№ 41. У країні штучних метеликів

Повість

Частина I. Загадки від відповіді

Розділ I

Який пояснює, чому Аделіна залишила свою домівку

Аделіна знала, що останні шкільні канікули будуть для неї остаточно зіпсованими, але сталося так, як і мало бути. Цілих три літніх місяці вона мала доглядати за прикутою до ліжка троюрідною бабусею, якої вона ніколи в житті до цього не бачила. Жінка мешкала у віддаленому селі, до якого можна було дістатися автобусом лише один раз на тиждень. А тому ні про який інтернет, самі розумієте, годі було мріяти. Дівчина знала, що це будуть три довгих місяці ізоляції від світу. Але… Майже самотньою вона була і тут, серед цивілізації. Чому майже? А тому, що, окрім мами, у неї не було жодних подруг, ні тим паче… Ви самі розумієте. Ні, в її серці жевріла маленька іскорка кохання, яку вона оберігала в таємниці. Адже хіба можна було кохати її? Вибачте, я не сказала вам, що у Аделіни була родима пляма на пів обличчя. Вона була схожа на елегантне крило метелика. Красиво? Але не на обличчі у дівчини. Образи, насмішки, цькування. І ніхто не помічав її незвичайної природньої краси: білявки з карими очима. Найбільш образливим було те, що коли фотографувалися класом, то ніхто не хотів стояти з нею поруч. І тому вона кожного разу вигадувала якусь причину, щоб не приходити цього дня до школи. Але цим особливо ніхто і не переймався. Її начебто і не було серед однокласників. А тому усамітнення на селі її не лякало. Відсутність людей означала б не ховати своє обличчя.

Дівчина хвилювалася, якою буде перша зустріч із далекою родичкою і чи зможе вона впоратися зі старенькою. Але лагідний голос бабусі, яким вона зустріла Аделіну ще на порозі будинку, вмить розсіяв усі її сумніви. А ще… У бабусі була така ж родима пляма, як і у неї. Збіг чи генетика? Вона хотіла відразу ж спитати про це бабусю, але та ніби прочитала її думки і випередила з питанням:

̶  Усьому свій час, Аделіно. Скоро про все дізнаєшся. А поки що повечеряй та відпочивай з дороги. Коли мені потрібна буде твоя допомога, я тебе покличу.

Аделіна не стала перечити, бо дійсно таки стомилася. Від вечері вона відмовилася і відразу попрямувала до своєї кімнати на другому поверсі. Їй хотілося роздивитися будинок, але на повіки немов би хто поклав теплі долоньки й вони миттєво стулилися. Через хвилину дівчина вже міцно спала. Вона навіть не чула, як бабуся обережно піднялася до неї на другий поверх і накрила її в´язаним пледом і погладила по голові. Як мама…

Розділ II

У якому перед дівчиною постають таємниці, на які вона шукає відповіді

Аделіна прокинулася від сонячних зайчиків, які гралися на її обличчі. Дівчина посміхнулася і подумала про себе:

̶  Добре, що хоч вони не цураються її зовнішності.

А потім вона пригадала, де вона є і вмить їй стало соромно. Я їхала сюди, щоб допомогти хворій людині, а сама вилежуюсь у ліжку. Можливо, бабуся кликала її вночі, а вона так міцно спала, що й не чула? Тому Аделіна швидко схопилася, звичними жестами заправила ліжко й швидко побігла сходами вниз.

Кожна нова сходинка занурювала її у невимовні пахощі. І хоча вона доволі швидко спускалася, проте ясно відчувала і розрізняла аромати. Дівчина ще з початку дороги налаштовувала себе на неприємні запахи у будинку. Нічого дивного у цьому не було: старенька хвора бабуся, прикута до ліжка. А тут такі дивні зміни. Спочатку їй здалося, що вона на полі серед квітучих ромашок, потім, їй запаморочилося в голові від прілого осіннього лісу, далі їй здалося, що вона відчула присмак полуниці, а тоді… Тоді вона подумала, що це сон. Просто сон. Адже в житті такого не може бути.

