№ 48. Аурум. Загублений світ

Вступ

В одному невеликому містечку на окраїні Королівства Щита жила собі преспокійненько одна сім’я. Їхній дім був не надто багатий, проте родина все ж не бідувала. Він складався з двох поверхів і горища. До порогу вела викладена блискучими  прозорими каменями доріжка, здавалося, що воно коштовне.  Насправді ж це було добре оброблене скло. Поруч  височіли епріони (особливий вид дерев-охоронців). Важкі, масивні, просто гігантські двері, які, напевно, витримали  б натиск гроудів, що біжать від хижака, відчинила мила тендітна дівчинка.

— Міка, це ти? Не можу повірити своїм очам. Ти так підросла!!!

Вона посміхнулася мені й запросила до хати. Я зайшов всередину, там пахло травами і випічкою, а на порозі розлігся Бокбок. Здоровенний 90-кілограмовий котяра, якого легше було обійти ніж перескочити, зашипів на мене.

— Арія , що ти зробила з Бокбоком? Він став неймовірно товстим, і я …

Неочікувано, навіть для себе, я зробив сальто, два, ні, три колеса і приземлився обличчям на килим із чистої вовни. І не з власної волі, а завдяки тушці Бокбока  з феноменально довгою шерстю. Взагалі, ця тварина не просто потішалась наді мною, він ще й  скочив на мене, коли біг на кухню, щойно там щось зашаруділо. Моя спина зазнала підлої атаки ворога з чистого жиру, тож так хруснула,  наче надвоє переламалась.

Коли я, стогнучи, підвівся, переді мною відкрився прекрасний вид на весь перший поверх. Хоча надворі було світло, в каміні горів вічний вогонь (артефакт світла), що  освітлював увесь дім, заглядаючи у всі шпаринки. Така річ — не рідкість, вона була майже в кожному домі шукача скарбів. У  кімнатах висіли вінички сушених трав, а на кожній стіні була хоча б одна сімейна фотографія. Затишно… Хотілось залишитись тут на цілу вічність. Всідаючись у величезне крісло,  я відразу ж у ньому втонув.

— Нічого я з ним не робила, він сам їсть, я в нього не запихаю! — З кухні, витираючи руки, вийшла господиня цього дому.

Арія —  прекрасної вроди жінка, маленька, тендітна й розумна. Ось він — ідеал жінки, дивлячись на неї думав я. Її світле, майже біле, волосся каскадом спадало на спину аж до поясу, а тонкий стан був обперезаний фартухом. Але перше враження, як завжди, оманливе. Вона володіла доволі незвичною силою, такою, що коли виписувала комусь ляща, то бідолаха відлітав на десять, а то й на двадцять метрів. Її удар міг витримати лише такий велетень як Орм. Це був кремезний чоловік із широкими плечима та низьким голосом. Він був весь у латах, які прикривали міцну двометрову статуру. Його обличчя прикрашала борода, що частково закривала глибокий шрам від кігтя монстра, а у вусі висіло золоте кільце.  Незважаючи на таку загрозливу зовнішність Орм, загалом, добродушний здорованьJ.

— Агов, Лу, як життя? Як тебе занесло в наш край? Ми зараз снідати будемо, друзяко, ти також запрошений. — Посмішка Орма завжди піднімала настрій, а я, як найближчий друг сім’ї, не міг відмовитися.

— Я із задоволенням поснідаю з вами, — піднявшись із крісла, пішов за господарем, який попрямував на кухню.

Там стояв великий обідній стіл, а навколо нього — дерев’яні стільці. Господар завжди піклувався про комфорт у своєму домі, тому на кухні було достатньо багато всіляких ящичків, тумбочок та шаф.

— Мам,— кричала Міка, спускаючись сходами,— коли ми будемо снідати? Я вже маю бігти.

— Чекаємо лише бабусю, вона скоро прийде. — Після цих слів почувся дзвоник у двері. — А ось і вона!

