№55 “Ти? Ні, не я…”

Ти? Ні, не я…

«Стеля?! Дивно, де я? Ліжко?.. Я ніколи не спала в ліжку… Пригадуй, пригадуй, що було вчора. Точно… Мене забрали з вулиці в дім. Таку теплу, затишну, по-домашньому встелену килимами кімнату… А де ж мої «батьки»? Мати, напевно, готує сніданок, а батько…»

Хтось постукав у двері, і вони зі скрипом відчинились. Ввійшов він: худий, високий, з блідим обличчям. На лиці не було суму чи печалі, на ньому сяяла посмішка.

-Що, вже прокинулася? А ми так хвилювалися за тебе!

-Так, — недовірливо відповіла Тая.

-Ходи, ми вже зачекались.

Вона вийшла в передпокій, привіталася з мамою і попрямувала на подвір’я. Її зустрів спів пташок, незвичайно яскраві барви лісу, шум струмочка, аромат квітів, що цвіли біля хатини. Вона вперше побачила настільки могутні зелені дерева, вони наче були уособленням самого життя. Тая не втрималась і босоніж побігла до тієї неземної краси. Вітер шумів у вухах. Десь позаду пролунав вигук: « Не заходь далеко в ліс!». Та байдуже… Дівчинка не знала, що воно за диво таке: один лише  ліс, ні будинків, ні заводів, ні людей…

Вона виросла в місті, тобто на вулицях міста. Скільки себе пам’ятає, Тая завжди була сама самісінька серед бездушних людей. Вдень намагалася жити звичайним життям, вигадуючи нехитрі розваги, а засинаючи вночі бачила один і той самий сон: вона сидить, обіпершись об стіну, спостерігає як діти йдуть зі школи, підходить до них і з усмішкою говорить: «Пограємо разом?».  Один з хлопців вдарив портфелем по обличчю: впала, болить… Всі інші починають бити, викрикувати якісь образливі слова… І так до нескінченності. Удар за ударом вона терпіла, лежачи на холодному сірому асфальті та згорнувшись клубочком… А в голові пульсує думка: « Невже я заслужила це, невже я така погана, адже тільки поганих дітей б’ють?». Відповідь самій собі звучала як страшний присуд: «Ти сирота і завжди нею будеш. Ти – ніхто»…

Та зараз Таї було добре. Вона бігла до величезного крислатого дуба, що стояв майже посеред лісу. Добігла!!! Ноги печуть від незвички. Кожну гілочку, камінчик, корінець відчували її дитячі стопи. Не має значення…Вона була щаслива! Поклала руки на стовбур дерева, обійняла його. А воно, наче відповідаючи взаємністю, огорнуло її своїм теплом і спокоєм, що охопив кожну клітинку тіла. Біля того дуба лежала пташка з пораненим крилом.  Ви подумаєте: банальна ситуація в банальній історії. Але для Таї ця пташка стала початком чогось нового. Дівчинка підняла її та пригорнула до грудей. Вона спочатку повільно, а потім усе швидше й швидше йшла додому, щоб показати її  татові. « Він лісник, він обов’язково допоможе,» —   заспокоювала вона радше себе, ніж пташку.

Прибігла, захекана залетіла в дім. «Тату… тату… тату де ти, коли так потрібен?» — кликала в думках дівчинка, біжучи  кімнатами будинку. Знайшла… Той, кого так довго шукала Тая, сидів згорбившись за письмовим столом, намагаючись щось розгледіти за допомогою лупи. Тая, як вихор, за мить уже стояла біля столу з пораненою пташкою в руках.

— Тату, я знайшла поранену пташку в лісі! Ти знаєш як їй допомогти? – запитала Тая, перервавши роботу батька.

—Ти не бачиш, що я працюю? – роздратовано мовив він. –  Показуй, що там у тебе.

Він пильно оглянув закривавлену пташку, яка борсалась у руках дівчинки.

— Я тут безсилий. Вона не доживе і до завтра. Пробач, доню. – відповів батько, схиливши голову.

Дівчинка жалібно подивилась на пташку. «Я все одно тебе врятую, от побачиш», –  подумала відчайдушно. Вона чимдуж побігла до своєї кімнати, прихопивши на кухні аптечку.

Тая цілу ніч не спала. Все ходила коло пташки, міняла їй воду, говорила з нею. Бинт на крилі був не надто вправно зав’язаний, проте діяв як треба. Наступного дня вона прокинулась, лежачи коло своєї маленької пацієнтки.

— Невже я таки заснула? Чорт, чому я така слабка? Пташка. Де ж вона? — на тому місці, де її доглядала Тая, «пацієнта» не було.  Раптом почувся щебет. Дівчина розвертається і бачить, що на підвіконні сидить та сама, з перемотаним крилом, пташка. Сидить і дивиться у вікно. Обличчя Таї  засвітилось посмішкою і чомусь покотились сльози, певно, сльози радості. «Я змогла…змогла. Тато казав, що вона помре, але вона жива», стрибаючи від радості, наблизилась до птахи…

—Тепер ти будеш моїм талісманом. І я вирішила, що буду вчитися допомагати тваринам в лісі.

