№ 25. Друг із Венароузісу

(оповідання)

Частина 1. Зеленоока Ніколь

  • ­Мам, можна я поганяю на гіроскутері у парку? – благальним голосом запитала симпатична дівчинка-підліток у своєї матері.
  • Поганяєш, кажеш?.. А ти вже всі справи по дому зробила? – недовірливо перепитала жінка у своєї доньки, яка частенько потрапляла у різні неприємні історії через її «поганяю на гіроскутері».
  • Так, матусю! Усе зробила, як ти казала: і посудомийну машину звільнила від тарілок, і у електронній шафі порядок в документах навела, і навіть домашку зробила і вже тренеру відправила на сервер! Ну, можна? Будь ласочка… – дівчинка уміла зробити такі невинні та лагідні оченятка, що батьки завжди піддавалися її умовлянням.
  • Ой, ну досить вже кліпати… Йди вже, але не надовго! – нарешті здалася пані Мирослава.
  • Добре! Дякую, мамусечко! Ти – найкраща у нашій Галактиці! – дівча обійняло маму та міцно поцілувало у щічку!

Ніколь, таким було ім’я дівчинки, швиденько взяла гіроборд і пулею вилетіла з дому. Того дня у Київленді було дуже жарко, тому ця рудоволоса красуня захотіла купити собі молекулярного морозива. Вона стала на свій літаючий засіб, ввімкнула на годиннику функцію польоту, пристрій завібрував і легко підняв Ніколь над землею. Дівчина натисла ще якісь клавіші, і гіроборд поніс її на іншу вулицю. Ото швидкість! Саме так, адже у 3019 році гіроборди досконалі: можуть перевозити на собі декількох людей одночасно ще й мають функції розгону до 100 км/год. От тільки дітям не можна  розганятися більш, ніж на 40 км/год.

У парку Ніколь побачила прилавок з різними видами морозива, опустилася на землю і подалася вибирати чудернацькі смаколики. Підійшовши до прилавку, зеленоока дівчинка вибрала свою охолоджувальну страву і покликала продавця. До неї підійшов робот:

  • Для того, щоб придбати це морозиво, вам необхідно мати 12 років. Вам є 12?
  • Мені 13, пане роботе, – чітко промовила Ніколь і провела пальцем по екрану.

У такий спосіб роботи зчитували інформацію про людей за відбитками їхніх пальців.

  • Так, я можу продати вам морозиво. Ось тримайте. Виберіть спосіб оплати.
  • Зніміть 20 лямів із моєї картки, будь ласка, – посміхалася Ніколь.
  • Дякую, приємного смаку! – механічним голосом відповів робот.

Ніколь полетіла далі прямо до парку розваг. Вона приземлилася біля лавки і сіла на неї, щоб насолодитися морозивом. Воно було червоного кольору, саме тому її губи робилися все червонішими і червонішими, а також з’являвся рум’янець на щічках. Після охолодження морозивом дівчинка вирішила покататися на Чортовому кіберколесі. Вона  підійшла до атракціону, де її зустрів робот-наглядач:

  •  Ми маємо поміряти ваш зріст, адже він повинен становити не менше150 см.
  • Чудово! У мене зріст 160 см, – відповідала Ніколь, прямуючи до електронного щита з позначками росту.
  • Добре, проходьте! – відповів робот, відчиняючи двері до камери кіберколеса.

Коли Ніколь  піднялась майже доверху, у неї задзвонив телефон. Хоча правильніше сказати, годинник. Адже у 3019-му усе, що потрібно людині, вміщувалося у годинник: і телефон, і ноутбук, і картки з валютою, і документи – усе проектувалося назовні натиском потрібної функції. Телефонувала однокласниця руденької:

– Привіт, Ніколь! Ти можеш зараз говорити?

  • Так, звичайно. А що трапилося? – поцікавилася дівчинка.
  • Вчитель космології запропонував нам поїздку на Марс. Ми зможемо самотужки досліджувати корисні копалини! Ти хочеш поїхати? – тараторила дівчинка.
  • Це було б чудово! А коли виїжджаємо? – очі Ніколь загорілися, бо дівча обожнювало все, пов’язане з космосом.
  • Вже завтра, уявляєш! О 12:00! – весело відповідала подруга.
  • Добре, я буду!
  • Тоді до зв’язку, мала!
  • Бувай, Рито!

