давало пройти далі, стіна, об яку я оперся, наче ніколи не закінчувалася, а виходу так і не знайшов. «Тсс…» – прошепотіла дитина, взявши мене під руку, і вивівши на двір. Світло, повітря, сніг… все вернулося на свої місця. Неймовірний спокій, наче чиста пелена, покрив мою душу. Ми сиділи на лавці, що стояла біля входу в будинок старости. І коли чоловік визирнув із-за дверей, дитя зіскочило з лавки, та швидко підійшло до нього зі словами:

– Вибачте, що зробили усередині помешкання невеликий погром!

– Нічого страшного, як я розумію твій друг, він… – сказав чоловік, вказуючи на очі.

– Так, він не бачить і не говорить.

– Зрозуміло, – відповів чоловік, і передав одну тарілку, в якій лежало декілька вареників. – Тримай, смачного вам.

– Дуже дякуємо!

Малеча з тарілкою в руках підійшла до мене і сказала: «Тримай і їж.». Я подивився на білу тінь, і в одну руку взяв тарілку, а вказівним пальцем другої вказав на неї, а потім – на дитину. Після чого передав тарілку назад. Зі всією добротою дитини, зі сльозами, не сперечаючись, вона прийняла тарілку назад, і наче зголоднілий дикий звір, накинулася на вареники.

Перед тим, як вирушити далі, нам дозволили переночувати одну ніч. Сидячи, мені вистачало півгодини сну на лавці, тому залишок часу, я просто очікував. Повний місяць визирав з під густих сірих хмар, вітер розносив сніг, що недавно спокійно лежав на землі, гілках штучних дерев і на дахах будівель. Раптом почув, як поруч зі мною відкрилися двері та хтось вийшов. На секунду я подивився у той бік, і побачив силует старости. Він дивився на мене, після чого продовжив свій шлях в якийсь дерев’яний сарай, що стояв неподалік. Я не знав, як живуть селяни цього села, тому не звертав на це уваги. Але через декілька хвилин в той сарай почали збиратися інші силуети чоловіків. Їхня поведінка мене насторожила, тому я вирішив спробувати підслухати, що робиться в тому сараї. Я легенько оперся об дерев’яну стіну, і наблизився лівим вухом до неї.

– Всі зібралися. Думаю, можна починати, – сказав староста, руками спершись об стіл, що стояв посередині сараю.

– Ти сам, як? – спитав сусід старости, поклавши свою руку на його плече.

– То страшно, але нормально… впораємося, – відповів староста.

– Ти сама великодушність, раз дав цьому… їсти, так ще й дозволив переночувати, – сказав сусід.

– Це демон у плоті! Як можна було родитися з такою не людською зовнішністю?! – почав один із селян.

– Ти правий! А ще його друг, весь замотаний в лахмітті. Не здивуюся, якщо під всім тим… така сама не людська зовнішність! – продовжив другий.

– Старосто, хіба він не міг щось запідозрити?

– Ти про ту мумію, що на лавці сидить? Не думаю, той… сказав, що він не бачить і не говорить, тому навіть якщо щось запідозрить, нічого не зможе зробити, – відповів староста.

– То, що все робимо, як раніше запланували? – спитав сусід.

Староста кивнув головою – «Так». Почувши це, я не здивувався, оскільки підозрював їх ще раніше і відчував, що тут щось не так. Мене зацікавила зовнішність дитини, яку вони так бояться. Її назвали демоном, але якщо б вони могли дізнатися про неї більше, то в їх головах навіть подібної думки не було б. Цілу ніч, я продовжував сидіти на лавці та розмірковував: «Що за план? Можливо вони хочуть викликати поліцію, а раніше цього не зробили з невідомих мені причин. Тому й запропонували переночувати, щоб дочекатися самої поліції…», «Можливо це і на краще… Ця дитина не може завжди бути зі мною, можливо в неї є рідні, які б хотіли її доглядати…». Не помітно для мене, але сонце вже збиралося виглядати з-за горизонту. Білий, маленький силует вибіг з будинку зі словами до старости:

– Дякуємо! – він бадьоро підбіг до мене і спитав. – Ну що, ідемо далі?

Я встав на ноги, і поволі пішов уздовж ґрунтової дороги.

–  Стійте! – вигукнув староста, стоячи на ганку свого будинку.

