№ 39. Адепт

12.06.2145 рік, 07:14.

Помітивши зграю людей біля семиповерхівки, я збилась з маршруту й побігла на гамір і розпачливі крики. Поряд стояла автівка поліції, за рогом гуділа сирена швидкої. З даху у височінь ринули смоляні крила, повільно відштовхуючись від повітря й хімічних випарів у ньому. Я, нічим не помітна сіра пляма серед натовпу, хвацько прокралась повз і вийшла в центр. Поліціянтка в строгій формі перекрила мій шлях:

– Сюди не можна! – мовила твердо, натягуючи  жовту стрічку з рулону.

Жінка підійшла ледь не впритул, тим самим порушуючи особистий простір. Я кинула погляд за її плече, та вона вже перегородила видовище собою, відійшовши на пів кроку вліво. Щоб не злити її, я обернулась і знову почала пробиратись крізь зацікавлену череду людей (на мене, як завжди, ніхто не звернув уваги). По дорозі накинула на голову капюшон спортивної кофти, увімкнула плеєр й, засунувши руки в кишені, перейшла дорогу. На розі завернула та поспішила в бік збору своєї секти.

Мені було достатньо долі секунди, щоб побачити його, закривавленого, на холодній бруківці, оточеного натовпом тих, кому насправді було взагалі байдуже. Я зробила гучніше музику в навушниках і продовжила свій шлях.

***

11.06.2145 рік, 21:48.

Я відчиняла комусь двері, навіть не глянувши у вічко. Так завжди діяло почуття байдужості.

АБСОЛЮТНО-БАЙДУЖЕ-ХТО-ТАМ-МЕНІ-ВЗАГАЛІ-ПЛЮВАТИ-Я-ПОФІГІСТКА.

Цього азіата я бачила рідко. Дивно, що взагалі знала, як його звуть. У мене погана пам’ять на імена, тим більше на  іноземні.  Кімура  Цукіто – це  ж  треба!

Вигляд у нього був не дуже, наче б він щойно пробіг марафон: змучений, захеканий, тримався за коліна й переводив подих, при тому жадібно хапаючи повітря. Я не звернула особливої уваги на те, не запропонували зайти, не подала склянку води, не спитала  про самопочуття.

– Чого тобі, Кімура-кун? – тільки й мовила.

Той, глибоко вдихнувши і рвучко видихнувши, зміряв мене обнадійливим поглядом, наче благаючи про щось.

– Що? – знову я.

Цукіто зняв з плеча рюкзак, вийняв флешку й простягнув мені.

– Бережи як зіницю ока, зрозуміла?

Я байдуже стенула плечима. Іншої реакції він би все одно не діждався. Зарядка на наручному акумуляторі показувала 97%. Тобто майже ціла сотня байдужості, запрограмована на той момент у моєму мозку.

– Я довіряю тобі, Пен, –наостанок сказав він і… обійняв. Востаннє змірявши поглядом, поспішив вниз по сходах. Перед тим, як зникнути, знову  зупинився,  пильно вдивляючись. – Прощавай, Пен.

І зник.

***

12.06.2145 рік, 07:36.

Збори секти «Штучної байдужості» розпочинались ще з самого рання, на світанку. Нашої точкою був склад колишнього торгового центру. Щодня  ми, люди-примари, як називали  нас в окрузі, сходились в «морзі». Там холодно і трохи моторошно, але всім було байдуже. Нікому не цікаво, як у тебе справи, всім БАЙДУЖЕ. Минулого тижня нашого побратима збив автомобіль, він проігнорував сигнал світлофора й вийшов просто назустріч автівці. І всім БАЙДУЖЕ. Я щойно побачила труп хлопця, який ще вчора ввечері прохав у мене про щось. Мені АБСОЛЮТНО БАЙДУЖЕ. Відсоток зарядки – 93%, майже максимальна байдужість.

На зборах робити було нічого, тож я просто встала і вийшла. Небо як завжди було сірим, день – похмурим, вулиці – порожніми, будівлі – закинутими, люди –  байдужими, самі по собі. РОБОТИ.

Я піднялась до своєї квартири й зачинилася зсередини. Скинула брудний одяг, натягнувши поверх білизни сіру футболку з Мікі-Маусом, на два розміри більшу за мій. Приготувала собі лате й вмостилась на підвіконні. На горизонті скупчилися хмари, вже кілька місяців не видно блакиті. Ворота в Білу Долину або Долину антарів були зачинені, як завжди. Вони рідко відчинялись.

