№ 3. Та, кого бачу лише я

Частина 1

Хтось поспішно пробирався крізь хащі. Птахи зверху раз по раз спурхували в небо. Шелест кущів було чути на весь ліс. Незнайомець тікав від когось, інколи оглядаючись. Сухі гілки дряпали йому шкіру, та він не зупинявся. Захеканий, хлопець упав на галявину, яка відкрилася перед ним. Але швидко зреагувавши, шаснув під найближчий кущ і, затамувавши подих, сидів там.

Тиша.

– Дімо! Тебе бабуся їсти кличе! Я за тобою ганятися вічно не збираюсь! 

Хлопець так і сидів у кущах.

– Дімооо!

Знову тиша.

І все було б прекрасно – обід пропустить, з хлопцями в лісі зустрінеться, якби не… Тихі кроки з тої сторони галявини.

 «Ну все, – подумав хлопець, – це кінець. Не бачити мені ні друзів, ні волі!»

Але кроки стихли.

 «Вона ще й налякати мене хоче, ви подивіться!» – і наступної миті кароокий обережно визирнув з-за крислатого куща, сподіваючись налякати сестру першим.

Але на галявині Олі не було. До слова, на галявині нікого не було. Тут був тільки Діма зі свіженьким синяком на щоці. І таке буває, коли ціле літо в селі. 

Так ось, на галявині не було взагалі нікого. Тільки птахи про щось перегукувались у височині дерев. Але відчуття того, що за ним хтось спостерігає, не покидало хлопця.

Темноволосий почав обережно скрадатись до куща на тому краї квітчастої галявини.

Він уже наперед придумував, як налякає сестру. Вона подумає, що брат пішов, а Дмитро раз – і вискочить із-за куща! Ото буде сміху!

Хлопець обережно пригнув одну гілку куща. Щось у його погляді різко змінилося. Далі пригнув другу… 

– Олю?..

Діма пригнув усі гілки, щоб розгледіти ту, кого побачив у кущах. А вже через секунду, нарешті допетравши, що в сестри не світле волосся, він поповз назад на середину галявини, намагаючись не пошкодити квіти, що на ній росли. 

– Хто би ти не була, виходь! Я тебе бачив! Ти там, за кущем! Виходь!

Спочатку незнайомка проігнорувала хлопця. Пройшла пара хвилин… Олі вже не було чути в лісі. Час ніби застиг. Діма не зводив очей із куща і не звертав уваги навіть на зайця, який пробіг майже перед самим його носом, напевно, тікаючи від когось. 

Почулось тихе зітхання – і знову тиша. Та раптом чиїсь руки почали обережно пригинати гілки. Незнайомка обережно вийшла на галявину і зупинилася, побачивши кароокого хлопця.

Краї довгої світлої сукні м‘яко осіли на траву. Русе волосся відливало золотом і тендітно спадало на плечі. Лице було таке бліде, нібито не людина стояла перед хлопцем. Зір виокремлював неймовірної голубизни очі незнайомки, ніби два бездонних озера. 

– Хто ти?! Що ти тут робиш?!

Дівчинка просто промовчала.

Вичекавши хвилину, здивований хлопець перепитав:

– Ти хто?! Як тебе звати?

І знову на його запитання, можливо, відповіли лише пташки в кронах дерев і вітер, гуляючи поміж листям. З уст дівчинки не злетіло жодне слово.

Хлопець тільки-но хотів підвестися, як знову сів на траву. Щось притягувало його до цієї дивної дівчинки. Він уважно вдивлявся в її очі. Здавалося, дівчинка дивиться ніби крізь хлопця, оскільки Діма ніяк не міг упіймати її спокійного погляду. Нарешті, полишивши цю справу і вирішивши, що то просто мара, темноволосий повільно піднявся з землі. 

Голосно пирхнувши і щось пробурмотівши собі під ніс, він обережно пішов до дерев. Одна квіточка з ледве чутним хрускотом зламалася під ногами. Раптом він відчув щось дивне й різко обернувся. Незнайомка так само стояла біля куща, але тепер її погляд був спрямований на Дмитра. Той зміряв її знизу догори зацікавленим поглядом ще раз.

– Я ж запитав…. Хто ти та…

І раптом хлопець різко замовк на півслові. Він прислухався. У переліску почулися швидкі кроки. Хтось ішов в їхній бік. Кароокий обернувся туди, звідки долинали звуки. Через декілька секунд він побачив, як неподалік пригинали гілки дерев.

– Ховайся! – викрикнув Діма, стрімголов біжучи до найближчого куща.