Я завжди дивувався вмінню Арії «передбачати» події, напевно, це й була славетна жіноча інтуїція. Пані Сонна доволі часто приходила на сніданки, а то й на весь день. Плітки казали, що після закінчення своєї кар’єри золотошукача, смію зауважити доволі успішної, «бабуся» стала трішки не в собі. Злі язики плетуть, що цій жінці довелося побувати в самому пеклі і вибратися звідти живою. Вона єдина, хто повернувся з печери Міри, тож всі переконані, що Сонна знається з самим Богом Смерті.

— Я щойно згадав. Сьогодні ж той самий день! Орм, ти навіть не хвилюєшся, на тебе це не схоже. — Десь всередині свого зачерствілого серця я розумів, що нещадно підставляю дівчину, та що зробиш: моя цікавість ще замолоду не давала мені спокійно жити.

— Який день?— мені не вірилось, що він забув найважливішу дату в житті кожної молодої людини, принаймні цього світу.

Глава 1

Сьогодні був найважливіший день життя кожного, кому виповнилось 17 років. День, якого з нетерпінням чекали всі громадяни Королівства Щита, День Всемогутнього Аурума Покровителя!!!

Саме так, сьогодні важливий день! Щоб підготуватися як слід, я встала ні світ ні зоря! Правду кажучи,  так хвилювалась, що цілу ніч не спала. Зараз п’ята ранку і час збиратися. Як будь-яка відповідальна людина, весь одяг наготувала собі ще звечора і перший, і другий. Чому саме сьогодні до нас вирішив завітати дядько Лу? Цей чоловік ніколи мені не подобався, хоча батьки кажуть, що в дитинстві я не могла дочекатись, коли він прийде. То було давно і не правда.

Сьогодні ніщо не зможе мене зупинити, хіба що тато. Він категорично проти того, щоб я стала золотошукачем. Він каже, що це надто небезпечна професія для такої маленької та беззахисної дівчинки як я. Але тато постійно забуває, що саме мені пощастило успадкувати мамину силу.

 Все складалось ідеально! Бабуся, я і Бокбок розробили просто геніальний план. Я цілих два тижні дурила тата числами, не даючи подивитись у календар, і півроку тяжко працювала на Дварфових конюшнях. На жаль, тільки там було вільне місце, а мені просто необхідні були гроші для мого першого костюма. Я забрала його два дні тому, він виявився не таким, як я його уявляла, але ж мій, чесно зароблений потом і кров’ю. Бабуся заздалегідь попередила маму, що саме в цей день прийде на сніданок, звичайно, що вона хотіла не просто поїсти — це наш головний відволікаючий маневр. Останній штрих плану: я заклопотано йду з дому на «роботу», а насправді на посвяту, поки бабуся заговорює татові зуби. Як тільки пригадала весь ідеальний план і подивилась на годинник, то зрозуміла, що вже час не просто бігти, а летіти! Проте я й досі не поснідала.

— Доню ходи до столу!— мама, як завжди, вчасно.

 Я збігаю вниз, бо живу на горищі. Сама обрала, де жити, адже всі головні герої моїх улюблених книг живуть на горищі, а я страх як хотіла свою супер-історію. Минаючи по три сходинки за раз, прожогом залітаю на кухню.

— Я така голодна, що, певно, з’їла б цілого крола. — Мені часто кажуть, що моя посмішка дужа схожа на татову, а мама вважає, що вона не раз спонукатиме людей не здаватися.

— Доню, сідай! Що ти так забарилась?— запитав тато, і я почала трішки нервувати, бо тільки зараз згадала, що не знесла сумку з «робочим одягом» з горища.

— Трясця. — тихо промовила я і побігла знову нагору.

— Що сталось? Я щось не так сказав?— запитав тато. Коли я була малою, він часто вихвалявся, якого монстра він убив, а я зі сльозами на очах бігла нагору, бо мені було його шкода.

