№63 “Казка”

Колись, дуже давно десь далеко, можливо, і не тут, а десь в іншому світі існувало королівство. Його так і називали: Ко-ро-лів-ство. Воно було не багатим, але й не бідним. Звичайне собі королівство, як і багато інших. Правителі, щоправда, були дещо кращі, але це не так вже й важливо. Чи все ж важливо… Головне те, що мудрого Короля і добру Королеву любили всі жителі Королівства. Тому й не було байдужих, коли на світ з’явилися маленькі Принц та Принцеса. Минали роки: зима, за нею весна, потім літо, після нього осінь і все з початку. Цик-ліч-но. Ось.

Ніхто вже й не пам’ятає, скільки саме років промайнуло. Чи п’ятнадцять, чи шістнадцять.. Принц виріс справжнім розбійником: з самого дитинства він когось ображав (просто так, для розваги) або скоював іншої шкоди. Дня не минало, щоб жителі столиці чи палацу не скаржилися – однак марно!

Прекрасна ж Принцеса була зовсім не схожа на брата. Вона була тихою, ввічливою дівчиною і дуже любила книги. Однак ображати її було ризиковано – можна отримати якесь страшне прокляття! Ну, нежить там або жахливу коросту (жахливо ж, коли в тебе постійно свербить все тіло?). Принцеса була відьмою, чи, швидше, чарівницею. Але тсссс! Це секрет.

Життя текло, як звичайно. Аж допоки одного дня сталося лихо…

Принц, як завжди, розважався. Сьогодні він відібрав саморобну рогатку в одного хлопчика і стріляв у птахів. Щоправда, не дуже мітко. Можливо, саме тому він зробив постріл і… камінь влучив прямісінько у вікно хатинки відьми, розбивши склянку з якимось зіллям.

Розлючена стара пошкутильгала до Принца, який не міг зрушити з місця й зло просичала:

  • Ах, ти ж, хлопчисько! Ти ще пожалкуєш! Нехай і зовні ти будеш таким, який є всередині: жорстоким жахливим потворним драконом! Врятувати тебе зможе лише дівчина з добрим серцем і магічною силою! – відьма страшно розсміялася, а туман, який з’явився з першими словами, згустився навколо юнака. Через мить на цьому місці залишилася лише рогатка, а Принца наче й не було…

Минуло два роки. Король з Королевою неодноразово намагалися знайти Принца, але марно. Можливо, винним був страх перед відьмою або небажання лицарів рятувати хлопчиська.. Чи взагалі те, що правителі не знали ані літери з прокляття?

Одного дня прекрасна Принцеса, котрій було вже сімнадцять років, тихенько підійшла до батьків

  • Мамо, тату… – дівчина набрала в легені повітря, ніби перед стрибком у воду. – Я хочу піти на пошуки брата. – мало не вперше скромна Принцеса стояла твердо, з прямою спиною та незламною впевненістю у власних можливостях.
  • Але ж.. – Король ледь розгубився. – Принцеси ніколи не рятують Принців!- вигукнув він.
  • Тату, – з докором поглянула на правителя дівчина. – чи не ти казав, що більшість традицій є геть безглуздими?
  • Казав… – зітхнув той. – Але ж…
  • Любий, – поклала ніжну долоню на руку чоловіка Королева. – Наша донька – неймовірна дівчина, і я впевнена, що навіть твоя заборона не буде перешкодою. Потрібно дати їй шанс.

Принцеса радісно посміхнулася. Ще раз зітхнувши, Король обійняв доньку та неголосно благословив.

Три дні промайнули майже непомітно, зайняті клопотами. Зібрати речі, перевірити їх, зробити ще кілька магічних настоянок… Принцеса лише раділа тому, що колись створила чарівний рюкзак, «в який можна скласти все-все і навіть місце залишиться», як стверджувала магічна книга. Але збори не можуть тривати вічно, особливо, якщо треба поспішати.

Саме тому невдовзі Принцеса осідлала Грома, свого улюбленого коня, і, пославши повітряний поцілунок батькам, поїхала. Однак вже через декілька кілометрів дівчина зупинилася біля невеликої галявини на узліссі. Їй потрібно було скласти план дій, адже Принцеса навіть приблизно не знала, з чого починати.