Колись, ще до того, як я почала завантажувати в себе почуття байдужості, було насправді цікаво, що ж за тим муром. Антари, або ж ті, хто вирішував подальшу долю людства через свої винаходи й технології, ніколи не з’являлись на очах простого люду. Вони надійно ховались у білій фортеці й не висовувались. Ну і на благо, якби я побачила хоча б одного з них, мене б тут же знудило.

Я підвелась з підвіконня, знайшла флешку Цукіто й вставила її в ноут. Відкрилась папка з  відео-файлами. Я хотіла було глянути хоч би один, але…

ЧОРТ, МЕНІ ЗОВСІМ НЕЦІКАВО!

***

Я прилягла на канапу й відключилась. Розбудив дзвінок у двері. Не заглядаючи у вічко, відчинила. Це була чорношкіра дівчинка з секти «Штучного милосердя», Кімберлі Уайт: низенького зросту, з темним кучерявим волоссям і карими очима; кремова літня сукня до колін, джинсовка, балетки й чимало різноколірних браслетів на руках. Мило та водночас сумно всміхнулась:

– Добрий вечір! Я Кім із секти «Штучного милосердя…

Я зачинила двері перед її носом.

Аж ніяк не хотілось балакати зараз. Вона саме з тієї секти, яка мене найбільш дратує. Який бовдур придумав «Штучне милосердя?». Що це за лайно?! Жалість я не переношу взагалі, а штучну тим більше посилаю під три чорти.

От не знаю чому, та я повернулась, щоб знову відчинити. Дівчина ще й досі там застигла, як і її натягнута усмішка:

– Ми збираємо кошти на похорони Кімури-куна…

Я, не дослухавши, вийняла з кишені джинсовки кілька купюр. Кинула в пакет Кім, де вже було щось на деньці. Дівчина вдячно кивнула головою й пішла собі.

Відсоток байдужості в мені  39%, це нижче норми. Я підбігла до ноутбука й увіткнула провід в отвір на шиї. Видихнула.

39, 40, 46, 57, 78, 82, 91, 99,9%.

Все.

***

15.06.2145 рік, 12:03.

Ми сиділи на гойдалках порожнього дитячого майданчика. Френсіс здебільшого мовчав, як і я. Ми вже от декілька хвилин тримаємося за руки. Не знаю, можливо, це виглядало дивно: я і він. Любов і байдужість. Він, у рожевій футболці з написом «Поцілуйте мене, я – іспанець!», мило усміхається. Моє обличчя, прикрите капюшоном спортивної кофти, невпевнено позирає в його бік.

Заряд байдужості – 30%. Здається, він мені подобається. Ця думка пронизує мене до кісток. Всього 30%. Тепер 29%. Ідея не підзаряджатись 2 дні поспіль більше мене лякає. Ну я й дурепа!

Підхопившись з гойдалки, вловила благальний погляд Френсіса, мовляв, залишся ще на трохи… Він і досі тримав мою руку, а я навіть не знала, що сказати.

– Френсіс…

Він теж підвівся, підійшов ближче. Обійнявши за плечі, поцілував. Ця мить видалась такою довгою, а водночас і короткою. Я ніжно відгорнула чорне пасмо з його чола, що трохи нависло над правим оком. Зарядка на його годиннику – 98%. Я розчаровано похнюпила голову. Він знову потягнувся за поцілунком, та я відхилилась, легенько відштовхнувши його. Він схопив мене за зап’ястя й притягнув до себе. Я відчула, як в моїх жилах прокидається гнів:

– Френсісе, припини!

Відштовхнула його сильніше. Він зніяковіло глянув, вочевидь, не розуміючи, в чому річ.

– Не підзаряджайся більше цим, Пен, – сумно порадив на прощання.

Того ж таки дня мені зустрівся Гаррі Спілберг із секти «Штучного щастя». Його не можна було не помітити здалеку: білявий «жмут щастя» на скейті з усмішкою на всі тридцять два в обідраних джинсах і помаранчевій футболці поверх чорного светра.

– Руда чортиця, а щоб її! – вилаявся він на моє запитання про фіолетові розводи під оком. І по дорозі розповів про Кайлу Андервуд із секти «Штучного гніву». –Уявляєш, коли я спитав, чи це не вона бува зі своїми громилами переслідувала Цукіто Кімуру того злощасного вечора,  Кайла кинула: «Собаці собача смерть», а коли я обурився,  то зразу ж отримав  точний удар від одного з її дружків.