— Ні, любий, просто вона знову щось забула.

Оце «ЗНОВУ» мене завжди не абияк дратувало. Я швиденько забрала  сумку, глянула на годинник. Запізнююсь! Завернула на кухню, канапку в зуби і…

— Я спізнююсь. Люблю всіх. Увечері побачимось. — І вибігла з дому. Один з епріонів дав мені епріо-фрукт в дорогу. Звідси і почався мій шлях.

Не можу повірити, що я це зробила. Он воно як, коли ідеш до своєї мрії реальними кроками. Дорога до міста, в якому проводилась посвята, пролягала через Ліс загублених стежок, де я давно вивчила переміщення шляхів, тож без проблем дісталась до Мосту летючих валунів, але як тільки  ступила на нього, ззаду почувся сильний скрип коліс. Я посторонилась убік, та це не допомогло, мене ледь не здув у прірву віз, що промчав повз. Хотіла було крикнути вслід: «Який чайник так водить, що людей збиває!» Та я втрималась, бо за мостом віз зупинився, і на землю зійшов дідок в круглих окулярах.  

— Вибачте, міс, я вас не помітив. Зір вже не той, що був раніше.

— Та ні, це я винна, треба було пропустити Вас, — сказала ввічливо, а сама подумала: — Куди ти зі своїми телескопами три сантиметри в товщину за кермо всівся?

— Ви так «поспішаєте». На ПОСВЯТУ прямуєте?

— Так.

— Ой, ви запізнюєтесь, — сказав дід, дивлячись на годинник.

— Все вірно, тож не буду гаяти часу, — видавила з себе наймилішу посмішку зі свого немалого арсеналу.

— Можу я запропонувати в знак вибачення свій віз, як транспорт? Сідайте я вас підкину до міста.

А що втрачати, я сіла у віз. Тим більше, що цей «шумахер» довезе за секунду.

— Тоді ми поїдемо через Поле кусючих кавунців, треба підзаправитись.

— Що це за тварина в упряжці? Я таких ще не бачила.

— Це мій покровитель Хумандрес.

Назва цілком відповідала зовнішності цього звіра. Його дві ноги були сильні, як в ему, а тіло оперене в синювато-зелене пір’я, ніс був довгим, а вишенька на торті — три прекрасні волосини на голій голові з трьома такими ж прекрасними кульками невідь з чого на кінцях. Було стрьомно довіритись людині з таким покровителем, але ж я ЗАПІЗНЮЮСЬ !

Так чому ж я відчуваю себе обманутою? Напевно тому, що ми їхали зі швидкістю П’ЯТЬ метрів за годину!!! АТАС! Я б пішки швидше дійшла!!! Ця тварина їла кавунці і убезпечувала нас від укусів. Але цю перешкоду ми долали вічність!!! Я тут помру, не доїхавши! На очах ледь не сльози, через цього дідка я маю відмовитися від своєї мрії!!!

— ЩО? А, так, гарні були часи, коли я був таким як ти. Ми …

Тільки не це! За що, Боги?! Чим я провинилась перед вами?! Чому саме мені випала доля вислуховувати старечі історії Надшвидкісного равлика (так я прозвала дідка)?! Та діватись було нікуди, тож я з розуміючим виглядом дивилась на нього і посміхалась, киваючи головою.

— Історії моєї молодості не настільки цікаві. Ти ж і своїх можеш набрати, коли станеш золотошукачем. Та, дитинко, чи знаєш ти, як з’явився День Аурума Великого? — мої молитви були почуті, бо міфи цікавили мене набагато більше.

— Я знаю декілька легенд, але навіть їх зараз не згадаю.