Грім тихенько хрумкав свіжою травою, а темноволоса дівчина сиділа поруч з конем, розглядаючи магічну карту.

  • Дивися, друже, ось цю місцевість і он там лицарі вже обшукали. Отже, можна не шукати. Але місцевість біля Ельфійських гір ніхто і не думав обстежити! Хоча це найімовірніше місце сховку відьми і, відповідно, дії прокляття. Жодна чаклунка не залишить такі чари без догляду на довгий час. Крім того, біля Ельфійських гір залишилося багато старих фортець. Між іншим, не всі з них зруйновано, деякі просто приховані! – Принцеса задумливо обвела зону пошуків чарівною паличкою. Грім зацікавлено поглянув на карту й тихенько фиркнув, погоджуючись. Ані Принцеса, ані кінь не підозрювали, що за ними спостерігає ще одна пара цікавих очей… Однак удача, схоже, була сьогодні на їхньому боці. Кароокий юнак подався назад і, випадково наступивши на слизьку колоду, з криком впав у кущах. Дівчина одразу ж вскочила й направила паличку на джерело шуму. Насупившись, вона промовила: – Виходь, або гірше буде! Вилетиш ногами вгору.
  • Будь ласка, не треба. – намагався виплутатися з власного шарфу хлопець. – Ой! – вигукнув він, незрозумілим чином заплутавшись ще гірше. – Допоможіть… – пискнув юнак, падаючи.
  • Що за незграба… – тихенько пробурчала Принцеса, за допомогою магії підіймаючи його та знімаючи шарф з «постраждалого». – А тепер пояснюй: хто такий, звідки, і що тут робиш. – чарівна паличка була напрямлена прямісінько в груди юнакові, котрий намагався стряхнути з одягу землю.
  • Моє ім’я – Карнель, я помічник і учень мага. – хлопець несподівано витончено вклонився. – А ти? – з цікавістю поглянув на Принцесу.
  • Рин. – секунду думала дівчина. – Відьма.
  • Справжня? – з легким подивом спитав майбутній маг. – Я і не знав, що відьми бувають такими молодими та… гарними. – вимовивши останнє слово, Карнель густо почервонів.
  • Як бачиш, бувають. – Принцеса ледь утрималася від фиркання. Замість неї це зробив Грім, разом з тим махнувши хвостом перед обличчям учня мага.
  • Ой! – відсахнувся той і знову впав, утративши рівновагу. – За що? – обурено запитав він.
  • За все добре. – все ж фиркнула Принцеса.
  • Рин, а куди ти їдеш? Я чув про якісь пошуки, але ж…- Карнель не поспішав вставати.
  • А навіщо тобі? – дівчина якраз перевіряла кінську збрую.
  • Візьми мене з собою! – випалив юнак. – Я стану тобі у нагоді. – як у старих казках додав він, від чого Принцеса весело розсміялася.
  • Е, ні. – дівчина ще посміхалася від такої кумедної фрази. – Якщо хочеш йти, то не буду заважати. Однак про всю можливу допомогу з твого боку я б краще дізналася зараз.
  • Ну-у-у-у… – замислився хлопець. – Я умію готувати, ставити намет, трохи чаклую… – почав перераховувати він, загинаючи пальці. Принцеса перервала його черговим фирканням.
  • Змушена розчарувати, але я це теж чудово вмію. Не гірше, ніж грати на музичних інструментах чи їздити верхи.
  • А ще я знаю багато цікавих історій та слухів. – додав Карнель.
  • Яких слухів? – зацікавилася Принцеса.
  • Магічних, звісно. От, наприклад, у старої Лауренії не так давно з’явився дракон.
  • Не так давно? А точніше не знаєш? – з напругою в голосі запитала дівчина.
  • Роки зо два тому. – відповів співрозмовник. – Та чому це так тебе зацікавило?
  • Розумієш… – Принцеса задумливо дивилася в небо. – саме два роки тому зник мій брат після невеликої… сварки з відьмою. Ми знаємо лише те, що вона перетворила його на дракона. Проте й ці знання вдалося отримати не одразу. Довелося трохи почаклувати. Дуже погано, що чари не можуть сказати, де саме заховала відьма мого брата…
  • Якщо хочеш, можу спробувати… Ну, допомогти. – юнак посміхнувся. – Але результат не гарантую – заклинання нове, ще не використовуване. Мною, принаймні. Хоча можемо поїхати до вчителя, якщо хочеш. Все одно буде швидше, ніж обшукувати все Ельфійське передгір’я, згодна?
  • У мене одне-єдине питання… чого ти чекаєш? – вигукнула дівчина, миттю опинившись в кількох сантиметрах від майбутнього мага. – Чаклуй!
  • Мені потрібна крапелька твоєї крові та карта. – відсахнувшись і ледь не впавши знову (якби Принцеса не вхопила його за руку, може, і впав би), промовив він.
  • Карта ось. – Принцеса протягнула юнакові складений пергамент. В іншій руці дівчина вже тримала тонкий кинджал, який за мить до того витягнула з піхов. – Скажеш, коли потрібна кров.
  • Угу. – трохи нервово поглянув Карнель на зброю та розстелив карту на землі. З невеликої сумки, що висіла на поясі, юнак витягнув кулон, схожий на крапельку води, перевернуту догори ногами, і протягнув його супутниці. – Потрібно, щоб кров потрапила хоча б на вістря. Хоча, звісно, краще повністю вкрити його.

