№ 43. Повернення додому

(уривок з повісті)

31 травня 2010. 3 роки і 1 день після атаки Паладинів на Мітідію. З того  часу він встиг отримати орден Почесного Героя – найвищу відзнаку в Етеції, повернувся до армії та став капітаном військ спецпризначення.  А зараз прокинувся від стукоту в двері. Незважаючи на статус та статки, жив він усе в тій же квартирці, що й колись. Знову стукіт, але цього разу за ним пролунав голос:

– Капітане Інтелігентес, пане, країна кличе!

– Іди в дупу, Авре, я більше з тобою вночі до барів не ходитиму! Ай, голова-а-а! І ні-і-с!

– Чуваче, мені треба було кудись тебе витягти, щоб ти вдома не розпускав соплі. Сорді, кінчай дурнею маятись, відчини двері!

– Ща.

Із крехтінням Сорді встав з ліжка й важкими кроками пішов через квартиру до вхідних дверей. За ними стояв його давній друг Авр – також чорнокрилий янгол, що працював викладачем техніки янгольських польотів. Він був високий, з довгим світлим хвилястим волоссям, спортивною статурою. Його обличчя одразу ж спалахнло сміхом.

– Ти б бачив свого… носа, він просто… як розквашена… вишня! – виказував, ледь не задихаючись. – Бро, ти скотчу наклеїв би хоч, чи тобі ото по приколу?

– Скінчився скотч, – роздратовано й трохи зі смутком відізвався Сорді.

– Ой, нещастя, полетіли до мене, я тобі дам свого.

І обидва розправили чорні крила й злетіли вгору, минаючи домівки інших янголів, розташовані на дахах хмарочосів. Менше хвилини, і вони вже вдома в Авра. Той відірвав шматочок скотчу і заліпив ним носа Сорді. За кілька секунд клаптик зник, а разом з ним і набряк на розбитому носі.

– Не забувай його собі купувати. Штука-то копійчана, мені не шкода, просто я задовбався постійно турбуватися про те, що Сордичок носика розбив, або ж крилом об якусь фігню вгатився, – підколов Авр.

– Добре, віднині не забуватиму, бо я теж задовбався слухати нотації Аврика, якому цей скотч чомусь ніяк не може загоїти рот, – перекривив Сорді друга.

– Добре, буркотуне, як скажеш. Але я впевнений, що відвідини Еріона тебе заспокоять.

Вони знову здійнялися в повітря. Летіли над Центральним парком, споглядаючи згори виставки скорботи й пам’яті, присвячені дню того нападу, і натовп людей, які прийшли її подивитися. Нарешті дісталися бару «У Еріона».

– Привіт, Еріоне!, – в унісон крикнули власнику, що стояв за барною стійкою, Сорді та Авр.

– О, здоров, хлопці! Сорді, твій ніс, звісно, виглядає краще, ніж учора, але сам ти подібний до гнилого овоча, – відповів їм з дружньою усмішкою уже напівлисий, з невеличким животиком білокрилий янгол.

– Ті покидьки самі нарвалися, коли сказали, що я міг би врятувати більшість жертв, якби прийшов раніше!

– Ти ж розумієш, що жодна нормальна істота такого не думає?! Ти герой, Сорді, і я викинув би їх зі свого бару на раз-два, якби ти не зайнявся цим перший!

– Це було особисте, я мусив зробити це власноруч!

– Хай там як, а тих двох я запам’ятав, вони вже персони нон-грата в Еріона, не сумнівайтесь! Отже, вам 2 освіжайчики, чи не так, панове?

– Мені подвійний, – промовив Сорді

Сьорбаючи напій, Сорді сидів принишклий і в глибоких задумах. Лише помітивши довгий стурбований погляд свого друга, він сказав:

– А може вони й праві були, ті двоє. То був єдиний день, коли я пішов не до Еріона, а в кафе подалі від цього району міста, і вимкнув усю комунікацію, щоб подумати. Якби я цього не зробив, я міг би врятувати більше людей. І не треба було вчора напиватись, я відчуваю, що осквернив цим честь загиблих.

