Я.Ю.Голобородько

СИМВОЛИ  МИСТЕЦЬКОЇ  ДОЛІ

 

 

Давно помічено: масштаб особистості якщо й не визначає масштабу творчості, то принаймні суттєво на  нього впливає.

Кожний  непересічний  письменник  характеризується  непересічним внутрішнім  масштабом – масштабом  почуттів, страждань, духовних осягів; масштабом реальних і потенційних можливостей, мистецько-художніх амплуа, соціально вагомої самореалізації;  масштабом  думок, концепцій, інтелектуально-світоглядних  побудов.

Масштабність українського письменника  поєднувалася часто з його мультикультурною  сутністю,  з його мультирольовою діяльністю. 

Мультиаспектність, масштабність й мистецька обдарованість невипадково пов’язані  між собою.  Всі ці компоненти  є  складовими  таланту  національного  або євро-світового значення.   

Багатогранно  обдарованою особистістю від природи був  і Микола Куліш  –  талановитим  військовим, громадським діячем,  керівником-адміністратором, газетярем і редактором,  публіцистом, діячем української освіти, педагогом-теоретиком і практиком, нарисовцем і прозаїком,  полемістом, естетиком і організатором літературного процесу  в Україні.

Але насамперед Микола Куліш  –  драматург, творчість  якого відкрила нові напрямки у розвитку національного й світового  драматичного мистецтва ХХ   і  ХХI  століть.

Могутня  постать письменника увібрала  в себе поетичну  безмежність і   епічну велич землі, на якій він формувався й зростав,  драматизм змін і  перманентну поліпроблемність  суспільства, у якому проходило його життя. 

Микола Гурович Куліш народився 6 грудня (за новим стилем – 19 грудня) 1892 року в селі Чаплинці Дніпровського повіту Таврійської губернії (нині – територія Херсонської області).

Враження від дитинства в Куліша були су­перечливими. Він любив свій край – його людей, природу, степ. Він зворушливо й ніжно любив свою Чаплинь, як називав батьківське село у своїх листах. В одеський та харківський періоди свого життя митець подумки часто повертався до рідних місцин, краєвидів, знаходячи у цьому духовну насолоду й надійнішу відраду. Будучи відомим драматургом, М.Куліш натхненно розповідав про Таврію своїм рідним, а також близьким за духом письменникам.

       Проте  в нього залишилися  від дитинства й гіркі враження, почуття. Антоніна Куліш, дружина митця, у своїх мемуарах “Спогади про Миколу Куліша”, завершених 1953 року у Філадельфії,  детально  виклала  один з драматичних моментів його дитячих років, записаний зі слів письменника. Фрагмент її  спогадів наводиться  зі збереженням  усіх стилістичних особливостей.

       “Був тихий літній вечір. З левад повагом сунули ситі корови, десь здалеку лунала дівоча пісня. Раптом пісню перебив голосний дитячий крик. Такий крик, що в далеко розкиданих хатах села Чаплини було чути його, і люди говорили:

–  Це Уляна робить страшний суд своєму Миколі...

А бити було за що. Оце в погожий день Уляна Кулішева збиралась на базар та й у церкву. Базар у Чаплиній, Дніпровського повіту на Херсонщині,  бував раз у тиждень. Тоді можна було й продати дещо, й купити, й у церкві Богу помолитись. Уляна зібралась і покликала до себе свого  п’ятирічного  сина. Вона обняла його, приголубила й наказувала:

        – Я нескоро повернуся, мій сину, бо багато маю справ, то ти хати не кидай та далеко не бігай!  Я з базару пряника принесу.

        Микола пообіцяв матері бути чемним і дуже зрадів, що зможе з товаришами побігати.  Ще мати не встигла й з хати вийти, як він зачинив двері ззовні на патик і побіг до товаришів. Коли мати хотіла вийти з хати, побачила, що її замкнули, а за дитиною й слід застиг. Вона зрозуміла своє становище: стукати в двері – надаремне, хата від хати далеко, ніхто не почує. Перемучилась вона до вечора, передумала свої гіркі думи. Згадала, що завтра ні з чого буде й хліба спекти, не купила ж бо борошна сьогодні на базарі…

        Тільки надвечір хтось ішов мимо хати і визволив знеможену й розлючену жінку. А тут і Микола, набігавшись, прибіг до хати й зрадів, побачивши маму.

         – О, мамо! Ви вже  прийшли? А пряника принесли?

         – Принесла, та ще й якого! – відповіла мати. – А де це ти досі бігав? 

         – Я щойно вийшов з хати…

         Тут уже Кулішева не витримала, – бо хоч би був не брехав! – покликала його, ніби пряника дати, й вчинила над ним страшний суд. Вона зав’язала йому руки вгору і, витягнувши надвір, прив’язала до дерева і патиком била, аж сусіди чули крики й плач…” (2 ,  696 – 697).

         Цей епізод Микола Куліш проніс крізь усе своє життя й час від часу його згадував.

         Свої враження від дитинства Микола Куліш лаконічно узагальнив у широковідомій автобіографії 1921 року. “Детские годы прошли в крайней нужде, иногда в нищете. (Автобіографію написано російською мовою – Я.Г.). Отец, безлошадный крестьянин, большую часть жизни прослужил в помещичьих экономиях в качестве чернорабочего и у богатых мужиков поден­щиком. Всю горесть подневольной жизни старался заглушить водкой.  Мать, родом из Полтавской губернии, еще девушкой пришла в Тавриду  на заработки к поміщикам.

До народной школы, чуть не пятилетним мальчиком, меня уже нанимали богатые мужики пастухом свиней и телят, то нянькой, то погонщиком лошадей и проч.”  (3 , 354).

