№ 30. Космічна мандрівка

Одного літнього та дуже спекотного дня мені захотілося освіжитися, але купання в річці чи холодний душ – це дуже банально, як на мене. Я саме була зі своєю подругою і тому вирішила поділитись своїми думками з нею, тобто поскаржитись.

– Ой, як мені вже набридло це літо! Чому ж так спекотно? –пробурмотіла я.

– Ну, я знаю про одне місце, але воно трохи далеченько звідси. Звісно, якщо тобі дуже ліньки, ми можемо просто піти скупнутися, – запропонувала Аня.

– Та ні, я тільки «за»! Будь-що, але не те озеро, в якому невідомо ще хто живе. Та й набридла вже ця вода! А ще гірше, коли тобі потім потрібно чекати століттями, щоб висохнути. Ходімо! – сказала я, не підозрюючи, що подруга мала на увазі під словом «далеченько».

Ми йшли 30 хвилин. Годину. Вже дві.

– Ну коли ми вже дійдемо? – я починала дратуватися.

– Та не злись ти так. Ще п’ять хвилин, і ми вже будемо на місці, – примирливо відповіла Аня.

Ці п’ять хвилин, через які, за словами моєї подруги, ми повинні були дістатися обіцяного «крутого» місця, що розташоване «трохи далеченько», розтягнулися на ще пів години.

– От ти скажи мені, ти насміхаєшся з мене, чи що? Ми вже, либонь, цілий тиждень йдемо, без жодного перепочинку, – ледь не кричавши, сказала я, розмахуючи руками. – Ми пройшли вісім магазинів «АТБ», три «Сільпо» і один «МакДональдс» (так-так, я рахувала), з такими темпами ми б могли просто зайти купити якесь морозиво, і я була б щаслива. Але ні, нашій Анюті захотілося посміятися з мене і попертися кудись за сто мільярдів кілометрів від дому.

– Та ну тебе, я вже сама пожалкувала про те, що взяла тебе з собою. Ти коли-небудь заспокоїшся, чи ні? Ти тільки й вмієш, що скаржитись і все, фізичної витривалості у тебе НІЯКОЇ, – відповіла вона.

– Ой, хто б казав про фізичну підготовку, – посміхнувшись, відрізала я.

– Ну все, не ображайся, ми вже на місці, дивись, – промовила вона, вказуючи рукою на дивну конструкцію, схожу на кабінку з телефоном, як в Лондоні.

Зовні вона була трохи іржава, пошарпана, але вигляд все ж був нічогенький. Це була звичайна телефонна кабінка, яка вже давно вийшла з моди, і за її зовнішнім виглядом можна було здогадатися, що нею ніхто не користувався п’ять чи навіть десять років. Але вона мала одну особливість: була трохи більшою за звичайні, начебто не для однієї людини, а для декількох одночасно. Ця телефонна кабінка стояла в якомусь безлюдному провулку, який був як американське «гето», з декількома безхатьками на тротуарі.

– Це що таке?! Ми йшли дві години, щоб нас ще тут прибили? – запитала я, але не дуже голосно, щоб нікого з тих безхатьків не розбудити, проте всередині аж кипіла від злості.

– Ти це… не бійся, – відповіла Аня, помітивши, що я була не тільки зла, а й дуже налякана, побачивши цю картину, – в мене є електрошокер про всяк випадок.

– Електрошокер?? Який ще електрошокер? Ну все! З мене досить і побаченого. Я йду геть. А ти, якщо хочеш, залишайся зі своїми безхатьками або ж сиди у цій будці.

Аня зробила глибокий вдих, щоб почати щось казати, але я одразу ж її перебила:

– Ти йдеш, чи ні? – зі злістю запитала я.

Аня нічого не відповіла.

– Ні – так ні, – байдуже промовила я, сподіваючись, що подруга все ж піде зі мною, але вона ніяк не відреагувала. – Ну і вперта ти!

Я вже обернулася, збираючись покинути це моторошне місце, але Аня схопила мене за руку, відчинила двері будки і буквально почала мене туди заштовхувати.

– Відпусти мене, скажена! –  крикнула я.

– Я тобі кажу: буде весело, – ледь промовила Аня, напружуючись ще сильніше. – Повір мені!

Аня ще раз, уже сильніше, штовхнула мене туди, і я здалася (як ви вже знаєте, у мене дійсно фізична підготовка трохи шкутильгає): відпустила свої руки, і ми обидві опинились на підлозі.

«О, Боже мій! Це звичайнісінька телефонна кабінка! Ну за що мені така подруга?» – подумала я про себе.

