№ 32. Пригоди божевільних подруг

(уривок із повісті)

Замість передмови

Конференція тарганів у голові авторки

–  Хелп таргани! – стільки страждань було в голосі авторки, котра заморена сиділа на м’якому офісному стільці КВТ (Корпорації Великих Тарганів)

–  Що сталось? – це подав голос Головний – Архангел Міхаель.

–  Чим допомогти? Що зробити? – це захвилювалась нерозлучна двійка тарганок – Соромка та Мила.

–  Їсти? Ти напевно нічого зранку не їла? – Ненажера як завжди думав про їжу.

–  Як? Ні макової росинки в роті не мала? – це вже Цитатник.

–  Так, нумо всі заспокоїлись! – гримнув по столу своїм важким кулаком Командор Стьопочкін,  і за круглим столом одразу стало так тихо, що можна було почути дзижчання мухи.

        –  Дякую, – посмішка вдячності осяяла обличчя авторки. – Справа в тому, що нам треба написати нову книгу…

–  Оу… Вона буде про кохання? – Іскра зацікавилась розмовою, перед цим вона сиділа і малювала свій ідеал, в цьому залі вона була потрібна для книг, як богиня кохання.

–  Ні, ця розповідь повинна бути про щось зовсім непередбачуване, таке цікаве, заворожуюче та без кохання.

–  Хм… Тоді можна мене взяти головним в цій книзі? – Запитав  чудний, подекуди незрозумілий Фентез.

–  А давай спробуємо! – порадившись з Міхаелем, сказала авторка.

–  З жанром ми вирішили, а сюжет? – замислився Архангел.

Ельвіра обвела поглядом усіх присутніх, але зупинилась на трійці, яка сиділа поруч: Мила, Соромка та Його Величність – Випадок.

–  От оцих трьох і візьмемо за основу сюжету.

–  Але ж їх неможливо поєднати! – скрикнула Іскра.

–  Чому ні? Дивись,  Мила та Соромка приклад нерозривної дружби, одна без одної не можуть існувати. Вони доповнюють одна одну. Його Величність Випадок – може співіснувати з Фентезом, аби створити щось цікавеньке.

–  Ну добре, згодна… –  сказала Іскра, трішки образившись, що її не буде в сюжеті цієї книги.

–  Що ж, почнемо… –  Корпорація Великих Тарганів почала працювати.

Розділ І. Зустріч на яку так довго чекали обидві

Два тіла, дві душі, схожі один на одного,
мов краплинки води. З одними думками, доказуючи
свої речення один за одним, мов одне ціле…,
але також протилежні,  як  чорне та біле…

Аеропорт Батумі 19:00

         Дівчина з волоссям кольору спілого каштана, зійшла з літака. На її плечі була модна сумочка, яка відокремлювала сонячно– жовтим кольором від натовпу свою господарку. Лізі видивлялась серед людей свою подругу, дівчинку, яка була схожа душею з самою Лізі. Дівчинка, з якою шатенка пообіцяла зустрітися за будь-яких умов, адже кожна підтримувала свою душевну близнючку в тяжкі моменти життя – цією близнючкою була рудоволоса Джуді…

Раптом, хтось заплющив очі  Лізі:

–  Здогадайся, хто? – цей голос вона впізнає з тисячі, хай навіть чула його тільки в голосових повідомленнях і по телефону.

–  Джуді! – повернулась та обійняла так дужо, що було сили. – Я так довго чекала, що б обійняти тебе…

–  А я довше! – крізь сльози радості відповіла їй рудоволоса дівчинка.

–  Лисенятко, ти що, плачеш? – шатенка подивилась на свою подругу. – Так, а ну швидко прибрати сльози, а то покусаю!

–  Та ні, то сльози щастя, що я тебе нарешті побачила…

–  А я кажу, все одно прибрати! – й не чекаючи відповіді, Лізі почала витирати сльози, які руда не могла зупинити сама.

–  І до речі, я тобі привезла подаруночок, – загадкова посмішка.

Джуді уважно подивилася на дівчину: «Який подарунок, і чому Лізі лише з сумочкою, де валіза?».

 Шатенка лиш підморгнула на мовчазні запитання душевної близнючки:

–  Не зараз. Приїдемо до тебе додому, покажу.

Через півгодини вдома у Джуді

Зайшовши до свого будинку, Джуді було нетерпець дізнатися, що ж за подарунок підготувала їй дівчина:

–  Ну?

–  Почекай, нетерпляча моя, –  дівчина вийняла зі своєї, на погляд маленької, сумочки велику биту на якій було підписано «Моїй душевній близнючці Джуді, з найкращими побажаннями»

–  Ось твій подарунок.

