№ 44. Ауріка й місячний цвіт

Фантастична чудасія для найменших

Давним-давно, на цьому світі

Все навкруги було не так,

Мов люди говорили квіти

І  їжа мала інший смак.

Рожевим було небо синє,

Птахи літати не могли

А кожна риба  в вирій лине

Ото тоді часи були!

Тож розпочнемо оповідку

Про стару, добру давнину!

Скоріше відчиняйте хвіртку!

Я вам історію несу!

Жила у ті часи далекі

Маленька дівчинка, вона

Щодень  носила воду в глеці

Щоб  поливати  сад сповна!

А ймення мала дуже дивне,

Її бабуся нарекла ,

бо бачила вона знамення

що Ауріка буде та!

А що вже мила та привітна

На цілім світі не знайдеш,

Мов пелюсточка тендітна

Та поваги гідна теж

Над усе вона любила

Ті поля, ліси, гаї

Все живе їй говорило:

«Ти – принцеса цих країв!»

Ну а дім її маленький,

Заховався за місток,

Поряд ліс був дуже дивний,

що мав назву «Сад квіток».

В тому місці дивовижнім

Не було нічого крім

Всяких квітів – всі блакитні,

Голос різний був утім.

Старі люди говорили,

Що неначе ці квітки

Знають всю на світі правду

І шляхи, всі мов нитки

Коли хтось захоче взнати

Що-небудь від цих рослин

Має їм взамін віддати

Із життя кілька хвилин

А торкатися до квітки

Не посмів ніхто ще геть

Бо легенда каже , наче

Цю людину чека смерть.

Але наша Ауріка

Так любила той лісок,

Що вона єдина стала

Другом для отих квіток!

Ген за лісом цим чудесним

Була чорная гора,

Що страшила всіх навколо:

Хоч доросла, хоч мала.

Зверху темні, злі тумани

Покривали гору ту,

Вони вводили  в оману

Й насилали сліпоту

Та казала ще бабуся,

Що лиш як з’явився світ

На ту гору зійшов Місяць

І укрив верхівку цвіт.

Хто підійметься на гору,

Та побачить цвіт оцей

Не пізнає більше горя,

Матиме сто панацей

Від усякої хвороби,

Що на світі лиш бува,

Зможе перетнути море,

І творитиме дива.

Але скільки літ минуло

Ще сміливця не було,

Що зійшов би на ту гору,

І здолав туманів зло.

Так принцеса й поживала

В світі повному чудес

Щодень нове пізнавала

Від коріння до небес.

Тож одного разу, вранці,

Ухопивши старий глек

Вся усміхнена, в румянці,

Ще не знавши небезпек,

Ауріка поспішала до улюблених квіток

Привітати, напоїти  –

Миттю бігла у садок!

Та на диво, усі квіти

Геть пропали , лиш одна

Ледве-ледве ще жеврівши,

Ухопилась за життя

І промовила тихенько:

«Ауріко, –  поможи,

Поверни сестер маленьких,

Всім життя, нам збережи!

На ту гору підіймися

І зірви місячний цвіт,

Лиш назад ти не дивися,

Бо не оминути бід!

Знаю тяжко дуже буде,

Та ти маєш головне:

Чисте,щире, добре серце,

Що всю правду осягне!»

Ох,  злякалась Ауріка,

Та хіба ж можливо це?

Щоб мале дівча-базіка

Розірвало зле кільце?

Та інакше вже не можна,

Малі друзі у біді!

Ауріка допоможе,

Їй і монстри не страшні!

Сили всі в кулак зібрала,

Пригорнула квітку – враз,

І її вже теж не стало…

Сад пустий … В дорогу час!

Три минуло дні і ночі

Поки дівчинка мала

Не заплющуючи очі,

До верхівки досягла.

Ледь ступивши на вершину,

Її засліпило вмить,

Все світилося казково,

Від краси земля бринить!

Ще й укрито дивним цвітом –

Мов небачений кришталь,

А повітря пахне літом,

Ох, як цвіт цей рвати жаль!

Лиш з усіх найменшу квітку,

Ауріка узяла,

Як небачену блискітку

Її швидко понесла.

І як тільки Ауріка

В ліс із нею увійшла,

З чорної землі сухої,

Її квітка проросла,

А за нею друга, третя,

Мить – і знов з’явився сад!

Цвіт в руках – майнув до неба,

До своїх небесних чад!

Із тих пір немає більше

Квіту місяця ніде,

Навіть на горі, ніколи

Вже людина не знайде

Ту рослину чудодійну,

Що творила лиш дива,

Але ж наша та принцеса

до сих пір іще жива!

І якщо ти добрий серцем

Й щирі наміри твої,

Ти зустрінеш Ауріку

Наяву, а не ввісні!

І побачиш світ казковий,

І блакитнії квітки –

Лише будь завжди хоробрим,

Не зважай на зла жмутки!

Отака ця оповідка,

Пам’ятай її завжди,

І якщо твоя вже ласка,

Іншим її розкажи!