№ 42. Земля семи пагорбів

(казка)

Мій маленький друже, маю для тебе історію. Її ніхто не знає. Саме ти станеш першим, хто прочитає чи почує її.

Усе почалося у давні чи не давні часи. Тоді Сонце було занадто молодим, а люди тільки-тільки починали жити на цьому світі.

Отож… було то на Землі Семи Пагорбів. Чому вона мала таку назву? Усе просто. Там було сім великих пагорбів. На першому знаходилося село. На другому – темний ліс. На третьому – поле. На четвертому – озеро. На п’ятому стояла якась занедбана хатинка. На шостому ріс великий столітній дуб. На сьомому знаходилася темна печера. У ній живе звір незрозумілий і хижий, який забирає кожного, хто ввійде в його володіння. Ніхто не любить того звіра, боїться його. Оминали ту печеру сьомою дорогою.

У селі жили двоє братів Марк і Макс. Один на одного схожі. Точно, що як дві краплі води. Жили разом, дружно. Перший торговцем був, другий майстром працював, меблі робив.

Одного разу поїхав Марк у сусіднє село. Там ярмарок як раз був. Поїхав на тиждень.

Минув тиждень. Марка нема. Минув другий. Брата нема. Вирішив Макс відшукати його. Ну де ж він подівся? Може, щось сталося, га? Зібрав вузлик. Позичив у сусіда коня і поїхав. Шлях був не легкий, пролягав через шість пагорбів.

На дорозі став ліс. Темний, густий. Ідуть по стежці, ідуть. Ось ліщина, ось старий пеньок, ось лисяча нірка. Ось знову схожа ліщина, ось знову пеньок, ось знову лисяча нірка. Стоп, а чи не ходить Макс по колу?

– Щось тут не так, – подумав хлопець і почухав потилицю.

– Звичайно не так. Ми вже з тобою тут бували. Бачиш, на дорозі. Це ж мої сліди від копит. А ну, знаєш що, злізь з мене. Втомився я тебе тягти, – мовив кінь сусіда.

Макс ніколи не чув, не бачив чогось подібного. Тому швидко зліз. Уперся спиною за стовбур високого дерева. І почав хреститися.

– Чур мене, чур мене, – ледь чутно з вуст нашого героя.

– Що ти там белькотиш? – запитав кінь. Він почав розминатися й вже сидів на повздовжньому шпагаті. – Що, ніколи балакучих коней не бачив? – зробив місток і поглянув на хлопця.

– Демони, – перелякався Макс. – Чур мене! Киш звідси!

– Яке ще киш? Ха, сам киш. Це ліс такий. Тут усе розмовляти починає.

– І шпагати робити?

– Ну й ще це.

– А я що можу?

– Не знаю, – тут кінь підійшов до клена з великим дуплом, постукав по ньому.

Звідти визирнула пташина голова:

– Інформаційне бюро другого пагорбу Землі Семи Пагорбів пана Лісовика «Forest Q & A». З вами ваш інформаційний оператор Шпак. Чого бажаєте?

– Поясніть, будь ласка, що за приколи? Ми тут по колу йдемо. Де вихід знайти з цього лісу? – з легким обуренням сказав кінь.

– Ай, знову стежка проставлена неправильно. Зайці, що поробиш. То в них весілля, то в них родини, хрестини, похорони. На встигаєш контролювати процес, – відповів Шпак.

– Зайці-шманці, йти куди? – роздратувався кінь.

– Зараз викличу провідника, – сказав і вилетів з дупла.

Минуло декілька хвилин. Прилетів Шпак. За ним прямувала дивної краси дівчина. У зеленому лляному платті, з темним волоссям, на голові вінок. А очі! Ах, які ж великі зеленющі очі.

– Ось вам провідник, – почав Шпак. – Знайомтеся – Мавка. Вона вас проведе, – він повернувся до дівчини: – Навіть не думай забирати їх з собою в ліс, зваблювати й лоскотати. Батечко Лісовик дізнається, на вербу тебе перетворить. І більше не зможеш з сестрами співати, з щезником танцювати. Зрозуміло?

Мавка на те просто кивнула.

Ідуть, ідуть. Усі мовчать. Уже дійшли до кінця лісу. Треба прощатися.

– Ну, дякую за допомогу, – сказав Макс Мавці.

– Нема за що. Слухай, а куди ти йдеш? Може, ну його? Пішли зі мною. Познайомлю тебе з сестрами. У нас весело. Ми цілий день граємо, співаємо, танцюємо. Пішли, тобі сподобається, – дівчина підійшла трохи ближче до хлопця. Уже хотіла взяти його за руку, відвести у ліс. Її очі так манили, так притягували, що хотілося кинути усе-усе й втонути в піснях, танцях, веселощах лісової красуні.

