№ 28. Рожевий діамант

Багато людей не цінують своє життя. Чи задумувались ви над тим, що ми іноді знаходимось в якійсь сірій оболонці?!  Що кожен день є однаковим? Сірим і монотонним. Люди ходять похмурі, наче зомбовані та запрограмовані на одноманітне й не цікаве життя. І я був таким, доки не потрапив в одну неймовірну історію. Саме про неї хочу вам розповісти.

Мене звуть Джон. Я – звичайний водолаз-аквалангіст. Ще з дитинства обожнював океан. Мені завжди було цікаво, що знаходиться під водою? Який він, живий підводний світ? Які скарби там заховані, чим відрізняється він від суші і як? Захоплений книжками Жуля Верна, такими як  «20000 льє під водою» , коли подорослішав – здійснив свою мрію.

Одного звичайного ранку, прокинувшись і одягнувшись, швидко вискочив з квартири та вирушив на роботу. Мій бос не любить, коли хтось запізнюється. В офісі порту, вислуховуючи нудні настанови пузатого шефа, я не звертав на нього ніякої уваги, дивився у відкрите офісне вікно, звідки своїм свіжим морським бризом манив океан.

Після поставлених керівництвом завдань, ми зібрали своє спорядження,  сіли у катер  і вирушили до місця призначення.  Сьогодні нашій команді було поставлене не звичайне завдання – допомогти документалістам зняти фільм про затонуле судно «МАРС», яке колись пішло на дно при загадкових обставинах.

Прибувши до місця призначення, кинули якір і почали готувати спорядження. На воді від невеличких хвиль відбивалось яскраве сонце. Ми занурились під воду. Там світ змінився, ніби перетворився на казку. Мені здавалось, що я маленька пташка, яка спритно з висоти летить до низин гір.  З аквалангами, наповненими киснем, я почував себе вільним, немов у невагомості космічного простору.
Наблизившись до судна, я подав знак товаришам, щоб були обережними. Велетень «МАРС» відкрився моєму погляду у всій своїй красі.  Я підплив до нього ближче, щоб роздивитись деталі. Видовище було дивовижним.  Судно густо обросло водоростями  та коралами. Маленькі  й не дуже рибки знайшли собі  домівку у його лабіринтах. Пливучи коридорами, я зазирав у каюти. Мені здалося, що час зупинився. Усе було хаотично розкидано, посуд та побутові предмети вкриті товстим шаром мулу. Невидима машина часу законсервувала «МАРС» у вічному спокої. Тільки підводні морські мешканці були наглядачами та охоронцями морського музею.

Усе ретельно дослідивши, ми почали знімати. Невеликі рибки, свідки страшної трагедії, були нашими гідами. Захопившись видовищем, я не помітив як відплив трохи далі від усіх. Мою увагу привернуло щось темне і таємниче. Мені кортіло подивитись на те, що знаходилось за межами корабля.  Мабуть,  здалося! Чи то мариться? «В коралах сховалася невеличка печера»,- подумав я. Хотів було підпливти ближче і зазирнути всередину, але вже пора повертатися. Закінчувався в балоні кисень.

Цієї ночі цікавість не давала мені спати. Я постійно думав про таємничу знахідку, навіть не знаю чому.  Судно  не вражало, ні, мене мов магнітом  тягнуло до тієї примари – печери. Багато днів потому я ретельно оглядав вхід до печери. Та знову не вистачило часу і я повертався на катер. 

Про печеру я розповів Джейсону, своєму близькому товаришу. Його трохи розлютили мої припущення і вчинки. Він нагадав, що існує головне правило, яке дайвери не повинні порушувати: далеко не відпливати одне від одного, залишатися у полі зору товаришів. Це потрібно залізно виконувати. Звісно, я про це знав, але цікавість брала гору і я запропонував йому відвідати загадкове місце у вихідний.  Джейсон деякий час заперечував, та все ж таки здався і погодився.

Ми приготували гідрокостюми, винайняли приватний катер. У неділю Джейсон заправив акваланги киснем і ми вирушили зі спорядженням по пірсу до катера. Там нас уже чекав капітан Ніколас.  Він допоміг нам устаткуватися. Катер відчалив ві д берега. День був чудовий, сонячний, дув легенький морський бриз. Я стояв біля капітана, який впевнено тримав заданий курс, збуджений і в піднесеному настрої. Джейсон дивився на мене, не розуміючи, що зі мною відбувається, що особливого в тій печері? Чому вона так вплинула на мене?