Коли вона спустилася зі східців, то відразу потрапила до кімнати бабусі. Сонячні промінчики відбивалися у безлічі дзеркал і наповнювали кімнату яскравим світлом. А тому дівчині знадобилося кілька хвилин, щоб її очі звикли розрізняти довкілля. Вона ніяк не могла знайти бабусю, а тому вирішила її покликати:

̶  Доброго ранку! Ви де?

Звертання так і залишилося без відповіді, а тому дівчина зважилася погукати ще раз, голосніше. Та не встигла вона вимовити й перше речення, як позаду себе почула:

̶  Не кричи, сонечко. Я тебе чую.

Аделіна обернулася й зустрілася поглядом із бабусею. Вона була одягнена у блакитну в´язану сукню й такого ж кольору хустинку. А ще дівчина відзначила для себе, що у неї були карі очі й русяве волосся. Та не зважаючи на вік, у неї не було жодної сивини. Бабуся посміхнулася й засипала питаннями:

̶  Як відпочила? Що снилося? Та ти певно зголодніла? Бо вчора навіть і не вечеряла. Сідай снідати, а потім будемо знайомитися. 

Дівчина хотіла заперечити, що вона приїхала до неї не відпочивати, а допомагати, але не змогла. Гостинність та голод не дали цього зробити.

На столі стояв великий вазон із ромашками. Так ось чому я відчула аромат цих квітів, подумала про себе Аделіна, але обернувшись до бабусі, спитала:

 ̶  А ви вже снідали? Можливо давайте разом?

Бабуся відмовилася від запрошення:

̶  Дякую, але мій помічник мене вже нагодував.

Аделіна відразу ж задала питання:

̶  Помічник? А мені мама говорила, що, окрім мене, тут не буде нікого.

Бабуся посміхнулася й сказала:

̶  Так нікого, справді і немає.

Дівчина була спантеличена:

̶  Як немає? А помічник? Він уже пішов?

̶  Ні, він тут. Завжди тут.

Аделіна подумала, що у бабусі розлади пам´яті і спробувала просто     посміхнутися у відповідь. Але бабуся продовжила:

̶  Мій помічник, як би тобі сказати, не зовсім людина. Він… домовик.

Дівчина для себе остаточно переконалася в тому, що у бабусі серйозні проблеми. І вона важко зітхнула.

Жінка почула її зітхання, а тому поспішила з відповіддю:

̶  Вибач, я зрозуміла, у чому річ. Ти мені не віриш. Я б і сама, мабуть, не повірила, якби була на твоєму місці. Тому зараз я вас познайомлю.

І бабуся тихенько погукала:

̶  Никодиме, а йди знайомитися з моєю родичкою. Нарешті ми її дочекалися.

Після цих слів Аделіна вже не на жарт перелякалася. У тому, що бабуся несповна розуму, не залишалося жодного сумніву.  Навіть встигла подумала вже про те, щоб знову повернутися до міста, як позаду себе почула кроки і невдовзі побачила чоловіка з кудлатою бородою, одягненого у довгу полотняну сорочку.

̶  Доброго дня!  ̶  привіталася дівчина, хоча й була дуже здивована.

Замість привітання, чоловік тільки кивнув головою і поспішив готувати сніданок. Умить на столі з´явився відкритий пиріг із лісовими ягодами й склянка пахучого чаю. Аделіна не могла вимовити і слова. Адже вона могла б посперечатися на все, що завгодно, що ще хвилину тому, стіл був порожній. Принаймні, крім вазона з ромашками, вона нічого не бачила. Дива та й годі. Дівчина хотіла  щось сказати, але ніби одразу забула всі слова. Але бабуся заговорила сама:

̶  Ти спочатку поїш, а потім будемо говорити. Часу наговоритися у нас буде вдосталь.

Дівчина слухняно кивнула головою й відкусила шматок пирога. Про себе вона подумала:

̶  Напевно, бабуся так жартує про домового через зовнішній вигляд свого помічника. А що ж, він дуже подібний на того, якого малюють у книжках.

