№57 “Хранителька смерті”

(Уривок з роману)

Часи змінилися, світ став іншим… Мрії наших предків збулися, нам випав такий прекрасний шанс? «Очі завжди брешуть», «Не довіряй духам», «Не дивись в дзеркало, дивись в душу», «Як колись мені сказало саме Життя, «Життя занадто коротке, що б витрачати його на сльози» –  я  не послухала і вмерла швидше ніж мені хотілося».  Ці слова сказала дівчина, що повернула чари світові. Це слова Еліс Крижель, дочки Вільяма Пенпрікса,  другого капітана, другої команди «Чорний Фенікс». Вона стала переможцем з усіх своїх попередників, вона єдина з обраних, що змогла виконати усі завдання долі  й вийти переможницею з гри, яку почала смерть. Хоча вона не була пов’язана з магією, дивно казати, що вона не володіла чарами  і не мала ніякого чарівного дару. Зате  вона бачила те, що не належить бачити магам – смерть  друзів, смерть рідних  і смерть себе самої.

Еліс не вмерла, вона стала божевільною, а потім і зникла. Її напівлюдський розум не міг витримати таких мук; все-таки вона була напівлюдиною,  або, як кажуть, бруднокровкою. Дівчину завжди терзали думки, вона не хотіла визнавати того, що вона одна з небажаних людей в двох світах. В людському світі  дівчину ненавиділи, в світі чарів її боялися. Всі знали, що колись Еліс втратить розум, що колись вона не витримає такого натиску з боку короля Алекса. Якби не пророцтво, яке було знайдене ще до початку війни світів, то, можливо, людство ніколи не дізналось би ім’я тієї, що поверне мир, знищивши весь хаос. Еліс це далося важко, але їй вдалося, вона повернула світові, те чого він заслуговував – миру  та спокою. Всі стали рівними, все стало набагато кращим.

Чарівників визнали люди, це ж… це ж… неймовірно! Ми повернулися, в нас вірять люди, ми незалежні!.. Люди повірили,  люди побачили,   люди доторкнулися, і  тоді стався вибух, що зруйнував клітки неволі.

Все заплуталося, хаосу в світі вже немає, здається,  все добре?…

Для чого придумали час? Аби в ньому заплутуватися, страждати через це? Рахувати дні, поки поруч немає тієї людини, що тобі так потрібна. Час – страшна штука. З часом все змінюється, а якби часу не було? Світ зупинився би? Було інакше, набагато краще ніж зараз.

– Урі! Ти зібрала свої речі? – в дівочу маленьку кімнату увійшла жінка. Досить худа, з золотистим  довгим волоссям. Побачивши порожню кімнату, злякано здригнулась. Її дочка  зникла.

 

Ненависть

 

Осінь була неймовірно гарна. Золотаве листя падало додолу. Всі були просто до нестями зачаровані нею.

Ніхто не бажав працювати і вчитися. Хотілося побігати по напівгнилому листі під дощем, тримаючи в руках парасольку. Хто казав, що весна найромантичніша пора року?  Хочу поправити:  це не так. Весна – так,  нема питань  – прекрасна.   Але осінь – це ж так тепло, так гаряче. Все золотаво-червоне, вулиці цвітуть парасольками, похмуре небо – таке таємниче, сповнене загадок.

Але осінь – це також і початок навчання, початок шкільних пристрастей, драм, болі, закоханості й розчарувань в собі.

Я мала на увазі не звичайну школу, не приватну, не людську. Школа чарів? Таке буває? Невже…

Закінчити чарівну школу, академію  мріють всі, бо це ж так круто. Там можуть навчатися і звичайні люди, та для них це просто подвиг. В Чарівну школу потрапити важко не тільки людям, навіть найсильніший маг з першого разу туди не потрапляє. Це все-таки реально, але для цього потрібно мати або здібності або чисту, не забруднену, королівську кров. Найважче тим, що коли проходиш відбір, в суддях сидять гобліни. А якщо в них під час відбору не буде настрою, вони не подивляться ані на твої здібності, ані на твої гроші. Для них настрій  на першому місці. До того ж, гобліни майже завжди без настрою, тож це тільки все ускладнює.