        З дитячих і підліткових років він формувався яскравою, непересічною та складною особистістю.

        Спочатку Микола навчався у церковно-парафіяльній школі. Він виявився здібним учнем. Добрі люди є в будь-які часи і за будь-яких режимів. Були вони і в рідному селі М.Куліша. Чаплинська інтелігенція вирішила допомогти обдарованому хлопцеві. Вона зібрала кошти – близько ста карбованців –  для того, щоб він міг продовжити здобувати освіту, й Миколу зарахували до Олешківського міського училища.

        В Олешках Куліш також виділявся у навчанні серед своїх товаришів. Проте його стосунки з керівництвом училища складалися важко. Микола за вдачею був різким, відвертим, рішучим, гострим на язик підлітком, мав значний вплив на ровесників. Навколо нього групувалися критично мислячі учні. Іван Дніпровський, приятель Куліша ще з олешківських часів, у своїх нотатках до його літературного портрета відзначав, що Микола був ватажком усякого незадоволення, усякого протесту як в училищі, так і в притулку благодійного това­риства, де він в Олешках мешкав.

М.Куліша декілька разів відраховували з училища, як він писав в автобіографії, “за организацию кружков молодёжи и непочтение к начальству”   (3, 354 – 355), і все ж таки його здібності визнавалися настільки непересічними, що серед учителів завжди знаходилися такі, хто підтримував бунтівного підлітка. Саме завдяки допомозі цих педагогів Кулішеві 1908 року вдалося  вступити до Олешківської прогімназії.

       Однак його  навчальна одіссея на цьому не завершилася. Коли до закінчення прогімназії залишалося зовсім небагато, заклад було закрито. Щоб все-таки пройти повний курс навчання, Микола разом із товаришами  поїхав  через Одесу на Кавказ, де екстерном складав важкі іспити. Там, на Кавказі, він захворів на малярію. Ситуація зі складанням екзаменів гранично ускладнювалася, про що розповіла Ант.Куліш у своїх “Спогадах”: “ ... При 40-ступневій температурі він не міг ставати до іспитів і просив, щоб йому відклали. За це мусив більше заплатити. З великими труднощами, знесилений гарячкою, Микола іспити склав...” (2, 706).         

У літературному розвитку М.Куліша таврійське містечко Олешки посідає особливе місце. В Олешках він починає писати. Його перші творчі пошуки складалися з дошкульних віршів, фейлетонів, епіграм, гострих статей, сатиричних поем. Вони з’являлися в учнівських рукописних часописах “Наша жизнь”, “Колючка”, “Стрела”, “Веселое язычество”, ініціатором й редактором яких він сам і виступав, активно розходилися серед підлітків та молоді. Сатиричні виступи  М.Куліша жваво сприймалися учнями, які швидко підхоплювали його дотепні вислови та спостереження.

В Миколі рано виявилися захоплення театральною справою та музикою. Ще за часів навчання в Олешківських міському училищі й прогімназії “для учнівського драмгуртка, який він же і організував, Куліш написав невелику сценку з життя чабанів, – режисером і виконавцем головної ролі був сам автор, він же примудрився керувати оркестром, у супроводі якого йшла вистава” (1, 5). Театральні захоплення й сценічний хист відчутно впливали на інтереси юного М.Куліша. Н.Кузякіна відзначала, що “він ретельно відвідує вистави невеликих труп, які вряди-годи наїздили в Олешки, в ролі актора і режисера виступає в аматорському драматичному гуртку, який ставив п’єси українських і російських драматургів” (1, 5). Сценічне дійство як поле творчості помітно приваблювало його.

В Олешках він працює над першими драматургічними текстами  –  створює колоритні малюнки з навко­лишнього життя.  1913 року М.Куліш пише п’єсу, про яку до нас частково дійшла інформація, – комедію “На рыбной ловле” (російською мовою). В ній змальовувалися провінційні порядки та характери. Писав він її на матеріалі олешківських вражень і спостережень, створювалася вона легко, невимушено, була щедро пронизана комедійними та сатиричними інтонаціями й пізніше стала фактичною основою для створення комедії “Отак загинув Гуска”.

          М.Кулішеві йшов двадцять другий рік. Він збирався продовжити навчання, 1914 року надіслав документи до Новоросійського університету на філологічний факультет, його зарахували на перший курс (Ант.Куліш, Н.Кузякіна). Проте університетська освіта не відбулася: незабаром його було мобілізовано.

          Так закінчився перший період життя М.Куліша, у якому він зазнав злиднів, голоду й бездомності, працював наймитом, пережив захоплення літературною творчістю, зіткнувся з фізичними й розумовими перевантаженнями, відчув силу людської доброти й підтримки.

          Та головні випробування чекали на нього попереду.

          У війську несподівано для себе Микола Куліш робить військову кар’єру. Треба зауважити, що служба розпочалася для Куліша з конфліктної ситуації,  що могла  обернутися для нього трагічною розв’язкою.

          Спочатку він служив рядовиком у запасному батальйоні. Перед відправкою на фронт, бажаючи побачити свою майбутню дружину, він без дозволу, самочинно залишив казарму й дістався того  села, де вона вчителювала.  Про те, що з ним сталося після повернення, драматург  розповів у листі до Антоніни Куліш. У “Спогадах про Миколу Куліша” вона  передала цей випадок  у ролях.

          “Ось що він написав. Коли він повернувся, його покликали до вартового офіцера, а той відправив його до полковника його частини. Став перед полковником  наструнко і закляк.

           Полковник:  Твоє прізвище?

           Микола:  Куліш Микола.

