№64 «Білі плями в освіті привидів»

– Та хай йому грець! – Варя спіткнулася й ледь не полетіла в багнюку. Клавдій єхидно спостерігав за нею з могильної плити – за наявності крил про такі дрібниці, як бруд, можна й не думати.

Коли дракончик повідомив, що є коротший шлях до закинутого маєтку, – вона зраділа, але маленький паскуда чомусь «забув» сказати, що дорога йде через цвинтар. Сніг танув, і вузькі протоптані стежки між могилами перетворилися на суцільну багнюку.

Сьогодні ввечері до неї зателефонувала Марена й, приправляючи розповідь міцним слівцем, пояснила, що в сусідньому місті якась дурепа-самоучка підняла кладовище. Підняти підняла, а назад загнати сили не вистачило. Усіх відьом із найближчих населених пунктів викликали на підмогу: кілька тисяч непідконтрольних мерців – це не іграшки.

Навіть пані Олена поїхала – латати постраждалих від упиряцьких кігтів. А от їхні власні, місцеві, мерці без нагляду лишилися й буянити почали: одну бабцю вже забрали в лікарню з інфарктом. Масниці ж… чи то Колодар… одним словом – перелом між зимою і весною. Усе мертве прокидається. А взагалі, вони мирні й шкоди не завдадуть. Заспокоїти треба, аби людей не лякали. І крім Варі – більше нікому. Як? Та тобі Клавдій усе пояснить.

Еге ж. Клавдій. «Дракон книжковий – живе на сторінках книг, ховаючись в ілюстраціях. Легко переходить із тривимірного у двовимірний стан. Харчується новою інформацією. Має фотографічну пам’ять, може відновити будь-який одного разу прочитаний текст незалежно від обсягу. Найчастіше можна зустріти в бібліотеках чи в книжкових крамницях» – саме таке Варя нещодавно прочитала на сторінках «Драконології». А вона й не знала, що книжкові дракони – фахівці з угамування привидів. Щось раніше Клавдій не виявляв таких талантів…

Тьху! І в що вона вляпалася? Та ясно в що – стоїть ось по коліна в багнюці. Може, їй і було б страшно (усе ж нічний цвинтар – досить моторошне місце), якби не було так брудно. Особисто Варя завжди вважала, що на кладовищі варто боятися не мерців, а живих любителів пом’янути чаркою шефа, кумового кота чи тещу (навіть якщо вона ще жива).

– О, поглянь, панянко, тут твоя повна тезка! – Клавдії тицьнув хвостом на сусідній надгробок.

– Облиш свої дурнуваті жарти, – Варя перестрибнула через калюжу й поправила рюкзак.

– Та я серйозно!

Дівчинка зітхнула й підійшла до вказаного гранітного хреста. «Хижа Варвара Мирославівна» – повідомляла табличка… Трохи нижче дата народження… її народження… і день смерті… Сьогоднішній день! Варя тернула рукавом куртки по забрудненій фотографії. Це було її фото! Дівчина примружилась і… плюнула прямо в табличку. Картинка пішла хвилями. Тепер там ішлося про якогось Євгена Івановича. Знову кляті духи бешкетують!

– Довго ще йти? Якщо я ще трохи покисну в цьому болоті, то перетворюся на жабу. А царевичі в нас уже не водяться!

– Та вже майже прийшли, панночко.

Повний місяць визирнув із-за хмар, милостиво освітлюючи шлях. Гострі шпилі замку кололи похмуре полотно нічного неба. Колись маєток належав одному з гетьманів, потім якомусь графові, а на початку ХХ століття тут був інститут шляхетних панянок.

Після перевороту 1917 року більшовики взялися за винищення дворянства. Почалися репресії, і одного дня червоноармійці ввірвалися й до інституту. Багатьох дівчат, як аристократок, було заарештовано, а за опір – розстріляно на місці. Замок спорожнів. Не раз тут намагалися облаштувати якусь державну установу, та прокляте місце гнало геть. Більше того: ніхто не зміг винести звідти жодної речі – за порогом старовинні картини, посуд і меблі танули в руках, неначе туман, повертаючись до кімнат. Під час війни кулі й бомби оминали маєток, навіть усе скло залишилося ціле. Зрештою, на будинок махнули рукою, і туди не потикалися навіть місцеві безхатченки.

От і стоїть він такий самий, як століття тому. Застиглий у часі, як муха в бурштині.