Після цього Ніколь вже не могла спокійно гуляти. Вона спустилася донизу і в прямому сенсі слова полетіла на крилах щастя додому, щоб переповісти останні новини своїй мамі!

Частина 2. Повна готовність!

Наступного дня уся екскурсійна група зібралася на кібердромі. Ніколь виглядала дуже щасливою, роздивлялася  капсули, на яких вони ось-ось полетять. Раптом вона відчула, як на її спину впало щось важке. Це була червонощока Рита, яка із розбігу налетіла на свою подругу.

–      Ритко, що ти таке робиш?! У мене ледь серце не зупинилося! Ото б проблем було у наших тренерів… Відліт би точно відклали на декілька годин: доки викликали реанімоліт, доки привели б мене до ладу… А потім усі бланки заповняти! Ти ж знаєш, ця бюрократія нікуди не зникла за скільки тисяч років! – обурено заявила Ніколь.

–      Подруго моя мила, вибач, я не хотіла тебе лякати і тим більше затримувати політ! Просто я дуже щаслива і хотіла поділитися цим почуттям із тобою. Привіт, до речі! – проговорила Рита і невинними оченятами подивилась на Ніколь.

–      Пробачаю цього разу! Але більше такого не роби, добре? – ласкавим голосом проговорила рудоволоса красуня.

–      Без проблем! – погодилася Рита і взяла Ніколь за руку.

–      Може, підемо ще щось подивимось окрім цих капсул? – запитала Ніколь у веселої подруги.

–      Ходімо! Тут так цікаво!

  Дівчата пішли роздивлятися все навкруги. Вони були просто в захваті, адже раніше ще не літали в космос. Для цього їм повинно було виповнитися тринадцять років. До польоту залишалося ще півгодини, тому подруги вирішили поїсти. Вони зайшли у космо-кафе, замовили картоплю по-корейськи, моркву-фрі та фільтровану воду. Після смачної їжі однокласниці вийшли із закладу і попрямували до свого супроводжуючого.

–      Пане тренере, а коли ми відлітаємо? – поцікавилася Ніколь.

–      Повинні рівно о дванадцятій, але немає декількох учнів, тому політ трохи затримається, поки вони не прийдуть, – розчаровано відповів уже немолодий тренер.

–      А хто саме затримується? – запитала Рита.

–      Ден і Марк… – поглянувши у список групи, відповів тренер.

–      О, в нас є їхні номери! Ми можемо зателефонувати їм, – в один голос промовили дівчата.

–      Це чудово, телефонуйте, – відповів чоловік.

Дівчата відійшли убік і запустили функцію дзвінка на своїх годинниках.

–      Так, ти телефонуєш Марку, а я  – Дену, – скомандувала Рита.

–      Добре, уже набираю…

 Після розмови з хлопцями дівчата підійшли до учителя.

–      Пане тренере, ми зателефонували хлопцям! Марк у авіазаторі, уявляєте?! – промовила Ніколь.

–      О, так Ден також! Вони десь поряд, – сказала Рита, – Ден сказав, що буде через двадцять хвилин, не пізніше.

–      Добре, збирайтеся потроху, – сказав чоловік і пішов повідомляти інформацію іншим дітям.

Не минуло і двадцяти хвилин, як хлопці прилетіли на своїх гіроскутерах, припаркували їх біля кафе та приєдналися до групи.

–      Добрий день! Вибачте нас за запізнення, – в один голос промовили хлопці.

–      Добридень! Нічого страшного, буває і таке…  – відповів учитель. – Так, тепер усі є, тому можемо летіти. Діти, сідайте он у ті капсули. Коли почнеться відлік, то на рахунок «0» натискайте червону кнопку. Усім зрозуміло?

–      Так, пане тренере! – прокричали діти і побігли до своїх капсул.

Підлітки знали, що колись цей день настане. Вони готувалися до нього кілька років і знали теоретичні засади процедури космічного транспортування напам’ять.