           Полковник:  Чому ти покинув казарму, коли тобі не дали відпустки? Чи ти знаєш, що це дезертирство і за це карають смертю?

           Микола:  Так, знаю, пане полковнику.

           Полковник:  Де ти був?

           Микола:  Ходив попрощатися з нареченою.

           Полковник:  А це далеко?

           Микола:  Так. 72 верстви йшов  пішки й ніч їхав пароплавом.

           Полковник похитав головою й щось думав” (2 , 709).

         На полковника,  очевидно,  справили враження щирість і мотиви, з яких М.Куліш необачно залишив військо. Покарання було досить м’яким і нетривалим. А незабаром цей же офіцер пересвідчився в рівні освіти й здібностях Куліша. У другому листі після повернення до своєї частини майбутній драматург  повідомляв, що  “полковник відрядив його до школи прапорщиків. Писав, що наука не тяжка,  крім військових вправ, що з успіхом вчиться, харчі добрі,  одяг чистий, має час читати і навіть грати на гітарі. Микола грав на багатьох
інструментах, що дуже подобалося його товаришам і на­чальству” (2,  710).  

         Після закінчення Одеської школи прапорщиків М.Куліш вирушає на фронт. Там він дослужився до чину поручика (7, 124). Три роки – з 1915 до 1917 – проводить на передовій. Якими б небезпечними й складними не були перипетії його долі, вони не могли спинити літературний потяг М. Куліша.

         У фронтовій обстановці він постійно знаходить час для художніх вправ. Продовжуючи олешківські традиції, М.Куліш пише вірші й невеличкі драматичні сцени. М.Острик засвідчує, що “першими його друкованими творами на серйозні громадсько-політичні теми були вірші, опубліковані в армійській газеті після Лютневої революції – у квітні 1917 року” (4, 398), а Кулішеві одноактні п’єси за­любки розігрувалися солдатами. На війні він все настійливіше відчуває бажання жити заради того, щоб писати, багато писати, щоб творити  –  і знаходити в цьому радість. Драматургічний хист поступово оформлювався й пробивався серед різноманітних літературних інтересів майбутнього письменника. 

Перша світова війна відбилася на Кулішеві пораненням, контузією та посиленням критичних настроїв. У березні 1917 року молодий офіцер ро­бить вибір,  що надовго визначив його соціальні й життєві шляхи. Він одним з перших серед офіцерів полку перейшов на бік революційного табору. Революційні ідеї носилися тоді в повітрі й користувались популярністю серед різних верств  суспільства. Цілком природно, що колишній юний бунтівник активно поділяв погляди на карди­нальну перебудову існуючого ладу. М.Куліш, як і багато інших, пов’язував з ними надії на побудову гуманістичного й справедливого суспільства.

          Після повернення з армії до Олешок військовий сюжет у житті Миколи Куліша незабаром знаходить нове продовження. Це було  зумовлено тією ситуацією, що склалася на Херсонщині під час громадянської війни й безпосередньою участю М. Куліша у революційному русі в Україні.

У липні 1919 року, перебуваючи в Херсоні, він займається формуванням Дніпро­вського селянського полку (в складі червоної армії). З цим полком Куліш захищав Херсон і Микола­їв у боях з військами Денікіна. З цим полком, відступаючи, він дійшов до Києва. З цим полком він побачив Україну в огні. Побачене, осмислене й пережите в ті часи
пізніше відбилося в незавершених романі та кіноромані, а та­кож у драматичній поемі “Патетична соната” – одному з найвищих творчих досягнень української драматургії.

           Завершував М.Куліш свою військову біографію начальником штабу групи військ Херсонського напрямку, а трохи пізніше – військовим керівником Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів. За плечима зали­шилося дві війни, п’ять місяців в’язниці за гетьманського правління, створення революційних повстанських формувань, членство в повітовому ревкомі. Цими подіями був сповнений другий період життє­шляху  драматурга.

          З 1921 року Микола Куліш знову на цивільній службі. Розпочинається третій період його життя, у якому головне місце посідала  так довго очікувана ним літературно-художня діяльність.

          Певний час М.Куліш  обіймає адміністративні посади в Олешках, редагує газету, відда­ється освітянській службі в Дніпровському повіті.  Організовуючи школи, дбаючи про учнів та вчителів, М.Куліш неодноразово пішки ходив селами, хуторами й містечками Херсонщини, знайомлячись зі  станом педаго­гічних справ у рідному краї. У голодні 1921 та 1922 роки він доклав неймовірних зусиль, щоб урятувати багатьох школярів від смерті й зберегти від розпаду численні маленькі школи. Свої враження від цих років драматург відбив у значній літературно-публіцистичній роботі “По весям и селам”, написаній, як і більшість творів раннього періоду, російською мовою.

        Це – цикл документально-психологічних нарисів про складні й драматичні проблеми сільської школи на півдні України. Він складається з двох частин, кожна з яких розподіляється на невеличкі нариси. Перша частина “По весям и селам” має підзаголовок “Из записной книжки 1921 года”, друга – підзаголовок “Из записной книжки 1922 года”.  У назвах розділів-нарисів окреслено тему розповіді й інтонаційну стилістику (“Одичание”, “На хуторах”, “На детском кладбище”, “Новая школа”, “Народный учитель” тощо). У циклі нарисів М.Куліш з елементами художньої оповіді, публіцистичних міркувань, документалізованих спостережень  розповів про наступ голоду в Таврії та силу життя й людського духу, що протистояли цьому наступу.

