№ 13. Одного разу на болоті, або Краще не брати до лап сірників

Одного разу на болоті, або Краще не брати до лап сірників

Жили жаби, вужі, чаплі, кулики та інші тварини і птиці на Великому Болоті серед очерету. Дощів довго не було, тому їх оселя пересохла. Тож одного ранку вони вирішили піти пошукати воду та їжу в інших місцях. Порозбігалися хто куди – всі хотіли знати побільше чогось поживного.

Жаби біля дерев шукали комах і так голосно кричали, що розбудили дитинчат двох білок. Руденькі зробили непроханим гостям зауваження, але жабам було байдуже.

Чаплі своїми довгими ногами йшли в глибину лісу, щоб знайти ще одне болото і там поласувати незнайомими жабами, бо ж на своєму болоті з цими істотами вони товаришували. Йшли чаплі і наступали на кротів, які як раз вилазили на поверхню. Підземним мешканцям це, звісно, не сподобалось.

Кулики полетіли до річки, яка протікала одразу за лісом. Побачивши у річці риб, вони налетіли на здобич. Це дуже розлютило лисицю, адже їй тепер менше риби дістанеться.

  Згодом усі тварини, що були ображені на мешканців Великого Болота, зібралися на нараду.

Кріт пропонує:

  • Не можна спускати такі образи! Пропоную накопати багато ям, щоб оті нахаби попровалювалися.

Білки не згодні, бо у землі копирсатися їм не до вподоби, і пропонують закидати чужаків шишками.

Лисицю обидві ідеї не влаштовували, бо ж довелося би працювати. Вона каже:

  • Давайте підпалимо їхню оселю – той очерет, що росте на Великому болоті.

Ця пропозиція сподобалась всім, вони готові були погодитись. Але Заєць став заперечувати:

  • Не можна цього робити! Це небезпечно, бо посуха триває. Вітер може здійнятися і принесе нам всім біду.

Ніхто не став слухати Зайця, тому що він був відомим боягузом, і лісові мешканці негайно зібралися біля Великого Болота. В Лисиці були сірники, Кріт десь розкопав запальничку, а білки запаслися березовою корою, яка добре горить.

Заєць стояв осторонь і з тривогою спостерігав за подіями. Він вже передбачав їх розвиток і готувався до найстрашнішого.

Тим часом Лисиця вже запалювала другий сірник, білки жваво кидали кору, Кріт клацав запальничкою, але вона не хотіла працювати.

Сухий очерет не міг протистояти цій навалі і запалав. Вітер здалеку побачив димок і зрадів, що йому є чим зайнятися, є з чим погратися. Він наблизився, став підхоплювати жаринки, підіймати їх високо в небо. Це було схоже на святкові салюти, і звіри раділи своїй, як їм здавалося, вдалій помсті – стрибали, бігали навколо очерету. Вони спочатку і не помічали, як падають жаринки на їхнє хутро, як тишком-нишком вогонь підкрадається до лісу. Лише Заєць усе це помічав. Він викликав пожежників і хвилювався, що вони запізнюються. «Не буде в нас ані житла, ані їжі!» – міркував Заєць.

Тим часом звіри нарешті помітили, що полум’я дісталося до лісу. Вони дуже злякалися. Кріт почав засипати вогонь землею. Білки шукали воду, але згадали, що озера і річка, де вода ще не висохла, були аж за лісом. Лисиці почали збивати з гілок вогонь, не жалкуючи лап та своїх пишних хвостів.

Та все це було марно. Добре, що пожежники приїхали, коли полум’я ще не дісталося до верхівок дерев, де на нього вже чекали вітри.

Пожежники майже годину боролися з вогнем і нарешті приборкали його.

Звіри здогадалися, хто викликав допомогу і, перебиваючи один одного, дякували Зайцю.

– Спасибі, ти врятував наших діточок від вірної загибелі, – казали білки.

– Як би не ти – згоріли б наші припаси, – зізнавалися кроти.

– Завдяки тобі, Зайчику, ми не стали бездомними, – вклонялися вухатому лисиці.

Ще довго чорне згарище, що було на опушці лісу, нагадувало усім мешканцям: не можна використовувати вогонь заради якоїсь-то там помсти. І взагалі – краще не брати до лап ані сірників, ані запальнички. Навіть якщо вона не працює.