Коли діти очікували на команду, почувся спокійний жіночий голос, який почав рахувати: «10, 9, 8, 7, 6, 5, 4, 3, 2, 1,0. Пуск!» Усі учасники експедиції одночасно натиснули кнопку і…

–      А куди всі поділися? – запитала в себе збентежена Ніколь…

Частина 3. Невдала ідентифікація

  • Гей? Де ви? Рито! – гукнула Ніколь.

  Коли дівчинка вийшла із капсули, то не побачила нікого зі своєї екскурсійної команди. Тренера також не було поряд. Навкруги виднілися невеликі пагорби, чи щось на них схоже, і більше нічого. Тому Ніколь вирішила відійти від капсули і подивитися, чи є хтось на цій планеті, і пішла у напрямку до пагорбів.

Вона не встигла пройти і кілька сотень метрів, як із-за пагорба щось вискочило прямо на неї і так налякало дівчинку, що вона голосно запищала:

  • Ой, матінко! Що ти?.. Що ти таке?!
  • Кірікі салема, тарі вірі сім, – відповів незнайомець, який зблизька вже був схожим на земного хлопчика.
  • Ой… Вибач, я тебе не розумію. Ти розмовляєш по-києвлендськи? – стурбовано запитала Ніколь.
  • Так, трохи розмовляю. Я сказав: «Не бійся мене, я житель цієї планети», – відповів іншопланетянець, хоча Ніколь починала розуміти, що саме вона на цій планеті була іноземкою.
  • А що це за планета? І як тебе звати? І як називають тутешніх людей? Як мені… – швидко питала дівчинка про все, що її турбувало.
  • Так, все, не поспішай… Я зараз відповім на всі запитання, тільки не так швидко говори, добре? – посміхався незнайомець.
  • Окей! Тобто добре…  –  виправилася Ніколь.
  • Мене звати Маркус. Ця планета називається Венароузіс, а її жителі – венароузці, – відповів тепер вже знайомий хлопчина-іншопланетянець Маркус.
  • А я – Ніколь! Приємно познайомитися! Хм… Вперше чую про цю планету. А як далеко вона знаходиться від моєї планети Земля? – поцікавилася дівчинка.
  • О, дуже далеко! Наші планети знаходиться зовсім у різних галактиках. Ви, земляни, мабуть і не чули навіть про нашу галактику та про планети, які тут знаходяться, – величавим тоном відповів хлопчина.
  • Ні, не чули… Ого, як далеко мене закинуло… А можна ще одне питання? Чому ви знаєте і нашу планету, і мову, і галактику, а ми навіть не здогадуємося про ваше існування? –  поцікавилась Ніколь.
  • Так сталося, що раніше ми населяли вашу планету, але вона стала занадто наповненою, і нас, частину землян, відправили на цю планету. Потім через декілька сотень років ми втратили зв’язок із Землею і не могли його відновити. Мабуть, щось погане сталося у вас там… Але ми намагаємося передавати знання про Землю з покоління в покоління, аби вони не забулися колись назавжди, – розповідав венароузець, який розглядав з ніг до голови дівчинку. – До речі, наша Венароузіс дуже схожа на Землю. Вона така ж квітуча, зелена, гарна. Має чотири океани, тільки з іншими назвами, декілька сотень морів… А так, все дуже схоже на вашу планету.
  • Це ж треба! Ніколи б не повірила, якби мені про це розповіла Рита чи навіть тренер! Це так цікаво! Але чому мене занесло саме на цю планету? Ми всі разом летіли на Марс, але закинуло сюди тільки мене. Я, звичайно, не жаліюся, мені тут подобається, але ж… – невпевненим голосом сказала Ніколь.
  • А з якою метою ви летіли на Марс? На відпочинок, екскурсію, може на роботу чи на навчання? – з цікавість запитав Маркус.
  • Ми летіли з метою дослідження корисних копалин Марсу і, чесно кажучи, просто погуляти і побачити іншу планету! – промовила Ніколь. –  А знаєш що я придумала?
  • Що? – здивовано поцікавився хлопець.
  • Я хочу дослідити вашу планету, вивчити її мову та, можливо, написати наукову роботу про вас і ваше життя! Ти ж допоможеш мені? – весело запропонувала Ніколь.
  • Ну, звісно. Якщо ти так хочеш, Ніколь, – промовив житель планети.
  • Звичайно, що хочу! Ти ще й питаєш! – з радістю промовила дівчинка.
  • Ну тоді розпочнімо вже завтра. А зараз я відведу тебе у свій будинок. Ми живемо із батьками недалеко звідси. У нашому будинку є спальня для гостей, то будеш спати там. Відведу пару годинок свого часу, щоб навчити тебе нашої мови, а потім проведу екскурсію нашим краєм, згода? – розповідав свої плани новий товариш, прямуючи до свого дому.
  • Дякую тобі, друже! – промовила Ніколь і міцно обняла Маркуса…