Наступні декілька секунд він відсапувався в кущах, очікуючи приходу сестри. Її кроки було чутно все ближче та ближче. Хлопець обережно визирнув з-за сховку. А незнайомка на галявині стояла на тому ж місці й дивилася в одну точку. 

В очах хлопця промайнув незрозумілий у цій ситуації страх. Можливо, він подумав, що дівчинка заговорить і видасть його схованку. Ох, тоді йому точно буде непереливки… Діма, сторожко озираючись, ніби жертва в лапах мисливця, подріботів галявиною.

– Ну, скоріше, мені не хочеться, щоб сестра мене тут бачила. Гайда в кущі, – хлопець підійшов до незнайомки, яка раптом знову спрямувала погляд на нього. 

Почувши кроки Олі вже зовсім поруч, кароокий заметушився й шарпнув дівчинку за її білу-білу, мов сніг, руку. Та його долоня пройшла крізь шкіру незнайомки. Не зрозумівши, що сталося, він знову намагався доторкнутися до неї, та вона були ніби несправжньою.

Змирившись із думкою, що це таки мара, Діма знову зробив крок у бік кущів. Але не так сталося, як гадалося.

– Ото тобі покарання буде! Ото бабуся розізлиться на тебе! Я маю з тобою по всьому лісу в «хованки» бавитись?! У житті не повіриш, але в мене в планах цієї веселої гри не було! – продершись крізь хащі, сестра Діми вийшла на яскраву галявину.

Хлопець так і застиг на місці.

– Уже додому! В мене самої справ по горло, а ти ще тут вертишся! – вона схопила брата за руку й потягнула в ліс. 

– Стривай!

– Ну що на цей раз? – Оля зупинилася й обернулася.

– Он та дівчинка! Її не можна залишати саму в лісі! Вона, певно, хвора, подивись! – брат показав рукою на незнайомку, яка глипнула очима на них і розвернулася до хлопця обличчям.

Секунду почекавши, Оля враз засміялась.

– Бабуся не буде рада, якщо ми додому принесемо дуб! Щось мені здається, місце в психіатричці для нас приберегли, а мама тільки буде рада спекатись нас на відпустку. Ідемо додому!

– Почекай! Ти лиш подивись, ось вона! – він знову показав рукою на незнайомку, а вона дивилась на нього, не зводячи скляних очей.

– Не верзи дурниць! У тебе, певно, жар. От зараз додому прийдеш – отримаєш від бабусі на горіхи, місяць бешкетувати не захочеш!

Частина 2

Сестра за «погоню» за братом відплатилася йому. Історію з дівчинкою бабуся уважно вислухала, положила внука в ліжко, дала випити 36 різних видів ліків і 3 години знімала врокл. Оля тільки дивилась на це все радісно з коридору й гордо усміхалася. А Діма, як порядний брат, часом показував їй язика. Це нервувало бабусю, і вона розганяла їх по різних кутках дому. Дружна сім’я, що тут сказати. 

От і лежить Діма тиждень у ліжку. А як тільки намагається втекти – бабуся ніби з-під землі появляється й зачиняє двері прямо перед його носом. Утеча через вікно також не вдалася – чорнющий, як ніч, пес Фантик починав гавкати так, що сусіди звідусіль збігалися. І уявив Дмитро себе в’язнем у тюремній камері. Їжа суворо 10 разів на день (ну як – до бабусі приїхали, то мусять внука відгодувати). А за вікном чути, як розважається Оля зі своїми друзями та як веселяться сусідські хлопці, які так і не дочекалися Дмитра в лісі того дня.

– От знала би бабуся, що то ніякий не жар, а справді дивна дівчинка, все було б добре! Треба і мені щось придумати й розказати їй, щоб ще Оля тут посиділа! А поки що потрібно працювати над планом утечі… Це буде втеча століття. Ніякий в‘язень ще не тікав із камери настільки тихо й непомітно! – так собі думав кароокий. 

Днями й ночами він розробляв план. Думав, як відволікти Фантика, чим зайняти бабусю. І, нарешті, як помститися своїй нечемній сестрі! І все би нічого, але одного прекрасного ранку дівчинка знову прийшла до нього. І на цей раз просто сиділа за столом і уважно розглядала сяк-так намальований «план втечі». 

Словом, прокинувся Діма від сонячних променів, які яскраво світили йому на обличчя.

