№ 2. Історія одного кохання

Я – звичайний 12-річний хлопець, який дуже любить свою маму, а також – подорожувати. Любов до подорожей прищепила мені саме вона. Куди ми тільки не їздили… Точніше сказати: куди вона тільки мене з собою не брала! А все тому, що моя мама – вчителька. Працювала тоді в коледжі. Щоб студенти були всебічно розвиненими (як завжди говорила), потрібно більше знайомити їх з історією нашої Батьківщини. Тому організовувала екскурсії, а особливо – Західною Україною. Я тоді мав десь 8 років. До того, що моя мама під час екскурсій більше уваги приділяла студентам ніж мені, я вже звик.  Нічого… Зате їду!

Помандрували ми цього разу в Карпати. Стежки Довбуша, Говерла, нічліг на турбазі, смачний гарячий чай просто серед соснових хвиль – це було круто навіть для 8-річної дитини. Зранку мама говорила, що поїдемо в Яремче на сувенірний ринок, а потім – в Лолин. Мене мало цікавило, що там будемо робити, головне – побачу щось нове для себе.

І ось нарешті ми в Лолині. Ніби звичайне село. Екскурсовод звертає увагу на герб села: церкву, перо і два серця, як символ великого кохання. Це я не особливо зауважив – замалий я ще для кохання! Та студенти «наші» уважно слухали. І ось ми підійшли до дерева, на якому було вирізьблено на повний зріст  постаті юнака і дівчини. Екскурсовод починає щось розповідати, але мені більше хотілося просто сісти і відпочити.  Як ви думаєте, може 8-річна дитина стільки всього нового сприймати за два дні і не втомитись? Правильно… Ні! Тому я сів біля невеличкого дерева на траву (пояснив мамі, що хочу відпочити), сперся на стовбур. Повільно очі самі заплющуються, а десь далеко чується голос екскурсовода… Все тихіше, тихіше… І я цілком віддався сну…

Якихось, напевно, кілька секунд – і прокинувсь. Нашої групи не було, а на місці того дерева з постатями – хата. Одразу подумав, що наші пішли ще щось оглядати в цьому селі і вирішив їх зачекати тут. Але звідки хата? Напевно, через втому я її просто не помітив.  В оселі були люди, які помітно метушилися, ніби чекаючи гостей. Правильно зауважив, бо сюди йшов якийсь хлопець (за мене старший) років 18, напевно, і дивно одягнений: чорне пальто (хоча було так спекотно), чоботи з високими халявами, на потилиці звисав капелюх, на плечах – вузлик (щось схоже до мого рюкзака). Старший чоловік (здається, священник) вийшов привітати гостя. Розмовляли українською, але деякі слова були трохи дивні. 

Мені стало дуже цікаво, що то за люди і вирішив попроситись до хати. Стукав у двері, проте ніхто не відчиняв.

Цікавість брала своє і я, вихована дитина, заходжу без дозволу до чужої хати. Старша жінка зі своїми доньками подають обід. За столом сидить вся сім’я і цей хлопець, який недавно прийшов.  Господиня кожному подала по тарілці супу, який вони називали пажиброда. Чимось він нагадував наш борщ, бо було м’ясо, капуста, морква, і навіть селера, але без буряка. Хлопцю (а звали його Іван) так сподобався суп, що з’їв аж три порції. Та коли подали другу страву (також незвичайну для мене)  – засипану капусту, він до неї навіть не доторкнувся, чим дуже образив господарів. Це по їхньому виразі обличчя було видно.

Мене ніхто не помічав, але я не особливо цим переймався. З розмови зрозумів, що це родина Рошкевичів, а голова сім’ї – отець Михайло.  Священник говорив з Іваном про навчання свого сина Ярослава, про те, що його треба підтягнути з деяких дисциплін, на що хлопець відповідав, що все буде добре. Якось дивно Іван дивився на доньку отця Михайла – Ольгу Рошкевич. В мене було таке враження, що ці двоє нікого не помічають і розмовляють тільки очима.

