№ 24. Гості з минулого

Хризалія – це світ, у якому воля до перемоги, життєва енергія та природа, злившись воєдино, змогли дати початок усьому новому.
Магія…
Магія почала царювати у всьому світі, заповнивши кожен його куточок. Через це дуелі і війни, гільдії, фестивалі, злети і падіння заповнили сторінки історії.
Та що буде, якщо відмовитись від цього всього?…

Гості з минулого
(Уривок з твору «Белдрайм. Шлях до занепаду»)

Через прочинені двері в хол антаріанської гільдії Скорпіонів розміреною ходою увійшов юнак в темному одязі, на якому красувалась срібна емблема його сім’ї.  Майстерно виконана брошка, що своєю формою нагадувала щит з двома зірками не дарма прикрашала рукав його жакету, адже він – Мейрон Мунвейс – один з трьох синів глави гільдії Шреї.

Він йшов до сходів, що вели на другий поверх, і взагалі не звернув увагу на завідуючого першого поверху – свого молодшого брата.

– Хей, Рон! Чому ти такий блідий? Все добре? Ехх…

Молодшому й не привикати до того, що Мейрон інколи взагалі забуває про існування своїх братів. Але сьогодні з ним щось явно було не так…

Однак, завідуючий вирішив просто продовжувати розвішувати оголошення. Та, здається, сьогодні ніхто таки не побачить списку нових завдань. Увагу тих декількох людей, що були в холі, привернув звук глухого удару.

Мейрон впав на підлогу і навіть не намагався підвестись. Першою зреагувала дівчина з русим волоссям, що сиділа за столиком, найближчим до сходів. Ніка підбігла до Мейрона і через декілька секунд з певним полегшенням в голосі звернулась до його брата:

– Все добре. Здається, він просто без свідомості.

– Та яке «все добре»?! – стурбовано вскрикнула жінка, що якраз спускалась по сходам з папкою документів в руках.

Всі присутні здивовано дивились на неї. Темне фіолетове волосся, світла шкіра, яку прикрасили старовинні нічні руни та сімейна емблема Мунвейсів. Безперечно, це – глава антаріанської гільдії Скорпіонів Шрея. Хоча дехто з присутніх і був учасником цієї гільдії вже декілька років, однак бачив її вперше.

Шрея присіла біля свого сина і обхопила його обличчя долонями. З кожною секундою на скулах і скронях Мейрона все чіткіше проступали незрозумілі символи.

– Неможливо, – ледь чутно промовила жінка. – Це прокляття…

– Раз людина жива, значить і врятувати вийде.

На порозі гільдії з’явилась висока постать.

– Знаєш твої слова надії не прибавляють, – невдоволено кинула Ніка.

– Буде мені дорікати лучниця, яка і лук нормально тримати не вміє.

Дівчина не відповіла. Вона знала – це ні до чого не приведе.

– Це прокляття Багора, – Шрея підвелась, по її обличчю стікали сльози – Його ще ні разу не вдалось зняти. Навіть якщо ти, Аян, і маєш рецепт протиотрути, то говорять, що його написали в жарт – з рослин, яких навіть не існує.

– Якби я не міг створити щось по рецепту на руках, то що я тоді забув в Вежі алхіміків? – голос юнака звучав незвично м’яко, ніби він хотів заспокоїти жінку.

– Ти дійсно можеш допомогти Мейрону?

– Я зроблю все можливе. Через два дні ефект прокляття вже не зняти.

Аян йшов по бездоріжжю в густому дубовому лісі. Ніка намагалась не відставати від нього.

– Чому йдеш за мною? – вже звично холодно запитав він.

Дівчина не звернула уваги на це запитання.

– Чому це якесь просте прокляття так налякало саму Шрею?

– Ти її не слухала? Ясно сказано ж чари Багора неможливо зняти. Про це всім відомо.

– Тоді чому я не знаю?

– Дурна бо. Ехх… Якщо коротко, то Емір Багора – син героя Арії, який за допомогою сили і статусу зайняв престол Едейри. Ну, не в тому суть. Коли ж знайшовся справжній спадкоємець, він підмовив культ Затемнення і разом вони почали розробляти таку структуру чарів, щоб розвіяти її було неможливо. Пройшло декілька років перед тим, як на їхню думку, вдалось створити ідеальне творіння ефірної містики.

На ділі це був повний провал – хоча на спадкоємця і вдалось накласти прокляття, але Вежа алхіміків, яку тоді ще очолювали мальвади, менше ніж за добу розв’язала структуру і підготувала все потрібне для ритуалу очищення.