Принцеса мовчки кивнула і, зціпивши зуби, провела кинджалом по долоні. Через кілька секунд увесь кулон був вкритий кров’ю. Звичайною червоною кров’ю, що б не казали про королівський рід.  Карнель обережно забрав у неї прикрасу і почав промовляти слова заклинання, поводячи рукою над картою. З останньою літерою кулон різко ткнув кінчиком краплі прямісінько в передгір’я Ельфійських гір. Те саме місце, де, як знав Карнель, зараз знаходилась фортеця Лауренії. Місце, яке охороняв зачаклований дракон. Задоволено кивнувши, юнак підвівся.

  • Тут знаходиться одна з уцілілих фортець. Зараз її охороняє молодий дракон…
  • Дякую тобі велике. – ледь помітно посміхнувшись, подякувала дівчина. – Це набагато спрощує пошуки. – вона почала складати карту.
  • Зачекай мене, гаразд? Моя Зірочка чекає на іншій галявині. – попрохав юний чарівник.
  • Залишив перед шпигуванням? – не втрималася від шпильки Принцеса. Карнель трохи почервонів і поспішив до своєї кобилки.

Через сім хвилин і двадцять вісім секунд (Принцеса почала рахувати час з нудьги) юнак повернувся. Грім з цікавістю поглянув на нову супутницю і привітливо заіржав. Принцеса лагідно погладила друга по міцній шиї і скомандувала вирушати.

Шлях до Ельфійських гір був неблизьким, але, завдяки компанії, досить веселим. Майже кожна зупинка починалася з того, що Зірочка мало не скидала вершника, а ранок з веселої розмови між нею та Громом їхньою конячою мовою. Карнель виявився розумним, жартівливим і оптимістичним, однак жахливо незграбним у всьому, крім магії та, як не дивно, кулінарії, хлопцем. Принцеса кілька разів думала, що вона не проти такого друга.

Однак було одне, що не дозволяло дівчині повністю розслабитися. Якщо місцезнаходження брата вона вже знала, то плану його порятунку досі не було просто через відсутність інформації. Саме тому на черговій зупинці Принцеса сіла поруч з Карнелем і запитала:

