№ 14. Історія про Диво

На горі Ельбрус жили звичайнісінькі снігові барси. Їхнє життя було спокійним: полювали, кошенята грали… Ну, як і всі снігові барси на інших високогір’ях Азії.

Одного разу туди прийшли люди. Вони відловлювали ірбісів заради їхнього хутра.

Та браконьєри загубили одну клітку. Красуня (найгарніша на всій горі) дуже здивувалася. Річ у тім, що вона ходила  до струмка, аби подивитися на себе.

По-перше, нікого не було.

По-друге, біля її печери лежала дуже дивна річ. Ця штука мала форму куба. Верх і низ були щільними, а інші сторони радше нагадували ґрати.

По-третє, дивним було створіння, яке сиділо в ній. Воно було водночас схоже на снігового барса й ні. Від ірбіса його відрізняло те, що він мав перетинки на чотирьох лапах і крила. Але це ще не все! Малюк мав п’яту орлину лапу!

Красуня назвала його Дивом.

Незабаром з сусідньої гори переїхала невеличка сім’я. Вона складалася з матері й доньки. Мати (яку насправді звали Гарнюня) швидко подружилася з Красунею. А кошенята ще довго не могли знайти спільну мову.

– Чому ти не хочеш зі мною дружити? – якось запитала Сніжка.

– Ми різні. Я не такий. То чому ти хочеш зі мною дружити?

– Мені все одно! Такий ти, як я, чи ні. Ти добрий, чесний, щедрий… Неважливо, як ти виглядаєш. Важливо, який ти всередині.

– Ого… Я навіть не знаю, що сказати… Пробач… Ну, то ми друзі?

– Друзі!

Минуло багато років. Сніжка і Диво виросли. І все здавалося було добре. Але одного разу, коли Диво повернувся з полювання ні з чим…

– Ну, що вже знову таке? – Сніжка була не в дусі.

– Сніжко, просто…

– Яка я тобі Сніжка! Я вже не кошеня, аби ходити з дурнуватим ім’ям. Я – Сніжина.

– А в мене не дурнувате ім’я?

Тоді Диво вперше відчув, що таке самотність.

З того часу Диво часто ходив до озера. От і зараз він стояв на скелі посеред озера. Він був засмученим , але враз на його обличчі з’явився вираз рішучості.

– Я обіцяю, що знайду таке ж створіння, як і я! Прошу, допоможи мені, хранителю цього озера.

Він опустив орлину лапу і дістав крихітне створіння. Воно нагадувало рибу з крильцями.

– Привіт, Чудовисько! Я крило-риба Рубик. А ти? – У нього точно було відсутнє почуття страху.

– Я не чудовисько, а Диво. А ти випадково не знаєш, де живуть такі, як я?

– Ні… Але знаю, хто знає!

– Ну ж бо! Кажи!

– Біля підніжжя гори є Таємний ліс. Там живе дуже мудра сова – Філософія. Вона знає все!

– Проведеш?

– Авжеж! Мені цікаво, а такі, як ти, живуть у гніздах, чи в барлогах?

– Не знаю…  Ходім!

Диво попередив Красуню й Гарнюню, що пішов. А до Сніжини вирішив не заходити.

– Вона, напевно, ще ображається. Краще не піду до неї.

Біля озера він зустрів Рубика. Той виглядав веселим.

– Ну, що… Пішли!

Вони доволі довго йшли дорогою, що вела до підніжжя. Та все колись закінчується. Так і та дорога закінчилася.

Здавалося, що вони могли просто полетіти, та Диво дуже погано літав, адже він ніколи цього не робив. А Рубику не вдавалося його навчити.

І нарешті вони в лісі Таємниць.

– Де твоя сова? Чи це не той ліс? – Диво втомився шукати мудру птаху.

– Та тут, тут… Вона живе у Найчорнішому дуплі на Найвищій сосні, яка знаходиться на Найтаємничішій галявині у Найтемніших нетрях цього лісу.