Частина 4. Юні науковці

 Наступного ранку, одразу після сніданку, діти зайнялися мовним питанням. Ніколь дивували літери та звуки венароузійської мови. Їх налічувалося десять букв і аж п’ятдесят шість звуків!

Після декількох годин навчання друзі вирушили досліджувати невідому Ніколь планету. Вони йшли повільним кроком, Маркус розповідав про усе, що бачили навколо. Нарешті вони натрапили на щось незрозуміле для землян.

  • Маркусе, а що це таке величезне? – запитала Ніколь.
  • Це – море, –  відповів друг.
  • А чому ж воно біле і не має хвиль? Ти ж говорив, що на цій планеті майже все таке, як і на Землі! – здивовано промовила дівчинка.
  • Я ж говорив, що схоже, але ж не сказав, що все однакове, – весело видав хлопець.
  • А, ну так, звісно… А чому воно білого кольору? – поцікавилась Ніколь.
  • Коли з неба йде голубий сніг, то на землі він тане, а на його місці спочатку утворюється біле озеро, а пізніше і ціле море! –  промовив Маркус.
  • Он воно що… У нас навпаки: сніг білий, а моря сині і різних відтінків. Дуже дивно… – загадково промовила дівчинка.
  • А знаєш ще що цікаво? У нас дерева фіолетові, на них ростуть червоні  солодкі груші та білі кислі яблука, – радісно промовив хлопчина.
  • Ага, так у вас і справді багатого схожого на нашу планету! Може ти ще скажеш, що вікна у вас не тверді, а рідкі, чи щось тому подібне? – розчаровано видала Ніколь.
  • От про вікна ти якраз вгадала, –  веселим тоном сказав Маркус. – До речі, ти напевно продовжуй оглядати все довкола далі, а я піду ремонтувати твою капсулу. Ти ж не будеш сидіти тут вічно, – сказав тихо хлопець.
  • Домовилися! Але я хотіла спитати ще дещо… А де ж зараз усі люди? – поцікавилася дівчина.
  • Вони, напевно, ще сплять, у нас робочий день починається о 12:00. це ти так рано прокинулася через різницю у часі, мабуть. От і я з тобою. Так що не переживай. Як закінчиш, то телепортнешся до мене додому, окей? – пробелькотів нове словечко Маркус, кривляючи Ніколь.
  • Окей, але в мене в навігаторі ще не прокладений шлях до твого дому. Зроби, будь ласка, якщо можеш… –  попросила Ніколь.
  • Добре, пристрої на наших планетах теж дуже схожі!

   Маркус підійшов до дівчини, щось поклацав, і в її телефоні з’явилася ще одна функція. Після цього, як і домовлялися, він пішов додому, а Ніколь подалася далі досліджувати таку незвичну і таку знайому одночасно планету.

Через кілька годин дівчинка могла сказати, що сонце там було зелене, квіти не пахли, бджоли збирали блакитний мед, метелики досягали гігантських розмірів, їхні зірки було видно і вдень, і вночі, дерева були малесенькими та на них росли дуже крихітні фрукти, неначе у нас ягоди. Усе  це і ще дуже багато чого цікавого Ніколь занотувала до свого записника, який спеціально придбала для польоту на Марс.

   Після того, як дівчинка дізналася про планету все, що тільки змогла, то легко телепортнулася прямісінько додому до Маркуса.