         Нариси й подорожні малюнки “По весям и селам” засновані на різноаспектних і різнорівневих контрастах – прийомі, що його Куліш невдовзі активно використовуватиме в драматургії. У нарисі “В немецких колониях” митець-педагог постійно актуалізує контрастні факти й реалії. Він пише:

  “Я проезжаю через немецкие колонии. Недавно еще богатые и хозяйственно крепкие, цементированные немецким трудолюбием, обильные всеми благами чернозема, они теперь выглядят иначе. Во всем видно запустение, уныние, упадок…

  Школы в безнадежном состоянии, занятия идут с перебоями, детская  аудитория редеет с каждым днем. Пробовал говорить с двумя учителями о перспективах, но, кроме тоски, ничего не получилось. Немецкого учителя, спаянного с обществом кровно, материально и духовно, в этом году ожидает голод и одиночество в борьбе за свое существование…

  И тем  более становится больно и обидно, когда слышишь, что в этих колониях, махнувших безнадежно на свои школы, две недели уже шатается халтурная группа подозрительных артистов, ставит пьесы из цикла миниатюр, стяжает славу балетными номерами и собирает плату  “натурой”.

  Полный успех, полные сборы!”  (3 , 373 – 374).

Завершуючи  розповідь про  антитетичні ситуації, з якими він стикався, М.Куліш  у нарисі-розділі “В немецких колониях” вивершує свої спостереження  таким характерним узагальненням: “Балет, театр миниатюр, антрепренер с тросточкой, умирающие школы, голодные люди, везущие в степи повозку, – ну разве это не контрасты, о которых нужно писать, говорить и сигнализировать во все концы советской земли”  (3 , 374)  .

       У документально-нарисовій повісті “По весям и селам” чимало колоритних сцен, парадоксальних епізодів, характерографічних реплік. Це все часто подається малюнком, прак­тично без коментаря, майже без будь-якої логічної чи дидактично-публіцистичної інтерпретації. Такі сцени, епізоди, репліки стали прообразом колоритної ситуаційності, парадоксальної сюжетики, стислої та виразної діалогізації, що особливо майстерно втілилися в Кулішевих  драматичних творах.  Нарис “В детском доме”  відкривається   яскравим  як  у прозовому, так  і  в драматургічному планах фрагментом, просякнутому  синтезом  інтонацій гіркого суму та самоіронії:

        “Меня везут: лошадь, мальчик и два колеса. Я сижу на перекладинке и держусь за мальчика. Ноги мерзнут: ночью был первый мороз. По дороге трупы павших от бескормицы лошадей. Голод близится.

        – Ты грамотный? – спрашиваю мальчика.

        –  Ні.

        – А почему в школу не ходишь?

        – Хай вона згорить… Ніколи, – отвечает мальчик, крутит цигарку и раскуривает ее с видом серьезного и взрослого человека.

        Этот мальчик выглядит куда серьезнее, чем наши школы, – философствую я на двух колесах и прикуриваю у мальчика папиросу”  (3 , 369). 

        Сучасники інколи зауважували, що М.Куліш “ніколи раніше всерйоз не брався до пера” до створення пєси “97” (6, 55). Вочевидь, такий висновок було зроблено зі слів самого драматурга, проте при цьому не бралися до уваги надзвичайна самокритичність М.Куліша і його генетична схильність до самоіронії, повязані з феноменальною  вимогливістю до себе й  умінням не тільки “не виставляти”, але й “замовчувати” себе. У “подорожніх нотатках”  (за жанровим визначенням Л.Танюка) “По весям и селам” рельєфно виявився прозовий, документально-художній хист педагога й письменника.

       Кулішеві роботи з галузі педагогічної публіцистики друкувалися в одеських виданнях – газеті “Южный селянин” й освітянському часописі “Наша школа”. З-поміж них варто виділити статті “Накануне нового учебного года” (1923), “Чергова справа” (1923), “Про вінок національних культур” (1923), “До наступу” (1924). Його праці, присвячені проблемам тогочасної української школи, вирізнялися теоретичною й практичною  педагогічною спрямованістю. 

Тривалий час Микола Куліш писав російською мовою і тільки на початку 20-х років перейшов до української. Така мовна еволюція є характерною для значної частини української художньої інтелігенції різних часів і соціально-духовних уподобань. Перехід від російської до української мови здійснили чимало художників, серед яких, наприклад, поет і прозаїк М.Чернявський, драматург І.Кочерга, поет, прозаїк і драматург І.Дніпровський, поет, літературознавець і перекладач М.Драй-Хмара, байкар, повістяр і драматург В.Ярошенко, поет, перекладач і літературний критик П.Филипович та інші.

  Мовна еволюція пов’язана з прагненням розкрити художньо-стильовий потенціал української мови, української художньої свідомості, з тим, що митці знаходили себе, своє покликання, свою художню самобутність саме в лоні української світоглядно-естетичної культури. 

       Мандруючи степами й селами Таврії  в освітянських та суспільних справах, М.Куліш зустрічається з різними людьми, конфліктами, ситуаціями. У його творчій уяві поступово складається задум майбутньої драми “97”. Він робить перші ескізи до неї. Однак його ім’я як літератора ще нікому не відоме.

        Наприкінці 1922 року Куліш одержав підвищення по службі й перебирається до Одеси. На новому місці – турбот з ранку до ночі. У системі губернської освіти, де  він працює інспектором шкіл, безліч проблем, засідань, термінових завдань. У листі до І.Дніпровського від 23 жовтня 1923 року Куліш повідомляє, що “немає хвилинки присісти”  (3 ,  490),  а  в листі до нього ж  від 9 червня  1924 року  ділиться спостереженнями про свій стан: “Стомився я. Хитаюсь, тіні немає” (3 ,  492).  І все ж таки М. Куліш викроює  нічні години, щоб писати.