В Чарівному Світі є найпрестижніша академія, яка знаходиться до того ж в неабиякому місті, в Фермунсі. Туди потрапити майже нереально, навіть не всі знають, що відбувається в тій академії. Ворота до цієї академії відкриваються лише один раз на рік. Лише один раз простолюду можна буде увійти до академії  і прогулятися по її зачарованому саду. Зайти  й побачити тих, хто був ретельно відібраний для майбутнього двох світів. Бо Чарівний Народ повинен бути на сторожі:  зло ніколи не спить, тим паче коли воно вже так близько…

Посеред вулиці з блакитною парасолькою в руках стояла дівчина, схожа на ляльку. Її волосся акуратно зібране в хвостик, великі очі блищали  так дивно, викликаючи незрозумілу довіру. На ній була гарна, доволі коротка,  рожева сукня. Білява красуня стояла, замерзаючи, але йти вона наче нікуди і не збиралася.

Поцокуючи каблуком на місці, дівчина помітила чорнявого хлопця, ельфа, що наближався до неї.  Він дивився на неї з захопленням і зі здивуванням водночас. Невже така красуня, в таку холодну погоду стоїть одна, у майже вже темній алеї? Дівчина благально дивилася на кожного, хто проходив повз, викликаючи до себе страх і жаль водночас.

Ельф, приблизно вісімнадцяти років, підійшовши до красуні, зупинився.

– Ви …  – хлопець розгубився від благально  погляду незнайомки. – Ви хто?

– Іди звідси, – грубо відповіла дівчина, відвівши від нього свій погляд.

– Навіщо ви так? – з острахом в голосі запитав чорнявий красень. – Я, може, хотів запропонувати вам свою допомогу. А ви так грубо зі мною…

– Я сказала: йди! – закричала блондинка. –  Йди з моєї дороги!

– Але я, – незнайомка штовхнула його руками в груди, хлопець, не витримавши удару, впав на асфальт. – Та  що з вами?

– Іди! Я сказала йди звідси! – прекрасні очі,  на  одну секунду стали червоними, як у демона. В них панувало зло, очі янгола зникли. – Іди! Іди! Іди!

Ельф, злякано підвівшись на ноги, глянув востаннє на прекрасну незнайомку, обтрусившись, пішов геть. Дівчина полегшено вдихнула на повні груди  і стала знову, як і стояла до цього.

***

Мати Урі  не могла знайти собі місця. Спочатку вона тікає з дому, а потім її до дому приводить жандарм. Та ще в такому страшному вигляді! Розпатлане волосся. В порваній сукні, з розбитою губою, та ще з безліччю  синців на тілі! Яка мати буде на це дивитися спокійно? «До неї просто не доходить! – роздумувала про себе жінка – Провалила відбір до академії чарів! Тепер ще ходить куди їй заманеться! Я тобі покажу, Урі! Ти в мене отримаєш!»

Поки мати Урі була розлючена, сама ж дівчина  пішла на другий поверх. В руках у неї були  рожеві туфлі, в однієї з яких був зламаний каблук.  Підіймаючись сходами, вона стомлено кинула їх. Все життя тепер буде як вона захоче, вона нарешті завершила те, що так хотіла. Тепер ніхто їй нічого не зробить. Вона така сильна, вона просто вогонь. Весь світ буде лежати побіля її ніг. А мати? Вона не хоче її навіть бачити…

Урі увійшла в ванну кімнату, закрила її зсередини, босими ногами пройшла до дзеркала. Їй потрібно було подивитися на себе.

В ванній було холодно, різало до самих кісточок, та ще й боліло все тіло. Урі отримала великі рани, цього разу їй пощастило менше, ніж вперше.