Повернувшись додому, прихопила флешку й помчала до Гаррі. Його так звана халупа знаходилась в елітному хмарочосі, я навіть позаздрила йому. Звісно, 23% байдужості. Так я дуже швидко зможу відчути всі принади життя: і гнів, і любов, і сумніви, і милосердя, і розпач, і безнадію, і заздрість…

Гаррі, коли це побачив, покрутив пальцем біля скроні. Заперечувати було б зайвим. Мені конче потрібна підзарядка! Це наче з наркотиками: не приймеш – маєш ломку. Якщо вчасно не підзаряджусь,  мозок здохне від нестачі пального, яке подаю йому ось уже 7 літ. Та зважаючи на те, скільки протрималась останнім часом, то я ще міцний горішок.

Гаррі дав мені підзарядку. 54%  – поки що досить. Він здивувався, коли я простягнула йому флешку й наголосила, що це Цукіто Кімури (хоча Гаррі називав його Смайлом). Вставивши її в ноут, відкрив перше відео. Обличчя Цукіто, що з’явилось на екрані, було якось неприродного вигляду, кидалось у вічі дивне світле волосся. А він же брюнет, та й ніколи не носив яскраві жовті толстовки й наплічники з емоджами, як у секті «Штучної радості».

Коли ми уважно переглядали черговий запис, вхідні двері з гуркотом розчинилися. До кімнати зайшла та ж Кімберлі, що збирала гроші на похорони Цукіто. Дівчина побачила обличчя Кімури на моніторі й обвела нас двох запитальним поглядом. Її чорний одяг свідчив, що вона, вочевидь, повернулася з його похорону.

Відео ми перервали.

– Що… що тут у вас, Гаррі?

– Привіт, Кім! – тільки й сказав він. – Це моя кузина Кімберлі, – мовив знову, тільки цього разу звертаючись до мене.

– Ми вже знайомі, – відповіла я,  оглядаючи дівчину.

Кім не витримала мого пронизливого погляду й пішла на кухню.

– Ви чогось хочете? Гаррі, ти голодний? – пролунало за мить.

– Не голодний, дякую. Кім, будь ласкава, принеси нам тонік і  склянки.

– Відколи це ти п’єш по буднях, Гаррі? – здивовано прорекла Кімберлі.

– Відсьогодні, з цієї хвилини!

– З якого причуду?

– Бо можу собі це дозволити.

Кім перестала сипати питаннями і слухняно виконала наказ хлопця. Згодом ми разом сиділи перед ноутом, дивились записи Цукіто й пили.  Дізнались, що Кімура-кун був посвячений в антари, деякий час проживав у Білій Долині й працював там. Переважно це були відео з його повсякденного життя й роботи. Хоча дізнались і дещо особисте: Цукіто подобалась біла дівчина, яка, на превеликий жаль, була жахливою расисткою і насміхалась над ним, вважаючи бездарем та невдахою. Яка іронія!

Згодом Кім почало нудити й вона зачинилась у вбиральні. Свого напою  вона так і не осилила.

– Її завжди так швидко розносить? – поцікавилась я в Гаррі.

Він стенув плечима.

– Не пощастило  їй з кузеном, – мовила.

– Я теж так думаю.

Далі дивились без Кім.

***

16.06.2145 рік, 18:44.

Коли я зайшла в квартиру Гаррі і Кім, мою увагу привернув шарф на гачку при вході. Я впізнала цю річ, і, пригадавши, кому вона належить, глибоко зітхнула. Він теж тут. З кухні почувся той солодкуватий голос, і я насилу змусила себе зайти.

– Привіт, – кинула я, присівши біля Кім на стільці.

Він додумався обійти стійку й пригорнути мене.

– Я радий, що ти прийшла.

Відсоток зарядки акумулятора цього амура – 99%. Я ще раз зітхнула. Все награно. Як же мене дратує та його футболка…

– Я теж… рада, Френсісе, насилу вимовила.

І не могла не помітити хижого погляду, кинутого на мене Кімберлі. Тут не треба здогадуватись. Вона  ревнує!!!

Опісля ми дивились інші відео Цукіто, ті, що ще не встигли переглянути вчора. Надійшла черга останнього.

Розпочиналось воно темрявою. Далі щось зарухалось, в кадр пробилося трохи світла, майнув асфальт, потім чиїсь кросівки. Кросівки Цукіто. Мій під’їзд. Підвал, він зайшов у наш підвал. Потім світла побільшало – і ось його обличчя. Він такий же, як і того вечора: наляканий і змучений. Ми всі переглянулись й знову перевели погляд на Кімуру, який підняв руку й, видихнувши, мовив:

– Привіт усім, хто дивиться це відео. І тобі привіт, Пен!