  • Ти можеш хоча б приблизно пояснити, які пастки можуть очікувати на нас у фортеці? – дівчина розуміла, що відьма в жодному випадку не залишила б зачаклованого хлопця самого.
  • Ммм… – задумливо протягнув юнак. – Швидше за все, Лауренія посилить стіну невидимості. Також не слід забувати про рів з магічними рибами – дуже небезпечними створіннями. І, звісно, будуть звичайні захисники, озброєні бойовими амулетами: компактним вогненним шаром, блискавкою, гострими бурульками, котрі можна метати, як дротики, та іншим.
  • Угу… – глибокодумно відповіла Принцеса і зіщулилась. Нерайдужні перспективи… Однак вже наступної миті вона розправила плечі. Бажання врятувати брата ні на хвильку не згасало. – Я… Я не змушую тебе йти зі мною до фортеці. – промовила дівчина і встала. – Однак удвох набагато спокійніше. – зронила вона і відійшла до костра, де весело булькала смачна каша з м’ясом.
  • Якби я не хотів або боявся, – Карнель посміхнувся. – то втік би ще після заклинання пошуку.
  • Дякую. – ледь чутно промовила Принцеса, схилившись над казаном.

Ця коротка розмова наче зіштовхнула з її душі величезний камінь і дала змогу дихати з попередньою легкістю. Дівчина навіть наспівувала щось впівголоса у дорозі. На зупинці Карнель зацікавився пісенним талантом супутниці і попросив її заспівати голосніше. Весело посміхнувшись, Принцеса виконала пісню «Дороги», котра вже, певно, десятий раз грала в її голові. Послухавши, юнак в захваті заплескав у долоні і просив не стишувати голос в дорозі.

Кілометр за кілометром лягали під копита коней. Весела подорож навряд чи здалася комусь сторонньому операцією порятунку. Однак нам з вами не слід забувати про кінцеву мету Принцеси…

Жодна дорога не триватиме вічно. Можливо, за винятком постійного кружляння на місці? Втім, Принцеса з Карнелем рухалися навпростець, тому їхня подорож цілком логічно закінчилась.

Коні різко зупинилися, ніби раптово натикнулися на стіну. Ніби? Раптом насупившись, Принцеса підійшла до невидимої перешкоди та торкнулася її рукою.

  • Ого! – вигукнула вона, отримавши відчутний заряд току. Дівчина одразу ж перейшла на магічний зір, розглядаючи хитре переплетіння заклинань. – Ця відьма – справжнісінький талант. – повідомила вона Карнелю і посміхнулася. «Однак я талановитіша», – подумала Принцеса, обережно розсуваючи магічну стіну так, щоб утворився прохід. – Прошу! – вигукнула вона, коли крізь вікно, трохи вище за Карнеля, можна було спостерігати старовинну фортецю. Юнак лише вражено присвиснув. Він не бачив жодного шансу так розкрити заклинання.

Скоро вже уся четвірка опинилася у дворі замку. Магічні риби, яких так необережно Карнель  назвав «дуже небезпечними створіннями» насправді виявилися досить добрими, принаймні до Принцеси. Вона навіть встигла погладити одну. Залишилася одна небезпека – прості захисники фортеці. Хоча дівчина мала щодо них кілька ідей… Котрим могла завадити лише відьма. Карнель поспішив заспокоїти Принцесу: в цю пору року Лауренія жила в іншому, весняному замку.

Дівчина побіжно подумала, що все складається занадто просто, і трохи більше напружилася.

  • Тоді завмри і не рухайся, доки я не зроблю нас невидимими. – попросила вона Карнеля і почала плести заклинання. Через дві хвилини легенького поколювання у всьому тілі хлопець побачив, як зникли Грім із Зірочкою. Та й власні руки стали невидимими.
  • Готово? – чомусь пошепки запитав Карнель.
  • Готово. – з посмішкою у голосі відповіла Принцеса і вхопила юнака за руку. Наказавши коням залишатися на місці, дівчина потягнула супутника до входу, коли над ними пролетіла велика тінь. Піднявши голову, вони побачили сріблясто-білого дракона. Комусь він міг здатися потворним, але Принцеса захоплено видихнула: прекрасне створіння літало над ними. Карнель легенько смикнув дівчину за руку і пошепки нагадав:
  • Нам його ще розчаклувати треба, пам’ятаєш?
  • Так, вибач. – відповіла Принцеса, вдячно потиснувши долоню супутника. Дівчина на хвильку замислилася, перебираючи усі відомі їй прокляття та способи їх знімання. Здається, цей можливий… Навіть трави для потрібної настоянки є. Однак зілля ще треба приготувати
  • Ти не знаєш, де тут можна безпечно створити настоянку?
  • На кухні? – знизав плечами юнак. – Наскільки я пам’ятаю, зараз користуються літньою, тому звичайна зазвичай вільна…

Принцеса кивнула і лише потім згадала, що вони все ще невидимі. Довелося виразити згоду вголос. Карнель посміхнувся і потягнув дівчину до потрібного приміщення.

