№ 35. Літо, озеро, чудовисько

Майже детективна історія

І

– Доброго ранку! Вставай, сонько, так і увесь день проспати можна, – пролунав з кухні мамин голос. – Хутчіше прокидайся – сніданок на столі, а я на роботу!

…Хтось несподівано штовхнув мене, і я підскочив на ліжку. Розплющив очі і спросоння побачив поруч кращого друга.

– Привіт, Михасю, що ти тут робиш? Щось сталося? – сонно зітхнув я.

– Так! Ти не повіриш, що саме, але тобі сподобається. Збирайся, я тобі за сніданком розповім, – сказав він і гайнув з кімнати.

Я знехотя почимчикував до ванної, і за кілька хвилин був на кухні, де Михась уже допивав свій чай.

– Ну і що там сталося? – я  жадібно вчепився зубами у сосиску. – Рожповідай.

– Коротше, слухай. Ввечері зателефонувала бабуся і запросила до себе на кілька днів. Я радо погодився.

– Ти мене кидаєш тут самого? – приречено запитав я.

– Та ні. Дай договорити, не перебивай.

Я снідав і слухав.

– Навпаки, я згадав про тебе. Подумав, чому б не взяти з собою? Й одразу домовився з бабусею. Твоя мати не проти, я з нею побалакав. Тож сьогодні ми і відправляємося.

– Якщо так, то чому б і ні? Коли відправляємося?

Михайло зирнув на годинник:

– Зараз вже десята, тому наступна маршрутка після обіду. Я піду, а ти збирайся на другу годину, – Михась жваво підскочив і за мить вилетів із квартири.

… Чекаючи на маршрутку, я згадав минулорічну пригоду.

– А пам’ятаєш, – я штовхнув Михася в бік, – як восени ми ставили пастки на страшного звіра, а то виявилася звичайна кішка?

Друг не втримався від посмішки і собі підштовхнув мене:

– Пам’ятаю. Було так весело! Може, щось трапиться і цього разу!

– Ой ні, не треба! Мені минулого разу вистачило, – заперечив я.

Нарешті під’їхав автобус, ми заскочили у нього і зайняли місця біля вікна.

Бабуся Михася жила в селі за містом. За оповідями друга, в неї були велика хата й подвір’я, а за ними розгорнулося величезне поле. На городі і в садку в бабусі росло майже все, що тільки можна уявити, а одразу за селом – ліс та озеро.

– Як тільки приїдемо – гайда до озера!

– Я згоден, – підтримав пропозицію я.

ІІ

За дві години ми прибули на потрібну зупинку, але до села ще треба було йти і йти. Кам’яниста дорога дуже стомлювала, але Михась час від часу казав, що залишалося іще трохи, і це додавало сил.

“Нарешті!” – подумки зрадів я. Двоповерхова будівля та величезні важкі ворота не дуже привітно дивилися на щойно прибулих.

Хвіртка відчинилася зі скреготом – на подвір’я вийшла бабуся.

– І чого ви  там стоїте, наче нерідні? – окликнула вона нас. – Заходьте хутчіше, я ж не кусаюся! – махнула вона рукою.

Бабусю звали Євдокія, але вона попросила мене називати її пані Докія.

З дороги ми трохи відпочили, перекусили смачнючими бабусиними пиріжками з яблуками і нарешті відправилися на озеро.

Стежка вела крізь ліс. Михась впевнено простував попереду, а я теліпався позаду. Нарешті ми вийшли на піщаний берег. Якщо чесно, це було дуже невеличке озеро, з’єднане протокою з річкою, і, до того ж, не сильно глибоке. Ми довго плюхалися у воді, загоряли, ще й встигли збудувати піщаний замок, але пройшов моторний човен, наринула вода і змила його.

Сонце сідало – ми вже збиралися додому, коли до нас підійшов сивий чоловік.

– Здоровенькі були, хлопці. Я – дід Микола.

Ми теж представилися.

– Хочу вас попередити. Сьогодні ще нічого, а завтра після обіду не приходьте сюди купатися – у такий час це небезпечно!

– Чому це? – запитав обурений Михась. – Та ще й після обіду!

– Тому що… – таємничо розпочав дід Микола. – Завтра вже повний місяць. В озері живе хтось… Може, чудовисько, а, може, й злий дух.

 Дід побожно перехрестився, зикнув у бік води і продовжив:

– Люди помітили, що приходить воно лише після обіду. А на початку літа один хлопчак ледь не втопився через нього. Будьте обережні, хлоп’ята, і дотримуйтесь цього правила, інакше буде біда.

– А як звали того хлопчика? – несподівано для себе спитав я.

– Здається, Тихон. Він живе на тому краї села.

