№ 16. Казка про Тома, або Вивчаємо правила дорожнього руху

Чарівний нашийник

Жив собі на світі котик Том. Він був дуже гарний: густа чорна шерсть покривала  майже все його тільце, тільки груди і лапки були білими.

Жив Том у звичайній міській квартирі, а хазяйкою його була дівчинка років восьми. Коли вона сідала виконувати домашнє завдання, котик застрибував їй на коліна, згортався клубочком і тихо муркотів. Здавалося, що він спить. Але це тільки здавалося, бо насправді він уважно слухав і спостерігав за тим, що робить Наталочка. Вона була б дуже здивована, якби дізналася, що Том знає майже всю таблицю множення, вміє читати і писати. А  ще тоді, коли ніхто не бачив, він перетворювався на хлопчика. Як? Дуже просто: знімав нашийник – і вже він хлопчик, одягав – знову ставав котиком.

Одного разу дівчинка з котиком вийшла надвір погуляти. У той момент, коли Наталочка повернулася до своїх подруг, Том скинув нашийник і вже хлопчиком побіг до зупинки, заскочив до тролейбуса. Проїхавши кілька зупинок, вийшов. Було душно, йому захотілося пити. Через дорогу він помітив фонтан. Але як перейти вулицю? Машини мчали у двох напрямках і не збиралися зупинятись.  Тільки ступив на проїжджу частину, як почув гучний сигнал і скрип гальм. Вмить заплющивши очі від страху, хлопчик хотів присісти, коли відчув, що чиясь дужа рука тягне його назад.

– Ти куди, хлопче? Що, жити набридло? – на нього дивилися допитливі очі сивого чоловіка.

– Я… Пити хочу…  – ледь чутно прошепотів Том. – А машин так багато, що не можу перейти дорогу.

– Я тобі допоможу, дай руку, –  незнайомець ще раз пильно подивився на нього і взяв за руку.

– Бачиш, он там поперечні білі смуги на дорозі? Знаєш, що це?

– Ні…  – знітився Том.

–  Це – пішохідний перехід, а он – світлофор. Вулицю можна переходити тільки тоді, коли горить зелене світло. Хіба тобі в школі не казали?

– Я не ходжу в школу…–  опустив очі Том.

– Хм… Не ходиш?  –  розсміявся чоловік. І я не ходив свого часу. Так-так, не дивуйся, у мене теж є чарівний нашийник! Але коли ми стаємо людьми, то повинні поводитись, як люди. А в людей є багато правил. Взяти хоча б вулицю. Не можна бігати по проїжджій частині, бо потрапиш під колеса автомобіля. Переходити вулицю можна тільки по пішохідному переходу або користуватися підземним переходом. Готуючись перейти вулицю, треба подивитись уліво, вправо.

У цей час через пішохідний перехід промчала швидка допомога.

– Дядьку, а чому ця машина не пропустила пішоходів?

– Бо швидка допомога, поліція і пожежна машина в екстрених випадках можуть не пропускати нікого, навпаки , –  їх зобов’язані  пропускати, бо вони мчать рятувати чиєсь життя. І взагалі, треба бути обачним,  щоб не наразити на небезпеку своє життя і життя інших людей.

– Як це все складно, я цього ніколи не запам’ятаю! – вигукнув хлопчик.

– Мусиш  запам’ятати, якщо хочеш бути людиною, –  посміхнувся чоловік.

– Я хочу додому, до Наталочки, — заскиглив хлопчик. – Вона мене захистить, нагодує, а тут мені погано, я заблука-а-ав!  – Сльози вже лилися з його очей двома струмками.

– Ну що ж, іще раз допоможу тобі, дай руку.

       Вони спустилися в підземний перехід, потім сіли у тролейбус і поїхали.

– Ось твоя зупинка, Томе, – торкнувся хлопчикового плеча чоловік.

–  Подумай добре, адже людське життя має безліч переваг над котячим.

– Подумаю, –  в хлопчикових очах з’явився сумнів, і рука з нашийником сховалась у кишені.

– Щасти тобі, хлопче! –  і чоловік розтанув у повітрі.

Затиснувши в руці нашийник, Том побрів додому. В душі його був твердий намір повернутися знову на ту людну вулицю і перейти її ЛЮДИНОЮ! 