Тая пообіцяла і  дотримала свого слова. Кілька тижнів її майже не бачили вдома. Поки загоювалось крило, дівчинка старанно вчилась. Інтернет, старі книги, що давно вже почали розсипатись, все, що стосувалось медицини, було перечитане по декілька разів. Дівча вивчало не тільки ветеринарію, а й психологію, збірники цілющих трав, анатомію, зоологію і навіть хірургію. Її цікавило все, що може допомогти безпорадним тваринкам. Майже весь свій вільний час вона проводила в обіймах лісу. Там їла, пила, вчилась, гуляла, застосовувала свої  нові знання на практиці. Батьки не забороняли їй ходити до лісу, проте сварили і навіть карали за те, що Тая приходила аж надто пізно.

Крило пташки через місяць загоїлось, але шрам все ж зостався. Маленький талісман всюди слідував за дівчиною, без жодного страху залітаючи навіть в дім, –  пташка  будила Таю  щоранку своїм веселим щебетом. Одного разу, коли ці дві подруги блукали лісом, вони побачили хлопця, що бавився із собакою, кидаючи чотирилапому товаришу палицю. Не помітивши Таю, він кинув іграшку в її бік, а песик побіг за нею і зупинився, побачивши дівчинку. Через кілька секунд собака, махаючи хвостом, уже лащився то Таї.

– Привіт, як тебе звати? Що ти тут робиш? І чому одна?

– А? Що? Я? Я… Я Тая. І я тут не сама. Я з подругою. – і вона вказала на пташку, що сиділа на гілці. – А ти хто такий? Сюди ніхто не насмілювався зайти, навіть мої батьки. Є легенда, що тут блукає жахливий монстр, він убиває людей.

– Я Трор, а це – Лакі, мій домашній улюбленець. А то я бачу твій? – хлопець вказав на пташку.

– Ні, це – мій друг. Вона мене оберігає від невдач. Мій талісман.

– Правда? А як її звати?

– Просто пташка. То як ти зайшов так далеко від цивілізації? І як ти збираєшся повертатись?

– Я лиш бавився зі своїм собакою  і він привів мене сюди. Бачу, не спроста. – Трор зміряв дівчинку захопленим поглядом.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти дуже гарна, як на дівчину з глушини.

І справді, Тая була дуже привабливою: V-подібне лице, тонка, мов у лебедя, шия, бліда шкіра створювала контраст з чорним, як вороняче крило волоссям, зелені очі в обрамленні  довгих вій та тонких брів. Кожен, хто бачив таку красу, не лишався байдужим.

– Мене з лісу виведе Лакі. Сподіваюсь. Проте я не впевнений.

– Я… Я можу тебе вивести. – Тая стала червоною, як помідор. Вона ще ніколи не чула компліментів на свою адресу.

– Тоді я спокійний. Стовідсотково впевнений,  що ти знаєш цей ліс краще самого лісника.

– Це правда!

– Покажеш мені тут якісь цікаві місця?

– Чом би й ні. Пташечко, пішли до озера, допоможеш з дорогою?

Пташка злетіла з гілки й повела їх до найпрекраснішого місця в окрузі – лісового озера. З цієї миті Тая і Трор стали друзями. Вони щодня зустрічались біля “свого” озера. Багато розмовляли, спостерігали за лісовими мешканцями, а Тая показувала хлопцеві всі дива природи. Проте одного дня він не прийшов. Тая дуже засмутилась, але подумала, що його могли не пустити батьки.  Подзвонити не було як  – свого часу Тая навідріз відмовилася від телефону, бо читала про його негативний вплив на мозок.  В той день вона гуляла лісом одна. Пішов дощ, проте Тая не бігла додому і не шукала сховку. Вона просто ходила по калюжах і думала про щось своє. Поки не натрапила на техніку… Техніку, що вирубує ліси. Дівчинка стала, як укопана, не вірячи своїм очам. А коли чоловік уже завів мотор машини і хотів взятись до роботи, Таю щось ніби підштовхнуло в спину і вона чимдуж побігла йому навперейми. Перегородивши шлях собою, закричала: « СТІЙТЕ!!!». Ще б трохи і техніка просто  переїхала б дівчинку, але залізного монстра вчасно вдалось зупинити. Чоловік вибіг з машини і накинувся на неї.

– Ти що, взагалі хвора? Я ледь не переїхав тебе!

– То й що! А яка різниця – вб’єте  мене ви, чи ліс? Ви вбивця…

Їй щось заболіло в грудях і вона впала.

– Де ти живеш, дитино? – Побачивши в якому стані дівчинка, чоловік вирішив висловити своє обурення не їй, а її батькам.

