Розділ другий

Іван Немченко

Проза і поезія Дніпрової Чайки

ІІ. Вірші в прозі

Поезіям у прозі Дніпрова Чайка надавала особливої ваги як своїм мистецьким експериментам, а тому й не дивно, що вони були "втіхою, художньою насолодою" письменниці. Ці ліричні мініатюри мають композиційну спорідненість з народними думами, зокрема тричленну структуру (зачин, фабулу та кінцівку), подібне мелодійне оформлення та поетичну мову, носять імпровізаційний характер, адже й сама їх авторка була чудовим імпровізатором - творцем і виконавцем.

Вже одна з перших перлин ліричної прози Дніпрової Чайки -"Морське серце" (1887), - що має ознаки притчі, досконала за формою, багатопланова за змістом. Перебіг подій у мініатюрі зведений до мінімуму: відважного брата, що тоне в морі, з остраху за власне життя відмовляється врятувати старший брат, за що його серце перетворилось на гидку слизьку медузу. Зрозуміло, що відтворена ситуація моделює певні взаємовідносини осіб у суспільстві, а не лише стосунки на рівні окремої родини. Поезія в прозі "Морське серце", витоки якої сягають ще до прадавніх біблійних легенд (наприклад, про Авеля Каїна) та фольклору, містить в собі цілком визначені положення концепції людини, запропонованої літераторкою у відповідності до системи поглядів народу. Зрадлива особа-страхополох, що не здатна на почуття милосердя і самопожертви, не має права знаходитись у середовищі людей - до такого висновку веде розв'язка твору - промовиста метаморфоза. Мініатюра стала містком до створення письменницею на межі століть вірша "Казка", в якому подібний мотив - зрада брата (побратима) - вирішується в іншому масштабі (конкретно-історичному).

Антиподом брата-негідника з твору "Морське серце" бачилась людина, звільнена від егоїстичних, корисливих прагнень, здатна на благородний вчинок, і саме такою змальовано безіменну героїню поезії в прозі "Дівчина-чайка" (1887) - сміливу рятівницю приречених на загибель у розбурханому морі козаків-мореплавців.

Від образу вічної дівчини-чайки як символу України, що й оплакує драматичну долю козацтва, й водночас утверджує живучість лицарського духу в рідному поспільстві, письменниця переходить до більш конкретних малюнків із легендарної історії свого краю.

У поезії в прозі "Буревісник" (1887), своєю проблематикою, безперечно, пов'язаній з сучасністю, Дніпрова Чайка успішно вдається до ретроспекції і у відповідності з витворами українського думного епосу ("Невольники на каторзі", "Про Олексія Поповича і бурю на Чорному морі") відтворює картини бідувань полонених козаків, їх одчайдушну спробу втекти з рабства на батьківщину і загибель під час шторму. Саме ця зовнішня сюжетна площина і дає змогу авторці висловити усе своє захоплення мужністю і витривалістю запорожців у татарській неволі, їх оптимізмом і незнищенним патріотизмом. Проте авторка, певно, зрадила б собі, коли б обмежилась і в цій мініатюрі лише талановитою імпровізацією на теми дум та легенд, а якихось прихованих ідей не втілила в підтексті. За гострим конфліктом, що виникає між персонажами твору - старим-мудрим отаманом Трохимом і легковажним та зарозумілим осавулою-зухвальцем Гордієм, що зітнулися на терені впливу на козацькі маси, - криється занепокоєння Дніпрової Чайки тривожним станом у визвольному русі в Україні 80-х рр. XIX століття. Твір свідчить про те, що вона не була прихильницею конфронтації різних політичних сил у країні і виступала за їх консолідацію з метою робити цілком зважені реальні кроки на шляху перебудови суспільства.

Вірш у прозі “Буревісник” епізодично зачіпає ще одну болючу струну, виплекану в піснях українського народу: “Он там на торзі під гіллястим чинаром купка дівчаток заплаканих туляться, наче ягнята, забачивши вовка, а осьде і вовк: татарин пузатий, багатий їх оглядає поглядом хижим і скверним”. Цей побіжний штрих розгорнуто в самостійну мініатюру письменниці “Тополі” (1887), написану під впливом фольклорних перлин про долю українських дівчат-бранок – “За річкою вогні горять”, “Зажурилась Україна”, “Славно було в Побережжі”, “Втеча з турецької неволі” та інших пісень про плюндрування Дніпрової сторони кримськими ординцями та турецькими зайдами.