Ставши перед своїм відображенням, вона божевільно посміхнулася, прикусивши нижню губу. Почувся ледь чутний сміх, вона прокусила свою губу, з неї потекла кров. Урі смілася з свого відображення, їй так подобалося бачити кров на власній шиї, що повільно скочувалася до низу по її плечах.

– Безпорадне ти моє дівчисько, – заговорила вона до свого власного відображення.  – Закінчила? Що ж далі? Вже кінець, ти вільна. Тебе ніхто не потурбує, ти помстилася.

Рукою відкинувши довге волосся,  вона стягнула до низу сукню. Ногами ставши на неї, як на якусь ганчірку, Урі оглянула своє худе, знеможене, оголене тіло. Її пробирав холод, але вона горіла, їй боліло зсередини, в душі вона поволі вмирала. Якби хтось знав, що вона пережила, що вона відчула і побачила сьогодні, люди її пожаліли би… не маги, а люди.

Всі думають, що вона вбивця, монстр, що живе заради своїх насолод, лише для крові і людської плоті. Вона здається фарфоровою лялькою, але то лише здається, насправді вона – залізо, неприступна фортеця. В серці Урі  немає місця нікому, навіть власну матір вона ненавидить… Вона пройнята  злом, болем та страхом. Вона сама відчуває це  і змушує тремтіти інших.

Набравши в ванну холодну, як лід,  воду, навіть не затремтівши і не зойкнувши вона увійшла в неї, лягла,  відкинувши голову назад. Вода у ванній стала червоною: з ран все ще сочилась кров.

Урі відчувала поколювання, але не звертала на це ніякої уваги. Вона звикла, вона звикла до такого життя. Міцно стиснувши ноги, вона опустила в воду і свої руки, її тіло палало, бажаючи чогось більшого, холодна вода притуплювала це відчуття. Урі повільно занурилася в воду з головою, заплющивши свої очі. Біляве волосся гарно плавало в воді, і,  дивлячись на Урі,  можна було подумати, що вона може дихати під водою. Дівчина розплющила очі, її злякала думка, що вона більше ніколи не зможе приймати ванни  з власною кров’ю, бо тепер немає кого вбивати, немає кому мстити. Щойно ця думка промайнула в її голові, вона побачила руки, що занурились в воду й потягнулись до її шиї. Очі Урі перелякано збільшились, вона руками схопилася за ванну, хотіла вистрибнути з неї, але невідомий, обличчя якого неможливо було побачити з під води, встиг схопити її тонку шию, не даючи змоги підняти голови.

Урі ногами почала розбризкувати воду, але злодій увійшов до неї в ванну, придавивши її власним тілом. Урі злякалась не на жарт: її хочуть убити у її ж будинку! Дівчина від переляку відкрила рота, вона почала задихатися. Ніж. Ніж. Ніж. Урі витягнула з води одну руку, давши убивці оманливу надію. Ніж. Ніж. Ніж. Ніж. Нарешті в її руках утворився ніж, і вона вдарила з усієї своєї сили. Вода в ванні одразу потемніла. Як тільки невідомий зменшив хватку, Урі змогла підняти голову з води. Жадібно вдихаючи повітря, вона вилізла з ванни і впала на холодну підлогу, намагалася підвестися, та не могла цього зробити.

Ставши на ноги, вона стиснула міцно в руках ножа, але убивці вже не було. На підлозі залишилися лише криваві калюжі.

***

Урі окутала своє волосся рушником і надягла на себе халат. Вийшовши з ванни, попрямувала до себе в кімнату. В голові було стільки питань, що хотілося сісти  десь далеко в кутку  і пустити сльозу відчаю і каяття. Але вона трималася заради власного батька, заради тата вона була незламною. Він навчив її бути такою. Ненавидіти все і всіх, довіряти собі  і тільки собі. Але ж мати? Вона навіть не підозрює, що робить Урі поза межами власного будинку. На думку Урі, це на краще,  якщо мати ще нічого не підозрює. Нехай думає, що її дочка наркоманка, нехай думає, що вона ходить по гнилих місцях, від яких тхне лише одною поганню. Але краще не знає того, що її дочка справжня садистка, убивця.