Ковані ворота були замкнені на старезний іржавий замок. Варя гмикнула, – окрім воріт, від огорожі майже нічого не лишилося й замок виконував чисто символічну функцію. Дівчинка прикусила губу – їй аж ніяк не хотілося заходити до маєтку з привидами.

Зітхнувши, смикнула важкі дубові двері – ті напрочуд легко піддалися. І відразу ж грюкнули, зачиняючись за її спиною.

Перше, що впало в очі, – чистота. Ніде не було пилу, павутиння чи плісняви. Навіть мишами, як у закинутих будинках, не тхнуло. Штори, меблі, мереживні скатертини на столах – усе ціле. Невже міль теж привидів боїться?

Фотокартки на стінах, здавалося, зроблені вчора, вишивка, шпалери – й ті не втратили кольору, не вицвіли під нещадним сонцем. І від цього ставало ще страшніше… Здавалося, що господарі просто поїхали в гості й от-от повернуться.

– І що далі? Клавдію? Ти де? – дракончик щез, наче пара над вихололою кавою.

Руда нервово ковтнула. Тепер вона залишилася геть сама в проклятому маєтку. Тишу розірвало моторошне виття. У Варі серце гепнулася в п’яти. На величезному вікні заворушилася важкі велюрові штори. Серце відразу ж, наче на батуті, стрибонуло в горло й заметалося, немов бажаючи вискочити через тонку шкіру.

І певно, вона б заверещала, якби не побачила, що штори сіпає напівпрозора дівчинка її віку в темній довгій сукні, фартушку та пелеринці. Варя глянула поверх окулярів – нікого не було. І подумки подякувала Клавдієві, який не так давно відапгрейдив їй оптику – тепер вона бачила всіх істот, навіть чарівних. Привид інститутки ще раз завив і скинув книгу з полиці.

У Варі смикнувся кутик вуст. Людина завжди боїться того, чого не бачить, не знає і не може пояснити. Багато хто боїться темряви – ніч-бо немало може сховати в своїх обіймах. Палаючі зеленим вогнем очі у тьмі можуть змусити тікати, а повний комплект із очей, зубастої пащі й кігтів при світлі дня не вразить нікого – ще й стусана кішці дадуть, аби під ногами не плуталася.

Привид не кидався, не намагався вбити, випити душу чи зробити щось із того що показують у фільмах жахів. Та й Марена стверджувала, що вони абсолютно безпечні. І не виглядав привид жадібним до крові маніяком – звичайне дівчисько з куцою кіскою, тільки й того що напівпрозоре.

Нахабно ігноруючи дівчину, Варя вирішила побродити маєтком – коли ще трапиться така нагода, а заодно й перевірить, чи немає тут іще привидів.

Першим їй трапився якийсь клас. Судячи з підручників і словників на столі – вчителя французької мови. Зі стіни висунулося щокате дівоче обличчя. Це був інший привид – повненької дівчинки років дванадцяти. Дві світлі коси тирчали під неможливими кутами, роблячи інститутку схожою на Пеппі Довгапанчоху. Кирпатий ніс смішно заворушився, і дівчинка підлетіла до дошки. Узяла крейду й почала щось писати. Варя знову глянула поверх окулярів – крейди не тримав ніхто.

Привид, висолопивши язика від старанності, виводив останнє слово. «Desine sperare qui hic intras» – красувалося на дошці. Варя пирхнула:

– «Облиш надію кожен, хто увійде»? Подумаєш, я теж багато розумних фраз латиною знаю. І «Божественну комедію» Аліг’єрі в школі кожен дурень вчить. Тільки ми зараз простіше висловлюємось, – і вона, висмикнувши крейду з рук привида, схематично намалювала череп зі схрещеними кістками, який зазвичай можна побачити на трансформаторних будках, підписавши: «Не лізь – уб’є».

– Так швидше доходить, – насмішкувато пояснила Варя інститутці.

Бачили коли-небудь здивованого привида? Очі на півобличчя! У прямому сенсі. Фізичне тіло більше не обмежувало міміку, й очі дівчинки й справді збільшилися, зайнявши півобличчя й суттєво потіснивши ніс, а брови злетіли аж до волосся.

– Ти нас бачиш? – почулося за спиною. До класу влетіли вже знайома інститутка з куцою кіскою й ще одна дівчинка років восьми, схожа на попередню як дві краплі води, певно, сестра.

– Бачу , а що тут такого? – знизала плечима Варя, удавши, наче щодня теревенить із привидами.

– Ти не відьма, чому ти нас бачиш? – насупила брови малявка.

– Мене прислала Марена, – залишила запитання без відповіді Варя, бо й сама не знала, що там нахімічив із її окулярами Клавдій.