– Отже, це ще не найскладніше.

– Так, найскладніше –  подолати вовків-охоронців Таємного лісу.

***

Тим часом на горі Ельбрус Сніжина вирішила попросити пробачення у Дива, адже дійсно його ім’я дивніше.

Вона пішла до печери, але й там його не було. Прийшлося попрямувати до Красуні:

– Пані Красуне, а Ви часом не знаєте, де Диво?

– А хіба він тобі не казав, що пішов шукати схожих на себе?

– Що?!

– Ну… Він, здається, пішов у Потаємний ліс.

– Узагалі-то, він називається Таємний, – втрутилася Гарнюня.

***

Увечері Гарнюня почала  розмову:

– Де той гепард?

– Він сніговий барс. Тільки трохи дивакуватий, – Сніжина була сердита.

– Ти пам’ятаєш, що нам обіцяв за нього господар.

– Але я не хочу!

– О, ти що, закохалась? Не відповідай! Мені не цікаво. Ми мусимо виконати наказ хазяїна. Тоді ми будемо вільні! І більш ніколи не повернемося назад!

– А що буде з ним? І чому ми просто не можемо втекти?

– Що буде з ним, не знаю. А ми не можемо втекти через ті дивакуваті штуки. Він бачить, де ми!

***

– Так, шановні панове вовки! А чи не були б ви такі люб’язні нас пропустити? – Диво спробував домовитися.

Тут наперед вийшла величезна біла вовчиця:

– Як я можу вам допомогти? Ой, забула назватися – Вауї. Так вас розірвати, чи самі підете? – вона оскалила зуби. – Стоп! Ти що таке? Крилате, п’ятилапе…

– Я хочу знайти такого, як я. А він, – той показав на Рубика, –  сказав, що місцева сова – Філософія знає, де такі живуть.

– Пропустіть!

Вони довго блукали лісом. І нарешті прийшли.

Всюди були гілки, які спліталися так міцно, що світло майже не потрапляло туди.

– Ласкаво просимо у Найтемніші нетрі нашого лісу, – вовчиця ласкаво проводила їх.

– Ну що, ходім! – Диву дуже хотілося знайти своїх рідних, але не хотілося йти в ті нетрі.

Вони доволі довго йшли, та все-таки дісталися потрібного місця.

На їхнє здивування галявина була порожня. Та тільки вони ступили на пісок, як він перетворився на шовковисту траву. Дивні метаморфози сталися й з крихітними камінцями: вони обернулися височезними соснами. А крихітна травинка посеред галявини несподівано почала збільшуватися, і з неї виросла  дуже висока сосна.

– Тепер нам доведеться туди лізти? – Диву зовсім не хотілося дертися на 50-метрову сосну.

– Ні, якщо ти навчишся літати. Ну ж бо! Давай ! Махай обома крилами одночасно.

Диво спробував і сталося справжнє диво – він полетів.

І ось вони вже на верхівці.

– Так, ну-ну… І хто тут у нас? – запитала жителька сосни.

– Шановна пані Філософіє, ми прийшли, аби дізнатися, хто я, – сказав Диво.

– Крила, орлина лапа, тіло снігового барса, перетинки… Згадала!

Вона принесла величезний том «Скарби драконів». Потім довго гортала книгу.

– Ось він – дракон Всемаючий. Ви ж знаєте, що з давніх-давен дракони викрадали красунь. А цей мав їх близько сотні, але потім відпустив, бо ті йому набридли. Тоді ж він і почав збирати унікальні речі та золото. У нього є сніговий барс, який схожий на тебе.

– А де він живе? – поцікавився Рубик.

– На Джомолунґмі.

– Дуже дякуємо! Бувайте!

– Стійте! Вам його не здолати без цього.

– Це залізна палиця?