        Микола Куліш був з розряду харизматичних і резонансних особистостей. Певна міра  популярності, “іміджевості”, а неодноразово й визнання майже постійно супроводжувала його. Ніколи не прагнучи бути помітною постаттю, перебувати в центрі громадських суджень, оцінок, уваги, він на кожному етапі свого життя й розвою викликав неабиякий інтерес з боку мікро- й макросоціуму.

Про М.Куліша постійно говорили, він та його імя завжди були “на виду” або “на слуху”, його систематично виділяли серед інших ровесників і сучасників.

Про нього говорили у Чаплинці як про підлітка з багатими задатками, про нього говорили під час навчання в Олешках як про лідера й неординарну особистість, про нього говорили як про уважного до вояків і талановитого офіцера під час першосвітової воєнної кампанії, про нього говорили як про відомого військового керівника доби національних воєнних змагань, про нього говорили як про відомого освітянина й організатора педагогічного процесу на  українському Півдні.

На М.Куліша постійно покладалися значні надії та сподівання. У ньому вбачали навіть щось месіанське ще до знайомства з ним і його творчістю. Над ним немовби витав дух людини-пророка, месії, людини-доби. І навіть коли згодом постать і творчість М.Куліша почали піддаватися гострій упередженій критиці, це теж було своєрідною (хоча й болючою, драматичною) формою визнання його соціокультурної та мистецько-духовної значущості. 

  Інформація про Миколу Куліша у літературному українському просторі поширилася значно раніше, ніж письменникам і громадськості стали відомими його перші драматичні твори. Ю.Смолич зазначав, що влітку 1924 року він “одержав від Блакитного з Харкова листа. Блакитний писав, що, за відомостями, які він має від Дніпровського та редактора одеської газети “Чорноморська Комуна”.., в Одесі об’явився молодий початкуючий драматург. Блакитний доручав мені знайти цього драматурга і ознайомитися з його п’єсою – чи не придасться вона для “гартованського” збірника п’єс для села? У постскриптумі Блакитний ще додав: а може, це якраз і буде та п’єса, якої так потребує сучасний український театр?..” (6, 51).

  Портрет Миколи Куліша одеського періоду виразно й з гумором змалювано у щойно цитованому мемуарно-портретному дослідженні “Розповідь про неспокій”. Характерним є той композиційний нюанс, що, розповідаючи про  специфіку українського літературно-мистецького процесу 20-30-х років ХХ століття та аналізуючи її, мемуарист змалював у виокремлених розділах портрети семи письменників, митців. Розділ “Куліш” розташовано у книжці другим, після портрету-спогадів про одного з провідних організаторів  національного художнього руху початку 20-х років В.Блакитного.  

Описуючи свою зустріч з Миколою Кулішем, що сталася 1924 року, Ю.Смолич згадував, що Куліш, про якого вже починали говорити як про “молодого драматурга”,  “вия­вився, проте, не таким вже й молодим – мав добрі вуса і виглядав за тридцять років. Зодягнутий був у довгу білу со­рочку, підперезану тонким очкуром, та галіфе хакі у стоптані чоботи. Професією – вчитель.

        – Куліш, – рекомендувався він. – Микола, – додав по короткій пау­зі і якось хмикнув собі у вуса, – щоб, бува, не сплутали з Паньком Кулішем: той давно вмер, а я ще живий, той був з панків, а я – з мужиків, той був письменник, а я тільки так собі… маракаю…

         Видно було, що він ніяковіє і, як усі соромливі люди, гнівається на себе самого за свою сором’язливість, а щоб її якось заховати, – костричиться” (6, 51).

        Перебування в Одесі внесло у літературний розвиток
М.Куліша нові якості та нюанси. Він стає членом письменницької спілки “Гарт”, від­відує засідання її худож­ньо-літературної студії, стежить за мистецькою динамікою в Україні, захоплюється естетичними ідеями літературного угруповання М.Хвильового “Урбіно”. Саме в Одесі, незважаючи на величезну зайнятість, Куліш закінчує п’єсу “97” і з маловідомого літератора стає знаменитим драматургом. Про нього пишуть провідні митці, літературознавці, журнали, газети. Про нього говорять на творчих вечорах і в державних колах. До нього звертаються режисери, театри, актори.

П’єса “97” стала мистецькою подією іще до постановки на сцені, ще під час першого її читання серед аудиторії “чергової щотижневої плужанської вечірки в Селянському будинку: чоловіка двісті “плужан”,   “гартованців” та постійних і випадкових відвідувачів – студентів і учителів” (6, 56). Смолич, який читав “97” на цьому зібранні, згадував:

“Чи мала пєса успіх у тому першому читанні на плужанській вечірці?

  В театральному лексиконі для подібного ступеня успіху є визначення: фурор!

  Слухачі раз у раз переривали читання дружними оплесками.

  Жінки так і тримали носові хусточки, не ховаючи їх до редикюлів. По закінченні всі довго аплодували і гукали “браво” – неначе вже уявляли цю пєсу на сцені театру” (6, 57).

У спогадах про враження слухацької аудиторії від “97” міситься ще один важливий епізод, яких максимально піднесених і по-максималістському високих характеристик удостоїлася Кулішева п’єса. У “Розповіді про неспокій” окремим абзацем виділено:

“Правда, “штатні” плужанські критики – Сава Божко й Михайло Биковець – почали були висловлювати свої критичні зауваження. Та, відштовхнувши щуплого Биковця, на кін вистрибнув кремезний Сашко Копиленко ... і заявив, розмахуючи кулаками, що ми почули зараз геніальний твір і тільки абсолютні йолопи та зухвалі нікчеми можуть собі дозволити критиканство подібного мистецького шедевру. Слова Копиленка зустрів схвальний рев цілого залу”      (6, 57).

