Мета - ознайомити учнів з творами Дніпрової Чайки; виховувати повагу і бережне ставлення до рідної мови, до рідної землі, почуття доброти і щирості; вчити любити довкілля, оберігати його, захищати від будь-яких негативних проявів; виробити критичне ставлення до негативних рис людської поведінки; розвивати читацькі, акторські й вокально-хорові навички; розширювати уявлення дітей про багатоликий світ людського життя, розвивати дитячу фантазію. Обладнання. Клас оформлений під чотири пори року: зимові декорації - ліворуч класної дошки, весняні - праворуч, літні - в кутку навпроти, в глибині класної кімнати, осінні - паралельно літнім декораціям. Портрет письменниці в центрі над класною дошкою, а під ним - малюнки-ілюстрації учнів до творів письменниці (вірші, легенди, оповідання, казки, п'єси). Звучать українські мелодії.
УЧИТЕЛЬ. Шановні учні! Сьогодні ми з вами зібралися на зустріч з творами відомої дитячої письменниці Людмили Березіної-Василевської, яка прилинула в українську літературу на крилах Дніпрової Чайки. Тому-то епіграфом сьогоднішньої зустрічі прозвучать віршовані рядки поетеси:
Пала душа, і думка в'ється,Образ чайки прилинув до неї з берегів Славути, неподалік від якого минуло дитинство, з тієї народної пісні на слова гетьмана Івана Мазепи, яку часто співав Людмилин батько.
(Класний хор починає співати: "Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі..." На словах цієї пісні біля учителя з'являється учениця, що гратиме роль Дівчини-чайки).
ДІВЧИНА-ЧАЙКА. Ой, як я люблю цю пісню! Адже не про чайку вона, а про нашу Україну-неньку, про горе її дітей, яких гнали в неволю турки і татари, розпинала польська шляхта, мордували російські царі. Ось чому і я, головна героїня легенди "Дівчина-чайка", стала символом мужності і незламності духу українського народу.
(З фонограми лунає несамовитий свист вітру, шум розбурханого моря, клекіт розбитих об скелю хвиль, тривожний крик морських чайок).
УЧИТЕЛЬ. (Читає). "Море зневажене: міниться, морщиться, грізно чорніє... Померк, мов закурений димом, весь світ навкруги. Вздовж берега смуга руда клекотить.., в каміннях прокинувсь бурун голосний, плигає на скелі скажено. Впала на море лютая хмара, шквалом черкнула довкола, лиш оком сягнеш. Не стерпіло море наруги: здулося горами, як звір, заревло, побіліло і, дике, нестримне та дуже,- кинулось в бійку смертельну. А море лютує! а море клекоче! недурно ж збудили, недурно розгнівали вільне!"
(З'являється в глибині класу учениця, що грає роль птиці-бабича).
ПТИЦЯ-БАБИЧ. Я дівчині отій, що біла вона, мов піна морська, що як кушир, кучерявії коси вкривають її по коліна, що світяться очі блакитні у неї, як море у ранішній час, а зуби блищать, мов перла з-під вуст коралових, - я їй розкажу новину, та таку, якої ніхто ще не знає. Була я за морем далеко і чула: прибудуть сюди кораблі та галери, на тих кораблях та галерах люди чудні: завзяті, чубаті (їх звуть козаками), нікого вони не бояться і мореві навіть старому дари не дарують, як інші купці-мореплавці, лиш веслами часто січуть-зневажають, і море сердите поклало свій гнів на чубатих, і доля лиха присудила усіх потопити, побити і скарб їх віддати камінням та банкам, та всім нам, морським челядинцям. Великої тайни ніхто ще не знає...
(Навпроти птиці-бабича з'являється Образ Великого, роль якого виконує учень).
ОБРАЗ ВЕЛИКОГО. Мовчи! Мовчи, не твоє-бо то діло: не сміє ніхто дізнатись про волю великого моря, не сміє ніхто сперечатися з грізним! (Проганяє птицю-бабича).
ДІВЧИНА-ЧАЙКА. Вернися, птице-бабичу, вернися, усе розкажи до ладу, щоб я знала, звідки чубатих отих виглядати, як безталанних з біди визволяти.