– Ні, жезл спокою. Потрібно доторкнутися до його голови, і він стане сумирним, як кошеня. Обережніше! Якщо ви доторкнетеся до іншої частини тіла, він стане сильнішим. Щасти!

***

А на горі Ельбрус Сніжина ладналася в дорогу. І була майже щаслива. Адже мати довірила їй вести людей слідами Дива. Але в той самий час глибоко в душі вона розуміла, що робить неправильно. Та вона не могла підвести Гарнюню і тому дуже скоро процесія рушила вперед.

– І де ж твій звір?

– Він пішов у ліс Таємниць. Це біля підніжжя гори.

Коли  друзі спустилися, вовки, на чолі з Вауї,  вже чекали на них. Побачивши людей, хижаки вишкірилися.

– Жодна людина не осквернить Таємний ліс. Краще підіть самі, –  як завжди почала розмову Вауї.

– Ви залиштеся. Я піду сама, – гордо сказала Сніжина.

– Це вже інше діло. Але я все одно не розумію, чому я маю тебе пропустити?

– Я шукаю одного звіра, який врятує мене й матір.

– Тобто, Дива. Зрадниця! – тихо прошепотіла вона.

– А ти звідки знаєш? – Сніжина була дуже здивована.

– Ті, хто довго живуть у цьому лісі, навчаються читати думки.

– Але чому ти його захищаєш?

Історія, яку розповіла Вауї

Я в дитинстві жила в іншому лісі, далеко звідси.  Була щаслива. Та як ти сама бачиш, я – біла . Тому вирішила піти сюди, аби з’ясувати, звідки  і хто я. Мені прийшлося подолати довгий шлях сюди. Філософія сказала мені: «Ти – полярна вовчиця. І, напевне, причиною появи тебе в нетиповому для тебе середовищі проживання є люди». Тоді я пішла додому. Але коли повернулася, там уже не було нікого. Ту частину лісу вирубали люди. Не маючи куди подітись, я повернулась і стала охоронницею лісу.

– Сумно, та все ж пропусти мене! На мудрість має право кожен!

– Може й так. А от на Найтаємничішу галявину піде тільки той, хто має чисте серце та добрі наміри.

– Ой, почалося! А це правило часом не застаріло?

– Можливо… поза лісом. Та тут воно діяло, діє та буде діяти.

– Гаразд, – Сніжина розуміла, що це провал. Але тут їй прийшла в голову дивовижна ідея.

Ось вона вийшла з лісу.

– І де звір?

– У них там правило: « У ліс може зайти лише звір із чистим серцем і добрими намірами», – передражнила Вауї Сніжина. – Тож, ми попросимо іншого союзника – дракона Всемаючого.

– І що в тому драконові такого, що зможе нам допомогти?

– По-перше, наш рід здавна дружить із ним, по-друге, він полюбляє сяйво та скарби, по-третє, він страшний жаднюга – покажи скарб, що завгодно зробить, аби отримати його.

– Такий союзник нам згодиться.

Вирішили йти на Джомолунґму вранці.

***

– Ну й довго ж тягнеться вода, – Диву набридло летіти.

– Зараз пірну й дізнаюся назву і довжину цього озера, – Рубик пірнув і швидко випірнув. – Отже, це Каспійське море і летіти нам ще довго.

– А як ми дізнаємось, куди летіти?

– Ось, у нас є карта.

– А це що?

– Філософія щось розповідала… А, згадав. Го-ра Джо-мо-лун-ґма.

– Маршрут прокладено. Слідуйте за стрілкою, – продиктувала карта.

– Полетіли!

Вони доволі довго летіли. Напевне, декілька тижнів. Адже їм слід було

здолати кілька країн: Туркменістан, Афганістан, Пакистан, Індію. Це близько 52500 кілометрів. І ось нарешті Непал.

Біля підніжжя вони зупинилися.

– Перепочиньмо! А на світанні в дорогу! – сказав Диво.