Пєса “97” на певний час стала художньою візиткою М.Куліша й української драматургії 20-х років ХХ століття, а пізніше, у 60 – 70-ті роки, її намагалися “одягти” в культові шати. Культовість не завжди сприяє глибокому осмисленню, потрактуванню твору. Трагедійна п’єса “97”, у якій зображувалася драма громади, розколотої протистоянням і ворожнечею, суспільства, доведеного до тенденцій самознищення й духовного саморуйнування, з часом почала сприйматися у спрощеному концептуальному вимірі, хоча це, безумовно, непересічний твір, вага якого відзначалася ще за життя М.Куліша.

Сучасники зазначали, що “це був справді драматургічний шедевр для того часу” (6,57), що “ця п’єса відіграла найвизначнішу роль у тогочасному театральному процесі” (6, 57). “97” була цікавою не лише як текст, не лише як органіка пафосних, характерографічних і мовних особливостей. Вона стала художньою демонстрацією творчого й духовно-інтелектуального потенціалу її автора, який (потенціал) потребує самоосмислення й шліфування. Пєсу характеризували як “могутність таланту і незнання, що ж  з тим талантом робити” (6, 65), як “алмаз, відколотий для різака, а не шліфований для корони” (6, 65). Кулішева постать вражала своєю безмежною і практично неосяжною талановитістю.

Постановка цього твору в театрі імені Франка взагалі перетворила М.Куліша на панукраїнську знаменитість. Очевидці писали: “Успіх спектаклю у глядача був небувалий, справді – фурор! Про пєсу говорило все місто – в трамваях, на вулицях, навіть на базарі” (6, 57). Відзначалася популярність не тільки самого твору, але і її сценічної інтерпретації; підкреслювалося, що “вистави “97” йшли щодня – завжди з аншлагом” (6, 58), що “97” тим часом пішла вже широко – мало чи не по всіх театрах України та в Москві” (6, 58).

Кілька місяців,  з  кінця квітня до  другої половини серпня  1925 року (окрім перерви-відпустки, що припала  на першу половину літа і пройшла переважно в Одесі, у творчій роботі), М.Куліш  працює в  Зінов’євську                (теперішньому Кіровограді), де редагує газету “Червоний шлях”. Кропітку й виснажливу газетярську  справу  він  виконував сумлінно,  зосередивши  зусилля  на  поліпшенні  якості  матеріалів, робкорівських та сількорівських  дописів,  підвищенні  українськомовного рівня  газети. У листі до  І.Дніпровського 12 травня 1925 року він зазначав: “А налагодити газету трудно” (3, 534).  Сам  Куліш  писав для “Червоного  шляху” передові. Журналістська справа забирала в нього практично  увесь час, на  драматичну творчість не залишалося ані годин, ані сил.  Він відчував, що газетярська діяльність не реалізує його  творчого потенціалу, не сприяє  втіленню його художніх намірів, планів. Висловлюючи  своє бачення стосунків між журналістикою та літературною творчістю, драматург зазначав:

“Казав я, що газета губить письменника – і це правда. На досвіді тепер бачу (чи як – за досвідом бачу).

Ані одної сторінки я не написав за цей час” (3, 534). 

У Зінов’євську М.Куліш  наполегливо шукає можливості для продовження  своєї  письменницької праці.

        Феноменальний успіх драми “97”, що була поставлена у Харкові восени 1924 року, широка резонансність Кулішевого імені, художні надії, що покладаються на нього, активно сприяють тому, що керівництво літературно-культурних кіл ставить питання про переїзд Миколи Куліша до столиці України.

Наприкінці літа 1925 року драматург  переїжджає до Харкова.

        Олешки, Одеса, Харків – така географія становлення літературного таланту Миколи Куліша. Харкову в цьому ланцюжку  належить найзначніша роль.

         У столиці Куліш потрапив до центру духовно-творчого буття. Ви­датне письменницьке оточення  – М.Хвильовий, Остап Вишня, В.Сосюра, Ю.Яновський, П.Тичина, І. Дніпровський, Г.Епік, дружні й творчі контакти з якими збагачували його художній світогляд. Літературні читання, зустрічі, бесіди. Безпосереднє знайомство з представниками різноманітних мистецьких і художніх напрямків, течій. Плідна багаторічна співпраця з трупою теат­ру “Березіль” та його режисером-концептуалістом Лесем Курбасом. Пошук своєї мистецької позиції, власної художньої індивідуальності, полемі­ка з лідерами інших літературних орієнтацій, напружене дослідження життєвих явищ і тенденцій. Активізація  драматургічної  діяльності й створення  низки різножанрових п’єс, серед яких психологічна “Зона”, химерно-трагедійний “Народний Малахій”, мовно-віртуозний  “Мина Мазайло”,  лірико-симфонічна “Патетична соната”,  композиційно-експериментальний і гострофілософський “Вічний бунт”.

        Ім’я та постать Миколи Куліша швидко набирають ваги. Він стає однією з центральних постатей літературно-художнього процесу в Україні та безумовно головною постаттю в українській драматургії 20-х – початку 30-х років. Його п’єси ставляться театрами різних стилів та уподобань. Навколо його творів спалахують дискусії – завзяті, емоційні, різкі. Його персонажі виходять за межі суто літе­ратурних образів й осмислюються найбільш проникливими сучасниками як символи доби українського  Ренесансу.