— Давні люди помітили загадкові спалахи на небі, які повторювалися  раз, може, два на місяць. «Це явище  відбувається не просто так,» — думали вони, тож, шукаючи пояснення, почали знаходити різні речі. Так з’явились перші шукачі скарбів. Вони не знали, що робити з усім тим добром, яке вони знаходили, але зберігали його. В ті часи багато людей помирали не від хвороб, а від лап і зубів монстрів, які охороняли скарби. Так виявилась головна закономірність нашого світу: «Кожен скарб має хтось охороняти». Одного разу в якесь село прийшов сліпий чоловік і сказав, що нічого просто так не буває, скарби не можуть з’являтись нізвідки, тому люди повинні віддавати частину своїх статків великим Богам, які дарують їм золото й коштовності. Ти, дитинко, певно знаєш, що таке жадоба. Ніхто не хотів «ділитися» своїм скарбом, тож подорожній пішов геть. Він пішки обійшов все королівство, повідомляючи цю просту істину недовірливим жителям. Сліпець повідомив, що чекатиме тих, хто схоче віддати данину біля Зачарованої печери. Кажуть, він просидів там майже рік, сподіваючись, що хтось прийде.  Все ж знайшлося декілька мудрих людей. Вони поклали частину, а дехто і все своє золото до  печери. Зваживши вчинки та щедрість цих людей, Боги наділили їх не матеріальними дарами, а магічними здібностями: повелівати вітром, вогнем, металом, дали могутню силу та швидкість, невидимість та дар зцілення, а посланцю  — телепортацію. 

— Круто! От би мені такий дар! —  аж рот роззявила. Було настільки цікаво, що я забувала кліпати.

— Здається, ти вже один маєш. — дідок хитро посміхнувся.

— Ви про силу?— До мене підкрались нотки підозрілості. — Звідки ви знаєте?

Та відповісти він чи то не встиг, чи то не хотів, бо ця пташка, його звір, збісилась! Вона почала землю під собою рвати! Ми летіли зі швидкістю 300, ні, 500 кілометрів за годину. Мої щоки не були готові до такого випробування, складалося враження, що вони роздувались, як парашути. Хай там що, а ми домчали в місто, де вже повним ходом ішла реєстрація учасників.

Глава 2

Стою… Моя черга вже близько! Я багато разів уявляла собі цей момент. Навіть репетиції перед дзеркалом влаштовувала: що скажу куратору, коли буду реєструватись, як буду посміхатись, отримуючи свій номер і таке інше…

— Добрий день. Назвіть своє ім’я і звідки ви. — Сказав чоловік у реєстраційному віконці.

 Як же круто!!! Я прийняла якомога серйозніший вигляд і проспівала:

— Добрий день, я Беларіон Міка з Оверона. — Так хвилююче! Він пильно глянув на мене і записав щось у свій журнал.

— Ваш номер 685, запам’ятайте його. Речі можете покласти в камеру сховку, або забрати з собою. Броню, зброю та все, що у вас є, можна використовувати для  випробувань. Забороняються: живі істоти, артефакти та магічні предмети. Поки не настав час випробувань, можете прогулятись ярмаркою на честь свята.

Після сказаного він зробив на обличчі гримасу, схожу на посмішку. Повірити не можу, я маю свій власний номер. Йдучи до виходу, просто свічусь від щастя. Біля арки я перестріла команду з таких, як я, «НУМЕРОВАНИХ». По гербу на їхніх куртках було видно, що вони із столичної академії. Так, тільки без паніки! Вони з найпрестижнішої у світі школи, але кожен може стати золотошукачем, навіть, без будь-якої там академії. Я сама готувалась, працювала над величиною сили в ударі, і теж не промах. Із глибини моєї свідомості підкрадалась ПАНІКА. Не виражаючи ніяких емоцій, спокійно пройшла повз них. І почула:

— Агов, селючко, ти щось загубила, — я йшла собі далі, сподіваючись, що звертаються не до мене, — ви подивіться на неї: вона думає, що може ігнорувати моє запитання. Забери свого крота!

