№ 5. Чому на небі після дощу з’являється веселка?

(Казково-детективна історія)

Книга «Пригоди богів». Частина ІІІ

І місія: Двісті сімдесят три пиріжки і одна яблуня

У космічному просторі блукала собі маловідома планета. На неї ніхто не звертав уваги. Та й місце розташування вона постійно змінювала. То близенько підходила, то швидко тікала. Нікому до неї не було діла. Ніхто не думав, що з неї прийде небезпека. І в цьому був винен чорт.

На сусідній планеті, що зветься Земля у пухнастих хмарах ледь виднівся світ богів. Смертним людям його не було видно, а вони у вільний час слідкували за порядком на землі. Тому інколи спускалися до людей та вчилися їх звичаям. Титанів неможливо було відрізнити. Жили вони в звичайних хатинах та вчилися людської мови та поведінки. Весело їм було… 

Одного разу люди після дощу побачили на небі різнокольорові смуги. Це була райдуга. «Що це за диво? Як воно з’являється?  Хто його робить? Чому так швидко зникає?», – гомоніли між собою діти, бо були дуже допитливі. Так розпочалася ця казково-детективна історія…

Серед білих хмаринок у високому палаці жив бог Стрибог. З ним завжди ходив пасти овечки Дажбог. Вони жили по сусідству і завжди бешкетували. Тому частенько, щоб Перун не покарав, спускалися до людей, щоб пожити уволю. Кожен з них мав свою оселю, господарство. Прикидалися вони смертними людьми так, що ніхто їх відрізнити не міг. Дуже хотілося богам зрозуміти, як це працювати.

Одного разу боги ішли крізь хатиночки, що розташовані були біля самісінького моря. Неподалік жив Велес. От і надумали друзяки завітати до нього. Вдома нікого не було. В цей час Велес сидів на березі і складав вірші, бачте муза до нього завітала. Але про це ще ніхто ще не знав.

Дажбог та Стрибог побачили невелику хатинку, яка була підбілена і причепурена. На вікнах мальовані квіти приваблювали очі перехожим. Поряд з хаткою тихо сопів собака. На столі лежали три кошики з пирогами, прикриті вишитим рушником. Неподалік росла яблуня, яка милувала очі… Побачивши достиглі яблука гості захотіли їсти. Слинка покотилася додолу. Дажбог мовив перший:

  • Як смачно пахнуть яблука! А які рум’яні, що аж зголоднів. А ти?
  • Я теж. Може ми візьмемо по три яблука та пиріжок з корзинки? Можливо, Велес і не помітить.
  • Твоя правда. Але Барсик стереже їжу, – розмірковував Дажбог. – Якось його треба відігнати від смачного. Як ти гадаєш, Стрибоже? – запитав задумливо Дажбог.
  • Може, палицю кинути собаці – він виконає команду й відбіжить? Він же дресирований? Чи смачненьке кинути, щоб відволікти?
  • Давай, хтось зверне на себе увагу й почне тікати. Собака наздоганятиме, а інший  візьме пиріжки з корзини та зірве яблука. Як ідея?
  • Добре, але хто буде відволікати? Я – боюсь!
  • І я… – з’явилася довкола тиша і хмара роздумів.

Раптом Дажбог та Стрибог побачили поряд миску. А в ній лежали курячі лапки (мабуть смачна вечеря була у Велеса). Стрибога осяйнуло:

  • А може кинемо лапку з миски? Барсик втече, а ми візьмемо гостинці, – перешіптувався поглядаючи на велетенську морду собаки Стрибог.
  • Геніальна ідея! Ну, починаймо. Діставай приманку!
  • Почекай, треба руки помити.

Пролунав сміх…

Все сталося блискавично. Стрибог помахав курячою лапкою і закинув її наскільки, наскільки мав вправні здібності в метанні. Барсик не побачив, а відчув приємний запах і швидко побіг за ним, гаркаючи. Вони не передбачили, що Велес, який пише вірші, почує гавкіт собаки і швидко поспішатиме додому, щоб зловити грабіжників. Ви думаєте чому саме злодіїв, бо хтось щодня, протягом тижня, уночі краде смачні соковиті яблука.

