№ 36. Зайчикові пригоди, або фантазії уві сні

«Ура, канікули!», – лунали з лісової школи десятки голосів. Усі учні – звірята нарешті дочекалися відпочинку. Але мудра вчителька Сова перед літніми канікулами зібрала своїх учнів – їжачків, лисичок, ведмежат та зайчиків на галявині і промовила: «Я хочу дати вам на літо невеличке домашнє завдання – відвідати нашу лісову бібліотеку і взяти книжечку для читання  про домашніх свійських тварин, про морських та річкових мешканців, про птахів  – на вибір. Хто виконає це завдання  і прочитає декілька книжечок – буде обраний лідером читання, і отримає приз від  мене». Задумались їжачок Розумаха, лиска Хитрунка та білочка Риженька, хочеться кожному стати лідером в класі. « А давайте відразу ж і відправимось  до бібліотеки, візьмемо самі найцікавіші книги,  а час покаже потім, хто з нас найрозумніший», – запропонувала лиска. Як домовились, так і зробили.

Прискакав  і зайчик  Пострибайко  зі школи додому, посмакував соковитою капусткою, морквиною, зернятком за обідом і говорить мамі : «Не хочу я задніх пасти, також хочу стати лідером, чомусь усі називають мене боягузом, а я також до бібліотеки піду, виберу книжечку, а може й не одну, …ось тоді і поговоримо, хто справжній лідер!…».

Бібліотекарка ведмедиця Марія Іванівна гостинно зустрічає кожного свого читача. Пострибайко рідко відвідував бібліотеку, можливо тому і оцінки мав не такі вже й хороші… але все ж додому наш зайчисько летів ніби на крилах, адже він обрав найцікавішу книгу в бібліотеці (так сказала бібліотекарка) – повість – казку Е. Успенського « Дядя Федір, пес і кіт». А яка ж  рада була молодшенька сестричка Пострибайка – улюблена Ласунька. На відміну від братика вона кожного дня запитувала маму про все  та всіх. Вона, як виросте, стане найрозумнішим справжнім лідером в своєму класі.

В колі зайчикової родини мама часто розповідала дітям про своє дитинство, про своїх друзів та ворогів. Ось і сьогодні мама розповіла своїм зайчатам історію про те, як вона навчалась у школі, про свою вчительку. Коли мама говорить,  здається, що ніби всі пташки в лісі замовкають і в цю ж мить  також слухають ці цікаві історії.

Трішки втомилися. Відпочити час.  Задрімав Пострибайко, але ж не надовго. Вчулися йому, ніби бібліотечна книжечка промовила : «Взяв мене, і не читаєш, а їжачок не спить – читає, і білочка теж…». Сон ніби рукою зняло. А тут і мама зайчиха підійшла до ліжка. І також її погляд зупинився на книзі. 

« Мамо, наш Пострибайко таку книжечку красиву  приніс  з бібліотеки, з яскравими малюнками, цікаву – прецікаву,…  а сам ліг і задрімав. Почитайте мені, будь – ласка», – тихенько благала Ласунька. «А давай – но, братик тобі почне читати. А я продовжу», – відповіла лагідно мама зайчиха. Пострибайко протер свої сонні оченята і почав читати…   

Кожен розділ книги розповідав про надзвичайні пригоди дружньої  компанії – хлопчика – дяді Федора, кота Матроскіна та собаки Шарика в селі Простоквашино…

Задумався наш Пострибайко,  незчувся як заснув…полинувши в село, до своєї оселі зі своїм господарством… Так , дійсно – господар будинку Пострибайко мав свій дім, вірних йому  кота Матроскіна та собаку Шарика, а ще мав корову, а ще маленького і дуже шкідливого бичка. Лиш мами, тата і сестрички чомусь поряд немає…

«А чому б мені не написати батькам листа, адже вони турбуються за мене, адже це так відповідально – бути головним в домі», – подумав зайчик Пострибайко.

