№ 23. Шалені пригоди 8-А

Все починалося просто: 8-А готувався до географії. Всі перешіптувались про те, що О.А. сьогодні не в гуморі. Жартували на цю тему, але ніхто навіть не сподівався на те, що буде далі… Продзвенів дзвінок, а О.А. не було в класі. Діти здивувались і відразу сполохались:

– Невже вона захворіла?

– Скільки б ми не молилися, цього не станеться.

– А може й справді?

– Можливо, вона просто готує нам сюрприз?

– Який? Казанок з окропом і спеціями?

– Та зараз прийде, заспокойтесь.

– Прийду, прийду, не сумнівайтесь, – то О.А. непомітно зайшла до класу. – Одягайтесь, ми всі йдемо на екскурсію, якщо це можна так назвати.

– Я ж казав, у казан нас веде, – сказав Вітя, але О. А. це почула і відповіла:

– Ні, Вітю, якщо ти так хочеш, то тебе окремо на лопату і в піч, – віджартувалася вчителька. – Всі готові? Тоді стаємо парами і йдемо на вулицю, потім — до сараю.

– А навіщо до сараю? Навіщо парами?

– Ви мені ще більше порозказуйте, так узагалі двійок наставлю!

У всіх одразу зник настрій, тому до сараю йшли мовчки.

– Заходимо, йдемо прямо. Під стіночкою побачите віники, відставте їх вбік, під ними є люк. Лізьте туди, а я зараз прийду. Внизу нічого не чіпайте! – дала команду вчителька і вийшла на вулицю.

– Як думаєте, куди веде цей люк? – запитав Даніл.

– Ну точно не в Нарнію, – віджартувалася Іра.

– Дівчата хай лізуть першими, бо вони в спідницях, їм незручно, –запропонував Ярослав.

– Ой дякую, таке відчуття, що ти в них ходив, тому знаєш, як це.

– Ой-ой-ой.

– Все, лізьте вже, – підштовхнув інших Влад.

         Коли всі спустилися, почали розглядати темну кімнату, в якій, на диво, було сухо і зовсім не тхнуло цвіллю, як зазвичай пахне в підвалі.

– Здавалося б, погріб, але тут так чисто, наче санстанція його перевіряла! – пожартував Вітя, щоб зняти напругу, і йому це вдалося.

– Та де та жінка? – занервувала Таня.

У цей момент раптово ввімкнулося світло, і діти побачили, що стоять у кімнаті, в якій були двері.

– Нам туди…мабуть, – невпевнено сказав Коля,  і всі зайшли всередину.

Ні, там не було ніяких інструментів для катування. У кімнаті були лише парта, дерев’яний ящик, телефон, комп’ютер та інші предмети, якими ми користуємося в повсякденному житті. На стільці посеред кімнати сиділа О.А.

– Все-таки додумалися зайти. Ну що ж, якщо ви вже тут, тоді розпочнемо. Хто хоче бути першим?

– Першим… що? – запитав Коля.

– Тобі ж цікаво, то підійди, будеш першим. Не бійся. Скажи, ким ти мрієш стати?

– Журналістом…

– От і добре. Тоді йди до сусідньої кімнати, візьмеш у всіх там присутніх інтерв’ю, а потім напишеш репортаж, і так усе твоє життя.

Гучний сміх відбивався від стін бункера, аж поки його не перервав дзвінок мобільного телефону.

– В кого?! – закричала від злості О.А. – А, то в мене. Так, так, угу, добре, вже йду, – закінчивши телефонну розмову, вчителька сказала: Так, всі залишайтеся тут, не йдіть до сусідньої кімнати і навіть не намагайтеся вилізти звідси, гірше собі зробите.

– Що ж, давайте подивимося, що в тій кімнаті, а потім будемо намагатися вилізти, – запропонувала Таня, і всі рушили за нею. За дверима був лише мішок із сухим хлібом.

 – Давайте спробуємо вийти так, як прийшли, – сказав без ентузіазму Влад.

Діти пішли до відчинених дверей, що вели із бункера.

– Невже ця жінка справді думає, що, якщо вона нам погрожуватиме, то ми не будемо намагатися забратися звідси? Стійте, а Коля? 

Діти повернулися у бік дверей, куди нещодавно зайшов хлопець.

– Хто відчинить?

– А, може, постукати?

– Я відчиню, – сказав Ярослав.

За дверима нікого не було, лише туман.

– А ми думали все так просто… – констатувала Іра.

– Давайте зайдемо глибше, – виявив сміливість Вітя, і всі пішли за ним. Метрів за п’ять туман повністю оточив дітей, тому вони вирішили скласти план дій, але уже не вистачало Віті.

– От заблуда, куди ми його діли?

– Це він сам дівся, а не ми його діли.

І діти почали сваритися, хто ж у цьому винен. Тані набридли безглузді суперечки, і вона промовила:

– Тихо ви, треба шукати вихід із ситуації, а не сваритися! Хто пам’ятає, звідки ми прийшли? Ніхто? Тоді давайте розділимося і пошукаємо разом.

Пролунав гучний сміх Влада. Клас обурився, бо в такому скрутному становищі не до сміху, але хлопець пояснив:

– Я зрозумів! О. А. спеціально не зачиняла вихід з бункеру, бо знала, що без Колі ми не підемо! Ми вирушимо за ним у цю кімнату, загубимося тут, і їй не доведеться примушувати нас заходити сюди. Ми самі прийшли просто в руки цього монстра!

– Точно!  Народ, давайте триматися за руки і разом шукати вихід.

Через 40 хвилин діти знайшли двері, куди, ймовірно, й пішли Вітя з Колею.

– Я відчиняю! – взяла на себе відповідальність Іра.

За дверима були всі: і Коля, і Вітя і ще багато дітей, які зникли з їхньої школи протягом року. І всі мирно спали у ліжечках. 8-А кинувся будити своїх однокласників, але ті не прокидалися. Раптом усі присутні відчули, як їм захотілося спати.

– Це тут повітря таке, – сказала Іра і вмить заснула разом із рештою дітей.

Не знаю, скільки часу спав 8-А, але, мабуть, довго. Коли діти розплющили очі, вони побачили навколо море, пальми і Олену Никифорівну, їхню класну керівницю.

– Де ми? Що ви тут робите? – почали засипати запитаннями вчительку діти.

– Я вас забрала звідти, і, як компенсацію за таку сміливість, відрядила вас сюди. Відпочивайте, мої любі, у кожного з вас є персональний помічник, який виконуватиме усі ваші забаганки! О. А. ви більше ніколи не побачите, тому можете не перейматися. Ваші бунгало стоять он там над водою. У цьому місці ви будете три місяці, а всі літні канікули будете подорожувати теплими країнами. З батьками ми домовилися, вони приїдуть через місяць на декілька днів погостювати. Відпочивайте, сподіваюсь, ви знайдете себе.