Дід Микола похопився:

– Мені вже час! Ще зустрінемося, – крикнув він і заспішив у лісові хащі.

Ми ще постояли кілька хвилин, дивлячись на озеро, що мирно виблискувало теплою гладдю, а потім пішли додому.

– Повечеряємо, а потім підемо до цього Тихона і про все запитаємо. Гаразд? – запропонував Михась.

– Гаразд. Ну й безстрашний ти, Михайло, – приречено посміхнувся я, тому що одразу зміркував, до чого ця розмова.

ІІІ

Маленький вітерець куйовдив волосся і лоскотав обличчя. Вже зовсім звечоріло, коли ми вийшли до невеличкої білої хатинки з маленьким подвір’ям і дерев’яним парканом. На ґанку хлопець років дванадцяти читав книгу. Я впізнав по обкладинці, що це «Пригоди козака Джури».

– Привіт! – поздоровкався я. – Не підкажеш, де ми можемо знайти Тихона?

– Це я, – хлопець відірвав погляд від книжки. – А навіщо я вам?

– Ми б хотіли дізнатися про той випадок на річці два місяці тому, – сказав Михась.

– Що ж, сідайте й слухайте, – хлопець охоче посунувся, запрошуючи нас.

– Того вечора, десь годині о п’ятій ми з другом пішли купатися. Я не дуже вмію плавати,  – почервонів наш новий знайомий, – тому не запливав далеко. Аж раптом відчув, як щось торкнулося ноги і потягло мене вниз. Я запанікував і думав, що втону, тож почав кричати, і воно мене відпустило. Я і досі не знаю, що то було, але після того на озері почали відбуватися дивні речі.

– Які саме? – в один голос запитали ми з Михасем.

– Ну от учора в озері то в одному, то в іншому місці дуже жваво булькотіла вода. Рибалки казали, що на минулому тижні, у вівторок, озеро світилося зсередини. І ніхто не знає, чому. Тому й нам, особливо дітям, не можна купатися ввечері.

Ми слухали ту історію з роззявленими ротами. Мені було лячно, а моєму другові, вочевидь, страшенно захопливо. Ми перезирнулися, і через Михайлів особливий погляд я впевнився, що мої підозри не марні – нічого доброго чекати не слід.

Ми попрощалися з Тихоном і пішли собі додому.

– Юрчику, ти ж знаєш, що я визначився з майбутньою професією? – схопив мене за руку Мішко. – Я стану детективом, буду розплутувати таємничі випадки, вбивства, крадіжки. Все вирішено! Завтра підемо на озеро і зачекаємо у кущах. Звісно, що там не чудовисько – я дуже хочу побачити того злодія, що вчиняє таке! – випалив на одному диханні Михась.

– І тобі не страшно? А якщо ми… а якщо він нас затягне в озеро… ми потонемо! – почав відмовляти я найкращого друга.

– Та ти що, невже боїшся? – закотив очі Михась. – Це ж адреналін! Я впевнений, що ця справа – моя доля. Я викрию злодія, мене нагородять, а потім з такою «рекомендацією» я ступлю до лав органів. А ти, якщо так, залишайся з бабусею – я піду один.

– Та ні, я не боюсь. Просто хочу залишитися цілим і живим! Як ми будемо у разі чогось захищатись? – швидко викрутився я.

– Гарна думка – візьмемо лопати.

– Ха-ха! Лопати. Серйозно? – засміявся я.

– А що? – не здавався Мишко. – Якщо він нападе на нас, ми його лопатою «бемць!» по голові – і все. Було чудовисько – тепер нема.

– Гаразд, – неохоче погодився я. – Ходімо скоріше додому: комарі тут якісь чорнобильні, занадто кусючі.

– А що ти хотів? Природа!

ІV

Наступного дня я цілісінький день вислуховував Михайлові припущення і розповіді. Коли настав час засідки, ми взяли заздалегідь заховану зброю: Михась – лопату, а мені дісталися граблі.

У лісових хащах та у кущах, які щільною стіною росли на березі,  все було дуже тихо. Від цього мені стало неабияк моторошно – здавалося, що кущі дивно поводяться – то ледь ворушяться, то наче підглядають за нами. Я горнувся до Михася, скрадався за ним по вузькій стежці, ледь не наступаючи йому на п’яти. Чиста вода злегка шипіла, накочуючись на піщаний берег. Ми поклали зброю на пісок, вмостилися поруч і стали чекати.

Ось вже і сонце торкнулося верхівок дерев, ось на воді зросли величезні тіні, ось поки що блідий повний круг нічного світила з’явився, але нічого надзвичайного не відбувалося. Тому Михась вже дрімав, лежачі на теплому піску. Аж раптом кущі на протилежному боці озера заворушилися – на берег ступила химерна постать. Моє серце ледь не вистрибнуло з грудей:

– Хто це там? – пошепки спитав я, ухопившись за плече друга.