Я почула доволі знайомий писк. Розвертаюсь і бачу як цей… кинув звірятко вгору і цілиться в нього луком, створеним із повітря. Моя кров закипіла, а якщо це сталось, тримайте мене всі семеро!!!

— Ніхто не сміє кривдити мого Борга, — закричала я і стрибнула за своїм улюбленцем, вихопила його буквально за секунду від смерті.

Ще б трохи і стріла зачепила мою гомілку, а це б означало, що я не зможу пройти тести з фізичної підготовки, та все минулось. Коли мої ноги торкнулись землі, я подивилась на Незнайомця повними люті очима. На обличчях тієї команди і всіх, хто  бачив моє сальто, викарбувався страх. Виявляється, сама від себе не очікуючи, я стрибнула на сім метрів у висоту.  Зла, але задоволена результатом своїх дій, розвернулась і пішла в напрямку яток із кондитерськими виробами та випічкою. Не буду кривити душею: моя персона просто професіонал у солодощах (хоча по моїй фігурі й не скажеш).

— От, що ти наробив, Борг,— я зверталася до маленької істоти, що сиділа у мене на руках. Це був маленький снафл, тваринка, вся вкрита незрозумілого кольору шерстю, з сумочкою на череві, в яку він як сорока складав вкрадені і зменшені коштовності та дорогоцінні метали,— чому я постійно маю за тебе червоніти? Я нічого не маю проти твоєї природи, ти не свідомо береш чуже золото, але я в тебе стільки сил вклала. Ми ж з тобою так довго тренувалися, щоб ти не брав те, що ні мені, ні тобі не належить. Борг, постарайся чужого не красти сьогодні!

 Маленька тваринка тільки ховала очі і почмихувала, що, певно, повинно було означати: «Пробач! Пробач! Я не втримався! Але заради тебе я постараюсь!»

Я не могла довго злитись, бо вже принесли мій улюблений яблуневий пиріг з підсмаженим краєм, із фруктами зі самого Оргорана — сонячного раю з веселковими дощами і Єдинорогами, що доглядають дерева. Та мені здається, все, що написано в меню, брехня чистої води. Але, напевно, повірю в цю історію, хоч Єдинорогів і не існує 😊. В нашому світі так точно.

Глава 3

Ось, нарешті, починається!!! Нам оголосили склад журі і… Стоп! Чекайте! ЩО??? В журі сидить дідок — Надшвидкісний равлик! НІЧОГО СОБІ! Такого повороту я точно не очікувала.

— Шановні учасники, у зв’язку з 200-ю річницею проведення посвяти правила змінилися. Сьогодні ви знайдете свій перший скарб. Вам будуть видані карти, де хрестиком позначено місцезнаходження вашого золота. Стартувати будете з міста, красти один в одного заборонено, ми слідкуватимемо за вами через монітори…

Над ареною з’явились великі летючі екрани. Що я відчуваю, почувши завдання посвяти? СТРАХ! Я до такого не готувалась і  взагалі не маю команди, а там буде чатувати монстр. Так, вдих, видих! Без паніки! Це мрія твого життя і ти не маєш права облажатись! Доведи татові, чого ти варта!

— Тваринок можна взяти з собою, — говорить арбітр, — обов’язково принести доказ перемоги над охоронцем. Якщо всі готові, то щасти вам, жовторотики! На старт, увага, квашена капуста J, — засміявся чоловік разом з глядачами, — розслабтесь! СТАРТ!

