№ 1. Пригоди в майбутньому

Привіт, мене звати Маркіза. Я живу у місті Бровари. Звичайне місто з величезними хмарочосами та машинами, що літають. Здавалося б, гарне життя, але одного дня все змінилося…

  – Доброго дня, вас вітає «1+1», в ефірі головні новини світу, – сказала тітонька-робот через голограму, –  мережу приголомшило відео, у якому зображеній невідомий літальний об’єкт. NASA попереджає, що він може бути небезпечним. Міжпланетна служба перемовин повідомляє, що наразі зв’язок не встановлено. Зараз об’єкт перебуває над містом Київ та рухається на північ. Це вcі новини на сьогодні. Бережіть себе.

Я допила чай та зібралася виходити. Раптом телефон дзенькнув, прийшло повідомлення. «Знову реклама нового IPhone», –  подумала я, але вирішила подивитися. У повідомленні було сказано залишатися вдома, адже НЛО вже над нашим містом. Але вдома було нудно, тому я захотіла вийти на вулицю. Там зовсім не було людей. «Напевно, те смс отримали усі містяни». Я підняла голову догори і побачила ЙОГО. Величезна купа якогось невідомого матеріалу височіла наді мною. Мені стало настільки страшно, що я дременула додому. Там мене зустріла мама: «Я думала, що ти не отримала смс», –  почала хвилюватися вона.

Раптом з вулиці почувся голосний стукіт. Коли ми визирнули у вікно, то були шоковані. Від того об’єкта від’єднувалися маленькі літачки та розліталися навсібіч. Зненацька двері до квартири почали відчинятися, за мить забігли тато і мій брат Марсель.

– Там таке на вулиці… – почав казати мій батько, але мама його перебила:

–  Ми знаємо, заходьте швидше.

Всі підбігли до вікна. Знадвору було чутно страшенний гул, його неможливо було стерпіти. Мама зачинила вікно і звеліла нам заховатися у ванній, там, де найменше скла, а сама пішла за їжею. Минуло три доби. Ми спали у ванній кімнаті та лише інколи виходили з неї. Телевізор стояв біля нас.  Раптом він ввімкнувся:

– Доброго дня, –  привіталася вже знайома тітонька-робот, – наразі об’єкт нам не загрожує, але поки не рекомендовано виходити зі сховищ.

– Мені вже набридло тут сидіти, –  сказала мама і додала: До речі, якщо зв’язок вже з’явився, подзвони подрузі.

– О, точно, –  відповіла я.

Мені вдалося подзвонити Марені:

– Алло? –  промовила вона.

– Хух, я вже думала ти не відповіси, –  з полегшенням зітхнула я.

– Слухай, а хочеш прийти до мене? Мої батьки поїхали на дачу п’ять днів тому, і я досі сиджу в квартирі сама.

– Добре. А твій сусід? Разом би сиділи вже, не так нудно було б.

– Хто? Мікель? Він же зануда та ботанік. Краще самій вже. Ну добре, бувай, бо гроші на рахунку закінчаться.

– Па-па, –  сказала я та вимкнулася.

– Ма-а-ам… –  покликала я.

– Що?

– Можна до Марени додому? Вона живе через дорогу.

– Добре, тільки не на довго.

– Єс, – відповіла я та пішла збиратися.

Вийшовши на вулицю, я перейшла на той бік вулиці та підійшла до під’їзду подруги. Раптом почався гул, як три дні тому. Я забігла до неї.

– Воно знову почалося, –  сказала я та знепритомніла.

Прийшовши до тями, я побачила Марену та Мікеля:

– А що він тут робить? –  спитала я в подруги.

– Ну-у-у, тільки він зміг надати тобі першу допомогу.

– А, ну ок. Що тепер будемо робити?

– Я пропоную сидіти тут, доки це не закінчиться. Або… –  це озвався Мікель.

– Або? –  спитала Марена.

– Підемо до них. Нападемо першими. 

–  А звідки ви знаєте, що вони будуть нападати? –  спитала я.

– Доки ти була непритомна, з’явився зв’язок, але дуже поганий і на декілька секунд. Тоді ввімкнулися новини і нам сказали, що планета у небезпеці, –  відповіли мені друзі.

– Так треба готуватися!

