№7 “Небезпечна гра”

Розділ I. Нескінченна дружба
У одному маленькому містечку жив один хлопець. Звали його Джері. Він славився як найрозумніший хлопчик у місцевій школі, тому недивно, що він досить часто брав участь у різноманітних олімпіадах та всюди, де тільки можна було проявити свій інтелект. Якби ви завітали до кімнати Джері, то здивувалися б кількості нагород та все можливим грамотам, які прикрашали стіни хлопця. Улюбленою грою Джері були шахи. Він годинами на проліт проводив за шаховою дошкою, експериментуючи над різними ходами. Але, як і в кожної дитини, у нього було досить мінусів. Джері нерідко ябедничав на однокласників, міг скинути свою провину на інших та не втрачав нагоди похизуватися своїми здобутками у навчанні. Можливо, саме по цій причині у Джері майже не було друзів.
Одного разу батьки приголомшили його новиною: сім’я переїжджала до нового містечка під назвою Треп-мауз. В день від’їзду у Джері був схвильований настрій, він не знав, що його чекає на новому місці. Дорога до нового містечка виявилася досить довгою, тому більшість часу у машині він просто дрімав.
Раптом кімната почала зменшуватися, стіни та стеля почали давити хлопчика, доки йому не довелося впасти на підлогу, щоб не бути роздавленим. З темрява з’явилася блідо-голуба рука, яка схопила його за шию та почала душити. Хлопець все кричав та кричав, але крик не виривався з його грудей, лише маленький хрип».
-Джері, прокидайся, любий. Ми вже майже доїхали, – прозвучав крізь сон ніжний голос мами.
-Мама? Це ти? – схвильовано запитав Джері, розплющуючи очі.
-Так, любий, це я. Ти дуже довго спав, – ніжно відповіла мама.
-А чому так темно? Зараз ніч? – не міг зрозуміти Джері.
-Ні. Це все із-за туманна, – пролунав голос батька.
Лише зараз хлопчик помітив за вікном густий майже темний туман. Це його дуже здивувало, адже високо в небі стояло сонце.
-Мені тут вже не подобається, – пробурмотів Джері.
Через милю туман розвіявся, ніби його ніколи і не було. В Треп-маузі родина заселилася в нову квартиру. Нова кімната Джері не була схожа на попередню: в ній не було так світло і затишно. І навіть грамоти Джері не зробили її веселішою. В школу Джері пішов лише через два тижні. Весь цей час він почував себе погано. Але після першого ж урока йому захотілося в колишню школу. Тут все було інакше: строгі, майже жорстокі вчителі та байдужі і холодні до всього учні. В цей день хлопець отримав свої перші двійки. Джері самотньо повертався додому через ліс, інколи зупиняючись, щоб роздивитися дерева, які вже майже поскидали із себе листя та фрукти; квіти, які щиро ділилися нектаром із бджолами; колодязь, який самотньо, як і він, стояв обабіч лісу. Поблизу стрімко бігла річка. Джері підійшов до неї, щоб помити обличчя. Опустивши руки до води, він раптом краєм ока помітив поряд із собою якусь постать. Це був хлопчик. Брудний, замурзаний, як кіт хлопчик. Одяг його був залатаний перелатаний, ноги босі. Волосся кудлате та світле. Очі світилися яскравим голубим вогником.
-Привіт! Допомога потрібна? – запитав незнайомець.
-Допомога? Ні, напевно.. А от друзі потрібні. – твердо відповів Джері.
-Мене Тім звати, – широко посміхаюсь озвався незнайомець.
-Я Джері. Тім, а навіщо тобі відра? – запитав Джері.
-Я в них воду носю до свого штабу. – все так же весело говорив Тім.
-Шта-а-бу? – очі Джері зробилися круглим.
-Так, ходім покажу.
Джері відразу забув про свою самотність і пішов поруч зі своїм новим другом. Новим та єдиним. Тім виявився досить веселою дитиною, яка від душі любила посміятися. Через деякий час спілкування в них було таке враження, що вони знали один одного дуже давно. Виявилося, що Тім був напівсиротою. Жив він із батьком, якого майже не бачив. Він або працював тижнями, або пропивав все напрацьоване. А матір він вже давно не бачив. Так розмовляючи, хлопці опинилися перед величезним деревом.
-Ось мій штаб, – показуючи на дерево, сказав Тім.
-Дерево? Дерево це твій штаб, Тіме? – дещо розчаровано запитав Джері.
-Підніми очі до неба, Джері, – з хитрою посмішкою сказав Тім.
