№54 “Як сонечко побувало в Берліні”

Було собі на цій землі маленьке сонечко. Бігало собі поміж равликами, ховалося під листям і насолоджувалося теплими промінчиками. То була дівчинка. Усі в лісі називали її Дарусею. Вона дуже  полюбляла  гомоніти з усіма в лісі й часто сама вигадувала цікавенькі історії. Одного разу до лісу, де жила Даруся, прилетіла незвичайна пташка. Вона була дуже красивою й так любо було на неї дивитися. Усім лісовим мешканцям пташка представилася як Грета й сказала, що прилетіла з Німеччини погостювати сюди, до нас, на Україну.

Усі стали питатися, що ж то за країна така, бо ніколи не бачили нічого іншого, окрім рідного лісу. Даруся, наше сонечко, слухала, затамувавши подих. Грета розповідала їй про якійсь чудернацькі речі як «літаки», «потяги», «фонтани» і багато інших незрозумілих речей.

«Мабуть, то Грета погано мову знає!» – подумала сонечко-Даруся, та, усе ж, слухала дуже уважно. Пташка розповідала, як багато працюють і як із усіх сил люди намагаються зробити свою країну успішною, як бережуть свою природу, кожен кущик, кожне деревце. Вона щебетала про те, як матусі з самого малечку кажуть діточкам берегти пташечок, допомагати котикам і бути відповідальними за все, що зростив і плекав.

Диву давалася Даруся: «Невже так можна жити? Он їхній ліс уже другий рік поспіль рубають і рубають, і кінця-краю нема»…                        Закортіло сонечку й самій побувати в цій чудовій країні й побачити, хоч ненадовго, казкову столицю, про яку вже так розщебеталася Грета. Трошки подумавши, Даруся запитала у пташки: «Пташенько, мила моя, а чи не могла б ти мені показати свою країноньку, чи не буде тобі важко відкрити для мене інший світ, той, який іще ніколи не бачила, а про який лише чула з твоїх золотих словечок?»

Грета аж рум’янцем вкрилася від радості й відказала: «Люба моя, сестро моя, Дарусю-сонечку, звісно ж покажу, і нехай для тебе з’явиться рай на землі! Нумо, летімо, люба моя! Залазь-но лише на мене, під моє крильце й уперед, до хмар!»

Залізла швиденько Даруся під крильце пташеньці, полетіли вони десь понад сивими хмарами, швиденько-швиденько, лише вітерець свистів у вухах. Аж чує сонечко: щось тріщить, наче реве! Чи то монстр який? Чи то якась мара? Стало страшно сонечку-Дарусі, притиснулася ближче до Грети. А то… Уявляєте, як сказала сестра, справжнісінький літак! Так так, саме літак! Такий швидкий і величезний… І він… Також уміє літати!

«Он, дивися, що люди зробили! – сказала до Дарусі Грета. – Вони й літаки роблять, і те, що вище за небеса літає… Одним словом, сильні й розумні ці люди! Нумо, відпочинь трохи, скоро вже будемо на місці!»

Спочатку Дарусі зовсім не хотілося спати. Вона лише трошки позіхала. А потім, сама того не помітивши, заснула… І прокинулася в чудернацькому, такому ошатному й величавому місті, яке люди називають Берліном.

Усе тут здавалося сонечку прекрасним. Любочка Грета показувала їй такі затишні кав’ярні, вулички й, водночас, так багацько людей, які все кудись поспішали. Мабуть, туди, куди кажуть на роботу…

Жодна травинка не ображена, жодного тобі фантика від шоколадної смачнючої цукерки. Лише краса…

Запам’ятався Дарусі в Берліні й один дуже незвичайний вечір. Тоді Грета запросила сонечко на прогулянку. Недарма кажуть, що вночі Берлін – особливий. Пташка сказала, що сьогодні випаде нагода побачити справжні Ворота світу, які тут, у Берліні, урочисто називають таким важкеньким, але таким цікавеньким слівцем: Бранденбурзькі ворота, отак їх величають.

Спочатку Даруся подумала, що це – просто сон. Наскільки величними й неосяжними здалися їй ці ворота, наскільки вони здивували її, таку малесеньку крихітку. Вона стояла перед ними так само, як і ми кожного дня перед своїми дверима кімнати або ж квартири, проте уявіть-но, що ці двері в сотні, а може й у тисячі раз більші… Нереально, чи не так? І Даруся спочатку так думала, доки не побачила це диво.