Захеканий господар повертався до хати. Тим часом Дажбог вже взяв шість пиріжків (бачте два йому здалося замало) та ще й встиг зірвати два яблука. Раптом вдалині побачив Велеса. Дажбог злякався, душа в п’яти сховалася. Він став думати, що зробити та як втекти, щоб ніхто не помітив. Але не встиг, бо попереду заметушилась якась тінь. Тому швидко заліз на дерево.  

Сидить Дажбог, мов миша. Можна подумати, що навіть не дихає. Ось уже підійшов до хати Велес. Оглянувся, побачив на підлозі вишитий матінкою рушничок (запідозрив щось неладне), порахував у кошиках пиріжки та й чортихнувся:

  •  Якщо попадеться мені бешкетник у руки, то  пошкодує. Я рахувати вмію! Немає шести пиріжків. Мені сьогодні день народження і тому моя люба матуся випекла рівно двісті сімдесят три крутелики. Вона мені вже телефонувала. Тож, шибенику, швидко виходь! Ні, краще я тебе сам знайду, люблю гратися в хованки.

Мовчанка… Тиша… Зойк… Кроки зникли… Весь час Стрибог підглядав що ж буде далі. Він метався в задумі і ніяк не міг вирішити, що йому робити. Побачивши, як постать поета зникає, він тихенько підійшов до хати й відв’язав коня від воза, що знаходився поблизу воріт. Він відчув свободу та з голосним іржанням поскакав до води. Велес побачив і цю прикрість, підняв на цей раз руки до неба, чомусь згадав знову свою любу матусю та й помчав за конем, який утік. А тим часом Стрибог із Дажбогом швидко встигли накивати п’ятами і злодія не було викрито. Після такого переполоху до Стрибога в гості ніхто без дозволу більше не навідувався. Та й речі чомусь більше не зникали.

                                       ІІ місія: Перша справа агентів

          Через тиждень Дажбог прийшов до будинку бога вітру та й постукав тихесенько в двері. Стрибог залюбки пустив до своєї господи. Потисли вони один одному руки, сіли на диван та й загомоніли:

  •  Привіт, братику! Я от подумав і вирішив, а чому б нам не стати агентами?
  •  Так, було б добре. А кого ми почнемо переслідувати?
  •  Спочатку треба придумати нам імена. Я хочу бути Кебом 001. А ти?
  •  Дай подумати… О! Я хочу бути Гепардом 003.
  •  А я думав ти скажеш «Соколом». Що за ім’я. А чому «003»? Хто буде «002»? – поцікавився Дажбог.
  •  Ці цифри будуть через один. Щоб думали, що агентів троє, а насправді – два! – стишуючи голос промовив Стрибог та й озирнувся.
  •  Зрозуміло. А ходімо прогуляємо? – і став Дажбог збиратися.
  •  Гаразд, – погодився бог вітру.

Боги взяли вудки, щоб рибалити, кошики та відра. До річки від дому було кілька метрів. Тому вони швидко дійшли до місця. Потім вибрали собі найкраще місце для риболовлі та й закинули вудки. Стрибог почав розповідати та вихвалятися:

  • Ох, які тут карасі! Великі, смачні і їх дуже багато. А ще тут плавають окуні, коропи, соми і навіть жаби. Але я їх не люблю і не ловлю. А знаєш, хто це місце знайшов? Я! Уявляєш, одного разу мені потрібно було віднести кролячий відвар тітці Мірлі та й наткнувся на цю місцину.
  • Досить язика розпускати! Всю рибу розженеш! Ти диви, як загорлав на всю річку. А я ніколи не робив відкриття. Як шкода, – тяжко зітхнув Дажбог.
  • Так-так-та-а-ак! Подивися сам на себе. Ти теж горланиш. Обоє хороші.

