№61 “Найсильніша”

* Якщо у тобі є сила, віднайди її.

* Якщо ти себе не любиш, то відшукай у собі те, що ти будеш любити.

* Якщо ти падаєш, то найди в собі змогу встати

 

Моє ім‘я… Загалом, чи має це значення? Якби я жила у часи Японської імперії, то була б зовсім іншою людиною. Падаю, падаю, проте встаю. Тому що… куди від себе подінешся?

Я познайомилася зі своїм Вчителем декілька століть тому. І донині він ходить за мною, тому що я так хочу. А не тому що я більше не знаю, як мені жити, і просто не бачу іншого варіанту.

Я не вмію кохати, ніколи не вміла й ніколи не зможу. Проте Вчитель допомагає мені знайти правильне рішення. Він допомагає мені віднайти той самий шлях, по котрому я йду вже сто років. Його сміх допомагає мені встати, коли я опиняюся на колінах. Його ненависть до мене лише рухає мене вперед – я бачу лише майбутнє, а минуле залишається однією суцільною хмарою, з якої один раз ішов дощ – з моїх сліз. Такий жовто-сірий, та це не так вже й важливо.

Це кохання, яке загинуло через декілька місяців, перетворилося в суцільну силу, яка поглинає мене все більше й більше з кожним роком.

Тribulationem maximam, maximus, я пишу це для тебе і про те, яку силу я віднайшла у собі, коли ти загинув на околицях мого хворого серця.

***

«Якщо зможеш врятувати світ, рятуй його»

«.. добридень, аудиторіє. Моє ім‘я.. загалом, то є не дуже важливо. Я..»

Мовчання. Коли боїшся говорити – хочеш бігти з усієї сили, більше не можеш стояти перед публікою, яка чекає твого слова – і хочу обробити його своєю отрутою. Думки інших для мене – отрута, що вбиває істину, яку я намагаюся донести. Ще декілька років тому я могла вибігти із залу, та зараз стою – впевненою, – і дивлюся в очі людей, що з моєї бароко намагаються зробити округлу перлину псевдо-ідеальної форми. Я дивлюся у сторону – де пустота, запевняю, там нікого немає. Нічого. Та я беру подих, відчуваю, як він сміється, знаю, що він ненавидить мене і хоче, щоб я схибила. Та я кидаю один лише погляд і продовжую: „я хочу розповісти вам про проблеми, які відбуваються з нашою землею, з нашими полями, з потенціалом нашої країни на всіх ринках, та навіть у промисловості. Я хочу розповісти вам про свої думки й ідеї щодо покращення… Я хочу змінити курс держави на інше життя». І він мружить очі, закидаючи ногу на ногу. Він знає, що я вкотре отримала перемогу. Ще раз.

І він знову повторює фразу, котра лякає мене щоразу:

«Якщо у тобі є сила, віднайди її».

Коли я йду з аудиторії під оплески студентів, він рухається за мною. А що йому залишається робити? Здається, він став в’язнем моїх думок і фантазій. А чи не це – моя власна сила? Я потребую його присутності. Я прагну, щоб він допомагав мені своєю зневагою. Він стає підтримкою навіть тоді, коли палає спалахами гніву. Чи не це є тайною, котру я заберу з собою в могилу?

Можливо, я просто з’їхала з глузду, проте ця сила прокинулася в мені відразу, як він пішов… і він повернувся.

***

Я схожу з літака, закривши обличчя шарфом «la liberté» і йду до пункту перевірки паспортів. Чоловіки тиснуть один одному руку, жінки йдуть за ними з дітлахами, всюди панує щастя, й сонце світить рожевим. Та не в моєму світі. Я знаю, що скоро моя сіра зірка повернеться до готелю й ми будемо сидіти в номері, за стаканчиком мангового соку обговорюючи мої плани на майбутнє. Ми так робимо кожен день, кожен рік, кожне сторіччя. Змінюються епохи – ренесанс, нова доба, проте я так само сиджу за фортепіано, доки він щось пише у своєму блокноті. Коли мені сумно й хочеться розважитися, я вмикаю музику й танцюю, божевільно хапаючи його за край сорочки. Проте йому вдається вирватися і я падаю на землю, знову зчісуючи коліна. Він дивиться на мене поглядом змія – здається, що саме так йому вдається що болючіше вкусити мене за саме серце.