Після сніданку бабуся попросила Никодима показати Аделіні будинок та провести її до озера. Дівчина знову хотіла заперечити, що вона приїхала сюди не гостювати, а доглядати і допомагати, але знову лагідна бабусина посмішка змусила її скоритися.

Будинок був доволі просторим, охайним і доглянутим. І хоча дівчина була тут вперше, почувалася вона в ньому невимушено і впевнено. За межами будинку був розкішний сад, квітники і неймовірної краси лісове озеро. Аделіна, коли їхала сюди, у своїй уяві малювала занедбану оселю, а натомість побачила протилежне.

Вода в озері була настільки прозора, що у нього можна було дивитися як у телевізор. Дівчина присіла навколішки й почала розглядати риб. Раптом вона почула притишений дівчачий сміх. Спершу вона подумала, що їй почулося і тому не надала цьому значення. Але коли сміх повторився, вона наважилася повернути голову ліворуч.

Аделіна здивувалася. Як же раніше вона не помітила дівчат приблизно її віку, які купалися біля заростів очерету. Хотіла помахати їм рукою, але передумала. Згадала про те, що вони сміялися. І вперше за цей час, що вона тут, згадала про свою зовнішність. Так, це вони сміялися з неї. А вона…  Яка ж я тільки дурепа, хотіла їм махати рукою. І Аделіна демонстративно відвернула свій погляд від них. Але не пройшло і хвилини, як одна з дівчат звернулася до неї:

̶   Привіт. Ти довго ще будеш сидіти отак і сумувати? Давай з нами купатися!

І Аделіна не втерпіла:

̶  А вам що ні з кого познущатися? Ще не насміялися досхочу? Ніколи не бачили такого чудовиська? Клоуна, на якому нанесено лише половину гриму?

Вона хотіла ще щось сказати, навіть набрала повний рот повітря, але та сама дівчина заговорила знову:

̶  Це про якого чудовиська ти тут говориш? Ми щось не розуміємо тебе.

̶  Не розумієте? Тоді подивіться уважно на мене.

̶  Та дивилися. І не один раз. Вибач, але такої красуні вже давно не бачили.

На очах у Аделіни з´явилися сльози:

̶   Красуні? А родима пляма додає мені особливого шарму чи не так? Робить мою вроду більш витонченою?

̶  Вибач, про яку пляму ти говориш? Ми тебе не розуміємо.

Аделіна схилилася до води, щоб у віддзеркалення показати на свою ваду. Але… Її обличчя було чистим. Чистим! Ні! Такого не може бути! Це сон! Дійсно таки сон. Домовий, зникнення плями…

Вона бігла до бабусі, щоб поділитися з нею новиною та розпитати про дівчат, з якими щойно розмовляла.

Та бабуся, як і раніше, дала відповіді, навіть не вислухавши її запитань:

 ̶  Те озеро чарівне. Хто вперше приходить до нього, тому воно виконує його найпотаємніше бажання. Сподіваюся ти зрозуміла про що я. А дівчата… То доньки Водяника. Вони частенько навідуються до мене в гості й з нетерпінням чекали твого приїзду.

̶  Так, ви хочете сказати, що це… Русалки?

̶  Якщо хочеш, то можеш називати їх і так. Я думаю, що вони не образяться.

Від почутого Аделіна зовсім розгубилася. Ні, це справді таки сон. А втім, нехай і так. Вона вирішила прийняти його умови… Але ще одне питання залишалося без відповіді. І вона вирішила звернутися до бабусі:

̶  Якщо ви говорите, що це озеро чарівне, то чому ж самі не позбавилися родимої плями? І не кажіть, що вона не заважала вам у житті.

Бабуся посміхнулася і знову промовила свою загадкову фразу:

̶  Усьому свій час, Аделіно. Скоро про все дізнаєшся…

Познайомитися ближче з дівчатами з озера не вдавалося. У  наступні дні погода зовсім зіпсувалася. Піднявся холодний вітер і дощило. У таку негоду якось було не до прогулянок. Роботи в домі було зовсім мало. Коли Аделіна прокидалася, то Никодим вже встигав все поробити, тому дівчина проводила весь час коло бабусі. Вони подовгу розмовляли. Дівчина дізналася багато про свій рід, про маму. Але як тільки дівчина намагалася завести розмову про родиму пляму, бабуся вдало переводила розмову на іншу тему. А ще їй не давало спокою, чому мама змусила її сюди їхати. Адже бабуся зовсім не безпорадна, та й помічник у неї є. Хоча вона й не жалкувала про свій приїзд. Тільки трішки сумувала за мамою.