ОБРАЗ ВЕЛИКОГО. Мовчи, не питайся, дурненька дитино! Корись, не змагайся ти з морем, - тяжко-бо море карає!
ДІВЧИНА-ЧАЙКА. Байдуже! Ревіть собі, хвилі зелені, чорнійте од злості, казіться! А я не оддам на поталу людей тих відважних, я вирву із пельки у хижого моря своїх безталанних братів!
ОБРАЗ ВЕЛИКОГО. Гей, одступись, не змагайся зо мною! Здобич моя - не оддам я даремне! Геть, одступись, необачна! Доля страшна покарає тебе, - одступись-бо!
УЧИТЕЛЬ. (Продовжує читати). "Байдуже - дівка не слуха! Кинулась хвиля страшенна, утлого човника міцно вхопила, кинула геть аж за банку, розбила, неначе лушпайку. Дівчина плаче; плаче вона не од болю, плаче вона не од страху, не за човном вона плаче; жаль їй великий, що нічим вже їй рятувати безщасних: "Ні! Таки спробую ще раз!" Миттю одежу зірвала з себе і кинулась просто у море. Не зглянулось гнівнеє море: хижо коханку свою проглинуло". ДІВЧИНА-ЧАЙКА. Та зглянулась праведна доля: смерті собі не знайшла я: чайкою сірою з моря спурхнула і з гірким плачем полетіла над морем... З того часу й літаю я та сестриці мої понад морем, плачем-кигичем, лиш тільки зачуєм хижую бурю, звіщаєм пливців-мореходців. УЧИТЕЛЬ. Ось така вона, дивна легенда про дівчину-чайку, образ якої і став псевдонімом письменниці. А як ви гадаєте, учні, чому саме цей псевдонім - Дніпрова Чайка - обрала для себе Людмила Березіна-Василевська?
(Учні дають відповіді на запитання вчителя. Раптом з фонограми лунає посвист завірюхи, що поступово наростає. В зимових декораціях з'являється Зима, роль якої виконує одна з учениць. Її зустрічає гурт хлопчиків і дівчаток).
ХЛОПЕЦЬ
Зимо білокрила,
Звідки прилетіла,
Нащо нам садочок
Снігом завалила?
ДІВЧИНА
Нащо поморила
Квіточки пахнючі?
Нащо розігнала
Пташечки співучі?
ХЛОПЕЦЬ
Ми тебе, лихую,
В гості не просили,
Нащо ти здалася,
Звідки прилетіла?
ЗИМА
Ой, іду я дітки,
З-за білого моря,
Де мороз, мій батько,
Цар на всім роздоллі.
Там цариця-Північ,
Рідна моя мати,
Збудувала з криги
Пишнії палати.
Я щорік розношу
Аж по всьому світі
Від цариці-мами
Крижані привіти.
ДІВЧИНА
Ой як довго-довго
Нам весни чекати!
Ох, як прикро, тяжко
Нам тебе стрічати!
ЗИМА
Не журіться, дітки,
Гніватись доволі:
Я вам дам гостинця -
Лижі та ґринджоли,
Виясню, мов склянку,
Сковзанку- гулянку,
Прожену щедрівку,
Казку-страховинку,
Дам сніжку пухкого,
Тихую одлигу -
Зліпимо страшного
Дідугана з снігу!
Принесу Новий рік,
Гарний, веселенький, -
Заспівають люди,
Загуляють всенькі.
(Класний хор співає колядок і щедрівок. У цей час в зимових декораціях з'являється учень, який виконує роль Старого Року).
ХЛОПЕЦЬ. А хто ж оце з тобою, обшарпаний і без шапки походжає по морозу з улиці в улицю, від села до села, через ліси, через поля навпростець?
ДІВЧИНА. Він смутний-невеселий, ні до кого не балакає, і ніхто до нього, ніби й не примічають його, бідного старця, не закликають з морозу в теплу хату, для нього немов немає щедрого вечора. Хто ж це такий?
УЧИТЕЛЬ. То Старий Рік. Бідний Старий Рік з оповідання-казки "Новик". Який він нужденний, який обідраний: руки й ноги трусяться, біле волосся й довга борода розкуйовджені, подрана одежа вся у реп'яхах та остюках. Іде собі Старий Рік, тяжко спирається на довгу палицю, а засмучені очі дивляться тільки уперед і не бачать того, що діється по сторонах.