Мене ледь не затоптали, але, згадавши слова бабусі: «Біжи щодуху, біжи і не озирайся!», я напружилась і з усієї сили, що в мене була, помчала через Поле кавунців, що проїжджали з дідком. Стежка ще лишилась, тож я без проблем вибігла до Бездонної прірви болю. Назва страшна, і падати туди не хотілось, а до мосту ще далеко. Я майже ззаду плетусь, тож рішення було очевидне — стрибати! Якщо бабуся дивилася б це на арені, то її серце разом з татовим луснуло б. Та розплющивши очі, усвідомила, що стою на краю урвища з іншого боку. Це моя перша маленька перемога! Стрибок надії, так би мовити. Я біжу далі, у моїх руках з’явилась карта, дивлюсь і бачу, що печера зовсім поруч. Щастя то яке!!! Мені лиш треба подолати Мега поле! Ні-і-і-і-і-і, за що? Мега поле — це територія, якою навіть самогубець не піде. Коли ти ступаєш, то перед тобою неочікувано виникають капкани, шпичаки, мечі, гори, пеньки та будь-що… Не одна я така невдаха, та той хлопець вже майже дійшов до кінця поля, точніше долетів, бо його тваринка мала крила.

— Борг, а ти маєш щось корисне в цій ситуації? — спитала з надією.

Мій маленький спаситель витяг із сумки золотий, дивлячись на мене, як герой. Сльози і відчай… Що робити? Стрибати? Це було єдине рішення в моїй голові, тож я так і зробила. На мій подив при приземленні по частині поля пройшла ударна хвиля, і деякі пастки спрацювали одночасно. Ого, я так можу? Рано раділа, бо, повернувши голову, я побачила бомбу, гніт якої швидесенько догорав. А-а-а-а!!! Змиватись треба і негайно! Побігла так, як в останній раз і знову стрибок… Таким чином, дійшла до печери, видряпавшись на гору. Почула звук гармати — перший «жовторотик» вже прибув. Зайшла! В темряві чулося дихання монстра. Я намагалася вести себе тихо, але від звуку монети Борга, що впала,  сколихнулася темінь,  всі факели загорілись… Звірятко дивилось на мене винуватими очима. Праворуч почувся рик. Величезний бик Єдинорог , біг на мене як людина, він вже атакував, але один мій удар маминого рівня відправив його в нокаут! Все сталось за якісь секунди! І от бик валявся в іншому кінці печери, а я тримала в руці його ріг. «Ой! Вибачте, будь ласка!» — почула я свій голос. Взяла золото і… Я стояла на арені, чомусь глядачі вітали мене. Напевно, я перенеслася сюди, як тільки торкнулася скарбу.

— Ти 49-та, дитинко, вітаю! — Тато, мама і бабуся  дивились на втомлену, але таку щасливу мене.

Після прибув останній учасник — і турнір завершився. Все гуло! Нас чекала посвята. Ввечері ми стояли на арені, журі — на балконі. Усе було так урочисто!

— Вітаю, новобранці, тепер ви справжні золотошукачі. Я не збираюсь затримувати вас довгими промовами, тому скажу так: ніколи не здавайтеся, надія і жага до життя — це ваші вірні друзі!

Небо засвітилось, і на кожного з нас упав промінь, який ніс тату справжніх золотошукачів. Моїм покровителем став Фенікс. Крутяк! Я знала, що особлива!

Удома, коли свято в мою честь закінчилось, я пішла в кімнату. Так хотілось відпочити. Але в двері постукали.

— Міка, я давно чекала слушної миті… Я знаю, яка тяжка доля впаде на твої плечі, дитинко, тож тобі потрібні союзники. Хочеш вір, а хочеш ні, деякі люди все ж зв’язані з тобою узами Вічності. І ця річ допоможе тобі.

Бабуся дала мені сферу — артефакт Вічності, що переносить усіх твоїх друзів до тебе. Ніхто у світі не знає, як мені було самотньо, і скільки разів я хотіла використати її. Нарешті це сталось. Торкнувшись сфери, я промовила «Сі̀нтрофос». Кімната заповнилася фіолетовим димом! Коли все розвіялось, перед нами стояли, без будь-яких натяків на м’язи, хлопець і дівчина вся в ранах, оточена якоюсь магічною аурою зі скіпетром в руках…

Глава 4?

Далі буде…