І раптом щось поворухнулось у кущах. Боги звернули на це увагу і швидко відреагували. Вони тихо вставали, та крадучись заглянули за кущі…

Це був кінь, який мирно їв траву серед дерев. Від серця вмить відлягло. Як добре, що це не грабіжник. Боги повернулися до своєї риболовлі. Якраз почало клювати.  Дажбог зловив три карася та три маленьких сомика, а Стрибог – шість карасів і чотири сома.

  •  Ти знову мене перевершив, – сказав Дажбог.
  • Так… Я – майстер своєї справи.

…Через пів години боги наловили шість відер риби, взяли улов та й понесли додому. Потім  вирішили збирати гриби. Боги взяли кошики та ножі, щоб зрізати не пошкодивши грибниці. Стрибог пішов попереду, а Дажбог оглядав кожен кущик та наздоганяв вітра. Нарешті вони стомилися та й сіли на колоду.

          Раптом побачили чорта Жерла, вірного помічника Чорнобога та Мари. Той щось діставав із дупла. Стрибог тихенько сказав:

  • Ну, що, Кеб 001, починається наша місія. Шпигуватимемо? Почнемо переслідування?
  • А як же, Гепарде 003! Я погоджуюся. Це може бути цікаво,  – закивав головою Дажбог. – Підемо серед кущів, щоб нас ніхто не побачив.
  • Звичайно!

Чорт побіг через дорогу та попрямував до степу. Боги вмить стрибнули в кущі і довкола зашелестіло. Жерло зупинився та повернувся… Нікого не було. Тоді він хрюкнув, плюнув у траву та й поскакав. А Дажбог та Стрибог знову за ним і вже наздоганяють.

  • Ого, щось він потовстішав, наче гладкий кабанчик! То він, мабуть, занадто багато їв попелу та пив лаву…
  • Тихо! Не ображай менших! Через твій довгий язик він може нас почути!
  • І чого ти завжди, коли гніваєшся, згадуєш мій язик? – забубонів тихо Стрибог.

Поки боги вели словесні бої, то Жерло вже кудись зник. Тоді вони вирішили, що чорт пішов у поле. Там його й наздогнали, але, як на гріх, знову зник. Ніхто і не зрозумів як це трапилось, тільки встигли помітити як блиснуло щось на сонячному промінні. Терпець урвався, тому почали битися так, що аж шапки позлітали з голів, і чуби попіднімалися. Образившись, пішли додому, геть забувши про свої корзини з грибами. Агенти із завданням не впоралися. Вечір був невдалим. Щоб лихі думки покинули їх, вони вирішили спати. Безсоння прокралося до кожного в ліжко, тому вони захотіли, хоча б подивитися на небо.

Золотиста тарілочка покотилася вже за обрій. На небі були всі кольори веселки. На небосхилі стали з’являтися веселі маленькі зірочки, які, мов балерини, витанцьовували в таночку. Молодий місяць прикрашав свої ріжки сріблясто-білим сяйвом, яке розпливалося на безмежному небі. Останній жайворонок завів свою прощальну пісеньку до ясного сонечка, а маленькі цвіркуни діставали свої невидимі скрипки та заводили то веселі, то сумні мелодії. Квіточки вже закривали свої пелюсточки, раз по раз влаштовуючи прихисток для маленьких комашок. Дерева шепотіли про своє життя, розповідали казки на ніч про минуле. Якщо прислухатися до них, то можна почути мелодію душі – розповіді дідів-прадідів. Мудрий сторічний дуб вже влаштовує м’якенькі ліжечка для пташок та різних жучків. Сова, яка солодко спала удень, вилізла із дупла, озирнулася, подивилася на місяць та від здивування сказала: «Пу-гу!» Потім полетіла смакувати свіже повітря та зникла серед веселих зірок, які вже розсипалися, мов горох. Справжнє диво!

Несподівано з’явився Велес та запросив своїх друзів до себе в гості на смачненьку вечерю і розповів цікаву історію про те, як у лісі знайшов гриби. Ця пригода виявилася дещо знайомою. Тож час проминув швидко. Так вони знову стали найкращими друзяками.