ХЛОПЕЦЬ. А варто було б глянути: з лісу вибіг маленький хлопчик і почав перекидатись по заметах, скакати, ковзатись, чіплявся за кришталеві гілки і качався на їх - та все ріс, усе ріс... Пірнув ще раз із головою у замет і виринув звідтіля вже одягнений у розкішну срібну одежу.
ДІВЧИНА. Ой, вони йдуть однією стежкою назустріч одне одному. Давайте сховаємось і подивимось, що далі буде? (Ховаються).
НОВИК. Геть з дороги! Чи тобі, діду, повилазило, не бачиш, хто я такий? Я сам - Новий Рік!
СТАРИЙ РІК. Ш-ш! Гамуйся, хлопче, не кричи на старого, бо я тобі батько.
НОВИК. Батько! Добрий батько: зовсім якийсь старець! Де ж таки, щоб мій батько був отакий!
СТАРИЙ РІК. Та я ж на рік всього старший за тебе. Я - Старий, а ти -Новий Рік. Зрозумів?
НОВИХ. Ну, нічого робить! Бачу, що ви мені батько. Але що ж по тому! Ви ні синові, ні собі нічого не придбали: одна торба порожня на плечах, та й та з діркою - гей, гей!
СТАРИЙ РІК. Стривай, синку, не поспішай, ще до півнів далеко - я тобі розкажу усе, що і як було, і навчу тебе, як жити, щоб і тобі не довелося тягати драної торби. А ти слухай пильно, та шануйся, бо як не послухаєш мене, буде й тобі така кара, як мені, за те, що я малим не слухав твого діда. (Класний хор починає співати пісню "Вареничків наварила", Новик прислуховується). Я тобі розкажу, як ішла моя варта, що тоді діялось на світі, а ти слухай. Чуєш?
НОВИК. (Відмахується). Чую, гаразд!
СТАРИЙ РІК. Гляди, сину, віддаю тобі увесь світ і все, що на ньому є, - гляди, щоб і ти так же ж передав свойому синові, як зостарієшся.
(Класний хор співає щедрівок, колядок, Новик підтанцьовує).
СТАРИЙ РІК. Нічого не повинно пропасти безвісти, за все треба віддати одвіт нашій великій матері-вічності. Та слухай-бо! Я тобі долю розказую, а ти граєшся! Ось я тобі! (Дід замірився палицею на свого неслуха).
НОВИК. Овва, як налякали! Чого-бо це ви так розходилися! А розкажіть лучче, де ви оце так добре вбралися! І дорогу одіж подерли, помастили, і торбу навіть подерли; он крізь дірку усе добро розгубили!
СТАРИЙ РІК. (Перебирає торбу, бідкається). Дірка... дірка.., ох, мені лихо!
НОВИК. (Передражнює). Еге ж, дірка!
СТАРИЙ РІК. Ох, сину, сину, дай тобі, боже, не почути такого докору від свого сина, як це я чую! А все через те, що не послухав колись свого батька старого! Легкодухий був, поклавсь на свій розум.
НОВИК. Та ну, кажіть-бо краще, що це у вас торохтить у торбі і з чого ота дірка!
СТАРИЙ РІК. Ну, ну, бери вже, розглядай, (віддає свою торбу), може, хоч так я тебе навчу, що треба шанувати, чого не треба робити.
НОВИК. Ой, що це таке тут у вас колюче!
СТАРИЙ РІК. Це, сину, те горе, що несподівано шпичкою уллялось у серце людей, як на залізниці наглою смертю погинули їх родичі.
НОВИК. Ай, що це таке гаряче?
СТАРИЙ РІК. Це пожежа, що за моєї варти пожерла слободи, міста, людське добро і самих людей.
НОВИК. А ця грудка криги?
СТАРИЙ РІК. Це мені примерзли до торби прокльони тих людей, що я їм поморозив хліб та худобу, бавлячись зимовими іграшками.
НОВИК. Брр! Що це таке вогке?