        Навколо М.Куліша групуються письменники. Вони поціновують у ньому самобутність думки, свіжість погляду на оточуючі процеси, вміння відстоювати власні переконання. Вони визна­ють у ньому одного з найталановитіших, найяскравіших українських письменників. Куліша обирають другим президентом письменницької  спілки ВАПЛІТЕ  –  чи не найпотужнішої   літературної організації  у Європі  20-х років ХХ століття. Він входить до складу редколегії провідного літературного часопису України “Червоний шлях”, друкується в альманасі “Літературний ярмарок”, пише концептуальну полемічну  статтю  “Критика чи прокурорськй  допит?”,  де обстоює право митця на самобутність і внутрішню незалежність, зустрічається зі своїми читачами й глядачами.

М.Куліш займався  кропіткою та важливою творчо-інтелектуальною та організаційно-керівною  діяльністю, спрямованою на якісне піднесення рівня художнього й  мистецького процесу,  обстоювання інтересів і прав українських митців, створення умов для підвищення продуктивності їхньої праці. Драматург у другій половини  20-х  і на  початку  30-х років “редагував “Вапліте”, редагував належний йому номер “Літературного ярмарку” (“Літярмарок”  не  мав редактора –  кожний номер  робив – редагував – інший письменник), редагував “Пролітфронт”, “Червоний шлях”. Водночас  саме Куліш ... був ініціатором  авторського захисту на Україні, утворив УТОДІК (“Українське товариство драматургів і композиторів”), став його головою і провадив у цій царині  величезну роботу – організаційну по всій Україні та громадську серед письменників та композиторів” (6, 71).

        У харківський період драматичний талант Миколи Куліша досяг свого апогею. В цей час його знала вся Україна. Він створює п’єси “Народний Малахій”,  “Патетична соната”, “Маклена Граса”, що стають новим словом не тільки в українській драматургії, а й у художньому  мисленні європейських  літератур.

        Микола Куліш був одним із духовних і художніх гуру для українського суспільства 20-х – початку 30-их років. Його твори, що ставилися на сценах, мали потужний вплив на громадську свідомість і формували нові образно-інтелектуальні смаки, нові, відмінні від проофіційних та офіціозних, світоглядні пріоритети й естетичні цінності. Навіть найбільш складні, концептуально загадкові його п’єси справляли сильне експресивно-образне враження на громадськість, змінюючи її уявлення про навколишній світ та про світ узагалі, її стандарти щодо мистецтва й художнього мислення. Критики, спостерігаючи вплив “Народного Малахія” на сучасників (і часто не поділяючи спрямованість цього впливу), відзначали, що “глядач почав співчувати Малахієві”, “над “малахіанством” вболівати”, “а з самою ідеєю “реформи людини” – навіть погоджуватися” (6, 63).

На межі  20 – 30-их років для М. Куліша, як і для багатьох письменників,  настають важкі, трагічні часи. Його твори, більшість з яких користувалися неабиякою популярністю, зазнають як політичної, так й естетичної критики. Його ім’я роблять символом негативних тенденцій в українській літературі. Куліша починають звинувачувати у скептичному тлумаченні сучасності. Драматургові закидають, що його п’єси сповнені ідеологічних вад, що вони зводять наклеп на радянську дійсність. Мистецький аналітик і мемуарист Ю.Смолич, якому, за його ж  висловом, “припадало рецензувати майже всі п’єси Куліша” (6, 59), з документальною точністю узагальнював, що “тогочасна критика обрушила на нього (Миколу Куліша – Я.Г.) зливу найважчих – політичних – обвинувачень і, виходячи з цих обвинувачень, піддала нищівному переглядові  і всю творчість Куліша, всі його п’єси (навіть “97” та “Комуна в степах”, написані ген раніше)” (6, 69).

Нові твори драматурга викликають виключно різкі, недоброзичливі рецензії та відгуки. Після прем’єри  драми “Маклена Граса” й різкого несприйняття вистави офіційною критикою митець у листі до О.Корнєєвої-Маслової передає атмосферу, що склалася  навколо  нього і Курбаса, який поставив п’єсу в “Березолі”: 

“На все я ждав, всього сподівався, але такого, признаться, не ждав. П’єсу кваліфіковано як антихудожню, фальшиву, нікчемну, авторові нашито  проповідь індивідуального терору, режисерові ціла низка обвинувачень  за те, що він взяв цю п’єсу, – словом, сказано все те, про що не було сказано в попередніх перемовах з автором і режисером в реперткомі”  (3 , 643).  Він  різко й відверто формулює висновок: “Я розумію це так, що взято курс на знищення мене як художника”  (3,  643).

       Проблема “особистість і психологічний тиск” належить до одвічних і фундаментальних проблем людської цивілізації. Вона (ця проблема) постає у трьох основних соціопсихологічних вимірах – протистояння тиску, стояння в атмосфері тиску й внутрішній злам під напором тиску. На Миколу Куліша здійснюваний тиск певний вплив мав. Як зазначали сучасники, його громадська полемічна активність помітно знизилася: “В останні роки діяльності Куліш не виступав у літературних дискусіях чи на диспутах; не подавав спростувань до газет, коли в рецензії на його пєси щось пересмикували (а таке траплялося неодноразово!); не писав більше заяв-протестів до реперткому...” (6, 66).

Проте і в цих складних духовних умовах драматург продовжував писати. Він навіть робив спроби експериментувати, шукаючи нові для себе форми. Є свідчення про те, що в останні творчі роки М.Куліш виношував задум і починав працювати над принципово новим для нього літературно-театральним жанром – музичною комедією, оперетою (6, 66 – 69).