Я бачив, як швидко збігають дні у цій родині: збирання грибів, риболовля, репетиторство Івана з сином священника Ярославом. Але навіть такі насичені роботою дні не завадили Івану закохатись в Ольгу. Закохані часто гуляли селом, ходили до лісу, річки. Епізоди з життя цієї родини змінювались один за одним. Раптом я бачу змужнілого Івана, який просить руки коханої Ольги у її батька. Усі щасливі… Готуються до весілля. Я вирішив трохи вийти на вулицю, бо в домі було спекотно. Тільки став на сходи веранди, як небо вкрили чорні хмари, вдарив грім. Я знову повернувся в хату, але замість радості побачив сум. Батько з матір’ю кричать на Ольгу (трохи не б’ють) і повторюють, що весілля не буде. На стіні, де недавно висів килим – тюремна камера. Там Іван. Він пише листа Ользі: «Люблю тебе не так, як давніше, а в сто раз глибше, щиріше, сердечніше, відколи знаю, що і ти скомпрометована, як я, що і ти терпиш…». Ця красива дівчина зовсім на себе не схожа. Вона тепер нікуди не виходить через людський осуд. Але Ольга все терпить. Вона сподівається знову на зустріч, і цього разу їх з коханим ніщо не розлучить. І знову бачу Івана, який пише листа: «Рішайся і будь переконана, що я все буду тебе любити, вічно буду тобі вірний і потрафлю для твого добра так само терпіти, як ти для мого. Роби, як знаєш, як думаєш. Вважай, що моя доля – вітер в полі, і що хто знає куди мене кине».

Ольга ридає, читаючи цього листа. Хвилюючись від побаченого, я виходжу з хати. Гроза пройшла, а натомість на небі з’явилась веселка. Я так милувався цим дивом природи, що й не помітив незнайомця, який підходив до двору Рошкевичів. І як першого разу вийшов батько зустрічати гостя. Знову в хаті тихо, мирно, радість… Йде підготовка до весілля. Але з ким? Іваном, звичайно! Але ж ні… Ольга в білому весільному вбранні йде під руку з цим незнайомцем до церкви брати шлюб. Я хочу зупинити її, але не можу – вона мене не бачить. З церкви лунає: «Чи згодна ти, Ольго, з роду Рошкевичів взяти собі за чоловіка Володимира Озаркевича?» Дівчина відповідає: «Так». Ні! Чому ти це зробила? Так не правильно! Я кричу, але мене ніхто не чує!

Знову пролітають епізоди, але вже сімейного життя Ольги Рошкевич. Вона сидить за столом і перекладає книгу Е.Золя «Довбня», а потім, щоб не побачив Володмир, пише листа Івану. Вона питає чоловіка, про що писати коханому? Що ж це таке? Це – несправжній шлюб! Обман! Навіщо? Адже брехня руйнує людські долі! Картини з життя Ольги, немов хмари продовжують змінюватись: вона, чоловік Володимир, їхні діти, Іван і його нові захоплення, смерть  Володимира… Львів… Вулиця Софії… Я впізнав це місто, адже дуже його люблю… Я тут був… На другому поверсі одного з будинків бачу жінку, що виглядає у вікно. Ця жінка – вона… Ольга. Чому сумна? Куди дивиться? Вулицею йде похоронна процесія. Ховають його – Івана Франка – перше і останнє кохання Ольги Рошкевич.  Вона так і не попрощалась з ним… З вікна помешкання благословила колишнього коханого на вічний спочинок…  А рідним заповіла поставити у її труну всі листи, які писав їй Іван Франко, щоб і в іншому світі читати їх та сподіватись, що нарешті вони будуть разом…

Моє серце переповнював жаль. Від сліз, що текли рікою, я заплющив очі. Щось легке та шорстке торкнулось моєї щоки… Я розплющив очі. Це впав один зів’ялий листок з дерева, біля якого я сидів.

Екскурсовод розповідала про перше кохання Івана Франка, про те, що є речі, які не здатен стерти навіть час.
– Я це все бачив! – вигукнув я.

Усі повернулись і почали сміятись.

 Мама обійняла мене і спитала, чи добре виспався.

Ми сіли в автобус і поїхали додому.

В голові ще довго вирували різні думки… Ольга… Іван… Чому саме так?   

А може, є речі, яких не здатен стерти навіть час?