– Мікелю, можеш зробити нам супербластери з того хламу, який в тебе на балконі? – попросила його Марена.

– Я спробую, –   відповів хлопець.

– Ну а ми займатимемося планом МММ.

Мікель пішов до себе робити нам зброю. А ми сіли за стіл розробляти план порятунку планети.

– Але як ми зробимо його, якщо в нас навіть нема уявлення, як туди залізти та як там орієнтуватися, –  вже панікувала я.

– У Мікеля є 3D сканер: внутрішній та зовнішній. Тому ми все продумали.

– Добре, але в нас мають бути костюми!

– У мене є костюми для водолазів. Думаю, годиться.

Раптом в двері постукали. Я взяла сковорідку і підійшла до дверей. На щастя, то був Мікель.

– Ти що, мене вбити хотіла?

– Та ні. Це для самозахисту. Але можна було, –  пожартувала я.

-Ну що? –  запитала Марена.

– Зброя готова. Можемо вирушати.

– Але ми не вміємо нею користуватися. ЗОВСІМ!

– Нічого. Навчитеся.

За декілька годин ми були готові.

– Виходимо?

– Виходимо, –  відповіла Марена.

Ми вийшли з під’їзду та побачили його… «Корабель» висів над землею, і з його центру виходив яскравий струмінь світла. Мікель дістав пристрій для зчитування карти НЛО.

– Пішло, –  сказав він.

Минуло п’ять хвилин –  і все було готово.

– Побігли, добіжимо, а потім перепочинемо трохи, –  скомандувала Марена.

– Ок, –  відповіли ми та побігли.

Коли ми добігли, то зрозуміли, що той промінь не такий вже й маленький:

– Як ми туди увійде… –  почала казати я.

– Тс-с-с, –  перебила мене Марена.

***

Ми побачили, як якась істота виходить зі струменю світла і за нею зачиняються таємні двері. Коли ми підбігли туди, перед нами відчинився прохід.

– Ну, нехай Святий Піксель допоможе нам.

Зайшовши, ми опинилися у величезному ліфті, який одразу повіз нас догори.

– Ого, – сказав Мікель.

Ліфт зупинився – і ми вийшли до просторої зали, в якій літало багато невідомих об’єктів.

– Пішли, нам треба знайти головний комп’ютер та відімкнути його, – сказала я.

Ми бігли довго. І, зрештою дісталися до процесора, який керував кораблем. Там стояла людина. Раптом двері зачинилися та чоловік обернувся.

– Я знав, що ви прийдете, – сказав він.

– Що вам треба на Землі? – запитала Марена.

– Абсолютно нічого небезпечного для вас. Нашу планету захопили аргеки. Вони взяли усіх жінок та дітей у полон. Ми встигли втекти, а хто не встиг – потрапив у рабство.

– Це жахливо! Можливо, ми зможемо вам чимось допомогти, –  запропонувала я.

– Навіть не знаю, але давайте спершу познайомимося. Я –  Мершин. А ви?

– Я Мікель, це Марена, а це – Маркіза.

– От і добре, –  сказав наш новий друг.

 Через п’ять днів ми були готові до подорожі. Ми вирішили летіти на планету Куплак та рятувати її. Зібрали речі, але вирішили не розповідати батькам про все. Я відмазалася, сказавши мамі, що піду до Марени.

– Можемо летіти, – сказала Маркіза.

– Так, але спершу нам треба зібрати запас продуктів, – сказав Мершин.

Ми збігали в магазин і купили хліб, консерви та воду.

– Я думаю, вистачить, – сказала я.

Під час польоту я не відходила від ілюмінатора, адже була у космосі вперше. Це було неймовірно гарно. До кінця подорожі залишалося менше двох годин, тому ми почали продумувати план. Мершин дав нам карту.

– Пропоную почати з театру, там більше місця, – запропонувала я,

– Не думаю, що це хороша ідея, Там може бути багато аргеків,  тому краще зупинитись біля лісу, –  сказав Мершин.

Всі з ним погодилися. До прибуття залишилося 20 хвилин, нам роздали костюми та зброю. Не подумайте, що нам видали справжні пістолети, лиш гармати із заморожувальною дією.

– Ну-у-у… Це лише заморожування. Я думав, буде щось краще, – засмутився Мікель.