СТАРИЙ РІК. Це мене закидали гряззю ті люди, що я напустив на них потоп: бач, я любив становити млинки, та й не зчувся, що затопив їхні поля, села, і все їхнє добро погинуло - от вони мені поліпили грязі, що й досі не висохла.
НОВИК. А це, знов, що таке сухе та гаряче, неначе пісок улітку?
СТАРИЙ РІК. І це сину, ношу з собою за свою шкоду: це за те посушне літо, коли було мені весело гуляти, а людям довелося плакати.
НОВИК. Ну, ну, нічого; добрих подарунків вам накладено! А це ж яка зелена гілочка - бач, і не зів'яла!
СТАРИЙ РІК. Це? Це один з найкращих подарунків: це - мир, згода між людьми. (Кукурікає півень). Прощай, сину! (Кидає торбу додолу).
НОВИК. (Піднімає торбу). Спасибі старому батькові: усе погане витрусив із торби, а оце добре покинув. Буду ж і я сіяти святе зерно просвіти, як казав мені батько, буду ростити зелену гілочку миру!
(Класний хор виконує веснянку).
УЧИТЕЛЬ. Змагання зими з весною - провідна тема багатьох творів Дніпрової Чайки. Як ви думаєте, чому? Чи є тут якісь алегорії? Чи закладені письменницею символи, і які саме? (Учні відповідають).
ХЛОПЕЦЬ
Весно, Весно, Весняночко,
Прийди до нас, паняночко!
Розвій хмари сніговії,
Розбий мости крижанії...
ДІВЧИНА
Зніми чари зимовії,
Зрости трави шовковії,
Посій квіти запашненькі,
Приводь пташки голосненькі...
ХЛОПЕЦЬ
Весно, Весно, озовися,
Прийди до нас, не барися!
(Класний хор виконує пісню "Благослови, мати, весну закликати").
УСІ РАЗОМ
Весна-красна,
На чому прийшла?
(У весняних декораціях з'являється Весна, роль якої виконує учениця).
ВЕСНА
На плужечку, на плужечку,
По крутому бережечку,
На борінці, на борінці
Привезла усім гостинці,
Привезла всім вільну волю,
Та кохання, та здоров'я,
Привезла усім роботу
Ще й веселую охоту.
Ось зеленая вербиця -
Згинь ти; зимо білолиця!
Ось червонеє яєчко -
Згинь морозе-морозечку!
Згинь, метелице і хуго!
Згинь, нудьго, і сум, і шуго!
Добрі дітки, не журімось
Та всі разом звеселімось,
Заведемо гри, танки
І веселі веснянки!
(Класний хор виконує віночок весняних обрядово-календарних пісень, що переходять поступово в пісню купальську).
ДІВЧИНА
Під самого Купала,
Забувши сум і страх,
Ми папороть шукати
Ходімо по лісах.
ХЛОПЕЦЬ
Нехай і вовкулаки
Нам виють з-під кущів,
Нехай відьми, чортяки
Летять наперестрів...
ДІВЧИНА
Нехай в болото манять
Нас гроші вогняні -
Ми папороть шукаєм -
Вони нам не страшні!
ХЛОПЕЦЬ
Нехай слизька дорога,
І ніч, хоч в око стрель,
Нехай над головою
Чортів - що лиш мель-мель!
ДІВЧИНА
Нехай вони регочуть,
Лякають нас вогнем,
Хай роблять, що лиш хочуть -
По папороть ми йдем.
ХЛОПЕЦЬ
Як страшно в самотині!
Ми ж руки подамо
І вдвох хутчій ту квітку
У нетрях знайдемо.
ДІВЧИНА
Обіруч разом квітку
Додому понесем
І нею наші душі
Найперше одімкнем:
І з попелу устануть
Колишнії скарби,
Обновляться руїни,
Розсиплються горби.
ХЛОПЕЦЬ
Живая дума, слово
Засяє наче день...
Та цить же, темна сило,-
По папороть ми йдем!
УЧИТЕЛЬ. Які елементи купальського свята зафіксовані авторкою у вірші? Що символізує папороть у творі Дніпрової Чайки і для чого вона потрібна хлопцеві і дівчині? Які "темні сили" має на увазі письменниця? (Учні відповідають).