А сьогодні Русалки несподівано самі завітали в гості. Аделіна, коли відчиняла їм двері, стрімко перевела свій погляд на низ. Їй було цікаво, як же можуть «ходити» Русалки на риб´ячих хвостах. Але замість того, що вона сподівалася побачити, у дівчат були звичайнісінькі ноги. Бабуся розіграла? А вона теж не маленька, щоб вірити у казку. Сама винна. Вкотре повелася.

А дівчата виявилися цікавими співрозмовниками. Час пролетів досить швидко. Давно вже Аделіна не почувалася так добре. І якщо це сон, то їй хотілося, щоб він ніколи не закінчився. Навіть якщо так довго спати не можна і їй уві сні доведеться померти.

Прощаючись, Русалки спитали чи була вона на горищі у бабусі? Запитання прозвучало зненацька, тому Аделіна поспішила задати й свої:

 ̶  А чому я маю там бути? Що цікавого там? А ви бували вже на горищі?

Але дівчата, замість відповіді, поспішили розпрощатися.

Аделіна поквапилася теж повернутися до будинку й поставити ці самі запитання бабусі. Але коли вона прийшла до неї в кімнату, то виявилося, що вона вже відпочивала. Дівчина не стала турбувати жінку. І хоча цікавість стисла їй горло, вирішила зачекати до ранку. Ну справді, не будити ж стареньку через цю дурницю.

Проте вночі дівчина майже не спала. У її свідомості постійно крутилася одна і та ж фраза, відповіді на яку не було:

̶  А ти була у бабусі на горищі?

Що ж там може бути такого цікавого на тому горищі? Ні, там завжди цікаво, заспокоювала себе дівчина. Старі речі, альбоми… Завжди можна щось віднайти несподіване. Але я маю неодмінно все те побачити на власні очі. Саме так. Тому як тільки-но розвидниться, я обов´язково там побуваю.

Але ще не встигло як слід розвиднитися, а дівчина вже взяла до рук кишеньковий ліхтарик і обережно, щоб не розбудити бабусю, почала підніматися сходами.

Розділ III

У якому дива тільки починаються

Перше, що вразило Аделіну, коли вона опинилася на горищі   ̶  це відсутність павутиння. Як правило, у таких місцях не часто бувають і їх залюбки обирають для свого проживання прудкі павуки. А ще її здивував порядок, в якому були розташовані речі. Складалося враження, що це житлова кімната, а не звалище непотрібних речей. Так ось чому дівчата запитували у неї про горище? Так банально. А вона намріяла собі невідомо що. Ще й цілу ніч не спала!

Вона вже хотіла повернути до своєї кімнати, та  почула дивний звук. Прямо біля неї пролетів метелик. Але якийсь незвичайний. Складалося враження, що він паперовий. Цю здогадку підтвердило й шурхотіння його крилець. Поки Аделіна думала про це, метелик впевнено полетів до великої рами без картини, яка стояла праворуч від дівчини. Він наблизився до неї і зник… Дівчина нічого не зрозуміла. Вона навіть навела ліхтариком на цю рамку, але метелика не було. Можливо, він на підлозі? Промінь із ліхтарика пробіг і по підлозі, але так і не знайшов те, що шукав.

Аделіна втратила терпець і подумала:

̶  Ну дожилася. Буду шукати паперового метелика. Та й чи був він взагалі? Напевно, далася взнаки безсонна ніч? 