Дніпрова Чайка не акцентує своєї уваги на приналежності юних полонянок до певного народу, а мовить про мешканців “стародавнього города” та їх ворога, що “кров’ю упився”. Виносячи суворий присуд будь-якому проявові антигуманізму, насильства, письменниця розмірковує, чи можуть берегтися і шануватися високі моральні норми там, де “люди ще гірші од звіра: ганяються хижо за людьми, і люди біжать од людей з плачем та прокльоном”. Її відповідь позитивна. Щоб не дати себе на поталу ворогам задля “лакомства нещасного”, героїні твору “Тополі” свідомо йдуть на смерть, і тендітні дерева-красуні, що виросли у місці їх загибелі, сприймаються як символ неминущності усього насвітлішого і найчистішого в людині.

Проблема людини і війни, зіткнення запитів розкріпаченого людського духу і необмеженої сваволі хвилює письменницю і в поезії в прозі “Мара” (1887). У цьому творі, як і в ряді інших, Дніпрова Чайка звертається до езопівської мови, продовжуючи кращі традиції попередньої вітчизняної політичної літератури, зокрема використовуючи досвід поеми Т. Шевченка “Неофіти”.

Відтворюючи в поезії у прозі “Мара” колоритне живе обличчя античного міста Херсонеса, побут його мешканців, їх почуття та пристрасті, Дніпрова Чайка не губить ниток зв’язку з сучасністю, говорить про абсурдність війн, засуджує політику колоніалізму. Її алегорія прозора й зрозуміла: письменниця на прикладі стосунків між Римом і Херсонесом розкрила історичну долю рідного краю: “…Порішили правителі мудрі: ніж битись та свари чинити на глум та втіху варварам хижим, одаймося краще під дужую руку славетного Риму. І Рим не одмовив, дяка йому! Прислав своє військо, уряд встановив, потроху-помалу приборкали крила сваволі, потроху забрали усе, чим був дужий, багатий до того часу Херсонес, забрали міцними руками, сказали: “Се наше по праву”. І став Херсонес замирати не в полі, не в чеснім бою, не в неволі ворожій, а в дужих обіймах римлян, од їхнього догляду й ласки”.

Біль і гнів уярмленого народу, котрі вчуваються в кожній клітинці твору “Мара”, авторка сконцентрувала в серці скульптора-патріота Менандра. Гадаємо, що Дніпрова Чайка так назвала свого героя – іменем легендарного старогрецького драматурга – з визначеною метою: підкреслити його любов до батьківщини; адже існує переказ про те, що реальний Менандр, комедіограф із Афін (IV-III ст. до н.е.), після несподіваного зміщення з престолу і наступної втечі його покровителя Деметрія Фалерського, залишився в рідних місцях, хоча це могло коштувати йому життя. Образом свого літературного героя Менандра, херсонеського митця, письменниця прагне відгукнутися на актуальну проблему “художник і суспільство”, визначає місце справжнього мистецтва в долі народу. Авторка не ідеалізує героя, відтворює суперечності в його характері, як і в оточуючій Менандра дійсності. Символічною деталлю, що підкреслює кончу потребу для художника постійно відчувати свою відповідальність за напрям власної творчості і за все, що коїться в світі, є сам зміст виконаних героєм Дніпрової Чайки мистецьких витворів: скульптури богині краси і кохання Афродіти, бога сонця Геліоса і поруч бога…війни Арея, у процесі роботи над якими Менандр зазнав і найвищої насолоди і незмірного горя (загибель дітей, а раніше смерть дружини), мусять щезнути разом з їх автором і не тільки з тим, щоб не слугувати своєю красою і довершеністю ворогам, а й щоб не освячувати недосконалість і антилюдяність суспільства.