(З літньої декорації назустріч дітям виходить Літо, іде до Весни).
ЛІТО
Як я кохаю її.
Більше над силу і волю,
Більше над щастя і долю -
Довше не втаю я, ні!
ВЕСНА
Діти! Що чую?
Личко горить,
Серце палає,
Серце тремтить,
Краса лишає,
Душа горить.
Згода! Дай руку,
Вийду, чекай,
Вбачить нас доля,
Вбачить нас гай!
(Весна і Літо співають дует з п'єси "Весна-красна", музика М.В.Лисенка, після чого гримить грім, з фонограми чути плюскіт дощу. Класний хор виконує закличку "Іди, іди, дощику!").
УЧИТЕЛЬ.(В осінніх декораціях).
Сховалося сонце за сивую хмару,
Полинуло літо в далекі краї,
Лиш вітер зостався: ганя, мов отару,
По небові хмари, в степу кураї.
І степ вже постарів, посивів просторий,
Зеленії шати давно поносив,
Розкинув обійми від моря до моря
І, зиму ждучи, захолов, занімів.
А вітер так хижо з старого кепкує,
То тирсу-чуприну з могили скубне,
То ветхую одіж - бур'ян - розшматує,
То дощиком зимним зненацька лине.
ДІВЧИНА-ЧАЙКА
Хай хмари по небові ходять
І сонечко криють ясне:
Ті хмари мені не зашкодять,
Вони не злякають мене.
Нехай заглядає в віконце
І свариться осень сумна:
У мене на серденьку сонце,
У мене на серці весна.
І серце, до вінців налите,
Мені пророкує в цю мить,
Що можу я мертвих живити,
Що можу я чудо творить!
УЧИТЕЛЬ. 66 років судилося топтати ряст Дніпровій Чайці на цьому світі, який вона так любила, про який так захоплююче писала. Але невмирущими запишаються для нас її твори, серед яких і вірші, і поез в прозі, і легенди, і казки, і оповідки, і п'єси, черпані з фольклорних джерел. Сьогодні ми познайомилися лише з невеличкою часточкою літературної спадщини, зокрема з віршами "Зима", "Весна", "Під самого Купала", "Сховалося сонце", "Хай хмари по небові ходять", "Бажання", з легендою "Дівчина-чайка", оповіданням-казкою "Новик", поезією в прозі "Образ великого", уривками з п'єс "Весна-красна", "Зима й Весна, або Снігова краля". Прочитайте її твори ще раз і тоді вам стане зрозуміле її бажання:
Хотіла б я квіткою бути,
Щоб, виссавши сік із землі,
Весь бруд земляний повернути
У пахощі й барви ясні.
Короткий свій вік оддала б я
На радість усім, хто б просив,
Я б медом бджолу годувала,
Пестила б ясних мотилів.
ДІВЧИНА ПЕРША
Хотіла б я буть соловейком,
Щоб думу, щоб серце живить,
В піснях голосних виливати
І другі серця розбудить.
Щоб дзвінкая пісня лунала
У самих тісних суточках
І звуком своїм виганяла
З них сум, і скорботу, і страх.
ДІВЧИНА ДРУГА
Хотіла б я хмаркою бути:
Повільно по небу пливти,
Щоб звисока бачить, де треба
Доконче дощем помогти.
Тоді б я дощем зашуміла
На смалених вбогих полях,
Веселкою б я заіскрила
На чистих ясних небесах.
ДІВЧИНА ТРЕТЯ
Хотіла б я словом цілющим
Скропити і серце трудне.
Щоб в очах нещасних засяло
Кришталями сонце ясне.
УЧИТЕЛЬ. Дніпрова Чайка закликає нас з глибини століть оберігати все те величне і славне, що було створене протягом віків генієм українського народу: мову, культуру, моральні чесноти, ідеали добра і справедливості, називаючи їх "нашими самоцвітами". Бо без них неможливо збудувати новий "храм величі, щастя й краси". Тож "пильнуймо оздоб дорогих! Шануймо свої самоцвіти!" 3 вами і у вашому серці назавжди - Дніпрова Чайка.
(Лунають українські народні пісні. Урок закінчується).