                                      Місія ІІІ: Невдала торгівля 

Наступного ранку вирішив Стрибог із Дажбогом піти на базар рибу продавати (а її було шість відер). Взяли вони стільці й відра з товаром.

Вранці треба рано прокидатися, щоб зайняти найкращі місця. Домовившись, взяли у Дажбога віз та й запрягли у нього пега-рога та ручного дракончика Стрибога. Нести було б важко, тому на всякий випадок поскладали в нього інструменти й дошки, сіли на вірних друзів і поїхали.

Вже було пів на шосту, коли боги доїхали до ярмарку. Знайшли пречудове місце поряд із розлогим деревом, гарними фіалками та й стали будувати прилавок.

  • Друже, а подай-но мені молоток… А тепер потримай дошку… Швидко роби другу стіну, так ми займемо більше місця, – зауважив Дажбог.
  • А довго нам ще будувати?
  • Ні, що ти! Ми вже стіни і двері зробили. Залишається лише дах.
  • А я хочу, двоповерховий будинок.
  • Ти що, збираєшся в ньому жити?– поцікавився із посмішкою Дажбог, ледве стримуючи регіт.
  • Ні, звичайно. Я б хотів відпочивати між роботою, хоча б на кілька хвилин. Полежати, почухати за вухом чи просто почитати газету. Як ідея?
  • Ти скимлиш наче дитина. Ти так без грошей залишишся і нічого не вторгуєш, – бог сонця широко розплющив очі та й взявся руками за голову і з сумом сказав, – Тільки є проблема. Нам потрібні ще дошки.

Склавши руки, вони стали обговорювати, хто піде до хати Стрибога. Близько години звертали один на одного, але так і не домовилися. В цей час проходив Сварог. Почувши сварку, він зупинився та став їх заспокоювати, запропонувавши кинути монетку. Якщо «орел» – Дажбог піде до хати, «решка» – Стрибог… Дажбог засопів, позлився, взяв віз та й поїхав. Монетка впала не на його користь…

Їхав недовго. Зупинившись біля воріт спустився до погребу. Там набрав повний віз дошок і почав знову збиратися. Коли став Дажбог піднімати воза на пагорб, то зрушитися з місця не зміг. Спробував знову – марно. Пега-ріг та дракончик геть вибилися і сил зовсім не залишилося. Сів бог сонця на лаву та й став думати, аж зморшки від напруги з’явилися.

                                     Місія ІV: Лихо насувається 

Раптом відкрилася земля й утворилася глибока ущелина така, що й низу не видно. Дажбог дивився відкривши рота. Чекав, що ж буде далі. Звідти, із прірви, стала виповзати велика змія. У неї були червоні очі та гострі ікла, а язик теліпався аж до самої землі. Хвіст був із великими кільцями, прикрашеними шипами. Змія була не в гуморі, тому все трощила на своєму шляху. Дажбог, перелякавшись, швидко побіг до Стрибога, покинувши воза. Захекавшись ледь вимовив:

  • виповзла із прірви, яка з’явилася у землі… Поряд із цим пагорбом… Вона все трощить, що потрапляться їй під руку… Тобто під хвоста. Що нам робити?
  • Біжімо до Перуна, поки не пізно. Летімо! – і бог вітру сів на дракона та здійнявся у повітря.
  • Зачекай і мене! – скрикнув бог сонця та, осідлавши пега-рога, полетів за драконом.

Летіли вони, мов божевільні. Боги мчали, як на пожежу. Тому через п’ять хвилин вони підлетіли до палацу. Вірних друзів залишили посеред двору, а самі ввірвалися у замок. Тим часом бог Перун снідав. На столі була всяка всячина: борщ, індичка, запіканка, шинка, холодець та інші українські страви. Від несподіваного приходу бог скинув тарілку із варениками на підлогу та й розбив її.  Він розсердився.