– До посадки залишилося 5, 4, 3, 2, 1, – сказав автопілот, і корабель доторкнувся своїми «ніжками» до землі.

– Запам’ятайте, аргеки не можуть жити без кофеїну, – сказав нам Мершин.

Двері відчинилися, і ми вийшли. Від краси нам перехопило подих. Дерева висотою 50-60 метрів стояли на блакитному ґрунті, тут пахло чимось неймовірно смачним.

– Пішли, в нас мало часу, – сказав Мікель.

Ще у кораблі ми вирішили, куди підемо перш за все – до торгового центру. Але для цього потрібно було пройти через ліс, в якому також могли перебувати монстри.

– Я піду першою, Марена – за мною, Мікель – прикриваєш позаду! – почала керувати я.

– А чому це ти головна? – спитала подруга.

– Дівчата, ви ще посваріться! – сказав Мікель.

– Але я не розумію, чому вона головна!? – знову почала Марена.

– Добре, не хочеш, щоб я була головною, тоді я піду від вас! – сказала я і, розвернувшись, пішла в інший бік. Мікель і Марена стояли шоковані, гукали мене і просили повернутись, але я їх не слухала. Я не знала, куди йду, адже карта залишилася в них.

За 15 хвилин я нарешті побачила світло, бо через величезне листя на деревах сонця взагалі не було видно. Але то виявилося не сонячне світло, а багаття. Навколо нього сиділо шестеро людей. Підійшовши ближче, я побачила, що це не люди. Навколо вогнища сиділи якісь істоти, а навколо них було розкидано багато пляшок з-під «Кока-коли». Я пожалкувала, що пішла від своїх друзів. Раптом хтось затулив мені рота рукою і потяг подалі від галявини.

Ми зупинилися, і мені відкрили рот, я озирнулася і побачила Марену та Мікеля.

– Навіщо ти пішла від нас? – почала подруга.

– Навіщо ви пішли за мною?

– Бо ми хвилюємося за тебе. А ти в нас, значить, егоїстка! – сказала Марена.

– Досить! Через вашу попередню сварку ми ледве не влипли! – крикнув на нас Мікель.

«А він правду каже», –  подумала я.

– Вибач, можливо я не мала рації, – сказала я Марені.

– І ти мене вибач, мир? – сказала дівчина.

– Мир, – ми обійнялися і вирішили перечекати, доки почне сутеніти.

– Маркізо, а що ти там бачила? – спитав Мікель.

– Їх було шість і….

– Що «і»?

– Там було багато пляшок з-під «Кока-коли». Мершин нам казав, що аргеки не живуть без кофеїну, – продовжила я.

– У мене є план. Якщо ми зіллємо усю колу до великої ями, це буде наша приманка, – сказала Марена.

– І встановимо пастки навколо цього озера. Ти – геній, – сказав Мікель.

– Повертаємося до «корабля».

Ми швидко побігли до Мершина та розповіли йому про наш план.

– Має спрацювати. На нашому кораблі саме є запас «Кока-коли», і я знаю, куди її можна вилити, – сказав хлопець.

Ми взялися до роботи. Викопали рів навколо озера та вилили «Кока-колу».

– Залишилося тільки чекати, – сказала Марена.

Раптом ми почули тупіт, який лунав із лісу. На нас бігла величезна хвиля монстрів. І всі вони падали до рову, який ми викопали заздалегідь. Нарешті всі аргеки були знешкоджені. З нашого корабля вийшли багато людей в дивних костюмах. Вони загнали усіх аргеків всередину. Ми полетіли на їхню планету, щоб відвезти монстрів. Вона була сіра й у якомусь слизі. Потім Мершин відвіз нас додому.

– Ой, – сказала я.

– Що трапилося? – запитав Мікель.

– Мама напевно хвилювалася, я ж їй нічого не сказала.

– У космосі час плине зовсім по-іншому. Коли на Землі минає лише хвилина, на планеті Куплак – ціла доба.

– Круто!

Корабель приземлився в полі за моїм будинком.

– Настав час прощатися, –  сказав Мікель.

– Так, –  засмутилась я.

– Мершине, прилітай наступного літа, – сказала Марена.

– До зустрічі…