№ 11. Дивні дива на дивних планетах

На одній далекій планеті Ліпна жили дуже дивні створіння, які називали себе ліпнійцями. Це були напівлюди, напівтварини. Тобто, верх у них був як у звичайних людей, а ноги – кінські. Ми називаємо таких тварин кентаврами. Вони жили мирно. На цій планеті було багато вулиць,але зовсім не було районів. На одній такій вулиці Шива жила дуже дивна родина Багаліцинів. Вони всіх зневажали і ставилися до інших, як до сміття. Звичайно ж інші ліпнійці їх недолюблювали, але були надто ввічливі, щоб показати це. Але повернемося до нашої історії. Отож, уранці 13 ціркула  (так у них називають травень) родина Багаліцинів прокинулася від гучного бамкання. Знову скликали термінову нараду на Ліпні. Багаліцини неохоче вийшли на головну площу. Коли вони прийшли, Мер планети встав на земляний схил, щоб усі ліпнійці його бачили, і почав свою промову:

– Дорогі ліпнійці, вибачте, що скликав Вас так рано. Але у нас, точніше, у мене, термінова новина.

Усі помітно здивувалися. Давно вже не було нічого термінового. Невже знову побачив літаючу тарілку з інопланетянами, як 49 років тому. На жаль або на щастя,  це був лише витвір Мерової уяви.

– Нещодавно в мене на вулицю впало оце «щось». Я не можу зрозуміти, що або хто це. Може, це щось небезпечне. Як ви гадаєте, Брістлі?

Брістлі був ученим і  знав більше за всіх ліпнійців. Коли Мер звернувся до нього, Брістлі підійшов і подивився на це невідоме, що тримав у руках Мер. Через якусь мить він сказав:

– Це звичайнісінький баратик з планети Барат, пане Мер. Дуже незвично бачити його тут, бо ж планета Барат розташована дуже далеко від нас.

Усі ліпнійці аж рота відкрили від здивування. Але Мер тут таки запитав:

– Що за Барат?! Який баратик? Ось це… баратик?!

– Так, пане Мере, – підтвердив учений, – баратик з далекої планети Барат.

– Але це неможливо! Як він сюди потрапив?

– Цього вже я не знаю. Але він може стати нам у пригоді.

– Точно! Ми зробимо так, щоб він повірив, що інші баратики – погані! Він нам повірить, бо ми його будемо ростити, годувати, загалом робити все, щоб на нашій планеті він нам довіряв! Тоді, з його допомогою ми завоюємо ту планету Барат!

Ліпнійці обурено загули.

– О ні, мої любі друзі, Ви не так зрозуміли. Ми прилетимо на ту планету і будемо також жити там. Це елементарно!

– А якщо баратики – войовничий народ? Ми ж загинемо! – вигукнув хтось із натовпу.

– Ні, баратики добрі і довірливі, – відповів Брістлі.

– Це ж чудово! Ми прилетимо до баратиків, скажемо,  якщо вони будуть нас чіпати, ми знищимо цього жителя планети Барат. Вони не знатимуть, що ми і мухи не скривдимо, і підкоряться! – радів Мер.

– Так це правда, – підтвердив Брістлі, –  але хто буде доглядати маленького баратика? Знову будемо кидати жереб?

– Так. Як же по іншому? – здивувався Мер.

Жереб показав на родину Багаліцинів. Мер сказав:

– Але  цей баратик не повинен знати, хто він такий. Нехай думає, що він такий же, як і ми.

Усі  здивувалися, а Багаліцини закипіли ненавистю. Але нічого робити, взяли баратика і почимчикували додому. Ліпнійці пішли  лише тоді, як Багаліцини голосно хряпнувши  дверима зайшли до хати, бо знали, що ту дивну сімейку в такому стані краще не чіпати, бо роздратувати зараз їх могла усіляка дрібниця. Відтоді  з хати диваків постійно лунав рев баратика, якого усі прозвали Леонардом, а скорочено – Лео.  Багаліцини виглядали втомленими і розлюченими. Лео вони просто ненавиділи, хоч той ставився до них, як до батьків. Але баратик виростав добрим, чуйним, та інші ліпнійці його полюбили. Коли Лео виповнилося 10 років, Мер вирішив переходити в наступ. Одного разу, коли Лео ходив у магазин, Мер зустрів його і відвів  у рідкі чагарники, що росли біля стежечки, по якій Лео йшов у магазин. Лео злякано подивився на Мера і з панікою у голосі промовив:

– Пане Мере, я не порушував ніяких законів, не треба мене арештовувати! Я просто ішов у магазин по хліб. Мої мати та батько чекають мене вдома,вони підтвердять!

– Слухай, хлопче, я не збираюся тебе арештовувати. У мене до тебе прохання. Розумієш, на далекій планеті Барат живе дикий народ, який називає себе баратиками. Вони дуже злі і нищать усе на своєму шляху. Звичайно, вони можуть бути і сумирними. Я хочу тебе попросити, щоб ти допоміг мені зробити цей народ більш лагідними, як ми. Зрозумів?