Я блукаю по світу, загубила свої цілі, люди вважають мене сильною, бо я виходжу й кажу істину, – проте я себе за це ненавиджу, бо слабкіша за будь-яку істоту на цій планеті. Та після вдосконалення своїх можливостей, напевне, маю право вважати себе непереможною.

Так було. Деякий час.

Його документи в моїх руках. Поки я стояла на контролі, він вже пройшов всі процедури. Завжди я дивувалася, як йому це вдається? Та зараз навіть на замислююся. Попереду на мене чекала нова історія, як тільки я перетнула кордон.

Він вже очікував мене. У кімнаті переговорів, коли я пройшла до пана Ван Чень. Там було ще декілька представників різних країн, і всі вони чекали на мене. Я принесла новий план дій, який був заснований на стосунках декількох фірм нашої держави з компаніями держав-сусідів та держав-компаньйонів у спільній справі. Побачивши відблиск сірих очей на вікнах, я відчула, як він знову споглядає тінь, яку віддає моє тіло. Мені здається, що я боюся всього на світі, та він – найбільше зло, яке впливає на мене.

– Є що запропонувати? – голос з невеликим акцентом лякає мене, та потім я зосереджуюся і бачу посмішку. Його посмішку. Він знов не вірить у мене, хоче зробити так, щоб я впала – ще один раз. Проте після того, як він пішов, я намагаюся не падати просто так, без якоїсь особливої причини. Я дивлюся на нього й починаю відповідати на запитання колеги.

– Просто хочу, щоб утворилися нові робочі місця. Світ не думає про те, що крім мільярдерів існують інші люди, які потребують нашої уваги й посиленої безпеки. Прості люди стали мішенню або засобом для здійснення… – він продовжує реготати, так голосно, так сильно, він хоче зашкодити, та чим більше він старається, тим більше я бажаю виграти. Чи не в цьому моя сила, яку я виховую в собі весь цей час? – здійснення власних бажань. Та я хочу демократії у всіх її сенсах. Я хочу миру, і я розумію, що іноді заради миру треба пролити чиюсь кров. Кров ворога. Та ворог теж заслуговує на мир. Якщо хоча б одна компанія зосередиться на створенні нової гілки в промисловості нашої держави, ми можемо говорити про подальший розвиток і певну співпрацю.

Ще один раз. Вони не вірять мені, проте вірять у мене й у мої слова. Зацікавлено роздивляються папери. Шукають помилку, проте її немає. Він горлає диким ревом, проте я не чую його сміх і істерику. Він мене ненавидить – хоче встромити у серце меча, хоче знищити – спочатку морально, а потім фізично. Я встаю з-за столу, виходжу з кімнати й чую, як звук стуку його черевиків віддаляється – отже, сьогодні ввечері я маю змогу побути наодинці.

Впевнена, ви хочете запитати в мене – що все це значить? А я відповім вам, що одного дня я зустріла людину, котру дуже покохала, та після кохання наступив момент потреби, котру я не можу вгамувати. Вона почала текти по моїх венах, добралася до мозку, до серця, до, власне кажучи, душі. І коли він, та людина, без котрої я просто не могла жити, пішов, я майже з’їхала з глузду. Бігала по місту, шукала його, де тільки можливо, не знаходила – і ридала. Ридала так сильно, як він зараз сміється з будь-якої моєї спроби робити те, що я люблю.

 

Я не була певна в тому, що колись зможу його побачити. Та одного вечора, близько п’ятиста років тому, він прийшов сам під мої двері, вклавши в ручку самотню жовту квітку. Він чекав, доки я це побачу. Коли я помітила, то впустила його в домівку. А він безжалісно вистрелив у моє тіло, і куля пробила мої легені. Я померла.

І знову прокинулася наступного дня. Змінилося місто, змінилася країна, навіть моє ім’я. А він був все таким же – я зустріла його знову, закохалася, любила до останнього дня життя, шукала, блукаючи вулицями маленького селища. Плакала й писала вірші. А потім знову помирала в муках, бажаючи віднайти його.

І одного разу я прокинулася, зрозумівши, що його не існує. Тепер він не належав нікому, крім мене самої. Я змінювалася кожного разу, коли вперше прокидалася, а він так само любив синій і блакитний кольори, його очі були сірими, а ненависть до мене зростала й не мала кінця. Я розуміла, чому він так не любить мене, але не могла зрозуміти, чому не можу його відпустити. На його докори я відповідала, що то така доля, і він має мені допомагати, він – моє внутрішнє «Я», моя сила. А він весь час торочив, що я, навпаки, маю віднайти силу в собі.