Катер швидко доправив нас до місця занурення.  Підготувавши спорядження та спустившись на трап для аквалангістів, немов дельфіни, ми з Джейсоном пірнули у воду. Маленькі акули, зібравшись біля судна, повільно кружляли навколо нас. Ми рішуче наближалися до печери.  Джейсон вагався, не бачив потреби запливати. Раптом зелене світло яскравою блискавкою засліпило нам очі. Ми, немов загіпнотизовані, попливли на загадкове світло, яке віддалялось від нас усе далі й далі вглиб. Коли світло зникло, ми увімкнули свої підводні ліхтарики та побачили якісь дивні знаки, викарбувані на стінах печери. Вони про щось розповідали, тільки ми не розуміли, про що  йде мова. Це нас інтригувало і посилювало цікавість. Розглядаючи все довкола, мій товариш був у захваті від такої знахідки, але наші секундоміри показували, що вже закінчується кисень. Пора повертатись на катер. Несподівано знову блиснуло зелене сліпуче світло, ніби блискавка в грозу, і почало заманювати вглиб печери. Ми не розуміли, що коїться. Зробилося моторошно. Що робити далі? Я показав Джейсону жестами: повертаємося на катер. Ми повільно повернули у зворотньому  напрямку. Вже на виході з печери  Джейсон помітив якийсь випуклий  у стіні камінь і почав його обтирати.  Коли каламутна вода розійшлася ми побачили красивий камінь, ймовірно –  рідкісний рожевий діамант. Товариш витягнув кортик, почав його виколупувати, а діамант, розміром із кулак, почав переливатись яскраво – рожевим світлом. Я товариша поплескав по плечі, показав пальцем на секундомір і ткнув рукою на поверхню. Через деякий час ми були вже на поверхні.

Капітан Ніколас допоміг нам вибратись на катер, зняти акваланги. Я запропонував Джейсону зафільмувати печеру, бо нам, можливо, ніхто не повірить. Джейсон був ніби в трансі, він хотів швидше повернутись до чарівного діаманта. Перепочили трохи, замінили балони,  я озброївся підводною відеокамерою. Ми знову пірнули у воду. Мій товариш, немов Іхтіандр, подався до діаманту. Мене більше цікавили малюнки та хто їх там залишив. Зробивши відео печери, я повертався на вихід, мене здивувало те, що людина, яка виконує бездоганно правила, залишила мене без нагляду. На виході Джейсона я не побачив, тільки його улюблений кортик лежав на коралах. Мені стало моторошно за товариша. Я ще раз озирнувся навкруги, але його ніде не було. «МАРС» спокійно лежав на дні моря, а навколо ні рибок, ні акул, навіть молюски десь пропали. Я вирішив піднятись на поверхню до катера.

Вибравшись на трап для аквалангістів, зняв маску.  Мені почулися якісь крики, гуркіт та шум в рубці капітана. Кинувши на палубу катера ласти, стрімголов помчав до рубки. Капітан сидів біля зв`язаного Джейсона.

Я запитав:

– Що сталося?

Капітан Ніколас відповів, що Джейсон швидко повернувся, виліз із води, нічого не пояснив, кинувся до штурвалу й почав заводити катер.

Нічого не розуміючи я запитав у нього:

– Що ти робиш? А де Джон?

Відповіддю став божевільний регіт. Він продовжив робити своє. На мої питання він не реагував. Тоді мені довелося застосувати до нього силу.

– Ти поглянь на нього! Що з ним сталося там під водою? – Запитав капітан.

– Коли ми перший раз пірнули, він щось знайшов, колупав ножем на стіні печери. Вдруге, він десь зник. Я швидко  повернувся і побачив таку картину.

Не гаючи часу, ми повернулися в місто та  викликали швидку, не знаючи причини нервового зриву Джейсона. Швидка забрала  пацієнта до лікарні.       Увечері вдома я почав розвішувати  наші гідрокостюми. Аж раптом із поясної кишені додолу випало щось рожеве. Придивившись, зрозумів, що це якийсь діамант рідкісної породи. Я повірити не міг, що він мав такий розмір.
Уранці поспішив на роботу. Переговорив з босом, взяв відгул на три дні та й поїхав у лікарню до свого товариша.