Урі зачинила двері на замок. Спати вона ще боялася, вороги можуть вбити її і в такому стані. Тим паче, що вони можуть проходити крізь стіни. Тоді як інакше пояснити те, що вбивця увійшов в ванну, хоча та була закрита зсередини. Добре, що вона також володіє незвичайною силою  і може утворювати речі, про які подумає. Невже тому  вони і вирішили її втопити? Думали, що під водою вона не зможе думати. Насправді Урі якраз і любить тестувати сили у воді: це дає більше енергії, більше незвичайних здібностей.

Занурившись у свої думки, дівчина навіть не помітила, як заснула з ножем в руці.

***

– Моя красуню, – з карети вийшов чоловік, років десь п’ятдесяти, підійшовши до Урі, поцілував її руку. – Зачекалась?

– Чекала, – Урі відкинула в бік блакитну парасольку  й обійняла чоловіка за шию – Зачекалась ще й як…

Чоловік, посміхнувшись, притиснув її до себе. Йому подобалось бачити, як ця дівчина посміхається. Невже така красуня була його? Байдуже, що він старший за неї і міг бути їй батьком. Але вона його тягнула, наче зачарувала.

– Ти, мабуть, відьма? – цілуючи її в шию запитав він.  – Як ти змогла мене зачарувати?

Дівчина нічого не відповіла, лише сховалася в його обіймах.

– Добре, – все ще посміхаючись говорив він – Ходімо в карету, нас, мабуть, всі зачекалися.

Обійнявши її за талію, він не хотів відпускати Урі. Вона була для нього лише забавкою. Він хотів її, як жінку, це було природньо, але він знав Урі всього лише три дні. Ніяка жінка  ще ніколи так не причаровувала його до себе.

Вони обоє увійшли в середину, карета рушила, ніхто не міг навіть уявити, що це був останній їх подих.

***

Карета підірвалась. Вона вижила. Вона йшла на смерть, при своєму розумі. Вона помстилась за нього, але вижила? Як? Бомба була одягнена на ній, її повинно було розірвати на чотири частини… Але… Рука… Та рука. На ній була пентаграма.

В того чоловіка, і в убивці, що приходив і хотів її утопити. Невже?.. Вони ще прийдуть.

Урі різко прокинулась, все тіло заболіло до нестями, дівчина знеможено скрикнула. Ліжко було мокре, нарешті вона відчує цей біль. Аби жити, вона буде відчувати смерть. Вона буде помирати, але не помре. Цей біль буде її спалювати, тіло все пектиме, а вона не зможе з цим нічого зробити, і така  жертва заради того, аби просто жити.

Ніж,  який вона досі тримала в руці, випав у неї з рук;  якби вороги були поруч, то їм справді пощастило би її зараз вбити. Бо вона має дефект сили: вона могутня і слабка водночас,  вона тільки раз в день буває безпорадною,  і це не повинен бачити ніхто. Вона хранитель, маг, що зберігає сили смерті. «Я сильна, я сильна, я витримаю – кричала від болю дівчина – Я витри…»

– А-а-а! Це боляче!!! – Урі руками схопилася за ковдру, вигнувшись дугою затремтіла від несподіваного холоду – Вмри! Дайте мені вмерти!!!

Все скінчилося швидко, але Урі ці хвилини здалися вічністю. Вона ненавидить ту, ким є насправді. Вона хотіла би народитися кимось іншим, але тільки не хранителем.

– За що?! – Урі,  схопивши подушку, кинула її розлючено на підлогу. – За що?!  Я повинна бути мертвою! Мертвою!

Урі не витримала, дала волю своїм почуттям, сльози пішли рікою. Вона вже не може прикидатися сильною. Вона також може відчувати.

***

Слуги накрили на стіл.  Місіс Даг сиділа за великим столом одна. Наклавши в свою тарілку трохи м’ясного салату, почала снідати без дочки.

Урі прийшла; на її тілі не залишилося ніяких слідів від побиття: лікар сім’ї Даг доволі добре попрацював.