  • Що вас сюди привело? Хто зіпсував мені сніданок? Коли голодний, я злий.
  • Вибачай! Зло насувається на наші землі! Велетенська змія  виповзла із прірви, яка з’явилася у землі… Поряд із цим пагорбом… Вона все трощить, що трапляється їй під хвіст… Що нам робити? Порадь!
  •  Та-а-к… Треба військо посилати! А яка ваша пропозиція?
  •  А може ми до конструктивного діалогу її запросимо і запитаємо, чому вона злиться? А потім спробуємо їй допомогти, якщо проблеми виникли, – запропонував бог вітру. Всі витріщили очі. Тиша… Нарешті Дажбог сказав:
  • І відколи ти став таким ніжним? Раніше за бідолашним котом ганявся, щоб налякати, чи собаці експерименти влаштовував, а тепер із змією порозмовляти захотів? – і стали боги насміхатися, аж луна в зали забрела. Стрибог образився.
  • І нічого смішного нема. Краще давайте вирішувати проблему.
  • Гаразд. Якщо ми не можемо домовитись, то треба раду скликати, – вирішив Перун.
  • Ні-і-і! Часу мало! Треба щось вирішувати, або смерть нам буде! – запротестував стривожений Дажбог. Він дуже боявся за народ і за себе.
  • Гаразд. Твій варіант кращий. А йти буде Дажбог. Тільки будь обережний!

На це Сонце образилося. Чому саме він повинен теревені правити з цією змією-потворою!? Яке нахабство!

Дажбог почовгав ногами, озирнувся та покликав бога вітру. Осідлавши своїх друзів, вони плавно піднялися в повітря.

Коли вони підлітали до ярмарку – побачили змію на пагорбі, поряд з якою росли фіалки. Як добре, що вона більше нічого не руйнувала! Дажбог озирнувся, чи нема підтримки, хмикнув та підлетів сторожко до змії. Вона подивилася на нього своїми червоними, мов жар, очима і вже хотіла поповзти далі, але Дажбог зупинив її та запитав:

  • Вітаю тебе, шановна! Ти – цариця всіх змій, богиня природи, королева краси. Чому ти така сумна? Чого руйнуєш все довкола, а не сидиш під землею?
  • У мене донька Моля загубилась. От я її і шукаю.
  • Ось у чому проблема? То давай ми тобі допоможемо. А де ти її востаннє бачила?
  • Поряд із річкою Рось. Це було вчора. Ми з нею гралися на березі. А потім спали між дерев. Коли я прокинулася, її вже не було!  
  • Нічого, ми її знайдемо. А ти нічого більше не руйнуй. Ми швидко знайдемо. Ми врятуємо.

                                          Місія V:  Де ж Молі?

Погомонівши між собою, боги вирішили знайти доньку Молю, щоб допомогти змії й уникнути зайвих проблем. Тут їм і знадобилися їхні здібності суперагентів. Цього разу вони були уважними. Зазирали за кожен камінець, листочок, кущик, деревце, але все було марно. Здається, що і сама природа була проти знахідки.

Серед ясного неба, наче грім, нависла чорна хмара. Вона була схожа на розлючену вовчицю чи змію з величезним хвостищем. Хмара постійно змінювала форму. Раптом з-під її очей полилися сльози, які проникали до самого серця Землі. На душі стало важко. Вітер нашіптував страшну казку.

Дажбог та Стрибог спостерігали за цим лихом та одночасно думали, де б іще пошукати Молю поки не пізно. Але, на жаль, вони не знали й не відчували дощу, бо були у задумі.

Раптом серед широколистих кущів стиха порохкував чорт Жерло. Він заглядав під кожний камінчик, йдучи від одного дерева до іншого. Через деякий час до богів приєднався бог Сварог. Розмовляючи про змію, вони побачили Жерла і  відчули жахливий сморід. Всі позакривали носи.