Іноді я випускала його в люди. Він відвідував зі мною різні події, ми навіть трималися за руки й усі фотографували нас. Та на тих фотографіях він завжди не виходив: то я квітами закрию його обличчя, то він відвернеться, або ж поцілує мене так, що ніхто не міг зрозуміти, хто на тій фотокартці зображений.

Він завжди сміявся з моїх думок, та коли я вчора грала на фортепіано, він уперше мовчав. Я лише чула, як муха літає у повітрі, і більше не чується мені його однаковий мотив.

Сьогоднішній день був зовсім іншим, не схожим на всі ті, попередні. Він залишився в готелі, а я блукала вулицями, темними й страшними, допоки не натрапила на людину, на сутність, можна сказати, що була схожа на мого «його». Хлопець сидів на сходинках, намагаючись перерізати вени. Біля нього була майже пуста пляшка з дешевим вином, жувальна гумка й близько п’яти євро. На щоках було видно застиглі доріжки від сліз, які падали на затерті джинси. в області колін.

– Як тебе звуть? – я гармонійно «впала» біля нього, намагаючись розгледіти марку вина, яке він споживав.

– Ісус. – слова його вдарили в небо й блискавка освітила весь район,  – не віриш?

– Я… навіть не знаю, що сказати.. – і от, знову він нібито відчуває, що я спантеличена.

– Як ти сказав? – він промовляє до хлопця, а той, підіймаючи погляд, вдивляється в його сірі очі.

– Давно мертвий, проте ходиш. Цікаво…  – Ісус, як він представився, засміявся й потім подивився на мене. – Ти втомилася, люба. Молю, відпочинь від усього, що робить тобі боляче. Чуєш? – він торкається до моїх рук і підносить до серця, – тут болить, я відчуваю. Скажи їй!

Він дивиться на нього, а я ковтаю слину, навіть не уявляючи, що він скаже.

– Якщо ти себе не любиш, то знайди в собі те, що будеш любити.

– І нехай це не буде він.

***

* Якщо у тобі немає розуму, чому ти завжди робиш вигляд, що ти – розумна?

 

Я не пам’ятаю, чого ми посварилися. Причина була дурною – як і весь час, коли ми мали змогу спілкуватися нормально. «Нормально» у всіх сеансах цього слова. Коли людина закохується, у неї з`являється друге дихання. І в мене воно з’явилося так само. Все квітло, пахло, вода мала запах троянд і була прохолодною. Я йшла з ним за руку в глибоку ніч і мовчала. Ми, напевне, були щасливі. Не знаю про нього, але я – точно. Навіть посміхалася. Зараз я собі такого не дозволяю.

Ми сидимо в машині, і я проектую його. Його руки, його волосся, його сірі очі, його ноги. Одяг, з яким він у мене асоціюється. Через секунду знайомі  подивляться на мене і спитають: «хто цей молодик?». Журналісти стоять біля каплички, звідки щойно винесли труну одного з моїх близьких колег. Я маю щось сказати, проте в горлі знову накопичилася невідома субстанція, що не дозволяє мені вільно видихнути. Він сидить біля мене, навіть не поворухнеться. Просто сидить і дивиться в пустоту, створену, не повірите, також мною.

 

Вечір.

Я сиджу за фортепіано, намагаючись підібрати ноти в славнозвісній мелодії «До Елізи», написаної Бетховеном. Він дивиться на мене, коли п’є червону рідину недешевого вина з пляшки. І я знову не потрапляю на потрібну мені клавішу, нервую й майже впадаю у відчай. Я безнадійна.

Та він встає, підходить до мене, бере мене за палець і, одна за одною, клавіші підкорюються мені. Лівою рукою я граю акомпанемент, спочатку гармонію ля мінору, потім гармонію мі мінору й до…

Він підіймає долоні до моїх плечей і торкається шиї.

— Все вийде.

І коли я намагаюся зіграти знову – не виходить.

 

Закриваю машину й ми йдемо до місця поховання. Там стоять родичі мого знайомого, Він тримає мене за руку, я, тремтливо стиснувши його долоні, бачу, як здивовано на мене дивляться його батьки.