Тут усю блаженну  картину зруйнував кінь:

– Грм-грм… Пробачте, панно Мавко, чи можете мені сказати, як зберегти мою балакучість… і всі здібності, отримані тут? Не хочеться губити їх. Так звик. А вийдеш з лісу – і нема.

Дівчина роздивилася навколо. Побачила дуб. Зірвала з нього листочок і простягнула коневі.

– Пожуй.

– Чого? – здивувався кінь.

Мавка пирхнула:

– Пожуй листочок, проковтни його. І твої нові здібності не зникнуть. Ліс чарівний. Тут, що з собою забираєш, може дарувати або відбирати. У твоєму випадку, з’ївши листок, ти не втратиш отриманих здібностей.

– О, круто. Дякую, – сказав і схрумав листок.

– Чи не бачила ти мого брата? Він два тижні тому до іншого села поїхав і не повернувся. Я подумав, може ти знаєш щось про це, – звернувся до лісової красуні Макс.

– Ні, пробач, не бачила. Так як щодо моєї пропозиції? – повернула та до старої теми.

– Не можу, брата шукаю.

– Якщо надумаєш, приходь. Буду чекати, – помахала рукою й зникла у лісовій гущавині.

– Красуня, – сказав хлопець після декількох хвилин мовчання.

– Ага! Спереду – модель, ззаду – мертва утроба. Бррр! Не думай у неї закохуватися. Вона ж не жива, – відреагував на слова нашого герою кінь.

– Але ж красуня… Які очі, – тут його перемкнуло: – Слухай, як тебе звуть, га?

– Бурачок.

– Що? – не зрозумів Макс.

– Не що, а хто. Я – Бурачок.

Пішли. Зупинилися біля поля. Великого. Усіяного пшеницею. Йдуть, ідуть. Сонце голови пече, пити хочеться. Кудись прямувати вже немає сил. Хоча б дощику, чи що?

Як на диво, небо потемнішало, закрилося хмарами. Подув вітер. Впали перші краплі води. Почав лити дощ. Нарешті немає такої страшенної спеки. Ура! Можна хоч якось пройти те поле.

Наступне, що постало на шляху наших героїв – озеро. Навколо – тиша. Лише десь можна було почути вітер.

Бурачок і Макс стояли на біля берегу. Кінь дихнув на повні груди:

– Ах, яка краса! Давай відпочинемо. Ще трохи і я відвалю копита.

Потягнувся, розім’яв голову.  Тут щось схопило за дві ноги. І направило-потягнуло коня у воду.

– Макс! – лише крикнув Бурачок і зник у озері.

– Бурачок! – сказав Макс, кинув торбу й пірнув туди.

«Куди пливти?» – подумав хлопець. Він не бачив, у якому напрямі поплив викрадач його друга. Повертівся туди-сюди. Несподівано зіштовхнувся з чимось великим. І живим…

– Що це таке? Га? Ану киш, дрібното, – пролунав голос невідомого. Узяв Макса й викинула з озера.

Хлопець нічого не зрозумів. Що взагалі сталося? Знову пірнув у воду.

Серед водоростей та бульбашок виднілася постать. Велика. То був м’язистий чоловік з сірою шкірою, довгим волоссям і бородою. Тільки замість ніг був риб’ячий хвіст. Водяник. Цар водойм.

– Я так розумію, мене слухатись не хочеш? Так, дрібното? Ну якщо у нас таке бажання в озері побувати…то чому б тут не залишитися назавжди? Будеш втоплеником, допомагатимеш по господарці, – мовив з якимось обуренням той.

– Я за другом пірнув. Його хтось з ваших сюди затягнув, – сказав йому на те Макс.

– Он та худа коняка? Ха! Та то моя донька вирішила животину нову взяти. Для колекції. Любить щось подібне збирати. Ну, брате, пробач, нема вже твого друга.

– Так це ж не мій кінь. А сусіда. Я у нього Бурачка позичив.

Водяник потер лоба:

– Слухай, що ти хочеш? Все! Нема! Якщо так кортить, до доньки пливи. З нею домовляйся. Мене вона не послухається. А тебе тим паче, не захоче. Хош, будь ласка, прямуй прямо. Просто прямо. Далі ти сам зрозумієш.

Поплив Макс по вказаному напряму. Пливе, пливе. Бачить серед заростей озерної трави Бурачка. Навколо нього крутилася дівчина. Уся синя, з зеленим волоссям, у білій сорочці. Тільки, на відміну від Водяника. Мала дві ноги. Справжня русалка. Вона все крутиться коло коня. Притуляється до нього, обіймає. Запрошує до гри, танцю.

– Чого ти до мене причепилася? Ну відпусти мене. Благаю! Мене друг на березі вже зачекався. Відпусти-и-и-и, – вже Бурачок ледь не ридає.