Я відчула на собі збентежені погляди і знітилась. Хлопець з відео продовжував:

– Я… зробив велику помилку і тепер не в змозі її виправити. Будучи антаром, я вдосконалював проект під назвою «Gremoire-S» Серайза Греморі, що дозволяв людям завантажувати у свій мозок ті почуття й емоції, які вони хотіли б мати на даний момент. З одного боку, це полегшувало життя, з іншого – погіршувало їх становище. Мене посвятили в їх таємницю, відтоді я став адептом Білої Долини.

Але, як виявилось, це була пастка. Антари за допомогою «Greіmoire-S» планують страшне. СВІТ ЗАПОЛОНЯТЬ РОБОТИ!!! Цей проект… це тільки початок того, що вони задумали. Вони надалі хочуть заволодіти людськими мозком, щоб створити армію запрограмованих душ для якоїсь космічної місії.

Вони самі не вірять в те, що роблять, і придумують легенди про панування у Всесвіті і подорожі в інші виміри. Вони уявили себе богами. Але насправді… це лише купка йолопів-інженерів, яким просто мало нажитого. Вони хочуть БІЛЬШого. І вони все зроблять заради цього БІЛЬШого. «Greіmoire-S» треба знищити! І щоб це зробити…

Відео перервалось. Передсмертні кадри з життя Цукіто Кімури щойно промайнули перед нашими очима.

Я тільки пам’ятаю, як поверталась додому пізно ввечері. Через темряву  не  розгледіла силуету, що стежив за мною ще з під’їзду Гаррі. Крім того, дуже поспішала, оскільки мені терміново потрібна була підзарядка. Раптом хтось охопив мене  міцними руками і я відчула, як у тіло впилася голка…

Отямилась в закинутому дитбудинку, в своїй колишній кімнаті. Лежала на старому матраці, а поруч на залишках вичовганого паркету – ще хтось. Розкуйовджене волосся й бліда порцелянова шкіра, форма антарів з  міткою на жакеті, що свідчила про статус головного інженера. Мені видно лічильник на його зап’ясті, де миготіло червоним 0%.

«Це кінець…» – розпачливо пробурмотіла я крізь сльози. Миттю згадала і про свій акумулятор. 76%. Звідки? Гадки не мала.

Нахлинули спогади про дитинство в цих стінах. Так це ж він, хлопчик-винахідник з ляльковим обличчям, який мріяв про мою усмішку і радість для всіх знедолених. Який найбільше пишався проектом почуттів людини. І оце так: самітнику пощастило втілити мрію! Завантаження позитивних емоцій можливе. Проте в одну мить все полетіло шкереберть, бо знайшлись ті, що спрограмували негативні емоції, створили секти, а за ними – і хаос у суспільстві.

«Невже тому він розчарувався? Та хіба він міг? Достатньо було лиш підзарядитися! Чому ж тоді?» – роздумувала, раз за разом споглядаючи  червоний нуль на зап’ясті Серайза.

Раптом двері позаду озвалися різким звуком. На вході застиг Френсіс, накривши мене хвилею здивування.

– Звідкіля ти знаєш це місце? – спитала я, насупившись.

– Я стежив за ним, – погляд Френсіса сфокусувався на непритомному тілі. – Він намагався закачати тебе невичерпним набором позитиву. Та коли я завадив, забравши диск з програмою, то передав тобі свій заряд через безпровідний зв’язок, бо ти майже обнулилась. Пожертвував собою, щоб ти не впала в кому. Гадаю, хотів залишити тебе живою. А ще, підозрюю, він довго стежив, чим ти підзаряджаєшся. 

–  Чому ж він не застосував нову програму раніше?

– Напевне, тоді він ще не міг створити  безлімітного пакету емоцій, що  не потребував би регулярної підзарядки. Що цікаво, він мав упевненість в тому, що ти добровільно не схочеш прийняти цих оновлень. Тому накачав снодійним, щоб полегшити процес.

– Ну звісно, адже 7 років тому йому ледве вдалося вмовити мене стати частиною секти, бо я з самого початку не вподобала ідеї штучних емоцій. Що вже говорити про спеціальні додатки…

– А я не міг допустити, щоб він запрограмував тебе, мов робота. Ще й в світлі останніх новин після перегляду файлів Цукіто.

Хоч Серайз ще живий, та його свідомість втратила самоконтроль. Тепер вищі антари зможуть керувати ним у власних цілях, як тільки отримають доступ до програми контролю особистості, яку розробив Кімура. Можна контролювати  мозок, можна звільнити його від сміття.