– Так, зрозумів. – відповів Лео.

– То ти згоден?

– Так, звичайно. Я обожнюю пригоди. Я побачу інший народ, подружуся з ним і буде дуже суперово! Так! Я згоден на всі 100%! – мало не стрибав від радості Лео.

– Дуже добре, Лео. Тоді ти не проти почати вже завтра?

– Звичайно ж не проти!

– Добре! Завтра о сьомій годині ранку, вийде в тебе?

– Звичайно!

Лео ледве дійшов додому і відразу почав готуватися до складної і можливо довгої подорожі. Ледве заснув від гарних і водночас тривожних думок. Якийсь внутрішній голосочок казав йому:

– А що, як це пастка, і Мер просто хоче тебе обдурити?

– Та, ні. Ліпнійці – добрий народ. Не може так бути, щоб Мер виявився поганим, він завжди такий добрий та ввічливий, – відповідав Лео сам собі.

І тут почалася внутрішня суперечка:

– А якщо Мер усе ж таки злий і лише прикидається добрим?

– Не може такого бути.

– А якщо завтрашня зустріч – пастка?

– Неможливо.

– А якщо можливо?

– Ні. Але якщо це буде пастка, я зможу дати драпака. Я бігаю дуже швидко.

– А якщо Мер швидший за тебе?

– Сховаюся.

– А якщо знайде?

– Кричатиму.

Натомість, перемогла цікавість і Лео нарешті заснув. Прокинувся він від сонячних променів. Лео подивився на годинник і сон як рукою зняло:

– Я проспав! О, ні! Сподіваюся, Мер ще чекає на мене!

Напевне, лише швидкі ноги врятували Лео від цієї скрутної ситуації. Мер уже збирався йти додому, але все ще плекав надію, що Лео прийде. І от  через півгодини після  назначеного часу Лео нарешті добіг до місця зустрічі з Мером:

– Хух, здрастуйте, пане Мер, хух, ледве встиг, хух, – відхекуючись привітав Мера Лео.

– Привіт, хлопче. Чесно кажучи, ти запізнився, але це нічого. Ми ж усе таки зустрілися.

– Так. То коли вирушаємо?

– Та хоч прямо зараз!

– Зараз?

– А ти що, проти?

– Ні! Я дуже радий! А як ми потрапимо на ту планету Баркат?

– Не Баркат, а Барат. Наш науковий геній Брістлі створив портал, який перенесе нас на ту планету.

– А як ми повернемося назад?

– Брістлі вирушить з нами і на тій планеті також створить портал.

– Круто!

– Так. Ну то ти готовий поринути у вир захоплюючих пригод на іншій планеті?

– Давно готовий!

– Це дуже добре. Ходімо шукати Брістлі?

– Ходімо, пане Мер!

І вони пішли до порталу. Там на них чекав Брістлі. Портал виявився надзвичайно яскравим і кольоровим.

– Ну то що, летімо, пане Мер? – запитав Брістлі у Мера.

– Так. Летімо – відповів Мер.

Через декілька секунд вони вже летіли  дивовижним тунелем. Це було дуже класно! Аж ось, він почав знижуватися і трійця опинилася на планеті Барат. Усюди були гарні парки, сади, сквери, і головне – ніде не було сміття. Загалом ця планета була дуже схожа на планету Ліпна, але жителі були інші. Раптом Лео вигукнув:

– Дивіться, вони такі ж, як і я!

– Ні. Вони не такі, як ти. Просто зараз вони спокійні. Ти ж, мабуть, не знав що баратики – хамелеони. Вони сьогодні можуть бути подібні до тебе, завтра – схожі на Брістлі, післязавтра ходитимуть з головою лева і з тілом дракона. Вони змінюють свій образ. – прибрехав Мер.

– А я цього не знав, – почули вони якийсь голос за своїми спинами.

Не встигли вони й обернутися, як той баратик, що стояв позаду них,  схопив Лео і зав’язав йому очі. Коли Лео розв’язали очі, він опинився у невідомому темному приміщенні. Напевне, він був у підвалі. Раптом увімкнулося світло і баратик з тим самим грубим голосом промовив:

– Ну, де ж ти пропадав усі ці десять років?

– Я жив на планеті Ліпна.

Як не дивно, Лео зовсім не відчував страху. Це місце було йому немов би знайомим, але ж він увесь час жив на Ліпні.

– А де це ми? – запитав Лео.

– У печері біля Тугомської церкви.

– Тугомська церква? Це біля площі Драконів?

– Звідки ти це знаєш? – здивувався невідомий баратик.

– Я не знаю. Я немов був тут багато разів.

Незнайомець насупився і почав  про щось розмірковувати.

– Вибачте, – порушив тишу Лео, – але хто ви такий?

– Я ще не відрекомендувався? Мене звати Ремб, я роблю вироби із глини, яку добуваю у цій печері.

– А мене звати Лео, я ліпнієць.

– Ти не ліпнієць, – відрізав Ремб.