Джейсон блідий, з темними колами під очима, лежав на  ліжку й тупо дивився в одному напрямку. Я підійшовши до нього, запитав:

– Джейсоне, що з тобою, що трапилось там під водою?

Він лежав і не реагував на мене.

Я дістав з кишені діамант і запитав:

– Що це таке? Ти де його взяв? Я знайшов це у тебе в гідрокостюмі!

Джейсон повільно перевів на нього погляд, почав говорити якоюсь незрозумілою мовою. Діамант вмить яскраво засяяв, ніби в палату завітало рожеве сонце. А Джейсон все голосніше і голосніше вигукував незрозумілі слова. На цей галас забігла медсестра, зробила укол заспокійливого та попросила мене покинути палату.

Коли я йшов коридором, мене наздогнала та сама медсестра.

– Шановний! Заждіть! Скажіть, будь ласка! А хто ви йому будете?

– Товариш. Товаришуємо ще з дитинства, — відповів я.

– Я чому запитую. Рік тому, був у нас пацієнт з ознаками такої хвороби. Його звали Джейкобс, він теж розмовляв на такій мові. Його відвезли у психіатричну лікарню, а мені цікаво, що це за мова така? – запитала медсестра.
– Якби я знав, якби ж я знав… – відповів я.

– Так куди ви кажете того Джейкобса відвезли?

– У психіатричну лікарню імені Святого Патріка, – впевнено сказала жінка.
– Дуже дякую. – Відповів я і швидко подався до виходу.

Сівши у таксі, велів водію їхати до психіатричної лікарні імені Святого Патріка. Їхати було не довго, хвилин двадцять.

У реєстратурі лікарні  запитав:

– Чи є тут у вас пацієнт на ім’я Джейкобс?

Мені відповіли, що їх тут аж четверо.

– Мені потрібний той, що розмовляє незнайомою мовою чи то латиною, чи то давньогрецькою.
    Коли ми увійшли до загальної зали, то побачили, що вдалині від усіх, біля вікна, сидів чоловік середнього віку з сивою бородою. Він про щось говорив сам із собою.
Я підійшов до нього, сів і став на нього пильно дивитись. Чоловік на це ніяк не реагував, тільки ледь чутно  бурмотів.

– Джейкобсе? Мене звати Джон. Я хочу поговорити з вами.

Але він навіть пальцем не поворухнув. Посидів я біля нього хвилин 10. Бачу, що він не йде на контакт, хотів було йти, але згадав про камінь. Витягнув його з кишені і поклав перед ним. З його вуст відразу ж пролунало:
– Знайшли все-таки. А я думаю, що ж воно мені так не спокійно! Хто це зробив?
– Зробив що? – Здивувався я.

– Виколупав цей діамант і забрав з печери, що знаходиться біля затонулого корабля «МАРС». –  Незнайомець пожвавіжав.

– А звідки ви  знаєте кро камінь і про ту печеру? – Широко розкривши очі, здивовано запитав я.

– Тому, що я був капітаном  корабля, – відповів Джейкобс, лише тепер поглянувши мені прямо у вічі.

– Капітан? Ви капітан судна «МАРС»?

– Так, капітан, а що? – Джейкобс перевів подих.

– А скажіть, будь ласка, що це за рожевий камінь?

– Камінь?!!! – задумливо поглянув Джейкобс.

– Діамант цей рідкісної породи зі скарбниці древнього народу майя, який жив на півдні сучасної Мексики. За легендою цей народ своєю магічною силою закував у діамант демона жадібності, злоби і ненависті. Тоді я був набагато молодшим, тільки но став капітаном. В перший мій круїз на борту корабля зібралися багатії. Під час круїзу проводився аукціон із продажу коштовних речей. Коли був виставлений лот зі давньою скринькою, люди змінилися. Майже кожен. У них прокинулась жадібність. Ціна лоту не мала ніякого значення – всі хотіли заволодіти каменем! Присутні почали сперечатись один з одним, битись і ніхто тоді не звернув уваги на застереження, викарбувані на скриньці. Експерти чи то полінились, чи з неуважності не стали витрачати час та розшифровувати древні написи.
–  А який зміст застереження? – зацікавився я.