– Знову вікно забув на ніч зашторити… 

Голосно позіхнувши, соня підійшов до вікна й різко шарпнув тюль уліво. Сонце підбилося вже доволі високо, і людей на вулиці майже не було, оскільки ніхто не хотів ходити під палючими променями. А надворі справді було жарко, он навіть Фантик сховався і не висовує носа з собачої будки під старезною яблунею. Була, певно, перша чи друга година дня. Навіть Оля сиділа в хаті і сьогодні ніде не гуляла, як завжди. А знаєте, як визначити, коли Оля в хаті? Коли вона вдома, це обов’язково чути. Так, чути. Тому досить часто просинатися доводилося від її голосних розмов із бабусею, Фантиком чи друзями на ґанку. Ну, а розказувати жарти о сьомій ранку їй тим більше не треба, бо сміятися буде наступні півгодини. Ось так і живуть вони літом у селі. Знову ж таки, дружна і злагоджена сімейка, що тут сказати.

Так от, Оля говорила з кимось по телефону на кухні. Зрозумівши, що поспати вже не вийде, Діма голосно зітхнув і вирушив у напрямку дверей. А за столом сиділа незнайомка, яка до цього моменту весь час дивилась на хлопця. Від такої несподіванки він похитнувся, ледь не перечепився через край ліжка й, на щастя, таки не впав. Про всяк випадок він декілька разів кліпнув, ніби хотів відігнати мару, та дівчина сиділа на тому ж місці і дивилася на темноволосого. 

І блідолиця знову мовчала. Переводила погляд зі стін кімнати й вікна на план, інколи пускала довгі погляди на Діму, але нічого не говорила. Безперечно, вона знала, що у хлопця є багато запитань до неї і що він і гадки не має, хто вона насправді така. Але нічого не казала. Не хотіла або просто не могла.

Сам Дмитро також мовчав. Як би там не було, питати щось у цієї незвичної «істоти» сенсу не мало. Ось так у дивному і напруженому мовчанні вони інколи обмінювалися поглядами. Спливла хвилина. Та зненацька дівчинка піднялася з крісла. Краї сукні доторкалися підлоги. Вона повільно підійшла до дверей, які зі скрипом відчинилися. Жестом покликала за собою Дмитра, і той з невеликим острахом, але все-таки пішов за нею.

Коридор раптом став таким довжелезним, ніби будинок збільшився в декілька разів. Усі звуки стихли. Тільки ритмічне стукотіння годинника в ошатній вітальні було чути. Кроки дівчинки були повільними й невагомими. Вона йшла, не озираючись на хлопця, просто ніби відчуваючи, що він усе одно піде за нею. 

 «Куди вона мене веде?! Якщо зараз бабуся побачить, що я вийшов сам із кімнати і порушив режим – не бачити мені вулиці ще з місяць!» – але все-таки щось не дозволяло хлопчику розвернутися й піти.

Крізь прочинені двері було видно Олю, яка чепурилася біля дзеркала й сміялася з якогось жарту. Декілька разів у неї ледь не випав телефон, але, на диво, вона піймала його. За своїми розмовами вона не помічала навіть гавкоту Фантика на сусідського кота, не те що Дмитра з його супутницею.

Дівчинка хутко перезирнулася з Дімою, після чого повела його на кухню. Там бабуся готувала обід. У повітрі було чути запахи різноманітних прянощів. Бабуся метушилася й бігала з кутка в куток у пошуках великої дерев’яної ложки, щоб помішати суп. За цією метушнею вона й не помітила, як ненароком зачепила ліктем велику гору каструль. Виляск розкотився луною по будинку. Тоді ніби все повернулося до реальності. 

Діма стрепенувся й побіг на допомогу. 

– Стривайте! Зараз я усе підніму, почекайте! – Дмитро почав поспішно піднімати каструлі.

– Дякую тобі! – сказала бабуся, коли він поставив гору каструль на стіл. – До речі, а чому це ти не в ліжку?! Ану швидко до кімнати! Щоб я не сварилася! 

Діма з гнівом повернувся до своєї кімнати. Ну і навіщо та незрозуміла дівчинка його туди потягнула? Їй зайнятися не було чим? Ну, у будь-якому випадку ще десь місяць він мусить сидіти тут, у нудній сирій кімнаті з одним-єдиним віконечком і продумувати план утечі. Хлопець гепнувся на ліжко. Зненацька двері скрипнули, і в кімнату зайшла та сама незнайомка. Проте одне пасмо її золотого волосся стало чорнющим, як хмарна ніч. Така зміна здивувала хлопця. І хоча він розумів, що то просто якась невідома дівчинка, яку, до того ж, бачить лише він, щось підказувало, що вона не проста.