Всередині був лише один телефон чорного кольору, панель з цифрами, отвір для монет і полиця, на яку можна поставити, наприклад, свою сумочку. Але дещо мені здалося дивним: на внутрішньому боці одного з віконець кабінки був папірець для нотаток з єдиною буквою «Є» на ньому. Але я швидко відволіклась від нього, адже почала спостерігати за діями подруги. Вона підійшла до телефону. Набрала номер, який складався не з 12 цифр, як зазвичай, а з 26! А ще, на моє здивування, Аня закрила рукою цей номер, бо, напевно, не хотіла, щоб я його запам’ятала.

Після того, як Аня набрала номер, пішов гудок.

– Ем.. Ти просто хотіла подзвонити комусь? Якщо у тебе розрядився телефон, то ти могла б просто у мене попросити…

– Цить, помовч, будь ласка!

Ратом кабінка затрусилась.

– Це що, землетрус? Я вшиваюся, – вигукнула я, рухаючись до виходу, але подруга різко схопила мене за руку.

– Стій! Не йди, – промовила Аня і дверцята одразу ж зачинились, в кабінці ввімкнулось світло і вона почала опускатися ніби під землю.

– ЩО ЦЕ ТАКЕ?

– Та заспокойся! Ти що, ніколи не дивилася фільмів, де є таємні бункери чи щось подібне?

– Дивилася, але це ж просто була фантастика! Я ніколи не могла подумати, що таке дійсно можливе.

За кілька секунд ми вийшли, і я захоплено почала роздивлятися це приміщення. Воно було досить маленьке, розміром ніби половина шкільного кабінету. Це була автоматизована кімната з величезним екраном на стіні і безліччю кнопок.

– А що у тій кімнаті? – запитала я, помітивши ще одні двері зліва від входу до «ліфта».

– Відчиняй, подивись, – усміхнувшись, відповіла вона.

– Ой, а тут треба ввести код.

– 9567.

Я ввела код і не повірила своїм очам.

– Це гардероб?

Подруга кивнула.

– А навіщо скафандри? Тут що, космонавти живуть? – посміявшись, запитала я.

– Та ні, це для нас. Ти ще до нижньої шухляди зазирни.

– Ковзани? Серйозно?

– Так. І це також для нас, – відповіла Аня.

– Ми що, будемо якусь рекламу знімати? – я все ще була дуже здивована.

– А ти одягни і зрозумієш, –  промовила подруга.

Ну й Аня, завжди вміє заінтригувати. Посмішка з її обличчя не зникала відтоді, як ми сюди зайшли, тому я вирішила погодитися з подругою:

– Я, звісно, досі не розумію, що відбувається, але можна спробувати.

Аня аж застрибала з радості, підбігла до мене і обійняла.

– Ти така м’якенька у скафандрі, –  сказала Аня, і ми почали сміятися.

Через три хвилини ми були як два ведмедя, які ледь ходили в цих ковзанах.

– А тепер найцікавіше, –  посміхнулась Аня.

Вона підійшла до консолі з цифрами, яка була в лівому нижньому кутку екрана, і почала вводити якісь цифри. Як я потім зрозуміла, це були координати.

– Ходи сюди, зробимо це разом!

Спочатку, натиснувши велику червону кнопку на екрані, ми кудись перемістилися.

– Це що таке? –  я була повністю спантеличена тим, що відбувається.

– Ще трохи терпіння,– усмішка на обличчі Ані знову засяяла. – Останній крок! Ходи сюди, я тобі кажу, клади свою руку на мою, –  дала мені вказівку подруга, у якої рука була на важелі.

– А ми точно не помремо? – із осторогою запитала я.

– Ні, обіцяю!

– Добре, я тобі вірю, щоб це не було – зробімо це, –  впевнено сказала я, і ми разом потягнули важіль донизу.

Перші 15 секунд нічого не відбувалося.

– Ну і що мало статися?

– Ось, що.

Раптом у мене почалися галюцинації, усе розпливалося і було фіолетове з чорними спіральками. Я майже не могла говорити, але все ж спромоглася промовити декілька речень:

– Що відбувається?  А я казала: треба було хоча б перекусити. Кажу тобі, ці всі галюцинації почалися, бо ми голодними пішли сюди!

– Без паніки! Ще трохи, і ми вже будемо там! – намагалась заспокоїти мене Аня. Але я вже нічого не чула, бо знепритомніла. І згодом повернулася до тями від легеньких ляпасів по щоці. Розплющивши очі, я сіпнулася і не могла отямитись.

– Мені здається, я все ж таки сплю, і це все сон. Так, в мультиках і фільмах, щоб прокинутись, треба вщипнути себе, –  подумала я і вщипнула себе.

– Це що ти таке робиш? – запитала Аня.

– А може це ти мені поясниш, де ми? – я була обурена, але, водночас, вражена побаченим. Усе було новим для мене.