Але це не все, що приховували адепти Білої Долини. Цукіто знайшов спосіб позбутися цієї системи. Потрібно лиш видалити чіп під шкірою, що регулює покази лічильника. Та ніхто ще не наважився так вчинити. Це лише питання часу, коли вищі антари знайдуть програму контролю особистості, адже Кімура не зізнався нікому про її місцезнаходження.

У мені загорівся вогник надії. Якщо ця програма справді існує, Серайза можна було б врятувати.

– А чи є ймовірність, що Цукіто збрехав антарам?

Френсіс глибоко зітхнув:

– Хто зна? Можливо, якщо добре копнути, щось таки дізнаємось. Поки ти спала, я знищив цей Серайзів диск з додатком. А ще подумав: якби не ця зараза в наших тілах, можливо, ми б могли стати справжньою парою. Я, звісно, не плекаю особливої впевненості, та понад усе хотілося б дізнатись, чи дала б ти мені шанс?

Думки заполонили мою свідомість. Надто багато на одну мить. Я побачила, як швидко розчинялись мої відсотки. І так розізлилась на себе за свою безпомічність. Френсіс і далі висловлював припущення, а я мало не плакала. Цукіто мертвий, Серайз у комі, людству загрожує катастрофа…

Френсіс помітив мій розпачливий стан і вирішив пожертвувати частину свої зарядки.  Та  не встиг увімкнути процес передачі, як я дістала кишеньковий ніж і різко провела гострим лезом над зап’ястям. Спроба дістати чіп вдалася! Цівки крові розлилися по руці й  струмками стікали вниз. Френсіс швидко дістав з кишені хустинку і затис рану.

– От же дурепа! Могла би попередити, принаймні. Голова не паморочиться?

– Хіба що трішки, – відповіла я і подивилась на крихітний шматок металу, заюшеного кров’ю. Мерехтлива писклява цятка на ньому дратувала. З усієї сили я наступила на  чіп, і в кімнаті нарешті запанувала тиша.

– А дідько з вами! – порушила  я її. – Чому я не здогадалась про це раніше?..

***

12.06.2145 рік, 06:37.
Серайз Греморі.

Коли я оминув останню сходинку й опинився на даху семиповерхівки, Кімура стояв вже на самісінькому краю. Я обережно робив кроки до нього, а він все був ближче до загибелі.

– Не роби дурниць, Цукіто…

Він пронизав мене недовірливою гримасою. Мій акумулятор відсвічував червоними цифрами, і пристрій вороже почав видавати звуки.

5%. Пік, пік, пік…

– Я на твоїй стороні, Цукіто.

– Я знаю, Серайзе. Але допоки я є носієм таємниці, вам загрожуватиме небезпека. Так чи інакше, мене знайдуть і знищать. А тебе як спільника жорстоко покарають. Я не хочу, щоб ти постраждав через мене.

– Але ж я сам винний в тому, що створив цей проект, Цукіто!

– Та вдосконалював його я, і не здогадувався, до чого це приведе. Навіть ти, Греморі, не знаєш, як тепер все зупинити. Зате я знаю. І навіть знайшов людину, яка покінчить з цим. І це не ти.

Кімура простягнув мені згорнутий папірець. Я так і не встиг знову підвести погляд на друга до того, як пролунав постріл. На жовтому світшоті Цукіто з’явилась кривава діра. Він  мимоволі усміхнувся мені.

І от він вже падає вниз…

***

17.06.2145 рік, 07:01.
Серайз Греморі.

Згадав про той клаптик паперу тільки після похорону. А там до болю знайоме обличчя на фото: смоляне неслухняне волосся, карі очі, смаглява шкіра…

Спогади мимоволі зринули у свідомості старими світлинами, сповільненими кадрами й сміхом. Сірі стіни дитячого будинку, гамір навпіл із шепотом минулого. Посеред цього бігла вона, в жовтій сукенці, точніше тому, що від неї лишилось. Дурна дівчача заздрість однолітків калічила її щораз, коли вона з’являлась щасливою у гарному вбранні, з м’яким ведмедиком в обіймах, що прислала далека родичка. І вона все рідше усміхалась, допоки взагалі не змішалась з іншою сіромою. А мені все хотілось знову почути її сміх, бо в ньому я бачив сенс жити.

Колись я пообіцяв собі, що обов’язково зроблю щось таке, що позбавить її страждань. Щоб вона нарешті звільнилась від жорстоких лабет суспільства і знову раділа життю так, як це не вмів робити ніхто.

А тепер мені соромно дивитись їй в очі, бо світ через мене став таким, яким  вона ніколи не хотіла бачити..

На звороті застиг хаотичний почерк Цукіто: «Пенелопа Блюм/2145».