  •  Фу! Що це так пахне? – із незрозумілістю у обличчі запитав Дажбог. – Немов на звалищі!
  •  Я з тобою згоден, – підтвердив Стрибог. – А може, то риба, яку ми ще не встигли продати на ярмарку?
  •  Можливо, – задумався Дажбог. – Але краще не гадати, а діяти! Ходімо, Гепарде 003!
  •  А що, ви агенти? Я з вами! – благально подивився на них Сварог.
  •  Гаразд, тільки назви себе кимось. Я – Кеб 001. А ти?
  •  Я, гм… Буду Залізним Чоловіком 005. Вам подобається?
  •  Так. А тепер тихенько біжімо за Жерлом, поки не втік, – Стрибог пішов першим за чортом та зупинився. Він уважно розглядав темні хмари. – До речі, он та хмаринка схожа на слона… А ця – на акулу…
  •  Досить носити рожеві окуляри! Нас справа чекає, а не гра, в яку можна пограти! Біжімо! – І Сварог пішов наперед.

Троє агентів помчали серед густих чагарників, що їх ледве було видно. Заглянувши під останній корінець сторічного дуба, Жерло помчав до річки. Боги похапцем побігли за ним. Невдовзі вони дібралися до узбережжя, біля якої росли фіалки, там і сховалися спостерігаючи що ж буде далі. Цілою сім’єю, сиділи чорти. Вони так наминали рибу, що аж за вухами лящало (саме вони і викрали цілих шість відер, які спокійнісінько лежали собі на прилавку). Богам на це видовище було бридко дивитися.  

                                       Місія VІ:  Порятунок Молі

Коли закінчили наминати, то всі чкурнули до гори, у якій була печера. Щоб дістатися, треба було проходити крізь хату Велеса. Добігаючи до будинку тихенько Дажбог побіг до хазяїна по допомогу. Велес теж став агентом і прозвався Морським Поетом 006. Агенти наздогнали Стрибога та Сварога. Дійшовши до печери, чорти сіли в коло, а Жерло став показувати вкрадене каміння, яке переливалося, мов смарагд. Постійно було чути тоненьке сичання.

Після смачного полудня чорти знову побігли робити капості людям. Це у них так було заведено. Лише курява залишилася. Агенти швидко взяли кольорове каміння, яке було заховане Жерлом за великими дошками. Там знаходився потаємний колодязь без води, у якому сиділа та сама маленька змія. Біднесенька, малесенька, зголодніла красуня-донечка Моля. Забравши її з собою, боги повернулися до королеви, яка так і плакала, роняючи великі перли додолу. Навколо неї утворилося величезне зміїне озеро сліз. Побачивши доньку, мати залізла назад у прірву.

                                    Місія VІІ: Камінці чи феї?

А куди ж ділися камінці? Суперагенти зрозуміли, що то були насправді феї, які довго спали і прокидалися лише від дощу. А якщо їх заховати в якесь сухе місце, то вони просто загинуть. Прокидалися і перетворювалися ці сплячі красуні лише тоді, коли на їхні вродливі личка потрапляв дощ, щоб поїсти, попити та й політати. А на небі в цей час ненадовго утворювалася веселка. Саме сьогодні на них чекало горе, бо заховані чортом у чарівну коробку вони могли б не ожити.

Людське око завжди після дощу радувала краса райдуги, яка мала сім кольорів: червону троянду, жовтогарячу лілію, жовтий пісок, зелене крокодиляче око, блакитні дзвіночки, синє море, фіолетові фіалки. До цих пір боги не розуміли, чому так швидко з’являлася і зникала веселка. Особливо радів Велес, бо краса надихала його до написання поезій. Відтоді Дажбог, Стрибог і Сварогом часто зустрічалися вдома з Морським Поетом і ховали від чортячих очей камінці.

Після вдалого розслідування вони стали найкращими друзями. Боги їх називали «Агентська шістка», хоча їх було лише четверо. Вони це зробили тому, щоб заморочити голову іншим. Вечорами любили спостерігати разом схід і захід сонця. А вдень бавилися серед пахучих квіток та розв’язували ще важчі справи. А от чортові було непереливки, його Чорнобог та Мара довго тримали на палючій пательні. За це Жерло обіцяв помститися богам.