— Я знала, що вона зрадить їх сина…, – гості перешіптуються, а я лише посміхаюся… всередині. Сьогодні ще одна скрутна ситуація, ще одна подія, котру мені треба буде пережити. І Він знову мені допоможе в цьому.

— Все буде добре, — я закриваю очі і слухаю промови людей, які знали мого колишнього, — чуєш? Я кохаю тебе.

 

Та я йому не вірю.

 

Він. Я закриваю очі і розумію, що моє серце, таке гарне, яке розписували орнаментами, з якого робили діаманти, перетворюється на звичайне сміття, що завтра викинуть покоївки.

Ісус бачить мого внутрішнього диявола й розуміє, як нам погано.

В останню ніч у цьому місці я бачила, як Ісуса вкотре зраджують. Ще один хлопець з його компанії. Тепер його шукає поліція. Все, що я могла зробити, – це написати листа підтримки, та коли отримала відповідь від місцевих органів порядку, то прочитала, що такої людини не існує.

Я летіла додому трохи спантеличена й ображена словами Вчителя.

Вчитель навіть не намагався мені пояснити, що то було за дійство, і чому я стала глядачем. Прокручуючи цю картину декілька разів в уяві, я зрозуміла, що Вчитель просто зіграв Ісуса, скопіювавши його образ.

Мене введено в оману, та я дала Вчителю час на те, щоб він вплинув на мій мозок.

 

Останній раз ми були на публіці декілька років тому. Проте сьогодні я хотіла повернутися до людей разом із ним. І я так і зробила.

 

Ми йшли по вулиці під руку, йому нічого не залишалося. Скривджені очі, біль, ненависть і божевілля – ми йшли у темпі танцю Дідуха, розбиваючись кожен раз об наступний камінець на дорозі, як хвилі об скелі.

– Востаннє.. – шепочу я до нього й торкаюся губами його вуст.

Я не відчуваю кохання й любові всередині себе, розумію, що зараз готова вдарити його – так сильно, як можу. Він торкається своїми брудними руками до моєї шиї, я відпускаю його й ми йдемо далі. Кожен бачить, як я страждаю, та всі посміхаються до мене. Ми доходимо до будинку, що стоїть у центрі, там, на двадцять п’ятому поверсі – моя квартира. Піднімаємося ліфтом, він стоїть позаду і не може нікуди піти. Я знаю, що він так само блукає по світу, як і я, проте він живе в неволі, а я… а я нічого не можу з цим зробити, адже він – частина моєї могутності.

– Спробуй!

Коли ми опиняємося у кімнаті, від штовхає мене на зачинені двері і я відчуваю, як знову опиняюся на колінах. Він стоїть переді мною й тримає мою руку.

– Ти силою своєї думки змушуєш мене блукати світом і страждати. Ти мене рабом зробила, як і хотіла. А зараз що? Не можеш себе захистити? Давай же, вбий мене! Вбий як фантазію, вбий як дурну думку!

Він б’є ще сильніше, і я знову опиняюся на підлозі.

– Ти ж так не любиш себе, то чому ж мучиш мене? Тому що я теж тебе не люблю?

 

І я опиняюся віч-на-віч з підсвідомістю.

Скільки разів він ставав причиною моїх успіхів? Зневіра, що рухала мене уперед… та чи вона була моїм основним рушієм? Чи вона мене робила сильною?

Я дивлюся в очі самій собі, адже за ним, за Вчителем, стояли не його сірі очі, а відблиск моїх, зелених.

У моїй голові крутилися слова «ти ж не любиш себе, тож мене мучиш, тому що я тебе теж не люблю», і я плакала, начебто хтось знову виривав мені серце. Та вони, може, не знають, що кожен раз, коли я лежу у ванні, так сильно пече мені у грудях, що там просто пусто. Серце вже вирвали – нема на що полювати.

Коли я захищала диплом, дисертацію, коли стояла перед натовпом і говорила те, що думаю, коли була на конференціях і в залах суду, коли читала вірші друзям, коли співала, коли грала, коли падала й уставала.

Не він мною рухав.

Зараз Вчитель стояв посеред натовпу і дивився мені в очі, сподіваючись на моє розуміння того, що він намагався донести весь цей час. І я зрозуміла, що Вчитель хотів сказати.

Що я… Що я… Що я – це рушій, а не він.  І я вже розумію це.