На вершечку дерева Джері побачив будиночок, справжній дерев’яний будиночок. Обійшовши дерево, він помітив прибиті горизонтально до стовбура дерева східці, які вели наверх, а з вершечку самого дерева висів товстий канат. Через декілька хвилин хлопці опинилися в будиночку. Він був двоповерховий та схожий на годівничку. А схожий, тому що був не прибитий до гілок, а підвішений на чотирьох великих канатах до двох товстих гілок. Всередині було дуже комфортно та затишно. Був навіть балкон, де стояло крісло-гойдалка, а навкруги нього багато-багато розкиданих книг. Стіни балкона були обклеєні фотокарточками улюблених героїв та персонажів із книг Тім.
-А на моїх стінах лише грамоти за навчання, – сказав Джері.
-Теж непогано, хоча напевно дещо нуднувато та одноманітно, – весело відповів Тім.
Напевно, чи не вперше в житті Джері розсміявся над самим собою та над своїми грамотами. Цей день друзі провели разом і повеселилися досхочу. Лише під вечір хлопці розпрощалися. Джері був дуже щасливий, хоч вдома і отримав від батьків на горіхи.

Розділ 2. Шкільна місія
Наступного ранку Джері прокинувся раніш за всіх. Батьки ще спали, коли він швидко поснідав, схопив рюкзак та вибіг на вулицю. Він мчав до штабу Тіма, щоб разом піти до школи. Виявилося, що хлопці навчаються в одному класі. Зайшовши до класу, вони побачили напруженні від постійних повторювань матеріалу обличчя. Учні готувалися до контрольної роботи. Наші герої сіли у кінець кімнати.
-І в неї лише один зуб та одне червоне око, – таємничо розповідав Тім.
-Та ну, Тіме! Цього просто не може бути, – недовірливо говорив Джері.
-Ти так думаєш? А хто це по-твоєму стоїть позаду тебе? – запитав Тім.
Джері різко повернув голову подивитися, хто стоїть позаду нього. В цей час Тім так зненацька схопив його за руку, що той від несподіванки аж скрикнув на весь клас. Тім з півхвилини катався по підлозі, не в силі зупинити сміх. Джері покліпав очима, тоді почервонів від десятків очей однокласників, які з подивом, а дехто навіть із страхом, на нього дивилися. Потім перевів погляд на Тім, який піднімався з підлоги та рукавом витирав сльози від сміху. Та і сам почав реготати. Спочатку тихо, а потім все голосніше.
-Слухай, Мойєре, ти до контрольної готовий? – спитав крізь сміх Тім.
-Ні, друже, не готовий. Ти погано на мене впливаєш, – сміючись відповідав Джері.
-Так чого ми досі тут? – серйозно запитав Тім.
-Тіме, я ніколи ще не прогулював уроки. І не зовсім впевнений, що це буде правильно… – відповів Джері.
-Тоді це треба швидко виправляти. Тобі не вистачає якогось бунтарства. Словом, занадто ти вже правильний, друже. Навіть твоя помаранчево-зелена сорочка зараз цікавіша ніж ти, – виголосив Тім.
-Хех, знаєш, ти правий, я дійсно дещо нуднуватий, – підхопив Джері.
-Я зараз вийду на вулицю, все одно ніхто не помітить мою відсутність, – повів далі Тім, – ти тим часом перекинь наші речі через вікно, я внизу їх зловлю. Дочекайся уроку та через 10 хвилин відпросися у містера Баунві вийти до медсестри, скажеш, що усвідомив всю трагедію свого нудного життя, – серйозно мовив Тім.
-Домовилися, мій друже, який гадає, що вміє гаоно жартувати, – так же серйозно і урочисто відповів Джері.
Все пішло за планом. Через 15 хвилин двоє розбишак насолоджувалися свободою та щедрими променями сонця. За декілька миль недовгої свободи Тім зненацька різко схопив Джері за руку.
-Тіме, ти чого? – здивовано запитав Джері.
-Тихо! Іди зі мною і не оглядайся, – схвильовано відповів Тім.
Хлопці заховалися за високим заборам. Через декілька секунд біля них пройшла людина у темно-синій формі. Руки його були у зелених рукавичках, в яких він тримав рацію та довгу дерев’яну палицю. Джері крадькома подивився на незнайомця. Його серце впало кудись далеко під ного, так його налякало бліде, майже нерухоме обличчя чоловіка. Здається, він навіть не моргав, а його блакитно-водянисті очі дивились кудись в пустоту. Лише його ніздрі час від часу рухалися в різні боки, ніби щось або когось винюхуючи.
-Боже, Тіме, хто це такий? – пошепки запитав Джері.
-Тихіше! – зашипів на нього Тім.
Лише, коли ця дивна істота пройшла повз хлопців далі, Тім дещо заспокоївся. Виявилося, що у місті Треп-мауз були досить строгі закони. І за одним із них жорстоко каралися учні, які б насмілилися втекти із уроків. Покарання чекало не лише учнів, але і їхніх батьків. Таких учнів змушували протягом трьох місяців тяжко працювати на місцевій фермі без вихідних та відпочинків. А батьків карали великими грошовими штрафами.