Але дівчина все одно була невдоволена, як завжди, вона сіла на той кінець столу, подалі від власної матері. Урі намагалась не ловити її поглядів, не хотіла пояснювати те, що з нею сталося. Намагалася мовчати  і дивитися лише в свою тарілку.

Жінка пильно стежила за рухами дочки, намагаючись почати розмову. Вона не розумілася на таких розмовах, де не потрібно підвищувати власного голосу. Їй так хотілося відгамселити Урі  аж до самісінького посиніння! Що ж зробиш, коли в тебе виросла така егоїстка? Думає тільки про себе і більше ні про кого! Вона навіть матір не вважає за людину. Де ж їй взяти оту бісову вихованість? Як навчити дитину, коли вона у тебе справжній монстр!

– Урі, доню, – вичавила з себе Луна, –  я давно хотіла сказати, що…

Урі не підняла вгору свою голову, коли та вимовила її ім’я, лише єхидно всміхнулася. Вона зрозуміла, що мати хоче почати лекцію про правильне життя.

– Ти вже доросла дівчинка,  кінець кінцем тобі вже майже сімнадцять років, і я хотіла щоб ти знала…

– Замовкни, – грізно перебила її дочка, – мене не цікавить твоє життя, і ти не лізь в моє!

– Та як ти смієш?! –Луна кулаком вдарила об стіл, і слуги,  відчувши сімейну сварку, кинулись тікати. – Як ти дозволяєш собі зі мною так говорити?! Я твоя мати!

– Краще б вмерла ти! – крикнула у відповідь дівчина – І що з того, що ти моя мати? Не соромно було тобі дурити мого батька? Вбила власного чоловіка, тепер задоволена? Іди краще до свого Білла! Скажи спасибі, що в мене є принципи, і я не вб’ю тебе. А може, вб’ю, але тоді,  коли того захочу.

Урі не чекаючи відповіді, на своє зухвальство, підвелась і чкурнула до себе в кімнату. Луна принижено сіла; вона ніколи не могла би подумати, що колись це скаже її маленька дочка. За що вона її так? «Краще б вмерла ти!» – ці слова безупинно крутилися в її голові.

***

Дівчина знову втекла з дому  без охорони, повернулася пізно ввечері. Урі ніколи не подобалося, коли за нею стежать, а ці охоронці просто виводять її з себе. Чому вони не можуть жити, як усі нормальні сім’ї?  Як колись, Урі, мама… і тато. Коли вона згадувала батька, на очі їй набігали сльози:  він загинув рік тому. В день його смерті  вона пообіцяла, що помститься всім, хто його ненавидів або хоча би зневажав Джорджа Дага. І вона виконала свою обіцянку:  вона вбила всіх до одного. Урі вбивала по черзі, залякувала, зламувала їм здоровий глузд. І? Що тепер буде? Заради чого їй жити? Вбивати нікого, друзів немає… Може, поступити кудись вчитися?

Але куди? Вже надворі осінь, відбір був ще літом, а тепер пізно. Та з такою шкільною характеристикою  її навіть до академії близько не підпустять  і на роботу не візьмуть. Проходячи повз вітальню,  Урі зупинилася. Мати сиділа в кріслі  і,  неначе закам’яніла,  дивилася у вогонь, що жарів в каміні. На хвилинку Урі стало шкода матір, але то лише на хвилинку. Вона нічого не відчувала до неї, навіть злості вже й такої не було. Збираючись йти, Урі не втрималась:

– Ти мені навіть на добраніч не побажаєш?

У відповідь лише тиша.  Луна не повернула до неї свою голову, вона дивилася на те,  як червоний язик полум’я  пожирав сухе яблуневе поліно.  Урі розсердилася, відчула себе приниженою від мовчання матері. Ні, вона ніколи їй не дозволить так поводитися з нею, вона вище за матір!  Хоч вона і вбивця, але не така жінка,  як мати.