– Марена? А чому сама не прийшла?

– Зайнята, у сусідньому місті якась дурепа цвинтар підняла, то вона полетіла допомагати. І не забалакуйте мені зуби! Ви чого тут бешкетуєте?

Дівчата перезирнулися. Старша ніяково смикала мереживо фартушка.

– Ну, розумієш… Уперше і востаннє Марена зазирала сюди років тридцять тому. Пересвідчилася, що ми не завдамо клопоту, і побігла кудись далі. А ми не можемо покинути територію інституту! – раптом із відчаєм і сльозами в голосі крикнула. – Сто років повної ізоляції!!! Нитки для вишивання давно закінчилися, ми напам’ять знаємо всі підручники. Ти уявляєш, як це? Десятиліттями не мати чим зайнятися, не мати зовсім ніякої інформації! Кому тепер належить ця земля, хто зараз править? Чому ті люди, яких ми інколи бачимо з вікна, розмовляють самі з собою? Ми хотіли просто привернути увагу, щоб поговорити… – раптом безсило, немов здувшись, прошепотіла дівчина.

Варя мовчала. Бідолашні інститутки. Вона почувалася відірваною від світу, коли інтернету не було більше двох годин, а ці дівчата просиділи самотою ціле століття!

– Раніше, після того як ми померли, сюди часто заходили, – повненька інститутка рефлекторно потерла скроню, і Варя помітила, що там темна пляма – кров.

– Ті… люди… грабували гімназію, тягли звідси меблі, картини – усе, що мало цінність. А ми не віддали. А років через десять інститут намагалися продати… Сюди прийшли якісь чоловіки й хотіли зробити тут крамницю готового одягу, – старша інститутка аж почервоніла від обурення.

– Анастасія, – раптом присіла в кніксені повненька дівчина.

– Анна-Марія, – і собі спохопилася старша.

– Єлизавета, – буркнула під носа малявка, усе ще ворожо зиркаючи на Варю.

– А я Варвара, дуже приємно познайомитись, – криво посміхнулася руда.

– А що було після нашої смерті? – Анна-Марія пожадливо вирячилася на Варю, навіть вуха, як локатори, нашорошила.

– Е-е-е-е-е… О, зараз! – дівчинка витягла з кишені телефон і швиденько загуглила «Історія України 10 клас».

– Що це? – Єлизавета підсунулася поближче.

– Мобільний телефон. Засіб зв’язку такий. А ще його можна підключити до інтернету й мати доступ до всієї інформації у світі. Ось зараз я вам шкільний підручник історії знайду, бо захрипну розказувати, – Варя показала, як гортати сторінки, і всілася на парту. Утома брала своє, а старий дерев’яний годинник сповіщав, що вже друга ночі.

– А можна, я у вас тут десь приляжу? – руда широко позіхнула. Перспектива поспати на парті виглядала все привабливішою хоча б тому, що таки обіцяла сон.

– Ой, що ж це я, ти ж гостя! Ходи-но за мною, – Анна-Марія шурхонула вгору крізь стелю. Варя скептично гмикнула – навряд чи їй вдасться повторити. За мить привидка повернулася: Ох, вибач, я забула, сюди так давно не зазирали живі.

Спальня інституток була на другому поверсі. Варя, скинувши чоботи, гепнулася на перше-ліпше ліжко.

Як виявилося, спиться в проклятому маєтку з привидами досить солодко.

Прокинулась вона майже опівдні. Ще спускаючись сходами, Варя почула хихотіння й активну розмову. Усі три інститутки й досі сиділи в класі французької мови, та цього разу їм складав компанію Клавдій.

– Ну, і де тебе носило?! Я вчора від страху ледь ласти не склеїла. А хтось мав мені все пояснити щодо заспокоювання привидів… – Варя невдоволено зиркнула на дракончика.

– Тут така-а-а бібліотека, – Клавдій аж очі закотив від задоволення. – Вибач, панночко, не втримався. Таких екземплярів зараз ніде не знайдеш… Та ти ж і сама чудово впоралася!

– Нам час іти.

– Ви ж повернетеся? – Єлизавета благально глянула на них.

– Та звісно, повернемося. Я книг із нашої бібліотеки принесу. Вам яких? Художню літературу чи наукову?

– Неси все! – рішуче відрубала Анна-Марія. – Будемо заповняти білі плями в освіті.

– Тільки цього разу ти нормальну дорогу покажеш, – повернулася до Клавдія Варя. – Я більше через цвинтар не піду!