Як вони були здивовані, коли зустріли на кухні дівчину, котра пекла пиріжки, та голову дракона, яку власник просовував через вікно! Ці двоє мирно спілкувалися.

  • Юліано, скоро ти закінчиш? Я вже голодний… – поскаржився дракон.
  • Щойно ти перестанеш мене відволікати. – сердито відповіла йому дівчина.
  • Ну ви-и-ибач! – протягнув її співрозмовник. Він трохи повернув голову й пахнув димом.
  • Рин? – тихенько запитала Принцеса, все ще не знімаючи невидимості. Хоча голос і був схожим, ще невідомо, справді це її брат чи ні. Карнель тихенько хмикнув. «Схоже, у них однакові імена» – мимохідь подумав він.
  • Хто тут? – одразу ж сердито запитав дракон.
  • Дорогий мій братику, тобі не здається справжнім свинством не згадати свою сестру? – єхидно прозвучало питання.
  • Сестру? – здивовано вирячив очі крилатий. – Моя сестра має сидіти вдома під ретельним наглядом батьків та купи лицарів, як справжня Принцеса.
  • Коли це я потребувала охорони? – тепер у голосі дівчини звучало обурення.
  • Теж логічно… – дракон ледь посміхнувся. – Може, вже з’явишся, сестричко?
  • Може, і з’явлюсь. – повітря в тому місці, де стояла Принцеса, ніби пішло хвилями. Вже через кілька секунд дівчину було видно.
  • Привіт. – радісна посмішка засяяла на морді (обличчі?) дракона. – Як ти сюди потрапила?
  • Тебе прийшла рятувати. – Принцеса підійшла до брата та обійняла його за шию. – Думала, нудьгуєш тут, а ти он як… – вона подивилася на дівчину з цікавістю та легкою підозрою.
  • Знайомся, це Юліана. Її відьма викрала і заточила в цьому замку. Сказала, що відпустить лише тоді, коли зможе втекти.
  • Геніально. – ледь чутно фиркнула Принцеса. Вона розслабилася. – Якщо так, то сьогодні і втече, якщо не проти. Ти ж не проти? – повернулася юна чарівниця до дівчини.
  • А як же Рин? – розгублено перепитала вона. – Я його не залишу!
  • Невже ти подумала, що я врятую незнайому дівчину і залишу власного брата? – здивувалася Принцеса. – Я сюди й прийшла, щоб зварити оборотне зілля. Дай яку-небудь посудину, бажано металічну, мені її нагріти потрібно.

Отримавши таку потрібну ємність, Принцеса почала процес приготування. Нагрівши чисту джерельну воду до потрібної температури, дівчина додала необхідні трави та інші компоненти. Наприкінці вона знову використала свою кров – це було досить легке зілля, однак з однією важкою умовою – потрібна була частинка близького родича. Через сповнені напругою дві години Принцеса магією трохи остудила напій і протягнула брату.

  • Буде боляче. – попередила вона його, насупивши брови. – Твоє тіло буде знову змінюватися, тому залишається просто терпіти.
  • Я можу допомогти… – несподівано сказав Карнель, про якого Принцеса ледь не забула. Легким сплеском долонь вона зняла невидимість і зі свого друга. Чаклун продовжив: – Я заберу частину болю на себе, тим самим зменшивши неприємні почуття. Тобі буде легше, а мені вже звично….
  • Але ж… – Принцеса знову насупилася, оглядаючи ситуацію з різних боків. – Добре. – зітхнула вона. – Готові? – запитала обох юнаків. Отримавши впевнені кивки від брата, чиє тіло вже слухняно лежало на землі, та Карнеля, який сів на стілець, піднесла напій до відкритої драконової пащі. Коли зілля було випите до останньої краплі, Принцеса трохи відійшла. – Зараз почнеться. – видихнула вона, готова допомогти кожному з юнаків.