Але під час проведення ритуалу вмішався культ і викликав сильний дисбаланс між ефіром і природною енергією, що викликало зміни в потоках часу і простору, через що весь півострів викинуло з нашої реальності, щоб відновити баланс. Після чого ні про культ, ні про Еміра нічого не було відомо. Говорять, що спадкоємець престолу залишився на Хризалії , хоча від прокляття його не врятували, але він ще досі живий. А рецепт протиотрути встиг забрати з собою голова сучасної Вежі Астарн, от ж гад живучий…А записи культу про розробки видно хтось недавно знайшов… Стоп!

Поки Аян розповідав дівчині про минуле, вони вийшли на невелику галявину. Крони дерев над нею були настільки густими, що крізь них взагалі не проникало сонячне проміння. Проте галявина все одно виявилась чудово освітленою: сотні, чи навіть тисячі, маленьких мерехтливих іскорок парили над морем хризантем, що випромінювали примарне біле світло.

Та, здається бачив це тільки Аян.

– Так темно, як ночі в Меріді. Як ти тут збираєшся щось шукати?

«Навіть якщо ця зрадниця виявиться полукровкою, то вона мала б бачити загублені душі, – розмірковував хлопець – Але вона чистокровна мальвада. То тим більше…Хмм, невже.»

– Навіть з лінзами нічого не бачиш. Чекай тут. – він зробив крок вперед, крок у море білого сяйва.

Примарний спалах – це єдине, що побачила Ніка. Він зник. Хоча вона не бачила, але відчувала це.

– Ну чекаю. Що ще ж залишається?

Аян не був впевнений що він робить і якими будуть наслідки, але можна подякувати й на тому, що він живий.

Хлопець роззирнувся навколо. Він попав в величезний лабіринт, в якому роль стін виконували книжкові полиці. Якщо в довжину вони ще мали хоч якесь закінчення у вигляді тупику чи повороту, то вверх, скільки не дивись темрява поглинала книжки швидше, ніж можна розгледіти їхнє завершення.

Це все виявилось набагато краще, ніж очікував Аян. Зараз головне знайти людину, яка заправляє цим всім.

Хлопець відкинув з обличчя прядки білого волосся, які до цього закривали його праве око. І якщо ліве мало кристальне блакитне забарвлення, притаманне нащадкам сімей захисників, то праве – темне, абсолютно чорне. Аян ще раз роззирнувся навколо.

На цей раз його погляд зупинив слабкий, але все ж таки червоний вогник людської душі і хлопець без роздумів пішов у цьому напрямку.

І Аян не помилився в своєму виборі. Декілька хвилин, і серед довгих коридорів він побачив ще щось крім старих книжок. Людиною, яку Аян весь цей час шукав, виявився на вигляд молодий чоловік, який стояв з книжкою в руках і дуже здивованим поглядом:

– А ти ще хто такий?

– Е-е, почекай, слова забув, – це ще більше заплутало чоловіка.

– А??

– Точно! Лише той, хто не несе нічого, крім руїни, – До чоловіка нарешті почало щось доходити.

– Тоді навіщо ж ти прийшов в святиню дому нашого – Едейри?

– Зіграти для тебе в постанову – ці слова чимось вразили чоловіка.

– Ми зрозуміли хто є хто. Давай по нормальному. Хризо.

– Айнар.

– Навіщо ти шукав Вічні спогади?

– Не їх – тебе. Я знаю на що ти здатен.

– Добре. Тоді чому я маю тобі допомагати?

– Дійсно. – посмішка на лиці Аяна не могла означати нічого доброго – На спор. Якщо я виграю, то ти виконуєш моє прохання.

– Ти що поставиш, на що?

– Бажання і життя на те, що виживу до кінця дня. Але є одна умова: ти відведеш мене на гору. Іде?

– Хах, чому б ні. Але ти впевнений, що туди обов’язково потрібно?

– Так. Матеріалізація чогось такого, як рідкий ефір, за межами твоїх можливостей.

Хризо не міг з цим не погодитись, але звідки хтось такий, як Ерік, знає так багато про обмеження магії матеріалізації читця?

– Йдемо, в нас мало часу.

Ще мить і Аян з Хризо перемістились на ту саму галявину. Як і очікувалось, Ніка ще досі чекала там.

Після короткого знайомства, яке закінчилось тим, що Хризо просто проігнорував дівчину, вони втрьох пішли далі в дорогу.