– Слухай, перш за все, це був абсолютно нормальний день і вторгнення сталося спонтанно, ти не міг його передбачити. Та ніхто не міг цього передбачити! Настільки нахабне інопланетне вторгнення абсолютно спокійного дня на столицю найбільшої країни на планеті Рейс! 5 тисяч крилатих трупів, і ще з 6 сотень солдат армії! І все через те, що янгольське пір’я дороге на чорному ринку. Понад 5 тисяч тіл через гроші! Усі ми втратили друзів, рідних, я більше ніколи не повчу свою сестру правильно тримати тіло під час польоту, не спитаю поради в батьків. Але справжнім оскверненням їхньої пам’яті було б те, чим ти хотів зайнятись вчора. Вони б не хотіли, щоб після цього часу ми сиділи вдома й давилися слізьми. Саме тому я й витяг тебе сюди вчора, щоб ти міг розслабитися й насолодитися життям.

– Дякую, Авре, дуже ціную це. В принципі, ти маєш рацію. Життя продовжується, треба прожити його так, щоб вони нами пишалися.

– О, я вчора хотів спитати в тебе, та якось нагода не підверталася. Що там із твоїм мечем, Маґлавом?

– А, так, мені його лишили. Вирішили, що я не раз довів психічну стабільність і мені можна довіряти таку зброю. До того ж, запалюється він лише у мене в руках! Приїжджали люди з корпорації «Міль» і знизали плечима. Найкрутіші інженери й винахідники, генії серед геніїв передової збройної компанії, яка озброює Альянс «Андромеда» і пушки якої коштують більше, ніж будівля парламенту, не змогли зрозуміти принцип роботи цього меча. Це просто меч, в ньому немає ніякого палива, батареї, джерела енергії, але якимось чином він сильніший за будь-що таких самих розмірів, що випускає «Міль». Принцип його роботи невідомий, технологія незрозуміла. Може мій дід все-таки не був таким уже схибленим, га? – усмішкою закінчив Сорді.

– Мен, ти ж знаєш, я в твого діда увірував ще 3 роки тому, коли ти увімкнув тим мечем свій Берзерк-мод і показав тим палагнидам, де раки зимують!

Задзвонив комунікатор Сорді. Вираз його обличчя дещо змінився, і очі трохи збільшились, скоріше за все, від подиву через особу, що дзвонила. Авр глянув на нього з зацікавленням. Сорді лиш показав йому жест «Помовч».

– Доброго ранку. Нічого страшного. Так, пане президент, – Авр в цей момент поперхнувся. – Слухаюсь, пане. Обов’язково.

– Чува-а-аче! Ти щойно базарив з Дрелем Тезарієм по говорильні! – з дитячою радістю скрикнув Авр.

– Ну, а що такого? Ти ж знаєш, що ми знайомі, – не розуміючи такого захвату, сказав Сорді.

– Так, але коли ти з ним говорив, то було якесь таке враження, що за півметра від мене сидить Президент Етеції!

– Ти, як дитина, чесне слово. Отже, він терміново мене викликає до себе. Сказав взяти Маґлава.

– Стоп, це все? – з недовірою спитав Авр.

– Він не давав подробиць. І, пробач, друже, але ти ж не думаєш, що я відкриватиму тобі секрети військових операцій, санкціонованих особисто президентом? Дякую, Еріоне, за овіжайчик! Виручив перед обличчям пана Тезарія!

– Ну, ти ж замов за мене там слівце, не забудь! Мені серед клієнтів бару верхівка парламенту не завадить, хе-хе!

– Обов’язково!

І Сорді вийшов на терасу, розправив крила й полетів до себе додому, де взяв усе необхідне, та прихопив свій меч.

І от він уже за столом переговорів ічяяз президентом та п’ятьма своїми найкращими солдатами. Дрель почав брифінг:

– Отже, я зібрав вас тут, щоб повідомити, що півтори години тому в атмосферу Рейсу увійшов певний об’єкт. Він має механічну природу, але не подає ознак активності, і подальшому отриманню даних перешкоджає місце його приземлення – зона S1 01.

Солдати переглянулись у подиві й захваті. Зона S1 01 була оповита легендами в народів обох країн, як Етеції, так і Аритону. Здається, не було такого жителя Рейсу, який би не чув хоча б однієї теорії про те, що там знаходиться. Це була аномальна зона найвищого рангу секретності, й була розміром з континент. S1 означало повну конспірацію, а 01 – порядковий номер засекреченого об’єкту. Це найперша річ на планеті, якій присвоїли такий статус.