За своїм волелюбним пафосом до твору “Мара” близька поезія в прозі “Скеля” (1887), подієвий малюнок якої виконанний з помітною ознакою легендарності: благородні та людяні сини давньокримської цариці – жорстокої і свавільної володарки – витрачають своє життя на пошуки жаданої волі, якою щедро діляться з усіма зустрічними рабами. Деспотична правителька Криму проклинає дітей “за волю, за добреє серце” й одрікається від них. За цей вияв кам’яної бездушності вона перевтілюється в скелю і навіть у такому стані спонукає непокірних синів “під ноги їй викинуть утоплену долю та волю”. Алегоричний образ дівчини-волі, чий “дірявий убогий” човник припав більше до душі царевичам, аніж “воля царська і одежа розкішна”, за задумом авторки мав пробудити її співвітчизників од рабського сну-напівсметрі до боротьби за свої соціальні й національні права. Образ всевладної цариці, як на наш погляд, міг бути викликаний в уяві Дніпрової Чайки під впливом реальної історичної особи – російської імператриці Катерини II, яка доклала рішучих зусиль для ліквідації розсадника демократизму та вольниці в державі – Запорізької Січі, а відтак нейтралізації непередбачених дій з боку її вірнопідданих “дітей” – українського козацтва.

Прямою протилежністю героям – поборникам волі з мініатюри "Скеля" стали два персонажі поезії в прозі "Дві птиці" (1887), лукавий сирота без роду і племені Найда, що зрадив тих, що йому "стали за батька, за матір", - допоміг ворогам поневолити цілий народ його нової батьківщини, а також легковажний та необачний вартівник, який потурав цьому злочинові своєю безжурністю та відсутністю пильності. За негідні вчинки обидва герої твору тяжко покарані - перетворились на заклятих нічних птахів сича та сплюху. Детальніше виписаний Дніпровою Чайкою образ індивідуаліста Найди, що зарозуміло ставить себе вище громади, відкидає моральні норми, сповідувані народом. Ці риси його вдачі споріднені з особливостями характеру горьківського Ларри.

Переважна більшість ранніх поезій у прозі письменниці, що відтворюють дисонанси в душі людини і в її поведінці, в міжлюдських стосунках, і водночас авторські пошуки гармонії в них, рідняться між собою спільним прийомом перевтілення, відомим з найдавніших міфів, фольклору, творів багатьох античних літераторів - Гомера і Каллімаха, Парфенія і Никандра, Овідія та Апулея. У героїко-романтичному світі, витвореному уявою Дніпрової Чайки, як бачимо, людина може вільно перекинутись у птаха ("Буревісник", "Дівчина-чайка", "Дві птиці"), в медузу ("Морське серце"), в рослину ("Тополя"), в камінь і хвилі ("Скеля") тощо.

Як і інші письменники нової української літератури від романтиків і Т.Шевченка до Лесі Українки, Дніпрова Чайка зверталась до ідеї перетворень істот і речей з метою утвердити віру в одвічність потреб людського духу.

Дещо окремо від розглянутих творів перебувають поезії в прозі "Хвиля" і "Суперечка", написані того ж 1887 року. В них авторка вдається до протилежного: олюднює неживу природу, наділяє різні явища і довколишні предмети почуттями радощів і гніву, кохання і зненависті, довіри й доброти. Ідея панеротизму, що лежить в основі цих мініатюр (кохання хвилі та місяця, в першому разі, і любовна пригода, що сталась із землею та морем, у другому випадку), дає можливість письменниці стверджувати своє гуманістичне бачення єдиної картини світовлаштування. Дніпрова Чайка широко послуговується для досягнення даної мети світовими фольклорними традиціями, зокрема, мотивами численних обрядових пісень і казок, космогонічних міфів про шлюб сонця і місяця, єднання неба і землі та ін.

Свої перші поезії в прозі Дніпрова Чайка написала в період знайомства і започаткування дружби з Б.Грінченком, котрий саме в цей час (1886-1887 рр.) створив низку т.зв. "дрібничок": "Верби", "Вітер", "Ліс". Тож не дивно, що твори обох літераторів перейняті однаковим пієтетом у ставленні до матері-природи, сповнені цілком об'єктивних оцінок діяльності людини. Грінченків гнітючий сум од споглядання ганебних діянь людей, що свідчать про більш глибинні процеси, що відбуваються в рідному краї - деморалізацію, винародовлення, проривається і в мініатюрах Дніпрової Чайки.