Урі побачила вазу з квітами на старому комоді, схопивши її двома рухами,  вилила воду в камін, разом із зів’ялими трояндами. Вогонь згас. Луна нічого не відповіла, лише на секунду підняла свої очі на божевільну дочку. Урі чекала від неї криків, докорів, але …

Відбиток долоні залишився на щоці дівчини, місіс Даг без жодного крику  вийшла з вітальні.

***

– Пані Даг, ваші валізи зібрані, – покоївка,  поклонившись Урі, хотіла вже йти.

Але господиня її спинила:

– Рито? Які ще валізи? – Урі встала з-за туалетного столика.  – Я не говорила тобі нічого збирати.

– Мені наказала місіс Даг зробити це. Зібрати усі ваші речі.

– Не зовсім я зрозуміла. Вона  що, збирається мене прогнати з мого ж будинку?!

– Ні, що ви, – перелякано відповіла чорнява служниця, – місіс ніколи так не вчинить з вами.

– То якого біса вона це наказала тобі зробити?!

Урі так крикнула, що молода покоївка була змушена зробити крок назад, від переляку. Урі чекала відповіді, та Рита наче не збиралася нічого казати.

–  Рито?!

– Так, моя пані? – тремтячим голосом запитала дівчина.

–  Я чекаю від тебе відповіді! – розлючено вимовила Урі, шумно вдихаючи та видихаючи носом. – Говори!

– Не можу,  пані…

– Що?! – Урі сердито перекинула стілець – Рито! Чи ти забула ким ти тут є?!  А? Як простолюд може перечити хранителю? Чи ти захотіла помірятися силами? Ах, дурна моя голова,  в тебе ж немає сили. Я ж тебе можу вбити, навіть одним з легких заклинань.  Ти будеш щось казати?

–  Мадам Дорафан  прийняла вас в зачаровану академію Фермунса, – тремтячи від страху  та вже знеможено промовила служниця.  – Місіс Даг, отримавши цю звістку, вирішила вас туди відправити.

– Добре.  Тепер згинь з моїх очей, щоб я тебе не бачила.

Рита одразу зникла, Урі задоволено всілася на своє ліжко. Академія Чарів? Невже її прийнято до цієї відомої академії?  Чи всі вони там  самогубці? Невже про Урі не чули пліток? «Дивно, – посміхаючись говорила до себе дівчина – куди ж це я потраплю…»

 

Зачарована Академія Чарів

«Я Лямура де ла Дорофана.

Директриса відомої на весь світ академії чарів.

Гасло нашої академії «Повернені! Визнані та незалежні!»

Ви, мабуть, здивуєтесь, місіс Даг, що вам пише така знаменита особа як я. Я володію не тільки чарами, а й усіма силами нашого і того світу. Я знаюсь як на звичайних людях,  так  і на  непростих людях. Я  одна з хранителів нашого світу. Я та людина, що несе в наш світ мир та свободу. Тому  пишу вам, аби запросити вашу єдину дочку, Урі Даг, до нашої академії.

Ми дізналися про те, що вона є хранителем смерті, і дивуюсь, що у вашій сім’ї все добре, хоча по пліткам ваших знайомих та друзів, Урі вже переступила дорогу смерті  і   повністю розуміє цей термін. Мене хвилює думка, що ваша дочка, можливо,  і своїми руками може вже викликати страх всього звичайного людства – це смерть.

Я зрозумію, якщо ви погодитесь, але аж ніяк не хочу чути відмови. Ви повинні обов’язково відправити свою дочку до нашої академії. Ми можемо заспокоїти, наша академія, хоч і неприступна для простолюду, але цілком безпечна. Ваша дочка отримає усі умови для проживання, і платити за це не треба. Наша академія не проста, думаю,  ви це знаєте. Навчаються у нас здібні та лише діти чистої королівської крові. Чужих та звичайних ми сюди не приймемо.

З великою надією чекаю на вашого листа, а якщо можна, то нехай це буде швидше,  ніж можливо.

З великою повагою до вас.
Директор школи ЗАЧ
Л. де ла Дорофана.»