№ 46. Таємний дзвін

Прокинувшись уранці, відчув дзвін,
Його я чую, мабуть, вже щоночі.
Етюдами своїми він манив,
Та я не йшов – встигав відкрити очі.

Але вві сні – одне, а інше – наяву,
Він кожної хвилини поїдає
Мій розум, зі страхом живу…
І він мене давно не покидає.

То що, напевно мушу йти
За величчю “шопенівських етюдів”.
За мить потрапив у світи:
Де ні людей нема. Та й навіть і верблюдів.

Це певно жарт якийсь, подумав я,
Або, можливо, це мені здається?
Перетворився в справжнє немовля,
Що відчуває ритм шалений серця.

“Все зовсім інше, все тут навпаки”,
З цікавістю дивився що навколо.
Тут наче не рахуються роки
Такого я не бачив ще ніколи.

Цей світ страшний. Немає слів.
Душі живої я не бачу.
Розгнівав, мабуть, хтось богів.
Я й справді скоро розум втрачу.

Кривава битва, полум’я жорстке
Всю нечисть з міста “вищі” виганяли.
І не було життя занадто вже гірке,
Та все одно по звірячи вбивали.

Шалений дзвін глушив нестерпний крик,
Який лунав від кожного. І всюди
Цей біль зненацька кудись зник
Та зникли разом з ним і люди.

Усе в вогні. І полум’я живе
Одне. Одне на всьому світі.
Чому покликав дзвін саме мене?
Чому потрапив я під блиск софітів?