Руда з обожненням подивилася на биту:

–  Вау… Яка краса! Дякую величезне!!! – накинулась з обіймами.

–  Задушиш! – Лізі поплескала по спині свою подругу.

–  Вибач, – зніяковівши посміхнулась, – а… як ти поклала до своєї сумочки таку величезну биту?

–  Довга історія…

Шатенка сіла, обійнявши Джуді і розповіла, як побувала в Парижі три місяці тому і побачила, як бабуся продає цю сумочку, що сяяла мов нова (а можливо і справді була такою).  Взявши сумочку, Лізі вирішила залишити її собі, на згадку про столицю Франції й одразу ж переклала туди свої речі, знаючи напевно, що все не влізе, але що трапилось? Подиву дівчини не було меж, адже сумочка не тільки вмістила в собі всі речі, а й залишилася порожня, наче нічого туди й не клали.

Повернувшись, аби розпитати бабусю про цю чудодійну сумочку, побачила, що на місці, де сиділа старенька, росли кульбаби, такого ж яскраво-жовтого кольору, як і сумочка…

–  Оце так! – підскочила Руда. – Якась чудасія!

Лізі лише розвела руками, вона звикла до пригод у своєму житті.

–  І що, тепер ти можеш складати туди все, що заманеться, і сумочка буде порожня? – Джуді не могла повірити в розповідь своєї подруги, яка стала як сестра.

–  Так, і  що найголовніше, я тільки подумаю про річ, яку хочу дістати, вона зразу потрапляє мені під руку, – Лисенятко було здивоване.

         –  Продемонструй! Продемонструй! – просила, як маленька дівчинка, Джуді.

–  Добре, зараз… Давай дістанемо щось маленьке, наприклад… ґудзик. Наче за помахом чарівної палички, Лізі дістала гарну, розмальовану в українському стилі, зроблену власноруч дизайнерську прикрасу – ґудзик…

–  А… –  Руда була шокована, вираз її обличчя так і казав «Я не можу в це повірити… Це нереально…»

–  Якось так, – шатенка знизала плечима. Правду кажучи, Лізі була не звичайною дівчиною, хоча на перший погляд вона виглядала як всі:   тоненька фігура, м’яке, довге волосся, що сягало дівчині до поясу, в міру повні губи, ніс і щоки з «поцілунками сонця» –  ластовинням, але очі… Вони притягували, мов магніт, до себе, змінюючи свій колір під настрій господарки. Коли Лізі була щаслива, очі сяяли блакиттю чистого неба, коли знаходилася в стані спокою сірі очі наче заспокоювали не тільки дівчину, але й всіх навколо неї, коли ж Лізі лютувала, очі набували яскравого зеленого кольору, мов би кажучи: «Не чіпайте нашу власницю, а то її гнів проллється на вас». За це її деякі називали дияволкою  або Сатаною…

–  Оце тобі, подруго, пощастило! – сівши у зручне крісло посеред яскраво розфарбованої, мов дитяча кімната, вітальні, Джуді кліпала оченятами. Ця дівчина одразу кидалась в очі своїм кольором волосся, рудим наче палаючий вогонь, Лисенятко чимось була схожа на Міриду –  принцесу із мультфільму «Хоробра серцем». Така ж відважна, з сильним характером, яким мало хто міг похвалитись. Завжди досягала поставленої мети, йшла до неї впевненими великими кроками…

–  Сподіваюсь, щастя не  буде зовсім малим, – з надією сказала Лізі.

–  Смієшся?! З такою сумочкою буде повна торба! Якщо її, звісно, можна наповнити… –  вскочивши із зручного крісла,  Руда  запевнила подругу, що біла смуга життя буде дуже довга.

–  Добре, добре, – здалася Сатана, не вірячи в аргументи Лисенятка, але щоб не засмучувати дівчину, з запалом в очах, ( Лізі знала, що може початися чергова суперечка) вирішила погодитись. – Що будемо робити?

Джуді замислилась, взявши свій вказівний палець до рота, як маленька дитина, яка вирішує надто складне питання. На годиннику була восьма вечора, сонце ще не встигло сховати свої яскраві промінчики, а тільки  хилилось до горизонту.

–  Нумо на пляж? Там саме зараз немає людей.

–  А давай! Давненько я не була на морі.

–  Правда? То в тебе є унікальна можливість походити по туристичній перлині Грузії, яка знаходиться поряд із Чорним морем! – іскорки в очах рудої загорілися великим ентузіазмом.

–  Оу, то ти мені навіть екскурсію проведеш? – приємно здивувалася Джуді.

–  Звісно! Ти ж моя гостя! – не встигла доказати Лисенятко, як потрапила в обійми шатенки…