– Ми подзвонили в Архіви, – продовжував президент, – вони ж там мають знати, що відбувається в тій зоні. Але відповіді не отримали, вони лише сказали, що це не наша справа і що нам не треба туди лізти. Хлопці, я тих архіваріусів дуже поважаю, чесно, але я не можу сидіти, склавши руки наступного дня після третьої річниці інопланетного вторгнення. Може то Паладини захотіли зробити нам подарунок і відправили сюди свого шпигуна. Для мене безпека громадян понад усе, і якщо Архіви не хочуть нам нічого казати, ми маємо діяти так, як вважаємо за потрібне.

Мітідійські архіви – зона S2 01. Ранг секретності нижчий. Люди знають, що це за місце, де воно знаходиться й хто там працює, але лише дуже малу частину. Туди допускаються тільки працівники архівів, навіть високопосадовцям вхід заборонено. Там зберігаються таємні записи й документи.

– Ваша місія, – продовжив Дрель, – полягає в тому, щоб полетіти в ту зону цією невеличкою командою й розвідати, що там відбувається. Потім доповісти мені. Ще раз повторюю, це завдання найвищої секретності, ви можете там побачити абсолютно що завгодно, ніхто, крім мене не має знати, з чим ви там зіткнулись.

– Слухаюсь, пане! – роздались на увесь кабінет шість голосів.

– Чудово! Координати вже забиті у ваш транспортер. У цих кейсах мікрокамери, начепіть їх собі на уніформу, я маю побачити, що там сталося. Успіхів, хлопці. Сорді, бережи їх, і тримай Маґлава напоготові.

– Буде зроблено, пане президент! – з твердою впевненістю сказав Сорді.

Начепивши камери, вони пішли до транспортера. Злетіли й за кілька хвилин він перетнув швидкість звуку.

– Очманіти, народ, ми нарешті побачимо, що там таке!, – озвався один солдат – людина середніх розмірів, з овальним обличчям та карими очима.

– Так, але розповісти нікому не можна буде, цього шкода, – відповів з журбинкою в голосі інший – цей вже був лоджантом – корінним жителем планети, мав червону шкіру, такі ж червоні очі й дуже незвичне для його раси кремезне й м’язисте тіло.

– Готуйтесь, браття, до всього, – після довгого мовчання, вдумливим і повчальним тоном сказав Сорді. – Згадайте кожен жахастик, що ви бачили або  чули, і будьте готовими до того, що все це буде гірше вдесятеро разів. Ми гадки не маємо, що там. Але нас покликали, бо ми найкращі з найкращих, так?! Хто найматьоріші вояки?!

– Спецпризначенці Етеції! – транспортер вибухнув криком шести чоловіків.

– Тож покажімо цій інопалентній заразі, хто на нашій планеті бос!

І ось, земля. Вони наближалися до цього таємничого континенту, і кожен приклав голову до вікна, і дивився з дитячим захватом, що ж там такого в тій зоні. Але нічого, на перший погляд, дивного не було. Просто берег, а за ним ліси, тільки земля чорна, наче випалена. Хвилі океану розбивалися об берег, і загалом, крім кольору землі, нічого не відрізняло це місце від Етеції та Аритону.

Але щойно вони перетнули «кордон» материка, день змінися ніччю, і нізвідки виник непроглядний чорний туман. Видимість була не далі пари метрів, почалася сильна турбулентність, і електронні прилади почали збоїти. Так продовжувалося кілька десятків секунд, і настрій в групі перемкнувся від здивування на обережність і готовність.

Транспортер почав уповільнюватися, і ось – зупинка. Трап відкинувся, й шестеро чоловік за наказом Сорді вийшли в оповиту туманом ніч. Спочатку стояла мертва тиша. Такого жоден із них у своєму житті ще не чув. Раптом один  із них почав кричати. Потім інший, і так далі.

– Змії, тут повно змій, вони прямо під ногами!

– Ні, тут павуки! Велетенські павуки!

А Сорді бачив знівечених янголів, що звинувачували його в бездіяльності. Тут він зрозумів, що це лиш галюцинації, які давлять на страх.