Дракон несподівано завмер і покрився напівпрозорим сірим туманом. Дівчина добре бачила, як під дією зілля змінюється його тіло і як брат стримується від болісного скрику. А от Карнель, котрий, схоже, взяв більшу частину відчуттів, з тихим стоном сповз на підлогу. Принцеса швидко начаклувала велику теплу ковдру під ним та сіла поруч, частково заспокоюючи біль магією. Краєм ока вона поглядала на… вже не дракона, а такого знайомого юнака, щоправда, ще з драконовим гребнем на спині, який швидко зникав, лежачого на підлозі. Здивована Юліана просто дивилася на все широко відкритими очима, поки Принцеса не зиркнула на неї, змушуючи підійти до Принца. Трохи відволікшись від Карнеля, дівчина створила ковдру і для брата. Через хвильку вона начаклувала й одяг. Коли вже зрозуміла, що дія зілля закінчилася, встала і почала одягати брата.

  • Тепер би всіх нас добряче нагодувати… – протягнула вона, без сил падаючи на стілець. Юліана, тихо зойкнувши, кинулася до великої печі, де вже підрум’янилися пиріжки.
  • Ось…- скромно сказала дівчина, ставлячи на стіл перед Принцесою тарілку із запашною здобою.
  • Дякую. – кивнула юна чаклунка і взяла пиріжок. – Пропоную сьогодні ж звідси піти. – сказала вона хлопцям, які вже підвелися на смачні аромати.
  • Згоден! – важко впав біля неї брат, одразу ухопивши пиріжок.
  • Я теж не проти. – підтвердив чарівник, сівши з іншого боку. Юліана скромно кивнула.
  • От і чудово… Тут коні є чи доведеться купити в найближчому селі? – поцікавилася Принцеса.
  • Боюсь, що доведеться їхати на ваших. – хмикнув Принц. – Тут взагалі нікого, крім нас двох немає вже другий місяць.
  • Теж непогано. – посміхнулася чаклунка. І пояснила: – Не доведеться тікати з боєм.

Пиріжки швидко закінчилися. Як виявилося, з багажу Юліана мала лише себе та кілька комплектів одягу, який швидко принесла та віддала Принцесі на збереження. Тому вже через годину збільшена компанія виїхала з фортеці.

Чесно куплені у першому ж селі коні виявилися на диво швидкими та витривалими, тому дорога додому тривала недовго. Уявіть собі, якою була радість Короля з Королевою, коли повернулися їхні діти! Все Королівство святкувало три дні.

А потім одна за одною з’ясувалися гарні новини. По-перше, жахливий характер Принца за два роки непомітно змінився. Тим паче, тепер його стримувала дружина. Так-так, через кілька місяців після повернення Принц освідчився Юліані. Звісно, дівчина погодилася з радістю.

Щодо Принцеси та Карнеля… Спочатку дівчина вмовила, як пізніше виявилося, закоханого в неї, юнака стати придворним магом. Однак не тільки в душі чарівника були посіяні ніжні паростки…

 

Бабуся крізь скельця окулярів поглянула на онуку, яка уважно слухала історію.

  • А далі що? – запитала дівчинка. – Вони теж одружилися, так?
  • Так. – з теплою посмішкою підтвердила стара.
  • А що сталося з відьмою? – раптово насупилася онука.
  • Нічого. – бабуся обійняла дівчинку. – Хіба лише вона була винна?
  • Ні… Принц себе погано поводив, всім шкодив і взагалі… – що «взагалі» вона не встигла сказати, бо бабуся тихенько розсміялася.
  • Саме так. Запам’ятай, моя маленька, в кожній людині є добро і зло. Не існує абсолютно поганої чи повністю доброї людини. Темрява і світло в нашій душі – наче два вовки, які постійно б’ються. І переможе той, якого ти годуєш. І, звісно, ніколи не слід чіпати інших. Хто зна, а раптом та старенька – могутня відьма, яка вирішить тебе покарати?