Заспокоївшись і навіть не слухаючи Аню, я просто піднялася і почала усе оглядати. Як мені пояснила Аня, це була планета Діона, координати якої подруга ввела в консоль. Вона була повністю вкрита густою речовиною, схожою на лід. А найбільш захопливе – вид на Сатурн, супутником якого була Діона.

– Боже, ти тільки подивись на цю красу! Який же наш Всесвіт гарний, –  захоплювалася я. – Не гаймо часу, ми і так півдня йшли і стільки ж –сварилися.

– Я і не думала, що ти так швидко отямишся, і взагалі, що будеш рада, – Аня була просто шокована моїм захопленням.

– Ну взагалі-то, я і не казала, що не серджуся на тебе, –  засміялась я, –  але зараз просто хочу насолодитися миттю!

Під нами був лід, тому ми каталися досхочу. Оскільки я у дитинстві займалася фігурним катанням і була неодноразовою чемпіонкою, то я робила різні трюки! Звісно ж ні, я жартую. Я на тих ковзанах двічі каталася за все життя, тому постійно падала. Аня постійно кепкувала з мене: «Ой, шкода телефон розрядився, так би записала відео, як ти «професійно» катаєшся, виклала б у Youtube».

Я не знаю, може, на Діоні і на Землі по-різному час минає, але  катались близько півгодини. Потім ми спостерігали за зірками, спускалися у кратери, а ще Аня знайшла у своєму скафандрі пластилін (я не уявляю, як він там опинився) жовтого, синього і білого кольорів,  і ми зліпили прапор України, і, як будь-який космонавт – перший представник своєї країни –приліпили його до льоду.

– Це було весело, але, мені здається, що нам вже треба додому, –  засмутила мене Аня.

– Ні-і-і, ще десять хвилиночок, ну, будь ласка, будь ласка, будь ласочка, – намагалася я переконати подругу залишитися ще на трохи.

– Ну що ти, як мала дитина? Ми можемо будь-коли повернутися сюди ще, але зараз нам потрібно повертатися, батьки можуть хвилюватися за нас! – переконувала мене Аня.

– Якщо ти кажеш, що ми ще зможемо сюди повернутись, то давай вирушати! – зрештою відповіла я.

– Лімпумрай, нас додому повертай, – вимовила Аня цей чарівний вислів, після якого знову почалися «галюцинації» і фіолетовий «вихор».

«Так, все нормально, все нормально, я витримаю», – заспокоювала я себе.

Прийшовши до тями у бункері, я побачила Аню, яка саме переодягалася.

– Це було так класно, дякую тобі! – я одразу ж піднялася і побігла до подруги, аби обійняти її. –  Я тобі така вдячна за цю пригоду!

Аня просто посміхнулася у відповідь.

– Ну що, ходімо додому, –  сказала подруга

Переодягнувшись, ми натиснули кнопку, що викликає ліфт. Ті 48 секунд, впродовж яких до нас їхала кабінка, я просто посміхалася. Я була така щаслива, мені не терпілося усім розповісти про наші пригоди.

– Чому ти посміхаєшся? – запитала Аня.

– Я ніколи цього не забуду! Це було так кльово, – відповіла я і знову обійняла її.

Вийшовши на вулицю, ми помітили, що сонце лиш на трохи зайшло, тобто не було нас на планеті не дуже довго.

– Ти вже засумувала за нашою рідненькою Землею, чи не так? – запитала в мене Аня.

– Так, наша планета все одно найкраща, навіть якщо десь у Всесвіті є планета із шоколаду (хоча я від такої б не відмовилася) або ж із супергероями.

Дорогою додому ми декілька разів бачили людей, які ніби когось шукають.

– Може, хтось зник. Хтозна, –  здивовано сказала я.

Дійшовши до нашої вулиці, ми здалеку побачили своїх мам з якимись людьми. Вони усі також когось шукали.

– Та що ж це таке… – ми з подругою нічого не розуміли.

– Мамо, –  гукнула Аня.

На вигук озирнулася і моя мама. Вони обидві з усієї сили рушили обіймати нас.

– Боже, сонечко, де ж ви були ці два дні? – запитала в мене мама.

– Ого! Два дні? – перезирнулися ми з Анею.

– Ми за вас так хвилювалися! – обидві занепокоєні жінки звернулися до нас.

– Мамо, тьотю Любо, не хвилюйтеся, ми зараз вам таке розповімо. Ми були… – не встигла я завершити речення, як Аня пошепки промовила:

– Тс-с, про це ніхто не має знати.

Тому ми мовчки обійняли мам і пішли усі разом додому, лишивши у таємниці нашу космічну мандрівку.