№ 37. Золоте листя, або Казка про Крим для дітей та дорослих

В одному дивовижному краю росло собі звичайне дерево, таке ж як і безліч інших, але трішечки мрійливе. Кожного ранку воно насолоджувалось росою, слухало пісні птахів, що жили у його кроні. Дерево шурхотіло листям у такт їх пісень, в такі хвилини увесь світ співав разом з ними, наповнюючись радістю і любов’ю. Часто у тінь дерева приходили перепочити дикі свині, вони хрюкали, стрибали, розпускали дивні балачки, але дерево ніколи не звертало на них увагу, бо було подумки з птахами, сонцем, вітром і навколишнім світом.

Одного дня, подув сильний холодний вітер, пригнав чорні хмари, які закрили радісне сонце. Збентежені птахи піднялися у небо, кружляючи вони намагались опанувати вітри. Дерево стурбовано якийсь час спостерігало за ними, але потім йому це набридло і воно вирішило прислухатися до балачок свиней, які були занадто голосними:

     – Гей, гей, дерево, ти мене чуєш? – питав кабан.

     – Так, – відповідало схвильоване дерево.

     – Хочеш стати пишним із золотим листям, щоб на тобі жили тільки золоті птахи?

     – Навіщо це мені, в мене й своє листя напрочуд чудове і птахи…

     – Ти що дурне? Золото краще за усе в світі. Твої птахи не такі й гарні, з них он і пір’я випадає, ненароком у них якась хвороба, ще й на тебе перекинеться. Ну на що вони тобі?

      – Ну, гаразд, я теж бачу їх недоліки. А що треба зробити, щоб стати золотим? – здалась під натиском рослина.

      – Так би і спочатку. Від тебе зовсім нічого майже й не потрібно, тільки скинь усе своє листя й дай нам місце  для життя під тобою. Не хвилюйся, дарма розповідають, що свині шкодять корінню дерев, та ті потім засихають і гинуть. Це все брехня.

У підтвердження своїх слів свині зарохкали і забігали, танцюючи навколо дерева.

Довірливе дерево ще ніхто і ніколи у його житті не обманював. Воно скинуло листя, залишилися тільки голі гілки. Листя впало на рила свиней, а ті радісно топтали його, борсалися у ньому, жерли, як навіжені.

Настала ніч. Зморені птахи повернулися до свого рідкого дерева, але не впізнали його голі неприглядні гілки. Вони довго кружляли над ним, стурбовано репетували, та потім розлетілися по світу. А тим часом, свині награлися листям, багато знищивши, а те що залишилось перекрасили у інший колір. Вони були в піднесеному настрої, бо так легко змогли обдурити наївне дерево.

Головний кабан кричав:

      – Боже, як на такому нерозумному дереві, взагалі жили птахи?

Доки дерево відпочивало, уся армія кабанів працювала, причіплюючи фальшиве золоте листя нитками на гілки назад. Де колись була густа крона, тепер соромливо тріпалися декілька нових листочків. Вид у дерева був жахливий, але кабани запевняли бідолаху у тому, що воно прекрасне:

      – Тепер  лише чекай на приліт золотих птахів, – впевнено завірив головний кабан і улігся під деревом відпочивати.

      – Щось тут дивне, – подумало дерево, – листя на нитках, його зовсім мало й колір якийсь незолотий, невже така злиденність може привабити золотих птахів? Не може ж таке бути, щоб такі гарні розумні свині одурили мене…

Пролетів рік, потім другий, потім й ще один, а потім дерево вже забуло й лічити їх. Дощів не випадало багато років, земля і рослини поруч посохли, вітер підіймав до неба стовбури пиляки. А золоті птахи все не з’являлись. Якось ранком, дерево оглянуло  себе, на ньому теліпався останній листочок, золото з нього давно злізло, і він чомусь нагадував минулий вигляд звичайного листка. Дерево вирішило подивитися що там унизу робиться та запитати у свиней: “Чому ж не прилетіли золоті птахи, де вони заблукали?”

Знизу творилось щось неймовірне. Земля була вся перерита копитами, коріння підірвано, покладена куча сміття, свині так усе пошкодили й забруднили, що не можливо було упізнати рідну землю.  

          – А де ж головний кабан? – думало дерево, оглядаючи усе навкруги, але бачило тільки брудні голодні залишки свинячого стада.

Та раптом здалеку почувся огидний голос кабана, звідти, де росло інше зелене тропічне дерево, про яке розповідали колись птахи:

      – Добрий ранок, прекрасна рослина, – гукав він.

      – Чого тобі треба, брудна свиня? – відповідало те.

      – Не називай так мене, бо я – імператор. Перейдемо одразу до справи. Я пропоную, щоб на тобі жили золоті макаки.

     – Ти що з глузду з’їхав? За якого дурня ти мене маєш? – відповіла розумна рослина.

     – Ну що ви… – Але договорити кабан не встиг, зі своїх схованок повискакували макаки та відразу ж почали закидати його кокосами, ображаючи прикрими словами.

Кабан поплентався геть, перевалюючись з ноги на ногу, бо його зайва вага заважала швидко втекти. Час від часу він отримував болючі удари кокосами по голові. Йому було не приємно від поразки та його солодким речам вже ніхто не вірив.

Почувши це, бідолашне дерево зжахнулося, воно зрозуміло, що його зухвало обдурила свиняча імперія, що про золотих птахів годі й забути.

Як тільки воно це нарешті збагнуло, сильний буревій налетів, зірвавши останній листок. Страшенна блискавка вдарила поруч, розігнавши залишок свиней, пішов довгоочікуваний дощ, зрошуючи землю, його так не вистачало усі ці довгі роки марного чекання. Дерево від радощів аж заплакало, його тримав останній неушкоджений корінець, воно будь яку хвилину могло впасти під натиском вітру, але в нього з’явились звідкись сили. Воно розправило гілки, піднявши їх у гору, радіючи сонцю, вітру і дощу. Бруньки почали розкриватися, випускаючи на світ маленькі тендітні листочки. Дерево згадувало минуле життя, своїх таких рідних дивовижних птахів. Коріння в нього стало міцніти, поруч пробивалась духмяна травичка, степові квіти піднімали свої пелюстки, посміхаючись дереву:

        – Нарешті ми звільнились, від цих жирних неохайних свиней, – раділи квіти, – хоч би вони знов не повернулося до нас.

        – Та ну, – відповіло дерево, – цього вже ніколи не буде з нами, головне, не повторювати своїх помилок. Я, розумію тепер, що жовто-золоте листя і так було у мене кожної осені, а мої птахи були наче золотими у вечірніх променях сонця, вони так любили мене…

Наступного року все повернулося до свого звичайного русла. Знову дивовижним здавався цей край, дерево шурхотіло густою листвою, а в його гілках співали птахи і підстрибували у гніздечках малі пташенята. А про ті, чорні свинячі роки, усі забули, як про  страшний сон, бо як вчить нас народна мудрість: ,, І від самих страшних снів завжди прокидаються, треба тільки розплющити очі”.