Поезія в прозі письменниці "Кобза" (1893, "Зоря") присвячена проблемі збереження національного коріння народу, його культурних традицій як неодмінного підґрунтя духовного здоров'я майбутніх поколінь. Цю величну місію, на думку Дніпрової Чайки, передовсім виконує достеменно народний митець. Почерпнутий Із героїчної стихії дум та історико-романтичних творів Т.Шевченка, М.Костомарова, А.Метлицького, Я.Щоголіва, а також із самої дійсності образ лірника, кобзаря, котрий виступає з народом заодно і в "щастя хвилини гискрявії", і в "грізнії січі", уміє щиро передати усі його болі й радощі і як мирного трудівника, і як борця, став для письменниці зразком співця-патріота. Таким їй бачився М.Лисенко, якому адресовано мініатюру "Кобза", - зірка першої величини на небі не тільки вітчизняної, а й світової музики. Для Дніпрової Чайки композитор М.Лисенко - "наш славний кобзар", що гідно продовжив справу носіїв української музичної культури попередніх епох.

У дусі народної думи "Смерть козака-бандуриста" авторка змальовує в "Кобзі" безіменного співця-характерника, який, умираючи, дбає про те, щоб його волелюбна пісня не завмерла і була успадкована нащадками. Героя зображено з помітною міркою оптимізму: старий кобзар певний того, що його вогненне слово лишиться у віках, а кобза оживе в руках талановитого спадкоємця. І ця віра. як стверджує письменниця, незглибима, як незнищимий творчий геній народу.

Дніпровій Чайці імпонували своїм пафосом героїко-романтичні твори М.Горького, в яких він високо підносив образ людини, здатної на подвиг та самопожертву, 3 творчим піднесенням працювала українська письменниця над перекладами творів пролетарського співця Росії, з котрим листувалась,але до нас дійшла тільки одна з цих її робіт - "Пісня про Буревісника" (1909), Цей шедевр громадянської поезії на початку XX століття зазвучав також в інтерпретації Інших українських авторів - В.Різниченка, П. Капел ьгородського, М.Полтавки, М.Садовського та інших, але переклад, запропонований Дніпровою Чайкою, не тільки не поступався перед ними своїми художніми якостями, але й свідчив про її тонке розуміння особистості Горького, проникнення в його духовний світ.

Горьківський мотив "Хай сильніше вдарить буряґ відчутний у багатьох творах Дніпрової Чайки і чи не найбільшою мірою в мініатюрі "Плавні горять" ( 1902). Цей твір, надихнутий реальними подіями -революційними заворушеннями серед таврійського селянства в перші роки нового століття, передає усю велич грізної стихії палаючих плавнів, що сприймається як символ боротьби, на яку вже піднімався народ у різних куточках країни. Авторка пристрасно кличе сучасників "до саможертви, до величної звитяги", активного протесту проти "мороку" й "темряви" - втілення чорних сил царату. Ідейно перегукуючись із М.Горьким (алегорія "Фарфоровая свинья"), Дніпрова Чайка не шкодує сатиричних мазків для змалювання філістерів і ретроградів, що бояться усього нового, пов'язаного із світлом духовного визволення.

Прагнучи відповісти на питання, звідки ж беруться люди такого кшалту, байдужі до потреб визвольного руху народу, Дніпрова Чайка знову вдається до зіставлення явищ у житті суспільства і природи - в поезії в прозі "Струмок" (1901), де створила алегоричний образ "жвавого струмка", що зміняв свою "долю гірку нещасливу", сповнену "клопоту-праці", на спокійне животіння в замуленому ставку і не усвідомлює своєї приреченості: "Щасливий? Чи й справді щасливий? Чого ж се щасливий той вид заснітило весь цвіллю? Чого він поріс куширами? Чого-бо повітря так дихає смертю?" На думку Дніпрової Чайки, людина втрачає свою громадську сутність, духовну велич, коли відмовляється від боротьби, від співпереживання за долю інших і замикається у власному міщанському закуті.

З думою про тисячі людей іншого типу - тих безіменних предтеч нової доби, агітаторів із середовища демократичної інтелігенції, що будили народну свідомість, вселяли віру в прихід "весни"-революції у "в кайдани закуту країну", письменниця творить одну з кращих своїх алегорично-символічних мініатюр "Шпаки" (1901). Цей невеличкий твір набув чималої популярності, бо цілком відповідав вимогам часу: тільки за період з 1901 по 1908 рік його було перевидано п'ять разів, зосібна, двічі російською мовою від назвою "Скворцы". Зауважимо, що царська цензура чинила всілякі перепони на шляху публікації "Шпаків" у Росії, виявивши у творі "вредную тенденцию".