– Оу, так ти не один, а з компанією. Може, запросимо тоді твого знайомого сюди. Разом буде веселіше, – сказала на те русалка.

– Не треба запрошувати. Я сам прийшов, – відгукнувся Макс, наблизився до них. Минула пауза: – Віддай коня. Бурачок не мій. У сусіда позичив. Будь ласка, поверни.

– Ще чого! Простіше твого сусіда сюди привести. А худоба вже моя. Кого хапаю біля озера, той мій назавжди. Ні, не віддам, – відповіла на це дівчина.

– Це порушення моїх прав! Я буду скаржитися. Вас відправлять до суду з повісткою, – заверещав кінь.

– Куди ? І за що? Про які права ти кажеш? Я дію в межах озерного закону. Претензій до мене немає. Тому помовч краще, – відреагувала на слова бідолашного русалка. Звернулася до хлопця: – Не віддам. Повторювати більше не буду.

Розпочалася суперечка. Бурачок благав, молив, плакав. Так хотілося нарешті вийти звідси. Русалка нічого слухати не хотіла. Все казала «ні» та «ні». Щоб якось відійти від набридливої теми, вирішила запросити до гри, танцю, співів. Ну хоча б до чогось, щоб більше не чути «відпусти», «відпусти». Вона навіть захотіла причарувати Макса. Той би був без тями від неї, забув про того коня. Залишився тут назавжди. Може, потім нареченим стане. Але хлопець стояв на своєму. Поверни друга і все.

Русалка не витримала. Сказала, що відпустить коня, якщо хлопець зробить для неї новий гребінь. Бо старий зламав Бурачок, коли вона хотіла йому гриву причесати. Макс повеселішав. Погодився. Попросив дати йому матеріал й інструменти. Почав роботу. Пилить, зачищує, вирізає… Через деякий час у руках озерної дівчини лежав новий гребінь. І та, як обіцяла, відпустила бідолашного коня.

– Максік, – ледь не ридає від щастя врятований. Обійняв хлопця. Вже хотів розцілувати його. – Рицар ти мій.

– Я теж радий, що ти живий, – просто сказав хлопець.

Трохи відпочивши, відправилися у дорогу. Йдуть, ідуть. Піднялися на інший пагорб. Там була якась занедбана хатинка.

На небі вже зірки з’явилися. Варто відпочити. Вирішили зробити привал до ранку. Зайшли до хатинки. Їх огорнув дим. Яскраве світло різних кольорів. Гучна музика. І натовп. Танцюючий натовп. Зсередини хатинка мала вигляд звичайного танцювального майданчика.

Бурачок побачив все це. Повеселішав. Сказав Максові, що йде відриватися, і пішов у натовп. Кінь одразу зник. Хлопця якось теж туди затягнуло. Дим, музика, світло. Усе запаморочило голову. Настільки, що забуваєш своє ім’я, рідних і те, куди прямуєш.

Усе минуло як одна мить. Пробила північ. Зникли натовп, світло, музика. Танцювальний майданчик став кімнатою з пічкою, двома маленькими віконечками і великим столом з двома лавами.

Макс оговтався, роздивився навколо. Біля нього ще в стані піднесення Бурачок танцював і співав: «Релак, тейк іт і-і-зе-е». А навпроти них обох стояла бабка. Руки в боки, погляд хитрий.

– Я так і знала! Сьогодні мій день, – сплеснула та долонями. – Щастя яке!

Бурачок прийшов до тями. Покрутився навколо:

– Що тут було? Де дискотека?

– Нема, – сказала бабка і поглянула на коня голодними очима, облизнулась, посміхнулась. Витягла ножа. – А з тебе гарна ковбаса вийде, – вона підійшла до нього.

– Яка ще ковбаса? – затремтів той.

– Смачна, дуже смачна, – відповіла стара.

– Стоп, стоп, стоп, – втрутився в ситуацію Макс. – Почекайте. Не робіть з Бурачка ковбасу. Пожалійте, він пройшов так багато, так багато. Для нього смерть зараз страшніша, ніж усі його страждання.

Почав хлопець розказувати неймовірну історію життя Бурачка. Про те. Що він жив у бідній багатодітній родині, у якій навіть їсти не було. Потім він дізнався, що батько йому не батько, то його старший брат. Далі Бурачок одружився на шикарній кобилі, яку щиро кохав. Але та зрадила йому з якимось жеребцем і пішла від нього. Шукаючи нову роботу й задихаючись від тяжкої смертної хвороби, дізнався, що його кохана вагітна від того жеребця, який виявився її хрещеним батьком. Тепер вона живе сама у крихітній квартирці в не благополучному районі. І Бурачок, як дійсно справжній мужчина, попрямував їй на допомогу. Зараз він подолав половину шляху, залишилося ще трохи, і він нарешті побачиться зі своєю коханою.