– Я тоді мову народу майя не розумів,  прозріння прийшло до мене пізніше, — відповів капітан.

– А що то за малюнки на стінах печери? Я їх на відео зняв, ось погляньте.
Я дістав із кишені телефон і поклав перед співрозмовником. Джейкобс взяв його і почав роздивлятись. Після перегляду витер долонями обличчя, глибоко вдихнувши сказав:
– То я колись вирізьбив, щоб людей застерегти і накласти закляття, яке діє тільки мовою майя, тому малюнки мають такий вигляд.

–  Капітане, скажіть, а що трапилось з вами на кораблі? – з цікавістю допитувався я.
– Коли випадково відкрилася скринька, з неї випав цей діамант.  Люди зробились несамовитими: зчинились галас, бійки, без різниці чи то жінка, чи то чоловік, усі сперечались і штовхались. Зненацька виникла пожежа. Судно запалало, як смолоскип, мабуть, то була дія діаманту. Евакуюватись ніхто не хотів. Усі були одержимі діамантом, коен хотів ним заволодіти. Персонал і матроси безпорадно наздоганяли божевільних багатіїв. Хто встиг або був при розумі у критичний момент – сіли в шлюпки та врятувались, хтось стрибав у воду… Мені пощастило вижити. Я як капітан виконав свій обов’язок –  покинув судно  останнім. Мені вже не вірилось, що врятуюся. Їдкий дим та вогонь загнали мене до  технічної каюти. Зі стіни на мене впали ласти та акваланг. Швидко одягнувши його, я пірнув у воду. Під водою звернув увагу на зелене світло на дні, воно манило до себе, немов магніт. Коли підплив ближче, побачив на дні цей камінь. Тоді я став останнім хто торкнувся його. У голові з`явилися зображення, сюжети  древньої цивілізації Майя. Храм Ушмаль постав у всій своїй красі, давня мова, якою з того моменту я бездоганно володію, древні знання… Навіть побачив зникнення тієї цивілізації. У моїй голові швидко пропливали і змінювались різні картинки… Я усвідомив, які страхіття і катаклізми  може спричинити цей камінь. Тоді я побачив печеру і зробив, що мусив. Прикріпив діамант у печері та наклав на нього закляття. Далі магічним способом зробив малюнки, які ти показав на телефоні. Коли піднявся вгору, мене побачили рятувальники берегової охорони, які поспішили на виклик «SOS».

– А чому ви опинились у цій лікарні? Ви ніби – то при здоровому глузді? – запитав я.
– Тому, що іноді мій мозок не осилює такий великий обсяг інформації. Моя пам’ять вимикається і я можу пробути у вимкненому стані цілий тиждень, а то й більше. Картина не із приємних, — відповів Джейкобс.

– Потрібно повернути на місце цей діамант, щоб він  не накоїв біди, людство не готове до цього всього. Цікавість іноді буває небезпечною!  Сила каменю переходить до іншої людини тільки тоді, коли перший, хто його торкнувся, помре. Той, хто знайшов цей діамант, ще живий, так? Інакше  ти не був би тут сьогодні. – похмуро сказав Джейкобс вставши з-за столу і відвернувшись до вікна.
Наступного дня, ми з капітаном Ніколасом вирушили до підводної печери. У воді мені здалося, що діамант не хотів мене відпускати. Прикріпивши його на місце, повільно і з полегшенням я підіймався на поверхню.

Коли повернувся додому, я почувався геть безсилим і спустошеним. Зручніше вмостився на ліжку та вмить провалився у сон. Ранком прокинувся на диво бадьорим, мені кортіло швидше прийти на робоче місце, працювати, діяти, жити… В порт я прийшов найпершим. Колеги по черзі збиралися, привітно віталися – це додавало нам веселого настрою.

Останнім прийшов Джейсон, привітавшись з усіма, він попрямував до мене, Обличчя його набуло звичного вигляду, посвіжіло, видно, лікарня пішла йому на користь.

–  Джоне! – запнувся товариш.

–  Ну що? На вихідних печера й «МАРС»!… –  бадьоро відповів я.