– Чому? Я ще повний сил! – запитав Рубик.

– Ти не забув? На верхівці – дракон. Як ми з ним будемо боротися, коли від втоми з ніг валимося?

– Логічно.

***

А ось і світанок. Чорна гора на тлі яскраво-червоного сонця… Темно-синє небо… Ще не скреслі зірки… Блідий молодий місяць…

Та наші герої не звернули на цю красу увагу. Вони летять на вершину.

А за ними їдуть люди.

Через декілька днів вони були на верхівці.

– І де живе дракон? – Диво не любив чекати.

– Ви хто? – запитала велетенська змія.

– А ти хто? – запитав Диво.

– Привіт…Чудовисько…Чудовиська…Чудовиськиня…Чи…як правильно? – Рубик знову демонстрував свою безстрашність.

– Я – китайський дракон, а не чудовисько. А звати мене Блакить.

– Я – Диво, а він – Рубик.

– Що ви тут робите?

– Дракона шукаємо, – точно й лаконічно відповів Рубик.

– Він у печері живе, – сказала Дракониха. – Це будуть гарні трофеї.

Вони ледве знайшли необхідну печеру. Та дракон вже чекав на них:

– Ого! Блакить не брехала! Диво-звір і крило-риба. Гарні трофеї.

Диво хоробро випрямився:

– Давай жезл! І діємо по плану «Б», – Ірбіс швидко зорієнтувався.

– Уперед!

Рубик почав швидко-швидко літати навколо дракона. Сніговий барс обережно злетів та доторкнувся жезлом… до шиї. Зненацька Всемаючий злетів, і тут на гору вилізла…

– Сніжина! – від здивування Диво мало не впав.

– Диво! – Сніжина була шокована не менше.

– Ти не мала тут бути! Тут дракони, чудовиська…

– Люди! – вставила своє Сніжана.

– Що?

– Це я привела їх. Якби вони зловили тебе, ми з мамою залишилися вільні. Та я все ще прекрасна! І ти ще кохаєш мене за мою красу.

– Колись одна дівчинка-сніговий барс сказала мені: «Неважливо, як ти виглядаєш. Важливо, який ти всередині». Я ніколи не кохав тебе за красу, я кохав тебе за добре серце.

– І правильно робив, – із печери вийшов неймовірний звір. Він мав тіло сніжного барса, лапу орла, крила й перетинки. Він був точною копією Дива, тільки за винятком голови. У нього на маківці був невеликий чубчик, а в новоприбулої з голови спадали прекрасні  пасма. Вони були рівними зверху та завивалися знизу. А потім вона додала: – Сніжин.

– Ти хто? – в один голос спитали всі троє.

Історія, яку розповіла Снігія

Мене звати Снігія. Ми з ним із планети Вічної Мерзлоти. Наш вид зветься «Letios barsios», або «Летючі барси». Для вивчення інших планет дитинчат відправляють на них. Мене й мого брата теж відправили в експедицію. Та потім тебе схопили люди. Мене ж викрав дракон. Я весь час думала, де ти. Та ось я побачила тебе  вперше за багато років.

Потім вони обійнялися.

– А в мене таке відчуття, що ми про щось забули, – сказала Сніжина.

– Дракон  полетів, – спокійно сказала Снігія.

– Ого, тепер їх двоє, і якась рибина літає, – люди прийшли та схопили всіх, крім Сніжини.

– Що робити? – заплакала Сніжина.

– Я не знаю, але знаю, хто знає, – дракон Всемаючий літав над нею.

Вони полетіли до лісу Таємниць.

– Знову ти? – Вауї  все ще пам’ятала Сніжину. – Бігом!

Філософія теж була вже тут, а поряд стояла Блакить. Без зайвих слів усі полетіли за Філософією. Вауї привела поліцію. Блакить  допомогла всім полетіти.

– Як же добре  мати друзів! – сказав Сніжин.