Ми повернули голови в його бік. Наступна мить була найповільнішою в моєму житті. Своїм гострим слухом я почув, як позаду нас хтось збирається пересмикнути цівку рушниці. Швидко зреагувавши, я подивився назад, і побачив наведену на нас вогнепальну зброю. Я прикрив дитину собою і думав лише про одне: «Нарешті, я помру гарно і врятую чиєсь життя». Маленький силует все добре зрозумів, що відбувається і швидко відштовхнув мене убік. Пролунав постріл…

Старий Ґод опустивши голову на декілька секунд замовчав. Репортер, зрозумівши, що було далі, здивовано спитав:

– То весь цей час, ви були сліпі?

– А ви смішні, якщо помітили це тільки зараз, – відповів старий, піднявши голову.

Лай правою рукою підвів до рота кулак і легенько кашлянув – «Кхм…».

– Як я розумію те дитя Ви не змогли захистити. Я правий? – перевів розмову репортер, і продовжив. – Напевно зараз Вам тяжко про це згадувати. Ви сердитесь на тих селян, ненавидите їх і всіляко проклинаєте.

– Не сперечаюсь, у той день, я кровожерливо ненавидів їх. Але потім, я згадав про портал, який та дитина так старанно шукала, подорожуючи зі мною. Можливо вона хотіла того самого чого і я – смерті. Та хоч ми і були схожі в своїх бажаннях, але одночасно, між нами була велика різниця, глибокий каньйон. Якщо я думав, як краще померти, і залишити щось після себе, то вона думала про світ, який хотіла б бачити після смерті. У той день я вирішив для себе, доки не уявлю світ, в який хочу потрапити після смерті – не помру, тому що тоді, в цьому немає сенсу. З того часу в нашому світі змінилося багато чого, і на мою думку – у гірший бік. Зараз я думаю, що все ж таки врятував його від часу, в якому живемо ми.

– Як ви змогли врятуватися від селян, що з вами стало далі?

– Це вже інша та менш значна історія, яку я Вам не розповім по одній причині – це марна трата часу.

– Якщо б Ви могли повернутися в минуле, або потрапити в паралельний світ, де ще не стався цей випадок з ГМО, що б ви сказали тим людям?

– Я нічого не сказав би, тому що нічого не змінилося б. Хто я такий, щоб заважати їм іти своєю дорогою? Якщо Вам цікава моя думка, то я її скажу. Ось Ви жалієтесь на нову зовнішність і тому подібне, але навіщо? Хіба не зручно мати чотири руки… мати перевагу перед нами – людьми, які не змінилися візуально, а лише духовно? Приказку: «Дивися, що стакан на половину повний, а не порожній.» – знають більшість, але чому вона цю більшість нічому не вчить? Лише людина вирішує, як їй жити. Ми звинувачуємо Бога, інших людей, політиків та всіх кого можна, але ніколи не звинувачуємо себе. Якщо б кожна людина свідомо розуміла що все в її руках, і все легко можна змінити до кращого, то, відповідно, і жили б краще. Але за цим стоїть наступне питання – Що означає жити краще? Ну стало краще – І що? Відповідь одна – людині завжди буде мало. Ми будемо покращуватися, але рано чи пізно все дійде до того, що всі ми помремо від нудного життя. Радіти можна всьому: Новому будинку, машині і так далі, але якщо вміти це правильно робити, то можна радіти будь-якій дрібниці: як камінню, що лежить на дорозі або траві, дереву, що росте і з кожним роком стає більшим… Доки людина не навчиться втішатися дрібницями в своєму житті – вона не навчиться жити. Питання: «В чому зміст життя?» – лише людський міф, який вигадали від нудного життя. Цим питанням людина знайшла собі чим зайнятися і не нудьгувати. Кожен живе, як хоче, приймає рішення, як хоче, радіє тому, чому хоче. Життя дається щоб жити, а як жити – це рішення самої людини.

– Слова гарні, але ви самі хочете смерті!

– Смерть – це лише моя особиста ціль, і я не кажу, що до неї потрібно прагнути всім. Кожен подивіться правді в очі та зробіть висновок, прийміть себе таким, які ви є, і найдіть заметену в снігу стежинку.

– Що на Вашу думку може знищити наше людство?

– А Ви, самі, як думаєте? В мене відповідь лише одна – Людина. Але при бажанні вона може і врятувати світ.