Аналізові запитів людського духу, дослідженню парадоксальних вчинків особи і їх психологічної мотивації присвятила Дніпрова Чайка свої "життєві аналогії" - "Миша" (1901) та "Собака" (1905). Драматичні історії двох тварин, запропоновані авторкою, підводять до тривалих розміркувань над долею людською, витоками звеличення чи падіння особистості, змушують задуматись над діалектикою взаємин у суспільстві, що визначають і позитивний, і негативний вплив загалу на конкретну особу, і навпаки. Високою трагедійністю обидві мініатюри близькі до циклу "Життєвих аналогій" Г.Хоткевича, в них відчутний ідейний перегук з "Холстомером" Л.Толстого, "Двумя сказками из собачьей жизни" А.Чехова.

На початковому етапі першої російської демократичної революції Дніпрова Чайка опублікувала свої політичні алегорії "За душу", "Таємниця" та "Білий чорт" (усі - 1905 р.). В останньому творі - сатиричній притчі, відповідно трасформувавши значення поширеного виразу "біла ворона", що прийшов до нас із 7-ї сатири Ювенала, письменниця засудила ту частину інтелігенції України і Росії, котра в часи тимчасового спаду революційних битв розгубилась і відвернулась від народу. "Герой" цієї поезії в прозі - білий чорт - тремтить, не може зважитись на вчинок і через свою невпевненість "повис(...) між небом і землею", "від своїх одстав на вічні віки, до других же на віки не пристав".

У мініатюрах "Задушу" і "Таємниця", як і в ранній поезії в прозі "Мара", Дніпрова Чайка умовно зміщує події в часі, переносячи їх до античної доби. Твір "Задушу" цікавий епізодом арешту героїні (штрих із власної біографії письменниці) за відстоювання нею права на любов до коханої людини: у світі, де панує корисливість і крутійство, заздрість і марнославство, - не можуть бути в шані природні почуття. Мініатюра завершується промовистою молитвою, яку, немов закличне слово, проголошує "невільниця нова": "О, рідний люде! О питимий краю! Коли ж, коли засяє й тобі сей світ ясний? Коли для тебе той, хто любить душу і її одну пильнує, а не тіло з усіма його цяцьками,- не викличе лиш глум, не буде для усіх смішною новиною?!"

Гостро викривальний зміст вкладає Дніпрова Чайка у мініатюру "Таємниця", де підкреслює, що ніякими катуваннями цар і його посіпаки не змусять народ мовчати, жити за тими мірками, які встановлює тиран. На підґрунті давньогрецького міфу про царя з вухами віслюка Мідаса, а також літературного варіанту, запропонованого Овідієм у XI книзі його "Метаморфоз", письменниця написала цілком самобутній твір про непоборність народної правди: "Там, де попадали каплі криваві - червоні маки процвіли і розмовляють з вітрами, а там, де розвіялась сажа з димом, настрій небезпечний, немовби зараза, полинув по цілому царству".

"Дійсність ще важча од сну" постає в ряді поезій у прозі, видрукованих Дніпровою Чайкою в роки реакції: "Снище", "Усякому своє", "Певний притулок", "Дивний ткач" (всі -1909). Проте, сумуючи з приводу настання "Підлих часів" (М. Коцюбинський), письменниця не зневірюється, не впадають у відчай її герої: "Мій путь важкий усіється кривавими слідами, - передбачає один із них ("Певний притулок"), - і як загину я, - по тих слідах хоч, може, другі, знайдуть його, знайдуть спасенний шлях! Не може буть того, щоб на кривавий подвиг не глянула нова зоря, не вивела і сонце за собою". Герой Дніпрової Чайки - романтична постать,- але і йому не чужі сумніви, вагання, як і персонажеві Олесевого твору "По дорозі в Казку".