Ось лист паперу, а ось олівець…що ж написати, чим порадувати? Думок в голові чимало.

«Привіт, мої рідні. Що там нового у нашому лісі ?  У мене все добре, але відпочиваю я  рідко.  Друзі мої Матроскін та Шарик допомагають мені у всьому. Недавно ми знайшли скарб, корову купили, а згодом і з’явився маленький бичок.  Я за вами дуже скучаю. Але я вам не скажу, де я живу. А то ви мене заберете, а кіт, собака, корова та бичок без мене пропадуть…».   Піднявши  голову Пострибайко помітив, як бичок жує в дворі випрану білизну…Що ж робити, мерщій у двір!..

А тут і кіт Матроскін з печі зліз, поглянув на листа, взяв олівець, добавив : «А ще у нас пічка є, тепла – тепла, я звернусь на ній калачиком та дрімаю…Щось трішки із здоров’ям моїм не дуже все добре, то лапи на дощ викручує, то хвіст відвалюється. Мабуть тому, що дитинство моє якось не склалося, нещасне було… Але зараз все не так. Улюблене молочко моє  завжди стоїть в мисочці на полу біля печі.  Миші вночі шкрябають, але уваги на них не звертаю. А вдень я полюбляю на даху спати. Сонечко припікає, я вуси розправлю й лежу так собі…».  Тут  у дворі  кіт Матроскін почув, що кіт сусідський муркоче, мабуть спитати щось хоче, і вибіг у двір.

А Шарик тут як тут. Лист, олівець…чому б щось і не написати ? «…А на днях я линяти почав. Стара шерсть з мене сиплеться, а нова росте, чиста, шовковиста, наче каракуль. І захрипло горло моє трішки. На всіх, хто близько до двору підходить,  гавкаю з ранку до ночі.  До магазину я вже сам бігаю. Всі продавці мене знають, кісточки мені безкоштовно дають., а моркву та капусту я на дух не переносю. До побачення – ваш син – дядя  Шарик…Пострибайко…

Стукіт за віконечком розігнав сон Пострибайка. Чути спросоння голос сестрички.

«…А що ж було далі, мама  з татком так і не приїхали в село до дяді Федора», – здивовано стиха запитала маму маленька Ласунька. І від цих слів наш Зайчисько прокинувся відразу.. Як вчасно. Лист залишився десь далеко – далеко, в селі, уві сні…

Мама – зайчиха лагідно дивилася на своїх зайчат – сонного Пострибайка  та  розумашку Ласуньку.

«А може, Пострибайко, ти сам дочитаєш нашій Ласунці цю книжечку, бо вже і тато на порозі, буду вечерю вам  подавати, – мовила мама. «Так, так, я сам, сам до кінця прочитаю  нашій Ласунці цю книжечку, адже  і самому  цікаво – що ж там далі буде ?… Ласуню, а давай  – но, як дочитаємо, підемо разом до нашої лісової бібліотеки, і друзів з собою візьмемо!»,  – радісно промовив Пострибайко. Ласунька посміхнулась і міцно – міцно обняла свого братика.

Безліч думок роїлись в голові  зайчика Пострибайка. Хочеться йому стати Лідером читання в класі. А ще  хочеться, щоб  Ласунька скоріше навчилась читати, потоваришувала з  бібліотекаркою Марією Іванівною, і щоб зі своїми друзями – сусідніми зайчатами відвідували  лісову бібліотеку.

І саме головне – хочеться, щоб на землі, в лісі, у воді, на небі, не було ворогів, щоб слабкіших не ображали, щоб у мами з татом було все добре. щоб сіяли  у них очі від радості та гордості  за нас –  своїх дітей, і  від того, що ми намагаємось стати кращими у всьому,  розумнішими.  Хочеться гратися та читати на галявині, в лісі, на майданчику, скрізь, де нам захочеться… під  ласкавим теплим сонечком і  безхмарним мирним небом.