– Небезпеки немає, це галюцинації! Можливо цей туман – газ, що діє на центри страху в мозку. Тварюки не реальні, вони нічого вам не зроблять! – намагався перекричати солдатів Сорді.

– Дозвольте відкрити вогонь, капітане! – попросив той лоджант, що мав масивні габарити.

– По чому, Тароне, по повітрю?! – уже з роздратуванням викрикнув Сорді.

Раптом один із солдатів упав на землю й почав задихатися, наче його щось душило. Сорді навіть не встиг відреагувати, як з усіх боків почали лунати автоматні черги.

Крики припинились, і сам Сорді вже не бачив тих янголів. Але тут цілком реально, а не уявно, зброя його друзів перетворилася на пил прямо в їхніх руках. Потім з далечіні на них вилетів залп блакитних іскор, що вцілила кожному в місця, де були камери. Усе записуюче обладнання було зруйноване. Ще один залп, який пропалив уніформу солдат. Поранень не було, лише дірки в броньованому одязі. Це виглядало, як постріли попередження.

– Дідько, ми єдині, хто знає, що тут відбувається. Нам треба тікати, щоб було кому розповісти про це.

– Відставити, старший лейтенанте Габріеліс! Ми не виконали завдання, не знайшли об’єкт. Треба йти далі, – рішуче сказав Сорді.

– Сорді, тобто, капітане Інтелігентес, пане, це був явно постріл на попередження, ці іскри можуть з легкістю пропалити броню, ми беззахисні, є велика ймовірність, що ми не повернемося живими, якщо підемо далі.

– Добре, повертайтеся й перекажіть пану Тезарію, що сталося. Зі мною Маґлав, я не пропаду, мені потрібно дізнатись, що за чортівня тут відбувається.

– Як же Ви, капітане, повернетеся додому? – спитав Тарон.

– Не переймайся, якось дістануся. Можливо, мені Маґлав допоможе, або ж я сконструюю човна.

– Добре. Головне, поверніться живим.

– У цьому не сумнівайся, – з упевненістю й посмішкою сказав Сорді.

І транспортер, піднявшись угору, рушив назад до Мітідії. Сорді лишився сам-на-сам із незрозумілою незвіданою територією й ще не знайденим космічним об’єктом позарейсового походження. Він дістав Маґлава. Лезо меча враз зайнялося полум’ям. Але це не допомогло пробити той густий чорний туман. Сорді продовжив іти далі. Знову залп іскор, але цього разу жодна з них не дісталася його тіла – кожну з них поглинуло полум’я меча.

– Виходь, що б ти не було! Покажися нарешті! – Сорді був готовий зустріти таємничого прибульця.

– Та-ак, коли створюєш настільки потужну зброю, потрібно враховувати, що вона може потрапити не в ті руки, – із темряви промовив голос.

Туман в радіусі метрів десяти почав розсіюватися, і з нього вийшов чоловік. Він наближався повільно, розмірено, але дуже впевнено. На диво, він не був інопланетянином. Простий собі лоджант, один з тих, що мають синю шкіру, а не червону. З чорним волоссям і бородою, вбраний у все чорне. Чорні чоботи, штани та кітель (яких уже дуже мало хто носив, Сорді рідко їх бачив). Незвичному у нього були дві речі – він мав хвіст (зараз через невелику його користь лоджантів генетично модифікували й прибрали цей рудимен), і очі – таких він взагалі жодного разу не бачив. Рогівка його очей вигравала й переливалась багатьма кольорами, і це було надто дивно. Поки Сорді намагався зрозуміти, що сталося з цим чоловіком, чому він на нього нападав, і чому мав такий вигляд, той продовжив говорити:

– Звідки в тебе цей меч? – з нетерпінням, і дещо владно промовив незнайомець.

– Почекайте, Ви хто? – Сорді намагався вивідати довідатися інформацію.

– Ні, зараз я запитую. Де ти взяв меча? – не здавався чоловік.

Сорді вирішив не йти на конфлікт. Можливо, якщо встановити контакт, незнайомець пояснить передісторію.

– Мені його дідусь подарував. До речі, дозвольте представитися, я Сорді, ем, тобто Сордерій. Сордерій Інтелігентес, капітан етецької армії.

– Інтелігенес… Дідусь подарував… – замислено, ніби про себе почав проговорювати незнайомець. Він точно мав знати щось, чого не знає Сорді. Врешті він продовжив. – Як звали твого діда, Сорді Інтелігентес?