Михась швидко підвівся, схопив древко лопати:

 – А хто його зна, може, це і є чудовисько, тобто злодій…

Мене пересмикнуло від його слів, але я мужньо тримався.

– Подивимося, що воно збирається робити.

Ми, відступивши за великий кущ, принишклі і спостерігали, як чудовисько скидає із себе шкіру (я аж за рота схопився, щоб не видати й звуку!) і стає вдвічі меншим, ніж було дотепер. У сутінках було погано видно, але нам пощастило розгледіти, як істота накинула на плечі іншу чорну і блискучу шкіру і потяглося у воду.

Я проковтнув кавалок слини зі страху, але це було ще не все! Через кілька хвилин вода забулькотіла і почала світитися промінцями, наче десь у її товщі увімкнули світло.

Не змовляючись, ми з Михасем схопилися за лопати і тремтячими руками приготувалися вистромити їх у ворога, який невідступно наближався до нашого берега. Добре, що ми надійно сховалися у кущах – чудовисько, коли ступило на берег, не могло нас бачити, інакше довелося б ганебно тікати. І тут істота заволала тонким людським голосом:

– Ну скільки можна?! Де триклятий човен? Цілих два місяці шукаю його! Це озеро ніби з мене знущається!

Ми з Михасем трошки полегшено перезирнулися:

– Здається, жіночий голос… – зауважив я.

– Не знаю, – почув я такий само тихий голос друга. – Ходімо ближче.

Ми підкрались ззаду і, щоб не налякати невідоме створіння, Михайсь тихенько запитав:

– Хто ти і що тут робиш?

– О Господи! – зовсім по-людськи зітхнуло «чудовисько». – Налякав!

Мигнув і засвітився ліхтар і ми побачили… звичайне дівчисько років 17! А поруч валявся водолазний костюм, з якого на пісок струменіла вода.

– Хто я?! – сердилася вона. – Я – Дарина, я з сусіднього села, що на тому березі. А ви хто такі? І що тут робите в такий час?

– Ну, це довга історія, – сказав Михась, і ми на два голоси полегшено засміялися.

Після багатьох пояснень Дарина спитала:

– Ти хочеш сказати, що вам забороняли купатися ввечері через чудовисько в озері?

– Так, і, здається, тим самим чудовиськом була… ти!

– Це ж треба! – всміхнулася дівчина. – Але я нікого не хотіла налякати! Я лише шукала останній подарунок від бабусі – обручку, яку загубила, коли перепливала озеро на надувному човні. Він якось здувся, потонув, а там була моя сумочка, а в ній перстень золотий.

– А чому ввечері шукаєш?

– Вдень я працюю.. Та й люди з мене глузують…

– То ти наробила стільки галасу через каблучку твоєї бабусі? – і досі не міг повірити я. – Що ж, тоді ми тобі допоможемо. Тільки вже завтра.

В нас з Михасем з’явилася неабияка мета – три дні годинами ми вовтузилися біля дна водоймища, час від часу зринаючи на поверхню за повітрям. Коли я пірнув вже не пам’ятаю який раз, то у водоростях побачив щось велике і темне. Я покликав Михася – ми витягли на берег те, що колись було маленьким гумовим човном.

Дарина аж застрибала від радощів! І тут її гарний настрій ледь не зіпсував Михась, а все тому, що в ньому ще жеврів азарт юного детектива:

– До речі, це ти ледь не втопила Тихона? Хлопчака років одинадцяти?

– Ні, – ледь не образилася дівчина. – Я його не топила, а рятувала! Він зачепився ногою за рибальську сітку і почав тонути, а я побачила і врятувала.

– Ясно, – очі Мишка зблиснули, – тепер зрозуміло…

Ми потиснули одне одному руки.

– Нам вже час повертатися додому, складати речі – сказав Михась. – Завтра їдемо до міста.

– Тоді прощавайте, хлопці, – засумувала Дарина.

– Прощавай, – зітхнув і я.

– Наступного літа ми обов’язково приїдемо в гості до бабусі і ще зустрінемося, – пообіцяв Михась за нас обох.

– Гаразд, я чекатиму. – Дарина повертіла на пальці обручку. – І ще раз величезне дякую за допомогу. Бувайте! – помахала вона, підхопила костюм і пішла на той бік озера.

Коли ми повернулися, бабуся Докія вже чекала нас на ґанку.

За вечерею ми розповіли їй нашу пригоду. Вона тільки посміхалася, але нічого не сказала. Повечерявши, ми ще довго балакали в ліжках, і в кожного з нас було таке відчуття, що це не остання наша пригода…