Незнайомка підійшла до стола й жестом покликала Дмитра до себе. Той повільно підвівся й підійшов до неї. Далі дівчинка сіла за стіл, взяла олівець і почала щось писати на краєчку аркуша. Коли вона закінчила, темноволосий зміг прочитати: «Ти обов‘язково зможеш утекти. Я знаю це. Я бачу це».

Хлопець подивився на супутницю так, ніби не розумів нічого з цих слів. Потім вона взяла олівець, і почала малювати щось. Дівчинка закінчила, і Діма знову глянув на аркуш паперу. 

– Це Фантик? – дівчинка різко похитала головою в знак згоди, – А це… Кусок ковбаси… Ти пропонуєш мені відволікти Фантика? – знову жест згоди.

Ось так, за, здавалось би, просто дитячою забавкою – «планом утечі» – вони й провели весь вечір. Небо посіріло, а згодом перші зірки засвітились удалині. Після смачної вечері Дмитро ліг спати. А дівчинка з одним темним пасмом волосся обережно вимкнула настільну лампу та тихо вийшла через двері в сад. Там, на лавочці просто неба вона прилягла і згодом заснула. Її темне пасмо ставало все світлішим і світлішим, а на щоках з’явився легенький рум’янець.

Частина 3

Декілька років потому…

Був прохолодний осінній ранок. Усі метушилися перед новим буднім днем. Дмитро схопив ранець та побіг униз сходами. 

Вулиці були встелені ранковим туманом. Поодинокі листки пролітали майже перед самим носом, проте школяр не зупинявся. Він біг на зупинку шкільного автобуса.

В останній момент школяр заскочив в автобус і, знайшовши вільне місце, тяжко відсапувався. Машина мовчки рушила, розтинаючи світлом від фар щільний туман. Дмитро сидів сам, але так здавалося лише для оточуючих. Зліва від нього сиділа та сама незнайомка й уважно спостерігала за чимось у вікні. Вона, як завжди, мовчала. Та й не зразу помітила, що людина, яку вона очікувала, уже тут. З літа дівчина весь час була поруч із карооким. Він уже призвичаївся до її присутності. Вони часто бачились у снах, де Дмитро також бачив якогось незнайомого чоловіка з його лицем. Хлопець нікому не розповідав про неї. Щось підказувало, що дівчинка відіграє важливу роль у його житті і їхня зустріч зовсім не випадкова. Але з початку року хлопець почав поводитись незвично. Чи то йому просто все набридло, чи то він увесь час думав про цю дівчинку, чи він психічно хворий, і ця дитина йому просто мариться – невідомо. Із кожною «забавою» Діми волосся його подруги темніло й темніло. От і зараз вона зовсім не схожа на себе.

Автобус зупинився. Хлопець, навіть не згадавши про дівчинку, вийшов із нього. А вона ще довго дивилася йому вслід, поки школяр не зник за важкими дубовими дверима.

***

Діма повільно розплющив очі. Повіки ніби обважніли. Звідусіль лилось примарне світло. Панувала мертва тиша. Маленькі чорні двері вирізнялись серед білих стін цієї невідомої кімнати. 

Шелест спідниці позаду змусив хлопця різко розвернутися. Перед ним стояла та сама дивна дівчинка. Її очі не виражали ніяких емоцій. Вона ніби дивилася крізь хлопця, і від цього неживого погляду йому стало не по собі. Волосся вже не було золотим, як раніше, лице стало ще мертвотно-блідішим. Руки завжди були холодними, як лютнева стужа. Через декілька хвилин вона обережно підняла голову й тихо покрокувала до темних дверей. Хлопець покірно пішов за нею, не маючи вибору.

Двері відчинилися й впустили їх у просторий клас. Цю кімнату Діма зразу впізнав. Знайомі стіни, знайома вчителька, радісні діти… Певно, клас шостий… Усі чемно сиділи за партами, інколи перешіптуючись про щось одне з одним. Учителька викликала когось до дошки розв’язати задачу. Із задньої парти неквапливо піднявся хлопчик із карими очима й каштановим волоссям. Він підійшов до дошки й зразу почав розв’язувати задачу. На обличчі його був живий інтерес. Школяр швидко впорався і повернувся на своє місце. У ньому було не тяжко впізнати Дмитра. 

Через деякий час пролунав дзвінок. Усі про щось жваво перемовлялися, а Діма любив сидіти сам-самісінький за останньою партою й літати десь у мріях. 