Події мали відбуватися у період складних перипетій та активного розвитку національного руху – в добу Центральної Ради та Директорії. Серед персонажів музичної комедії були такі відомі постаті, як М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра, С.Єфремов. Сюжет оперети Микола Куліш будував на тому, що двоє молодих людей на межі або на початку 30-х років зацікавились недавньою українською історією. Для того, щоб молоді герої на власні очі побачили ті часи й відчули своєрідність недалекої минувшини, драматург “відправляє”  їх туди, у перипетії національного руху. На них чекають різноманітні пригоди й колізії – комічні та трагікомічні, дотепні та іронічні, захоплюючі та динамічні. Їхні мандри завершувалися тим, що молоді люди опинялися у своєму сьогоденні. 

Внутрішній стан Миколи Куліша позначився й на посиленні критичних, опозиційних настроїв. У цей період драматург гостро відчуває невідповідність офіційної ідеології, яка стверджувала й популяризувала тезу “подальшого розквіту України”, реальному стану українського життя. Щоб самому побачити, що ж відбувається з людьми й суспільством,  1933 року він вирушає з Харкова додому, на Херсонщину. Враження у нього були не просто гнітючими – вони були немислимо важкими. Ант.Куліш писала про нього: “…Поки добрався до рідного села, мало не захворів. Через два тижні повернувся до Харкова і був такий сумний та пригнічений, що я налякалася” (2 , 738). І далі вона  змальовує  психологічний стан М.Куліша після  подорожі.

         “ – Може, що трапилося в дорозі? Ти хворий?

        Але він відповів мені:

        – … Якби ти знала, якби  бачила, що робиться по  селах – це жах! Це страшний жах! Уяви собі – по дорогах лежать пухлі й мертві люди, по селах тихо, люди не ходять, бо не мають уже сил рухатися. Біля матері лежать мертві діти, а вона сама впала через поріг і конає. Навіть псів по селах не стало. І ця Україна цвіте, збіжжя красується по полях? Таж нема кому його сіяти і збирати! Багатюща країна, земля – як золото, трудолюбивий і здібний народ, що з ним зробили?!

        Микола плакав, стогнав і захворів. Коли він зривався і кричав, я його заспокоювала, а він відповідав мені: 

        – Про це не лише писати треба, а кричати, бити у дзвони на сполох!” (2 , 738).

         Проти драматурга спрямовується ідеологічна кампанія, у ході якої стверджується, що з революційних позицій драми “97” Куліш перейшов на воро­жі засади п’єс “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична соната“. Вона призвела до того, що на першому всесоюзному з’їзді радянських письменників (17 серпня – 1 вересня 1934 року) відбулося офіційне закріплення за Миколою Кулішем статусу буржуазно-націоналістичного драматурга. 19 серпня на ранковому засіданні І.Кулик у своїй доповіді про напрямки розвитку української літератури, розвиваючи тезу, що “в галузі драматургії  у нас особливо була загострена класова боротьба, боротьба двох антагоністичних тенденцій” (5,  46),  схарактеризував  М.Куліша як митця,  що є представником “виявів націоналізму” в драматургії, та як художника, “більшість п’єс якого є відверто націоналістичними й ворожими нам” (5, 46), і зазначив, що “на них базувалася робота театру “Березіль”, коли ним керував Курбас”  (5,  46) .

Це вже було схоже на вирок. Духовна влада митця, спрямована на розвій категорій самобутності, самоцінності й самодостатності вільного духу в українському соціумі, увійшла в протиріччя з уніфікаційними й нівелюючими інтересами владних структур. У грудні того ж року М. Куліш пішов на похорон свого друга Івана Дніпровського, де його заарештували.

Драматурга було звинувачено в участі у “контрреволюційній боротьбистській організації” (7, 121). Як свідчить О.Юренко, в обвинувачувальному висновку (Київ, 1935) щодо М.Куліша зазначалося, що він “1. Входив до складу боротьбистської контрреволюційної організації, що ставила собі на меті повалення радвлади на Україні. 2. Після розгрому керівної частини організації увійшов до її керівництва. 3. Був одним із організаторів терористичних груп, що готували замах на керівників радянської влади й комуністичної партії...” (7, 145). Тодішній політичний сленг готував трагічну розв’язку цій блискучій і величній мистецької долі.

 Обірвався життєвий шлях письменника 3 листопада 1937 року. Його було страчено на сорок п’ятому році життя.

       …Багатьма дорогами пройшов Микола Гурович Куліш  – дорогами навчання, таврійського степу й України, дорогами війн, самовіддачі, духовного піднесення, дорогами творчості, відкриття, переслідувань. За недовге життя йому довелося пережити ледь не все, що тільки може випасти на долю людини. І на всіх дорогах, в усіх життєвих випробуваннях він залишався яскравою постаттю, що прагне справедливості, краси  і добра.

Література

1. Кузякіна Н. П’єси Миколи Куліша:  Літ. і сценіч. історія. – К., 1970.
2. Куліш Ант. Спогади про Миколу Куліша //  Куліш  М.Г. Твори: В 2 т. – К., 1990. – Т.2. – С.695 – 753.
3. Куліш  М. Твори: В 2 т. – К., 1990. – Т.2.
4. Острик М. Микола Куліш // Літературні портрети: Критико-біографічні нариси. – Т.1. – К., 1960. – 396 – 419.
5. Первый Всесоюзный  съезд  советских писателей: Стенографический отчет: Репринтное воспроизведение издания 1934 года. – М., 1990.
6. Смолич  Ю. Розповідь про неспокій: Дещо з книги про двадцяті й  тридцяті роки в українському літературному побуті: Частина перша. – К., 1968.
7. Юренко О. Про Миколу Куліша // Забуттю не підлягає: Нариси, спогади, оповідання. – Херсон, 1994. – С. 121 – 145.

 далі

на початок