-Тіме, чому ж ти раніше мені про це не сказав? – схвильовано запитав Джері. – Ми мусимо негайно повертатися до школи, доки не помітили нашої відсутності. І взагалі, що це за такі дурні закони?
-А хіба у вашому містечку не так було? – здивовано запитав Тім.
-Ні в нашому, ні в будь-якому іншому містечку. – твердо відповів Джері.
Доки вони розмовляли, чоловік у темно-синьому костюмі повернувся назад. Він говорив у рацію. Джері здалося, що він почув своє ім’я.
-Двоє? Скільки років? Яка школа? Джері Мойєр та Тімоті Вайт. Зрозумів. Починаю пошук, – холодно говорив у рацію чоловік.
Джері побілів від страху. Він зрозумів, що їх вже шукають. І шукає ця бездушна, холодна істота. У розпачі хлопці вирішили тікати якнайдалі, доки не придумають, що робити далі. Вони дочекалися, коли шукач відійшов на безпечну відстань, і вийшли із своєї схованки. Керовані страхом друзі чимдуж помчали в сторону лісу. Декілька днів вони ховалися у штабі Тіма. Джері хотів повернутися додому, чи хоча б дати батькам знати, що з ним все гаразд, але коли згадував про покарання, яке могло б на них чекати та страшні бездушні очі шукача, то відразу в нього це бажання пропадало.

Розділ 3. Задум Джері
З розповідей Тіма Джері дізнався, що покарань у місті Тремп-Мауз було багато. І карали за будь-яку маленьку провину. Запізнився на роботу – кара, не ввічливо звернувся до шукача – кара, без дозволу намагаєшся покинути місто – кара.
–Батько колись розповідав, що і маму було покарано за те, що вона теж намагалася покинути місто, – якось увечері на балконі розповідав Тім, – вона хотіла виїхати, щоб купити мені ліки чи щось таке. Але не отримала дозволу від Махшати, нашого мера. Дуже неприємний тип. Так ось, батько розповідав, що мама не зважила на його заборону та спробувала виїхати з міста. З тих пір її ніхто не бачив. Пам’ятаю, що в цей день був дуже густий туман.
–Це жахливо, Тіме, – майже із сльозами на очах мовив Джері. Він раптом згадав про туман, яким їх зустріло в перший день нове містечко.
–Так. Жахливо, – дещо холодно відповів Тім, – можливо, саме із-за цього мій батько з тих пір п’є, як чорт.
Хлопці замовкли. Кожен думав про своє. Пройшло ще декілька днів. Їжі майже вже не було та і грошей, щоб її купити. Друзі були в розпачі. Холод та страх не найкращі друзі 12-літніх хлопців.
–Шкода, що я не вмію грати в шахи, – сказав якось Тім. – У центрі містечка є одне місце, де збираються любителі шахів. Часто там грають на гроші.
–На гроші? Тобто, хто виграє партію, той і забирає гроші? – уточнив Джері.
–Угу, все вірно. Це найпопулярніша гра в цьому місті. А Махшат взагалі чемпіон, його ще ніхто ніколи не вигравав.
–Так що ми чекаємо, Тіме? Я ж майстер цієї гри! – в захваті вигукнув Джері.
Через півгодини друзі опинилися на центральній площі, де було досить людно. Більшість людей сиділи групами довкола низеньких столів, згорбившись над фігурками шахів. Іноді долинали крики переможців, а іноді – і злі лайки переможених. То тут, то там дзвеніли монети. Всі грали на гроші. У Тіма та Джері було декілька монет. Це були останні гроші. Вони знайшли вільний стіл. Довгий час до них ніхто не підходив. Хлопцям здалося, що все це марна затія, що тут грають лише зі «своїми». Та через деякий час до них підсів гравець. Це був молодий хлопець, який широко посміхався своїми золотими зубами. Тім відразу зрозумів, що перед ними сидить досить хитра та небезпечна людина. Він кинув на стіл три монети, Джері підтримав ставку. Гра почалася. Незнайомець поводився досить впевнено, його гра була легкою та невимушеною. Час між ходами був короткий, здавалося, що Джері і не замислюється над ними. Він не відривав очей від фігур, нервово закусюючи нижню губу. І тому лише один Бог знає, як йому вдалося виграти цю партію. Посмішка спала з обличчя золотозубого. Він з ненавистю подивився на Джері, але мовчки покинув стіл.
Гра, друга, третя… Джері обігравав одного гравця за іншим. Навколо їх столика збиралося все більше і більше людей, які хотіли подивитися на дивного малого, який всіх залишав із носом. Тім тільки і встигав забирати виграні гроші зі стола. Джері був дуже зосереджений на грі, він майже не відривав обличчя від шахової дошки. Його рухи булі різкими та впевненими. Так пройшло дві години. Джері не програв жодної гри. Тім почав ловити захоплюючі та подекуди заздрісні погляди.