Вирішенню проблеми героя і маси присвятила письменниця й одну з найкращих своїх мініатюр "Дивний ткач", яка подібно до інших її віршів у прозі, є різноплановим, багатошаровим за змістом твором. Це своєрідна притча, у якій на одному рівні досліджуються питання моральності, співвідношення особистого і громадського, на іншому - розглядається, за словами самої авторки, проблема "втрати національності" народом, і, насамкінець, обстоюється думка про те, що боротьба за соціальне і національне визволення "краю питимого", тобто України, на часі, хоча й притлумлено реакцією здобутки першої демократичної революції.

Давши цілковиту волю своїй фантазії, Дніпрова Чайка звела до купи в цьому творі героїв різних народних казок і легенд (диво-майстер, спляча царівна, старий дід-віщун), а також змальовує традиційні чудодійні речі: клубочок, чарівну голочку, килим тощо. Символічним є образ “дивного ткача”, який з “прадіда ще, з діда” успадкував невсипуще прагнення “виробить такую дивную тканину, щоб покрила край свій од біди та злиднів, випрясти такую міцную мотузку, щоб зо дна неволі витягти свій народ”, але не зміг здійснити своєї високої місії, ба занадто відірвався від “темного люду”, забув його найпалкіші заповіти. Як уже зазначалось, дещо відмінну – сатирично загострену трактовку подібного героя, який у слушну хвилину теж не зміг реалізуватись як борець, подала Дніпрова Чайка у поезії в прозі “Білий чорт”, скориставшись для цього атрибутикою народної демонології, переказами про нечисту силу, рай та пекло. Уособленням народної мудрості у мініатюрі “Дивний ткач” авторка робить діда-чарівника, такого “сивого-старого, що аж мохом вкрився, у дугу зігнувся”; саме він і благословляє молодого майстра на подвиг, застерігаючи від можливих помилок і зривів. Слова-напучування старого (“сказав ткачеві, наче в око встрелив”) – то віщий голос самого народу, гостра думка якого викристалізувалась і відшліфувалась за століття рабства і наруги: “Вік свій плазувати та землі держатись – не твоя то доля, не талан твій, сину: хто розкрив обійми людові цілому, той на власне щастя квапитись не сміє…”

Поезія в прозі “Дивний ткач” може служити прикладом вдалого підпорядкування форми твору, зокрема, його ритмічної організації змістовій стороні, до чого часто вдавалась Дніпрова Чайка у власній письменницькій практиці. Мініатюра ніби зіткана з цілих разків добірних і відточених фраз, об’єднаних однією мелодикою, і поряд цілком імпровізованих мовленнєвих ланок, їй не підвладних. Це зумовлено змістом твору, характером ситуацій та подій, внутрішнім станом героїв. Так, некваплива мова діда, який детально зупиняється на описі прикмет чарівної пряжі, зафіксована у широкій розлогій фразі, збагаченій численними синонімичними сполученнями і колоритними порівняннями, що додають щоразу новіший штрих до означуваного предмета і водночас засвідчують емоційний стан мовця: “Пряжа ж та повинна бути незвичайна: не льняна, вовняна, навіть не шовкова, а тонка-легенька, наче павутинка, а міцна-пружиста, як дроти стальові, а блискуча-біла, як сніги на горах, а незмінна-щира, як те щире злото, коштовна над всякі перли-самоцвіти”. Подібна спокійна словесна течія притаманна й описові портрета “сплячої загадки-царівни”, що пересипаний вишуканими епітетами і порівняннями фольклорно-літературного походження: “А в горі на троні, мов лілея біла, у дрімоті панна голову схилила. Чорні, начі північ, кучері шовкові облягають личко біломармурове, спущені додолу очі не моргають, лиш чуття часами заворушить вії, у бровах шовкових скупчилися думи, а вуста рожеві мовчки розмовляють”. Наочно можемо постерегти, як у даний ритмічний малюнок органічно вписані інверсії (“кучері шовкові”, “вуста рожеві”, “скупчилися думи”), оксюморон (“мовчки розмовляють”) тощо, які разом з тим виконують і свою експресивно-емоційну функцію.