Червоне світло

Том прокинувся від великого відчуття тривоги. Покрутив головою, намагаючись відігнати залишки сну і зрозуміти, звідки вона, ця тривога? Шерсть на спині стала дибки, він схопився на ноги, глянув навколо себе. І пригадав свій сон…

…Місто. Перехрестя вулиць, автівки мчать у різних напрямках, люди поспішають у своїх справах, світлофор, червоне світло… До пішоходного переходу підходить молода мама із дитячим візочком. Маля, здається, спить. Мама розмовляє по телефону, притискаючи його до вуха плечем, сміється. Подивилася наліво і, не дочекавшись зеленого світла, покотила візок по «зебрі». Була така захоплена розмовою, що не помітила автівку, що на шаленій швидкості мчала прямо на неї. Скрип гальм, телефон летить на асфальт… «Моє  маля», – остання думка…

Том бігав по кімнаті, намагаючись скинути із себе клапті страшного сну. Треба розповісти про все Наталочці,  треба врятувати ту молоду жінку і її дитя… Але як?  Він не вміє говорити людською мовою, тільки котячою, хоча людську мову добре розуміє.

Нарешті кіт почув кроки за дверима : Наталочка повернулася зі школи. Не встигла вона зайти до передпокою, як Том кинувся їй під ноги і почав жалібно нявчати.

– Що тобі, мій маленький, скучив? – дівчинка взяла його на руки, але кіт почав вириватися.

– Ти голодний? Чи захворів? – Наталочка швидко пройшла на кухню, відкрила холодильник, взяла баночку із котячим кормом. – Іди сюди, Томику, я тебе погодую!

Але кіт нявчав іще голосніше, шкрябав вхідні двері, намагався їх відкрити.

– Ти хочеш гуляти? – нарешті зрозуміла дівчинка. – Добре, ходімо!

Тільки-но вона  взялася відчиняти двері, як Том чкурнув у щілину, побіг сходами униз, вибіг на вулицю і шмигнув у кущі ялівцю, що росли попід будинком. Швидко скинув нашийника і побіг вулицею.

Перехожі здивовано озиралися на хлопчика, що біг вулицею,  нікого не помічаючи. Розхристана курточка мигтіла ззаду двома крилами, і здавалося, що він ось-ось злетить.

– Загубив маму?

– Заблукав?

– Щось поцупив і тепер тікає?

– Спізнюється кудись?

Том чув їхні думки, але не зважав на них. Тільки би встигнути! Тільки б добігти! Де те перехрестя?

У кінці вулиці помітив червоне світло світлофора. Ось це перехрестя, мерщій туди!

Став на краю проїжджої частини. Ці автівки, що мчать у різних напрямках, він бачив уві сні. А ось і молода мама котить візочок, притримуючи плечем телефон, щось захоплено розповідає, сміється. Стала біля хлопчика, поправила ковдрочку на маляті. Воно солодко спить, усміхаючись уві сні.  

Том гарячково думає, що ж робити, як урятувати їх обох? Сказати правду про те, що їх очікує? Але ж не повірить! Люди взагалі доволі легковажні, часто нехтують своєю безпекою. Але ж маля…

Жінка тільки-но хотіла ступити на перехід, як Том схопив її за руку.

– Тітонько, я заблукав, я хочу до мами, допоможіть! –  на жінку дивилися  чисті сині очі, повні сліз.

– До мами? – вона ніби прокинулась, сховала телефон і взяла малого за руку.

– А де твоя мама?

Саме в цю мить перехрестям на шаленій швидкості промчала автівка.

 Том  показав на будинок на тій стороні дороги.

– Ось там!

– Я тебе відведу до  мами, тримайся за візок.

Світлофор засвітився зеленим, і Том полегшено зітхнув. Чому ці люди такі безпечні? Хіба не знають, що переходити дорогу можна тільки на зелене світло, а на червоне  – ні, навіть якщо поблизу немає машин? А телефон узагалі краще сховати, щоб не відволікав, бо так і до біди недалеко.

Вони йшли переходом, і хлопчик усміхався. Він зміг! Він встиг! Урятував і маму, і маля!

– Дякую вам, тітонько, тепер я сам, я побіжу до  мами. Але прошу вас: будьте обачні, особливо на дорозі, бережіть своє життя, адже у вас  є маленька дитинка, вам є для кого жити.

Жінка здивовано подивилася на хлопчика, що говорив, як дорослий, хотіла щось відповісти, а він  уже крутнувся і побіг.

– Бути обачною…   Бути обачною…  —  молода мама котила візочок, у якому солодко спало маля, а Том ішов додому,  усміхаючись і стискаючи у руці чарівного нашийника.