–Джері, мені здається, що вже досить. Нам цих коштів вистачить на декілька тижнів, – дещо схвильовано сказав Тім.
–Зараз, зараз. Остання партія, – не відриваючись від гри відповідав Джері. Раптом довкола начебто все потемніло, глядачі один за одним почали відходити від стола, навіть останній гравець залишив своє місце і не дограв партію з Джеком. Хлопець здивоване підняв очі, не розуміючи, що відбувається.
–Тіме, що…, – не встиг закінчити Джері, глянувши на друга. Тім стояв із широко розкритими очима, в яких проступив страх. Він з напіврозкритим ротом дивився поперед себе, не в змозі навіть моргнути. Джері подився в ту сторону, куди був прикований погляд Тіма. З його рук випав слон, яким він так і не встиг походити. Перед ним стояла висока бліда людина в чорному костюмі. Він із цікавістю подивився спочатку на Джері, а потім ліниво перевів погляд на шахову дошку. Його явно вона більше зацікавила, ніж сам хлопець. Він повільно підійшов до ігрового стола, за ним по обидва боки йшли його охоронці. Це були шукачі.
– Сідай, – холодно звернувся до Джері Махшат. А це був саме він.

Розділ 4.Остання гра
Як полохливий заєць, загнаний вовком у пастку, Джері слухняно з тремтячими руками впав на свій стілець. Тім, не відриваючи погляду, дивився на Махшата. Він хотів був бодай щось вимовити, сказати Джері, щоб той не сідав грати з цією небезпечною людиною, («А це взагалі людина?» промайнуло як блискавка в голові у Тіма) але йому ніби відняло мову, він лише без єдиного звука то відкривав, то закривав рота.
–Ти обіграв майже всіх тут, – звернувся Махшат до Джері, – прийшов час зіграти з достойним суперником. Чи не так, Джері?
«Звідки він знає моє ім’я?». Промайнуло в голові у хлопця.
–Я знаю всіх жителів Мого містечка, – ніби відповідаючи на питання Джері відповів Махшат. – Ніщо і ніхто не проходить непоміченим у моєму містечку. Я знаю про кожного. Твій хід. Гра розпочалася. Першим ходив Джері. Його рухи вже не були таким впевненими, а кожний хід давався з великим тягарем. Настала черга ходити Махшара. Він жодного разу не доторкнувся до фігурок, але вони рухалися. Рухалися лише одним поглядом. Одним коротким холодним поглядом Махшари. Джері та Тіма огорнув невимовний жах. Хто ця істота, яка вміє рухати речі лише одним поглядом. «Це не людина!». Промайнуло в голові у хлопців. Гра майже завершилася. Джері програв кожен свій хід. Його фігурок ставало все менше і менше. Йому стало так тоскно та гірко. Він згадав маму та тата. Їх зараз так не вистачало. Залишився останній хід. Останній програшний хід. І все. Джері перевів погляд на Тіма. В того в очах застигли сльози. На мить хлопцеві чомусь здалося, що це остання гра в його житті. Що більше ніколи не буде гри у шахи, не буде лагідних обійм мами і не буде Тіма, його справжнього і єдиного друга.
Джері взяв білого слона, щоб в останнє походити перед матом Махшари… Зненацька налетів вітер. Фігурки полетіли зі шахової дошки.
–Ніііі!– несамовито заорав Махшара.
Це був майже ураган. Джері впав зі стільця та за ногу стола, щоб його не віднесло разом із вітром. Десь наче вдалині долинав крик Тіма.
Та раптом все навкруги вщухло. Не було ні вітру, ні шахів, ні шукачів. Джері лише краєм ока помітив, що вони лежали без тями обабіч дороги. Але натомість з’явилася густа темна імла. Тім лежав неподалік, тримаючись за голову. А Махшара повзав на колінах, збираючи фігурки шахів. Він кричав та стукав від злості кулаками по землі.
Вдалечині, в імлі, почала виднітися ніби постать людина. Джері не міг її розгледіти. Вона все наближалася. І раптом перед ними з’явилася жінка. Так, це була жінка у сірій подертій сукні. –Джері, не догравай гри з Махшарою. Це коштуватиме тобі життя, звернулася жінка до Джері ніжним, стурбованим голосом. – Забирай Тіма і тікайте. Я їх затримаю. Але не баріться. Часу мало.
Тим часом до них підійшов Тім. Він тримався за скроню, яка кровоточила. Він поглянув та жінку та ледь встояв на ногах.
–Мамо… – ледь чутним голосом промовив Тім.
Джері схопив Друга за руку та чимдуж потягнув його за собою. Імла розвіялася, як і жінка в сірій подертій сукні…