Тоді якраз тато їх кинув, і маленький школяр мріяв швидше вирости, щоб допомагати мамі. Він переймався через сестру. Мама казала, що в університетах дороге навчання, і економила на собі, щоб забезпечити хорошою освітою доньку. А кароокий хлопчик мріяв стати поліцейським. Він хотів, щоб мама нічого не потребувала і більше відпочивала, щоб поверталася увечері з роботи й не змушена була усміхатись і робити хатні справи, хоча понад усе хотіла просто відпочити. Він бачив, що вона робила для нього з сестрою, і вважав, що мати дійсно заслуговувала на повагу й відпочинок.

Незнайомка взяла Діму за руку і повела до наступних дверей, які були заховані від чужих очей у кутку класу.

Вони зайшли у велику вітальню. На дивані сиділа старенька мама Дмитра. Вона щось розповідала двом хлопчикам, яким на вигляд було років п‘ять-шість. На кріслі поблизу телевізора сидів кароокий чоловік і часом нервово дивився на наручний годинник, ніби чекаючи чогось. 

У коридорі клацнув замок. Чоловік поспіхом піднявся й вийшов до вхідних дверей. На порозі стояли дві чарівні жінки. Темноволосий зразу обійняв свою сестру. Біля неї стояла супутниця всього його життя, на яку він поглянув зачарованими очима. Мати Олі та Дмитра вийшла в коридор разом із онуками. Вони пройшли до кухні й довго розмовляли про все на світі. Діма не бачив сестру цілий рік. Вона розповідала про країни й міста, у яких побувала, розказувала про сім’ю, кар’єру. Похвалилась своїми здобутками на роботі та ще раз подякувала своєму брату за таку чудову можливість. Він дійсно допоміг їй, як і хотів. Вона закінчила омріяний університет за кордоном, а мати вже не мусила цілими днями працювати. Дівчинка, яку бачив лише Дмитро, мала розкішне золотаве волосся, а на щоках виступав рум‘янець. Вона вже не здавалася якимось привидом чи мерцем, а була просто неймовірно красивою дитиною.

Та просто перед очима хлопця марево розтануло.

Він раптом опинився на шкільному дворі. Хлопці його класу знущалися над кимось. Він приєднався до них… Йому було весело спостерігати за тим, наскільки нікчемним був його друг.

Потім із пітьми виринув той момент, коли він уперше познайомився з незнайомою компанією. Ці люди соромились своїх батьків і не думали про них, були жорстокі до інших, вони руйнували їхнє життя заради забави, разом часто гуляли вечорами й тікали від поліції…

Із пітьми виник ще один момент із життя Дмитра, коли сестра збирала копієчку до копієчки, влаштовувалась на будь-яку роботу, бо доводилось утримувати брата. Мама лежала в лікарні, а Оля без вищої освіти не могла майже ніде заробити гідні кошти. На будь-яке зауваження щодо того, що треба за розум узятися, і перестати пити, допомогти хоча б мамі, брат тільки огризався, а більше дратувати його не хотіла. 

І завжди за ним спостерігала вона. Дівчинка, з якою той просто раз зустрівся в лісі. Її волосся було чорнющим. Сукня місцями обпалена та брудна. Вона більше була схожою на людину, яка перенесла всі життєві негаразди, аніж на дитину, у якої ще в попередньому мареві все було чудово.

І тут Діма прокинувся.

Частина 4

Порожнім, вогким коридором неспішно крокувала чиясь Доля. Це дійсно була незвичайна дівчинка й не випадковою була їхня зустріч. Вона обережно ввійшла в одну з тюремних камер. Там на лавці сидів одинокий чоловік. Упізнати тут того, у кому всі бачили доблесного поліцейського, майже неможливо. Він знову сидів один у темній камері, куди не проникає жоден промінчик світла. І скільки він не кричав, ніхто його не почув. 

Дівчинка обережно сіла поруч. Дмитро вдав, ніби не помітив її. Найкращий учень школи, з мріями про щасливу сім’ю і свою світлу долю зараз розбивав руки в кров, не знаючи, що робити з цим усім. Через його характер і вічну втечу від будь-якої роботи мати хлопця померла в лікарні. Він до сих пір пам’ятає те, як піклувалася про родину Оля, але на кожне її благання про допомогу чоловік лише відгризався і казав, ніби йому ніколи. А що сталося з самою сестрою, він і сам уже не знає… Можливо, вона якось викрутилася з ситуації, знайшла хорошу роботу, і зараз у неї все добре, або вона просто також не змогла боротися зі злиднями. Та й ніколи Діма вже цього не дізнається…

Лагідний голос дівчинки прорізав тишу.

– Привіт.

Від несподіванки чоловік ледь не підскочив. Вона ніколи раніше не говорила з ним.

– Давай познайомимось поближче? Я – твоя Доля…