Навпаки, для відтворення мінливих настроїв, переживань героя-майстра Дніпрова Чайка додає частішої ритмічної пульсації, усікає мовні ланки, насичує фразу дієслівною тавтологією (“Зажурився майстер,тяжко зажурився…”), антонімічно-синонімічними парами (“То надія-віра, то одчай-зневір’я в серці чергу держать, душу роздирають”). Такі ж короткі авторські вислови властиві і для драматичного фіналу “Дивного ткача”, де передаються найбільш напружені хвилі у долі персонажів і їх раптова загибель:

“Спопеліла, зникла, розпливлася димом молодая пара і не знать, де ділась.
Розсотався килим, падає шматками, ніжним павутинням носиться по світу, грає, мов веселка, міниться, зникає.”

Виділені нами дієслова-присудки, а їх ціла злива, - допомагають Дніпровой Чайці, як і безіменним імпровізаторам-авторам народних дум, досягти співучості тексту, піднесеного звучання.

У поезіях у прозі Дніпрової Чайки 900-х рр. постійно присутнє прагнення віднайти шляхи до гармонізації людських стосунків у суспільстві, звільнення особистості від пут безцільного, позбавленого високих запитів життя. Її героїня з мініатюри “Снище” – крилата душею і дужа снагою – “в небо високе збиралась летіти, силу свою попитати, вільної волі зазнати, з розуму і волі вінець утворити – найкращого людського щастя вінець”, але тяжка довколишність, привиди “снища земного життя” змушують її повернутись обличчям до тривіальних щоденних турбот і проблем, без осягнення яких аніяка мрія не здійсниться, якою б величною та манливою вона не була.

Людьми-подвижниками, що турбувались “земними” проблемами аби реально поліпшити становище народу були на думку Дніпрової Чайки кращі українські митці-демократи, зосібна, Ганна Барвінок (О.Куліш) та Б. Грінченко, яким вона присвятила відповідно поезії в прозі “Вінки” (1901) та “Дисонанси” (1910). У назві першого твору відчувається звернення авторки до загальновідомого ще з часів античності образу-символу “тернового вінця”: письменниця подумки переноситься в глибину давноминулих днів, коли народилась традиція віншувати найвеличніших вояків, звитяжців олімпіад та літературних турнірів.

Своїй героїні на чоло письменниця одягає не вінець з колючого терну, а з ніжного зеленого барвінку. За її задумом, це ознака світлої надії, віри в творчі сили народу. Таке ж оптимістичне звучання притаманне і рядкам “Десонансів”, де авторка оспівує Грінченка-митця, що зумів “вивести мелодію співучу, симфонію величну утворити на славу й честь питимої Вкраїни". Цим образом Дніпрова Чайка закликала демократичні сили краю до праці і єднання в боротьбі з реакцією за втілення в життя високих Грінченкових ідеалів.

Невипадково письменниця звертається до промовистого образу бунтівливого, незборимого моря ("Образ великого", 1909), що символізує енергію мас: "Не стерпіло море наруги: здулося горами, як звір, заревло, побіліло і, дике, нестримне та дуже,- кинулось в бійку смертельну". Як писала сама авторка, "образ великого - то образ народу, розколиханого революцією".

Свою прихильність до Лютневої демократичної революції 1917 року та відродження Української держави - "воскреслої Владарки" -Дніпрова Чайка виявила в поезії в прозі "Самоцвіти"(1918), яку присвятила М. Вороному (до 30-річчя його літературної діяльності).

Мініатюри письменниці, перейняті теплим ліричним чуттям, свідчать про неабиякий художній смак їх авторки. Ці поезії в прозі можна поставити поряд з шедеврами ліричної прози Лесі Ураїнки, О. Кобилянської, С. Васильченка, Марка Черемшини, Панаса Мирного.

Ритмізована проза Дніпрової Чайки була високо оцінена видатними діячами науки і культури: П. Житецьким, М. Коцюбинським, М. Старицьким, М. Горьким як самобутнє явище в мистецькому житті України на зламі століть.

Прикмети творчого почерку письменниці, а надто риси технічної майстерності в царині алегорично-символічної мініатюри формувались не тільки у ході студіювання новітніх зразків світової літератури, ознайомлення з мистецькими новаціями в доробку вітчизняних художників, а й завдяки осягненню особливостей культурного буття українського народу в давні часи. Образний світ поезій у прозі Дніпрової Чайки містить чимало ремінісценцій, почерпнутих із фольклору, літератури й живопису У країни періоду середньовіччя, коли алегорично-символічна образність була дуже поширеною і цілком зрозумілою.

далі