Їм знадобилось пів дня щоб дістатись до вершини гори Вишневого літа.

– Я піду один, – заявив Аян перед входом в сад, де вишня цвіте цілий рік.

Ніхто не став йому перечити. Лиш перед тим як піти Аян віддав Хризо шматок якогось червоного каменю, зі словами, що він в любому випадку йому знадобиться.

Хоча навколо було спокійно, та в самому саду гуляв доволі таки сильний вітер, зриваючи пелюстки цвіту. Це була справжня хуртовина з квітів.

Аян продовжив йти вглиб саду, проте він не зміг побачити вогню душі.

Вітер ставав все сильнішим, а пелюсток все більше.

Неочікувано, в саду роздалась легка гра флейти. Вітер став трохи легшим. Почувши гру, Аян відразу ж сховався за найближче дерево. Він розумів, що бути на території ворога, не знати його можливості і навіть не бачити його дуже нерозважливо з його боку. Тим більше тут.

Вишневе літо – це не просто якесь місце, куди може прийти будь хто, подивитись на прекрасні квіти і піти. Точніше прийти може то кожен, а от піти, зазвичай, мало кому вдається. Вишневе літо – це місце, де під охороною мальвади-захисниці знаходиться джерело рідкого ефіру, через що й вишня навколо нього може цвісти навіть зимою.

Через квіткові пелюстки, що практично зависли стіною в повітрі, було складно щось розгледіти. В такій ситуації на зір краще сильно не покладатись. Так і міркував Аян, коли його ліве око повільно почало змінювати колір. Воно потемніло, і тепер стало темно синім. Тепер єдине, що може бачити хлопець – це магія.

Проте й це не сильно допомогло. Все навкруги залишилось білим.

«Агх…Звідки так багато білого ефіру?». Саме через це Аян і не любив двобої з представниками мальвадо, яких в міських байках і давніх неправдивих легендах ще хтось називав ельфами. Вони й не знають наскільки сильно помиляються…

Та немає часу говорити про щось стороннє. Сильний порив вітру, який невідомо звідки взявся, вирвав дерево, за яким стояв хлопець, з коренем так, ніби це була невеличка квіточка. На щастя, Аян встиг вчасно зреагувати і, відстрибнувши на декілька метрів назад, побіг вздовж рядів дерев.

Поки хлопець біг, він намагався все ж знайти свого ворога. Це виявилось легко. Серед сліпучого скупчення білого ефіру,  яке в реальності було чимось на подобі смерчу з пелюсток, інколи з’являлось голубе свічення, яке швидко зникало.

«Душа предків… Виходить одна з первозданного континенту». Над його кистю утворилось коло з темних символів, а легке свічення в долоні почало видовжуватись. Ще мить і Аян вже тримав старі ножни, в які вкладений вже добре потріпаний життям меч. Але, навіть за наявності нормальної зброї, хлопець ніколи з ним не розстається, адже, це єдине, що залишилось йому від батьків, яких він навіть не бачив.

Аян, стрибнувши, чіпається за гілку вишневого дерева і вже від неї відштовхнувся в сторону самого серця смерчу з квітів. Він ніби летів через білий простір.

Світло вогню душі ставало все чіткіше. Якраз вчасно. Аян почав падати, саме зараз він відкинув ножни в бік і підніс меч над головою. Він наближався до свого ворога все швидше і швидше. «Зараз». Аян наніс різкий рублячий удар. Але володар голубого вогню душі заблокував його. Флейтою. В цю ж мить вітер нарешті стих і пелюстки осіли на землі.

Аян відступив назад на декілька метрів і відразу ж прийняв бойову стійку. Перед ним стояла жінка в довгому шовковому вбранні, її чорне волосся зібране на потилиці золотою шпилькою. Флейта в її руках виявилась виготовленою з такого самого матеріалу, на її поверхні залишилась лиш незначна подряпина від удару. Проте хлопець не міг побачити її лиця, єдине, що перед ним було – це світло душі серед пустого простору.

– Ти збираєшся продовжувати бій? – жінка спробувала почати діалог.

Та в плани Аяна розмови не входили. Єдине, що йому зараз потрібно – швидко закінчити бій. Один удар. Так одного удару буде достатньо.

Жінка напружилась. Здається, вона зрозуміла наміри хлопця і вже не стала намагатись домовитись з ним.

Аян зірвався з місця і швидко направився до жінки, роблячи замах для вирішального удару.