Тая тихо відповіла. Водій підняв її на руки, відніс до своєї легкової автівки і повіз за адресою. Вдома виявилось, що у дівчини температура під 40. Вона просто палала. Чоловік, що привіз Таю, подумав, що зараз не найкращий час скаржитись, мовчки розвернувся і подався у своїх справах. Батько негайно викликав лікаря, а мати марно намагалась збити температуру.  Лікар  приїхати не встиг… Тая згоріла від жару…

Похорон. Мати, батько, Трор, ліс, тварини – все плакало. Дерева потемніли, ніби надягли на себе чорну вуаль. І лише пташка сиділа на околиці лісу і щебетала свою мелодію. Та пісня значила не смерть, а життя. Життя чогось нового і незнаного. Раптом вона зірвалась з гілки, на якій сиділа, і полетіла на кладовище. Біля входу стояла дівчина, спостерігаючи за похоронною церемонією. Пташка сіла їй на плече, як завжди сідала на Таю.

– Привіт, подруго. Як в тебе справи? Бачу ти стала ще гарнішою, ніж була. Пішли подивимось ближче на те, як забирає природа своє творіння.

І вона пішла маленькими кроками, наче немовля, що тільки-но почало ходити.

– Що сталось з моїми ногами? – вона підняла голову і побачила маму, тата, своїх друзів і всі вони чомусь плакали.

– Мамо… Мамо я тут, щось сталось з моїми ногами. – але ніхто не повернувся, всі так і стояли, похиливши голову над труною. – Що сталося? Хто помер?

Вона заглянула в труну і побачила в ній себе. В грудях почулось власне серцебиття і воно з кожним разом все сильнішало. Раптово втративши свідомість, дівчина прийшла до тями вже біля озера. За кілька хвилин вона пригадала всі події останніх днів і її очі залились слізьми. Вона плакала, а навколо почався дощ. Він був теплим, кожна краплина, торкаючись землі, грала свою власну мелодію. Дощ заспокоював і зовсім скоро дівчина припинила плакати. Просто сиділа під струменями небесної води, дивлячись, як все розчинялось під її завісою. Цілий тиждень вона відходила від  потрясіння.  Насолоджувалась єднанням з природою. Тая помітила, що їй не потрібна їжа – вона споживає енергію сонця. І цього їй вистачає.

Пізніше до дівчини прийшло розуміння, що вона не просто якийсь дух, привид, чи інше безтілесне створіння, а саме уособлення природи. Не гаючи часу, вона стала випробовувати свої сили. Відкрила для себе, що може розуміти тварин, ростити з пагонів дерева, очищувати воду, може зцілювати… Що більше вона використовувала свої сили, тим міцнішим ставав її зв’язок з природою.

Вона роками блукала по Землі, заходила в кожен ліс, допомагала кожній тваринці, яка потребувала цього. Єдине, чого їй бракувало – це можливості мати друзів, бо ніхто не міг її бачити. Вона все більше віддалялась від людей, не розуміючи їх байдужості до оточуючого світу.  Люди завдавали їй болю.

В одному з лісів Тая побачила, що ведеться вирубка. Варварська. Це її розлютило. Дівчина зібрала всі свої сили, спрямувавши їх на те, щоб молоді пагони дерев виросли прямо крізь нутрощі руйнівної техніки. Вирубку вдалося зупинити, але Тая розуміла, що подібне відбувається по всій планеті. Страх заполонив її. І тут дівчина згадала про свій ліс, про чоловіка, що вирубував дерева.  Що буде, якщо зрубають її дерево?  Вона ж проростила його першим,  віддала йому половину сили та стала з ним нероздільним цілим.

Тая чимдуж  бігла  до свого дерева. «Якщо його зрубають, хто захистить природу від людей? Хто захистить мене?» — думала дівчина. Вона бігла, перечипалась, падала і вставала. Знову бігла, її босі ноги стікали кров’ю, трава ставала жорсткою і колючою, а коріння дерев виривалось з-під землі. Кожен крок давався з великими зусиллями, ставало важко дихати, повітря не вистачало. Побачивши маленький струмочок, побігла до нього, але він був весь в хімічних відходах і лиш одна рибка борсалась, ніби подаючи знак:«Я тут! Я жива!». Тая собі не пробачила б, якби лишила її помирати. Вона взяла беззахисне дитя природи на руки і побігла далі. Дівочі сльози капали на рибку і тим давали їй життя. Зоставалось лиш кілька кроків до лісу. А в голові не думки про своє спасіння, а лиш одне слово «ЖИВИ!».

– Ще трохи і ми будемо біля озера, ти будеш врятована. – все шепотіла вона.

Кожен крок – невимовне страждання. Вона спинилась посеред озера. Чи краще сказати там, де воно повинно було бути.

– Його немає! Озера немає!!!

Саме в цю мить почувся тріск падаючого дерева. Тая схилилась на коліна. Перед очима пролітали спогади про минуле життя, про пташку, про те як вдихала в це дерево життя. Тільки зараз зрозуміла, що воно стало її захистом від болю, який завдавали люди. Дерево росло, приймаючи на себе всі удари, завдані дівчинці-природі, щосекунди вкриваючись новими рубцями.

Дівчина плакала, притискаючи до себе рибку. Але та, зробивши останні відчайдушні спроби вдихнути, загинула. Тая помітила, що з її очей більше не течуть сльози, бо люди висушили їх. Зелені коси осипались, бо люди поклали на них асфальт. А груди більше не дихали, бо люди знищили її легені, вирубуючи ліси. Вона так і зосталась там, одна, з маленькою рибкою на руках…