Спинятися надовго не було часу. Умостившись під крильце подруги, сонечко помандрувало далі. На вулиці була ніч, палали друзі-ліхтарі. Розплющивши очі після польоту, сонечко-Даруся знову була вражена. Грета лише посміхалася, бачачи те здивування, ті очі, повні якогось таємничого сяйва. Перед мандрівницями постав могутній Рейхстаг, таке собі місце, де сидять ошатні дяденьки , котрі вирішують усілякі важливі питання. Грета сказала, що цей велетень, котрий дорослі називають «парламентом», пережив і вогонь, і воду, і війни, але завжди так само могутньо стояв, навіть не думавши схилити голови. Мабуть, він – то справжній Берлінський лицар.

Побачила того вечора сонечко-Даруся й таку перлу, як Берлінський собор, короля всіх соборів і церков, квітку, яка розцвіла навіть після страшної війни. Грета зауважила, що раніше він, мовбито, був красивішим і величнішим, коли ще давно-давно будувався, та наша лісова мандрівниця їй не повірила. Вона вірила лише своїм очам, які бачили справжній собор-богатир, справжню неповторну окрасу. Їй було байдуже, яким він був колись, адже найголовніше в нашому житті – те, що бачимо зараз.

А за декілька хвилин мала уже разом із подругою була… на острові! Так, на справжнісінькому музейному острові! У лісі сонечко бачило багатенько острівців, але такий, щоб із музеєм… Ніколи! Ніколи нічого подібного не бачила! От Берліне, усе дивуєш і дивуєш! Аби вічно жив і багрянцем щастя палав!

Тут Дарусі так сподобалось, що навіть і кроку ступати не хотіла. Розпростягнувшись на річці, цей острів, немовби башта, де жила сама Рапунцель, так і кличе до себе, запрошує насолодитися тою неймовірною красою, красою мистецтва, що утілена в кожній стінці, кожній плиточці..  Якщо він такий красивий уночі – то що ж тоді вдень?

А вдень, після добрячого сну, Грета продовжила цю неймовірну екскурсію. Сонечко-Даруся, добренько умившись із крапельки, сповнена якоїсь чудернацької сили, вирушила досліджувати це місто вже з іншого світу, світу сонечка й ясного синього неба. Побували із Гретою вони й у знайомій кав’ярні, де так солодко пахло шоколадними цукерками й пирогом із вишень, навідалися до легендарного Берлінського зоопарку, де Даруся змогла поспілкуватися з такими ж сонечками, німецькими леді. Були мандрівниці й у Ботанічному саду, де віяло мелодією весняних пахощів і трав, а також, трохи відлетівши від Берліна, завітали до Аквапарку, де так весело минали години, сповнені шуму малесеньких хвиль і дитячого сміху. Усе було чудово. Дійсно, жити тут – наче у казці, наче зовсім інший світ, якого ще ніколи не бачив.

І, наче, так безтурботно минали тут, у столиці, дні, та почало чогось усе сильніше бракувати. Сонечку знадобився всього тиждень, аби зрозуміти, чого ж не вистачає…

А не вистачає їй дому! Того самого рідного лісу, пеньочків, милого ставку зі старою жабою, вічні скарги їжачка, який усе забуває, що яблуко – у нього на спині й вічно шукає його. Як би прекрасно сонечку-Дарусі не було, та дім – там, де ти у травиці народився, де танцював вальс із вітрами, де губився в осінньому листі й чув молитви карпатських трембіт. Саме тому, востаннє насолодившись містом, таким уже добре знайомим, Даруся прилинула до крил своєї подруги й попрохала віднести її до рідного деревця, на любий листочок. Пташка нічого не відповіла, лише піднялася в небо й швиденько полетіла на Батьківщину нашого сонечка, на Україну-неньку. Вона розуміла, що навіть для такої крихітної комашні немає нічого дорожчого за рідний край…

Отож-бо, таке скажу я Вам, любі мої: «Літайте, на світ дивіться, людей зустрічайте, та завше пам’ятайте, звідки бере початок Ваш струмочок, де було Ваше гніздечко. Саме там для Вас навіки рідний дім, місце, куди завше зможете повернутися, як би не склалося Ваше життя. Навідайтесь до цієї прекрасної країни, красуні-Німеччини, але й про Україноньку, дівчиноньку нашу не забувайте».