№ 33. Казка зі щасливим кінцем

У невеличкому  шахтарському містечку Луганської області  жив собі звичайнісінький хлопчина і звали його Максим. Був він невеличкий на зріст, схожий на дівчинку. Однокласники сміялися над ним за невеличкий зріст, за гарні оченята та надзвичайно ніжну натуру. Але хлопчина виявився неабияким «воїном». Сміються за невеличкий зріст – зайнявся спортом, насміхаються – став відмінником у навчанні. Ось так у боротьбі з однокласниками та самим собою промайнув час. З Золотою медаллю закінчив школу, прощався з багатьма друзями, які стали поважати його за неабияку силу волі та вміння бути справжнім другом. Все було добре у цій казці. Здійснилася і мрія юнака – став він студентом Київського аерокосмічного університету. Але душа прагнула чогось незвичайного, прекрасного.  Одного разу Максим потрапив до збірної КВК університету- і зрозумів, що покликання його – це сцена. Але покинути лави університету не міг, тому вдень на заняттях, а ввечері – на сцені.  Закінчивши університет, працював  програмістом, а для душі  –  театр «Образ».

Все складалося гарно  у нашого героя і чекало його щасливе майбутнє з прекрасною принцесою, але трапилося нещастя і на його улюблену Україну напав підступний ворог. Сил було мало у його народу для опору, необхідно була допомога лицарів країни. Справді лицарів, адже тільки  люди з щирим серцем, сильні духом, готові віддати своє життя заради України  могли врятувати свою країну. І вирішив  лицар  на ймення Максим йти  рятувати свою країну. Був він упевнений у собі, у своїх силах, знав, що хоч невеликий на зріст, але сміливості й сили духу йому  не займати, адже визволяти  від загарбників необхідно і його рідне містечко Первомайськ, яке нелюди зрівняли майже з землею. І потрапив лицар до батальйону «Донбас» з позивним «Богун».  Не міг не взяти такий позивний, адже близька була йому по духу  історична постать  І. Богуна – “сміливого , розумного … надзвичайно популярного,  який вмів, як ніхто інший, вдало діяти; сильний і хитрий, як лис; людина відважна і завзята”,  видатний  козацький ватажок і стратег козацької доби.  

Бойове хрещення Лицар сучасності пройшов біля свого рідного дому, біля міста Попасна, як же хотілося йому потрапити додому, пройти вуличками свого невеличкого містечка. Але війна вносить свої корективи у життя і про це тільки мріялося, як визволить своє містечко від завойовників, як підніме прапор України на головній площі міста, де колись отримував Золоту медаль.

У хвилини розпачу виймав з кишені обереги – малюнки дочок його друга, який подарував йому перед відправкою в зону АТО та світлини мами, бабусі та дідуся, колишнього офіцера . З цікавістю розглядав він зірки на небі, адже це зірки його рідної землі, це надихало його, надавало сил і наснаги.    

А далі Іловайськ, полон. Інших бійців відділили від солдатів батальйону «Донбас» і  бойовики терориста «Мотороли»  привезли  в Донецьк  у будинок   обласного СБУ. Там у підвалі   такі двері металеві були грубі та, коли їх відкривали, – скрипіли. До цього скреготу важко було звикнути нашим Лицарям. Перших пару тижнів аж підкидало. Це ж кожних пару годин – удень та вночі – відкривали їх та виводили на допити або приходили, як в цирк, на  подивитись і МГБ ДНР, і розвідка, і ще якісь незрозумілі люди зі зброєю. Кожен починав спочатку розказувати та повторювати пропагандистські тези про війну. Декотрі хотіли битись то навкулачки, то один на один, то на ножах, інші ж стріляли в стелю або попід ноги. Коли заскриплять двері та хто зайде – невідомо, в будь-який час доби могли прийти та побити або забрати одного або декількох на допит. І чи повернуться вони взагалі ніхто не знав.   Важко було Лицарю, але він та його бойові побратими підтримували одне одного. Мало кому    в звичайному житті прийде в голову співати    ввечері   гімн України.  А наш Лицар  у полоні його виконував з побратимами  кожного вечора — пошепки, щоб не почули наглядачі.  Молились й пригадували рідних, побратимів, які загинули.  Кожний  вечір… А ще читали вголос  вірші Тараса Шевченка з «Кобзаря», який Максим  вивіз із зруйнованої школи в Іловайську. У класі української мови та літератури на видному місці стояла ця книга і лежав рушник. Лицар   завернув у  нього «Кобзар» і поклав у рюкзак. Коли він опинився   у полоні   росіян і ті проводили обшук  особистих речей, солдат запитав  у Максима: «А кто этот Шевченко?» «Это украинский Пушкин», — відповів герой.

 Кожного дня виводили на роботу, але одному з загарбників захотілося познущатися над  Лицарями і тоді він придумав, як зломити дух воїнів і примусив витирати ногами український прапор. Лицарі не хотіли цього робити, і тоді попихачі почали розстрілювати солдатів. Через деякий час, вгамувавши лють, загарбники завели воїнів до вязниці, а прапор кинули на дорозі. Не міг Максим спокійно спати, знаючи, що прапор рідної країни лежить на дорозі. І тоді почалася операцію з  його порятунку. Одного разу сміливий юнак побачив, що охоронці відвернулися – він схопив прапор і заніс його до в’язниці, там він з побратимами зашили у підкладку його куртки, щоб ворог не знайшов, так прапор і був з ним у полоні біля серця. А ще зігрівала його ікона Божої Матері, яку подарував йому боєць «Бриз». Вона була у кишені Лицаря і охороняла його. Він упевнений, що вижив завдяки цій іконі. У грудні Лицар опинився у числі тих, хто потрапив у списки обміну полоненими. І повернувся він із врятованим прапором, який знаходиться зараз у Військово – історичному  музеї у Києві у Будинку офіцерів. Зараз  у нашого Лицаря все гаразд, він знову працює програмістом, а ввечері  служить у театрі.  Це казка зі щасливим кінцем про юнака, який  любить  мандрувати, любить книги і не любить неправду, який мріє змінити цю країну власними руками і зробить це обов’язково!!! Лицар з таким серцем і героїчною натурою є прикладом для багатьох хлопчаків нашої держави. І коли запитують у Максима ,чи вважає він себе героєм, він скромно відповідає , що так не вважає.  А я так вважаю, бо Лицар на ймення Максим з гордо піднятою головою пройшов Ілловайськ , Попасну, Лисичанськ, полон. Це була боротьба на межі неможливого. Сила волі, мужність, стійкість, бажання відстояти кожен сантиметр землі – це складові характеру нашого   сучасного  Лицаря  – Максима Авраменка.

Слава Україні!!! Героям слава !!!