  • Маркусе, я закінчила свою екскурсійну експедицію, – весело промовила Ніколь, коли побачила друга. – Ваша планета така цікава! Я просто в захваті! Так ти казав, що вона схожа на нашу, але тепер я зрозуміла, що наші планети дуже різні!
  • Я так сказав, бо хотів, щоб ти відчувала себе, як вдома, – сказав хлопчина.
  • Оу, дякую, я і справді почувалася легко і безпечно тут. До речі, ти зміг полагодити мою капсулу? – поцікавилася дівчинка.
  • А тобі що, вже додому хочеться? – якось сумно запитав Маркус.
  • Ну трохи є… Я сумую за мамою, друзями… Але і за тобою я сумуватиму теж, – тихим тоном промовила туристка. – Так, що там з моєю капсулою?
  • Я її вже полагодив. Завтра можеш відправлятися, – відповів хлопець.
  • Дякую тобі за все, друже, – промовила Ніколь і міцно обійняла Маркуса…

Частина 5. Повернення

Сьогодні вранці Маркус прокинувся першим, бо хвилювався чи правильно полагодив капсулу. Тому він ще раз її оглянув. Через деякий час прокинулася Ніколь. Вони поснідали разом і вийшли надвір, і хлопчина провів подругу на свою планету.

  • Ну що ж, Ніколь… Я радий був знайомству, – сумно промовив Маркус.
  • Ну чому ж «був»? Я що назавжди їду? Чи у нас не буде ніякого зв’язку? – запитала Ніколь.
  • Ну, може, й буде, але… Я сумуватиму… Я вже давно не зустрічав таких приємних і добрий людей, як ти, – мовив хлопчина.
  • Я теж за тобою сумуватиму, друже, але, на жаль, мені слід летіти додому. Там, напевно, всі вже розпереживалися: де я і що зі мною трапилось. Особливо мама, вона ж місця собі не знаходить навіть якщо я пішла в магазин і не повертаюся більше п’ятнадцяти хвилин! Вона в мене така…  – задумливо промовила Ніколь. – А ще я впевнена, що коли повернусь додому, то про цю планету дізнаються інші, і, можливо, ми колись приїдемо сюди на екскурсію, тоді ми зможемо ще раз побачитися.
  • Добре, Ніколь. Тобі вже час летіти, тому хорошого польоту, – ще сумніше сказав Макрус, але в цей час Ніколь підбігла до нього і швидко чмокнула його у щоку.
  • Бувай! – посміхнулася дівчинка.
  • Бувай! – уже веселіше відповів венароузець.

Дівчинка залізла в капсулу, натиснула кнопку і… опинилася на аеродромі у Київленді. Там всі бігали, метушилися, а мама Ніколь сиділа вся заплакана. Біля неї стояла Рита і заспокоювала її. Ніколь швиденько підбігла до матері.

  • Мамо, мамусю! Я прилетіла! Я вже тут! – прокричала дівчина.
  • Доню! – промовила мама зі сльозами на очах. – Де ж ти була, моя хороша? Ми тебе тут шукаємо вже не одну годину.
  • Мамо, мою капсулу занесло в іншу галактику, уявляєш?! На іншу планету! Краще я тобі все вдома розповім, добре? – запитала Ніколь.
  • Добре, полетіли додому, доню! Тільки тренерам твоїм повідомлю, бо вони вже з ніг збилися  –  тебе весь час шукають! – відповіла щаслива жінка.

Мама з донькою прилетіли додому. Через десять хвилин вони вже сиділи на кухні, а Ніколь розповіла матері про все, що бачила і кого зустріла на новій планеті.

  • Мамо, я трішки дослідила Венароузіс, і  хочу написати наукову роботу! Ось опишу цю планету, і, можливо, люди почнуть літати на туди, а ми з Маркусом зможемо побачити один одного ще раз, – забелькотала Ніколь.
  • Добре, я не проти. До речі, у твоїй капсулі знайшли ось це, – мама простягнула доньці телефон.
  • О, це, напевно, Маркус поклав, щоб ми могли спілкуватися навіть у різних галактиках. Це так мило, правда ж? Добре, я пішла працювати над роботою, – задоволено сказала дівчина.
  • Добре, йди, доню, –  відповіла, посміхаючись, мама.

  Через два місяці Ніколь зачитувала свою роботу всій школі. А пізніше на великій конференції їй вручили премію «Юний науковець» за дослідницьку роботу та відкриття нової планети. Після цього, як і мріяла дівчинка, люди почали літати на екскурсії до Венароузісу. Тепер Ніколь думала: «Ну все, місія виконана! Тепер можна і до Маркуса злітати…»