Але що це? Невже він дійсно хоче піти прямо в лоб? Все так просто? Може ця своєрідна простота і мала застати супротивника зненацька?

Лиш мить і захисниця вже готувалась блокувати удар.

Зараз. Вирішальний момент. Вже через секунду по саду має рознестись звук удару…

Всі ризики для Аяна виявились оправданими. Захисниця відчула біля свого горла холодне лезо. В останню мить перед ударом Аян встиг переступити через поріг Підпростору і опинитись за спиною у жінки.

Це друга поразка жінки за весь час її перебування у саду.

– Хах, ти дійсно син Нікс… – ледь чутно видихнула жінка.

– Що? Неважливо…В мене мало часу.

– Так, звісно-звісно…

Меч в руці Аяна зник, розчинившись в повітрі чорним димом.

– Я захисниця… – хотіла представитись жінка, але хлопець перебив її.

– Ага, Діметра. Я – Айнар. Познайомились. Швидше.

Жінка, здається, знала що так буде. На її лиці з’явилась дивна посмішка. З довгих рукавів свого вбрання Діметра дістала невеликий сосуд, наповнений кристально чистою рідиною. Жінка кинула його Аяну. Той, у свою чергу, зловив його.

– Де гарантія, що це не обман?

– Як я можу так вчинити з сином Воїна?

«Як-як? Легко!». Але Аяну нічого не залишалось, крім того, щоб довіритись Діметрі. Більше тут немає що робити. Він пішов.

– Сподіваюсь, ти ще повернешся.

Повернеться. Звісно повернеться. Здається, причина скоро знайдеться.

Хризо і Ніка вже доволі багато часу чекають Аяна. І от він нарешті повернувся.

– І як? – нарешті прокинувся Хризо.

– Ти програв. Повертаємось в Антарес. Швидко.

Шлях назад зайняв набагато менше часу, адже Хризо провів їх через Підпростір світу. Може, це й перечило правилам існування, але не це його зараз хвилювало.

Тут було щось не так. Однозначно. Не могло все так просто закінчитись. Не варто було підніматись на ту гору.

Вони, нарешті, повернулись в гільдію Скорпіонів. Поки Аян шукав главу, Хризо розглядав старовинний хол. Давно ж він не був серед людей.

Аян знайшов Шрею з її сином в одній з кімнат на четвертому поверсі. Стан Мейрона за цей час значно погіршився. Символи, що до цього проступали на його лиці, зараз з’явились і на руках.

Як тільки Аян побачив це, він чомусь враз розгнівався. Шрея, яка і так собі місця знайти не могла, занепокоїлась від цього ще більше.

– Що сталось? – Але хлопець ніби і не помітив жінку.

Ну тепер вже точно є причина повернутись… Це кінець!

 Аян знав, що зараз часу йому вже не вистачить: щоб врятувати Мейрона є ще тільки година, а тільки на підготовку всіх матеріалів для протиотрути потрібно мінімум три.

Все буде могло пройти добре, але Аян не розрахував одного. І це можливість захисника змінювати плин часу на підвладній території. Значить, Діаметра про все знала… Але для чого? Що вона намагається цим досягти?

– Агх, чому в цій гільдії такі заплутані коридори?… – Почав щось говорити Хризо, поки заходив в кімнату, але коли відчув атмосферу в кімнаті, відразу замовк .

Хоча Аян і сказав, що це кінець, але, здається, невелика надія все ж таки залишилась. Навіть якщо це не правильно…

В руках хлопця з’явився сувій, який видно не так вже давно й написаний. Він кинув його Хризо.

– Я раніше віддав камінь, так? Ну от, зміни за цим його характеристики.

– Але тут нічого не розібрати.

– Хіба це обов’язково?

– І то правда…

 Хризо взяв зі столу перше перо з чорнильниці, яке знайшов, і червоний камінь, який відразу почав парити перед ним. Чоловік почав виводити символи з сувою в повітрі перед собою. Як тільки він закінчив виводити останню лінію незрозумілої букви, чи то вже слова, цей знак перетворився на мерехтливі лінії. Хризо закінчив з першим рядком і всі символи, злившись в єдиний палаючий шлейф, обвились кругами навколо червоного каменю.

– Його душа ще тут, – Аян вказав на Мейрона. – Тому в нас ще є надія. Але для цього мене потрібно дві речі: перша – це ваша допомога, – Тепер він вже звертався до Шреї.

– А друга?

– Друга – це позбавити його життя. Ви погоджуєтеся на це?