Дівчина вимкнула ліхтарик і вирішила вже спускатися, коли над нею пролетів ще один метелик і так же загадково зник, то вона змінила своє рішення. Обережно підійшла до рамки і почала її розглядати. Але нічого особливого не помітила. Рамка як рамка. Щоправда завелика. А так… І раптом їй захотілося стати на повний зріст у цій рамці. Вона переступила через край рамки і …

Мабуть, у кожного у дитинстві були такі сни, коли він мав реальні відчуття польоту. Так було і в Аделіни. Вона летіла. Але пригадала свої сни і страх відступив. Скільки часу тривав політ вона не пам´ятала, бо отямилася вже на дивній галявині. Чому дивній? Бо навкруги все було штучним: дерева, трава і квіти. Вони були вирізані з … паперу. Як на дитячій аплікації, при чому не досить охайній. А на ті квіти час від часу сідали метелики, яких вона вже бачила у бабусі на горищі.

Це вже точно сон, вирішила Аделіна і вирішила себе ущипнути за руку. Але не встигла цього зробити, бо позаду себе почула бабусин голос:

̶  Я так і знала, що твоя цікавість виявиться більшою, ніж безпечність. Вітаю тебе в країні штучних метеликів.

Дівчина не зрозуміла останніх слів. Черговий жарт? Ні, з неї досить. Що правда, зникнення родимої плями вона логічно пояснити не могла. Та все інше…То домовик, то доньки водяника. Тепер ця дивна країна. Так вона й повірила словам бабусі. Чи не забагато розіграшів та знущань?

Із спантеличеного стану її вивів метелик, який сів на руку. Аделіна інтуїтивно піднесла руку ближче до себе й хотіла його роздивитися, як раптом метелик почав із нею говорити. Дівчина злякалася й хотіла струсити комаху з руки. Але він міцно тримався своїми лапками й впевнено продовжував розповідь:

̶  Не бійся нас. Ми тобі не зробимо нічого поганого. Навпаки, розраховуємо на твою допомогу.

Аделіна не знала, що відповісти. Метелик, який розмовляє? Ні, вона не в тому віці, щоб і досі спілкуватися з комахами. Та й де доказ того, що говорить саме він, а не хтось, скажімо, із «Русалок»?

Та метелик вів свою розповідь далі:

̶   Колись у нас було квітуче місце, яке називалося країна Мрій. Але поступово воно занепало, бо мрії людей змінилися. Всі бажання стали фальшивими, несправжніми. Люди перестали вірити в дива, у їхньому житті не залишилося місця для казки, а тим паче для взаємного кохання. Тому й країна перетворилася на штучну. Майже всі мешканці загинули, бо не змогли пристосуватися до нещирості. Залишилися лише ми, метелики. Бо на своїх, хоча і не природніх вже крильцях, переносимо залишки справжніх мрій.

Метелик замовк і Аделіна наважилася сказати:

̶  Так, це дуже зворушлива історія. Але я ж не Фея, яка здатна відродити вашу країну.

У ту ж мить вона почула відповідь:

̶  Помиляєшся. Якраз жодна Фея нам і не здатна допомогти. Щоб наша країна знову стала існувати, потрібні живі людські мрії.

Аделіна заговорила знову:

̶  Я все розумію. Так а саме я тут до чого? Я ж не остання людина на Землі?

Метелик злетів з руки дівчинки і, перелетівши на її плече, промовив:

̶  Так то воно так. Не остання. Але єдина, хто може допомогти.

Аделіна мало не кричала:

̶  Та чим же я вам допоможу? У мене була одна мрія, позбутися родимої плями, так вона вже здійснилася.

̶  Не поспішай із висновками,  ̶   сказав інший метелик. Саме за давнім пророцтвом нашу країну має врятувати дівчинка з родимою плямою на щоці у формі крила метелика. Тому допомогти нам ти зможеш лише тоді, коли попросиш у озера повернути тобі її знову. Але часу залишилося обмаль. Завтра зранку від твого рішення залежатиме доля нашої країни. А ще ти маєш назбирати сто «живих» мрій. 

Попереду у неї була ціла ніч на роздуми. Ні, вона не проти того, щоб допомогти. Але… Де назбирати стільки мрій? Та й зовсім не хотілося знову повертати ту родиму пляму.