– Ой, у нього було дуже довге ім’я, я й не пам’ятаю його повністю. Він був Устед щось там стар… – і тут чоловік його перервав.

– Устед Нотьєне Річард Ульф Мостар Демосфен Інтелігентес.

– Так, я щось нічого не розумію. Я не пам’ятаю повне ім’я діда, а тут з’являється з космосу якийсь чоловік, який його знає. Хто Ви?

– Я Атар.

– Ха, дуже смішно, пане, а я тоді чотиривушок, – уже роздратувався Сорді.

– Що смішного? Я не розумію. У тебе щось не так з головою, що бога згадати не можеш? Глянь на лезо свого меча. «La Magia Glavo De Atar» – чарівний меч Атара. Моє ім’я написане на тій зброї, яку ти тримаєш у себе в руках, я створював його разом з найвправнішими янголами, і ти смієш насміхатися з мене?! – цей чоловік набирав люті, і його голос змінився так, як не зміг би жоден природний голос, до нього додалося відлуння, він став моторошно низьким. Сорді на момент здалося, що навколо нього скупчилася хмарка якоїсь темної матерії.

– Пф, якщо Ви й справді той бог Атар, що створив цю планету, то доведіть, зробіть якийсь фокус.

Обличчя чоловіка скривилося від образи, на ньому ясно читалося: «Зараз я тобі покажу фокус». Він витягнув ліву руку вперед, і Маґлав моментально вилетів з хватки Сорді й полетів до того, хто називав себе Атаром. Щойно синя долоня торкнулася руків’я меча, лезо породило сліпучий спалах дикого вогню, і яскравий полум’яний струмінь здійнявся аж до неба. Потім вогонь заспокоївся, і набув свого нормального хвилювання на лезі меча.

Сорді відібрало мову. Усе те, що йому розповідав дідусь, могло й справді виявитися правдою. А з нього усі навколо сміялися, і навіть власний син,батько Сорді, не виявляв розуміння, чого серце старого в результаті й не витримало…

– Але ж Атар – лише легенди, казки про бога, який створив Рейс і заселив його лоджантами та янголами, а людей переніс із Землі з галактики Чумацький шлях. Не може бути, щоб переді мною стояв справді він, справжній, той, хто колись створив чарівного меча, й справді колись передав частину сили моєму дідові! – просто не міг повірити Сорді.

– Легенди й казки, кажеш? Що ж тут трапилось за цей час? Де ми? Де Протектеум? Моя чарівна земля, де вона? Чому про мене розповідають, як про вигадку? Добре, мені потрібно поговорити з твоїм дідом, він точно все пояснить. Де Устед?

– На жаль, Атаре, його вже немає. Він помер тринадцять років тому. Маґлав був його останнім подарунком мені.

– Устед… помер? – не міг повірити вухам Атар, але потім зібрався з думками. – Але ж ти знаєш, хто я, він повинен був розповісти тобі, що це за меч, мав повідомити, що тут сталося!

– Ну, він казав мені, що раніше на Рейсі була ще й третя країна – країна магії, він ніколи не казав де, але якщо Ви кажете, що це було тут, у зоні S1 01, то ми, мабуть, в ній. Він казав, що колись була велика війна, і цю країну знищили.

– S1 01, так? То вони винищили цілий континент і замели сліди, переписавши історію? Покидьки, я повинен знайти тих, хто це зробив, я влаштую їм таке, що вони будуть вибачатися перед кожним загиблим на колінах! – його голос пішов луною, вогонь Маґлава став сильнішим, і здійнявся вітер. – Мені потрібно більше знань про це, хтось мав тоді вижити!

– Атаре, мій дідусь казав, що усіх, хто це зробив, уже покарано, і помсті покладено край, тому, я впевнений, що цю частину роботи вже зробили до Вас. А щодо розмов, мені на думку спадає лиш одне місце, де можуть тримати таку інформацію. Це Мітідійські Архіви в Етеції. Там тримають дуже древні знання. Мій дід іноді бував там, а якщо Ви його знаєте, то думаю, там можуть Вам допомогти.

– Що ж, якщо це найкращий варіант, тоді нам час вирушати до Мітідії.