 І він знову поринув у думки, не зважаючи на Лео, який сидів  і здивовано  роздивлявся усе навколо. Через декілька хвилин він знову сказав:

– Ти не ліпнієць, ти – баратик.

– Баратик? Не вірю.

– А ти повір. Тобі не здавалося, що колись ти мав інше ім’я?

– Інше ім’я? Так, мені здавалося, що спочатку мене всі кликали Міо, а потім – Лео. Я тоді здивувався, але подумав, що меніцездалося.

– Тобі не здалося. Ти й справді баратик на ім’я  Міо, а не ліпнієць Лео.

– Але, чому ж я жив на Ліпні?

– Тому, що одного дня ти бавився на піщаній горі поблизу вулкана Адський вогонь. Ми з твоєю мамою тобі туди ходити не дозволяли, але ти був таким неслухом. Отож, ти там бавився і раптом  почалося виверження. Ти не встиг втекти і полетів у космос. Схоже, ти приземлився на планеті Ліпна. Там тобі дали інше ім’я і зробили так, щоб ти повірив, що ти ліпнієць.

– Тобто,  ви – мій батько?

– Так.

– Але ж я думав що мій батько…

– Слухай, – перебив  Ремб, – на Ліпні у тебе не було батьків.

– Зрозуміло. Але ж якщо ти мій батько, то де ж моя мати?

– Я не знаю, на жаль, де вона, – з гіркотою в голосі сказав Ремб.

– Але ж як так може бути?

– Твоя мати полетіла тебе шукати, хоч я і вмовляв її залишитися. Я знав, що колись ти повернешся, але вона мене не слухала. Більше я її не бачив. Але повернемося до сьогодення. Що робили на нашій планеті ті двоє ліпнійців?

– Вони прилетіли завоювати вас, – з жахом відповів Міо-Лео.

– О, ні! Швидше! Треба всім розповісти!

Через декілька хвилин уся планета знала про незнайомців та їх наміри. Уже от-от мала початися битва, як раптом згори пролунав чийсь голос:

– Дорогі баратики, ви ж не вбивці! Як і ти, Рембе!

Ремб швидко підняв голову і з несподіванки аж рота відкрив. Він побачив ракету, яка швидко знижувалася.  З вікна ілюмінатора виглядав якийсь баратик. Ремб нарешті опанував себе і прошепотів:

– Міо, твоя мати летить!

Тим часом мати  вже приземлилася. До цього місця бігли інші баратики і незабаром загородили ракету від очей ліпнійців. А баратик, який вискочив із ракети, швидко зашепотів:

– У мене є план. Хтось із перших рядів нехай копає велику яму. Швидко! Довіртеся мені.

 Десь із десяток баратиків  почали енергійно копати. Тим часом новоприбула підійшла до Ремба і Міо і сказала:

– Поясню все пізніше. Дуже рада знов тебе бачити, синку, але все потім.

Вона знову підійшла до тих, хто копав яму, і наказала їм зупинитися. Яма була вже досить глибока. Ремб підійшов до матері Міо і незабаром повернувся. Він сказав:

– Коли баратики розійдуться, немов би плачучи, підійди до тих ліпнійців і скажи, що ти поранив Мера баратиків, і тепер він зробить усе, що вони побажають. Ліпнійці захочуть підійти до нього і впадуть у яму. Потім ми вже вирішимо, що з ними робити. Зрозумів?

– Так. Передай мамі, що це гарний план!

– Добре.

Через декілька хвилин Міо почув завивання баратиків. Щоб виглядало більш реалістично він почав розштовхувати всіх і горлати:

– Розійдіться! Скільки можна! Хочете, щоб я ще когось покалічив?

Усі дивилися на нього зі страхом, але він не зважав. Нарешті він дістався Мера, який сидів на лавці і всміхався до Міо.

– Молодець, Лео, здолав усіх!

Міо уже й забув, що до нього зверталися Лео, але нічим не виказав  здивування. Натомість сказав:

– Я поранив Мера баратиків і тепер він зробить усе, що Ви побажаєте.

– Чудово, Лео! Пішли до нього!

Але тільки-но вони разом з Брістлі підійшли до Мера баратиків, як провалилися під землю. Прямісінько у яму! Усі баратики зраділи і стали на радощах кричати «УРА!», тупати ногами і бігати, як навіжені. Наступний день Міо провів зі своїми батьками. Виявилося, що у матері  Міо, коли  полетіла у космос, майже відразу зламався двигун і ракета впала на невідому планету. Там вона полагодила двигун і полетіла назад через увесь космос, що зайняло 10 років.

А Мера ліпнійців з Брістлі так і залишили у тій ямі. Тільки їжу з водою постачали і все. Через портали баратики переходили до ліпнійців, тому  незабаром вони подружилися.  Учені обох планет зробили так, щоб Барат і Ліпна стали дуже близько одна до одної. Можна було перестрибнути з однієї планети на іншу. Міо знайшов багато друзів: ліпнійців і баратиків. А Багаліцини тепер постійно бурчать одне й те саме:

– Своїх було мало, так іще чужі приперлися! Що за життя!

Але ніхто  на них не зважав…