Розповідь була така довга, така чуттєва. Настільки правдоподібна, що стара бабця розридалася і обнімала теж заплаканого Бурачка. Навіть не подумаєш, що історія чистої води імпровізація.

– Бідолашний, – схлипувала бабака. – Ідіть вже. Конику, щастя, здоров’я тобі, знайди свою кобилу. Ой, як трагічно-оо! – махнула рукою і закрила за ними двері хатки.

– Фу-ух, – с полегшенням видихнув Макс.

Пішли друзі далі. Знаходитися поряд з такими місцем їм не хотілося. Піднялися на наступний пагорб. Там ріс великий дуб. Уже світало, а наші герої ще нормально не відпочили. Тому вони швидко вляглися біля коріння дерева.

Так спати ще не хотілося. Аби цей сон не закінчувався. Але ж ні.

Пізній ранок. Тут звідки не візьмись почувся різкий звук гітари. І голос. Ніби не співає – горлопанить:

– Бринь… Спалили хату.
Бринь… Нема, де спати…

Далі зрозуміти сам спів вже не можливо. Макс і Бурачок, прокинувшись із солодкого сну, почали шукати, звідки ж цей нестерпний звук лунав. Поглянули вгору і знайшли. На гіллі розлігся з гітарою котяра. Трьохколірний, з зеленим лівим і блакитним правим очима. Його лапи перебирали струни, а голос видавав фальшиві ноти тісні.

– Чом ти не прийшо-ов,
Як місяць зійшо-о-ов?
Я тебе чека-а-ала…

– Гей, – крикнув обурено на кота кінь. – А нічого, що ми ще спали?

– А нічого, що це моя терито-орія. І тут я робитиму, що хочу. По-ойнятно вам, – відповів той. Продовжив співати.

– У чомусь він прав, – тихо своєму другові сказав Макс.

– Не в чомусь, а по-овністю, – поправив його горе-співак.

– У вас чудовий слух, – похвалив кота хлопець.

– Так, це правда. А ще я абсолют.

– Ого! І співаєте ви прекрасно. Так ви ж геній! – в голосі нашого героя чулося захоплення.

– Ой, та що ви кажете?! Я скромний музикант. Хочете щось зі свого заспіваю. Недавно нову пісню написав.

– Із задоволенням.

Кіт усміхнувся. Узявся за гітару, провів по струнах. Залунала музика. Співака почав горлопанити:

– Не ходи туди,
Не ходи сюди.
Зжере тебе звір
Пустить на гарнір.
Ось так швидко згинеш ти…

Поки горе-музика «співав». Макс тихо й повільно узяв Бурачка, повів його геть. «Ну котяра, – думав хлопець. – Сподіваюсь, він не сильно засмутиться, що нас нема».

Йдуть наші герої, ідуть.

– Бурачку, а ти помітив? В останній пісні… Може, там співалося про того звіра з перери на сьомому пагорбі? – запитав Макс.

– Чесно, не знаю. Той тип так погано співав. Не хотілося навіть слухати. Жах! – відповів кінь.

Ось нарешті дійшли до перери звіра на сьомому, останньому пагорбі. Біля входу побачили братів віз. З ним Марк на ярмарок їхав. Невже його зжер звір? Часу не гаючи, Макс увійшов у печеру.

Усередині стояв кам’яний стіл. За ним сиділо щось. Чимось схоже на дракона, або птаха, або лева. Точно зрозуміти не можна. Те щось сиділо за столом і пило чай. А йому компанію складав Марк. Живий, здоровий.

– Брате! – гукнув.

– Марку! – відгукнувся Макс, підійшов до того й обійняв. – Як ти мене перелякав. Я пішов тебе шукати. А ти тут чай п’єш.

– Довга історія. Розповім усе по-порядку. Може. Приєднаєшся до нас?

Хлопцеві подають чашку з гарячим напоєм. У відображенні чаю він побачив вхід у ту ж печеру. Те відображення було ніби справжнє. Воно затягувало…

Макс знову опинився біля входу в печеру. Увійшов. Усередині знаходився колодязь. Столу зі звіром і Марком не було. Хлопець підійшов до того колодязя. Глянув всередину. Там – порожнеча. Не видно дна. Несподівано хтось нашого героя штовхнув туди. Тільки було чути якісь вигуки…

Сорочка була мокра, як і його подушка. Макс провів рукою по голові.

– Що там, брате? – запитав сонний голос.

Хлопець повернув голову туди, звідки лунав голос. На сусідньому ліжку, ледь привідкривши очі, лежав Марк. Його розбудив переляк брата.

– Нічого, – відповів Макс.

Добре, що це був лише сон…