№52 “Між Овном і Водолієм”

МІЖ ОВНОМ І ВОДОЛІЄМ

(уривок з роману «Інсомнія на лавандовий місяць»)

Беатріс

Досі пам’ятаю ці терпкі від спеки дні, коли над вулицями Аквамаринії, як завжди, нависав бездоганний лазурний шовк, і яскрава жовта пляма на ньому пекла мені очі. Море як море: одні припливи й відпливи. Я бігла до найближчого містка й, нашвидку скинувши з себе сукню, кидалися в обійми холодних хвиль. Вода не завжди прогрівалась повністю, але це було не так важливо. Мені подобалося відчуття холоду, глибини й невагомості. Під ногами – порожнє ніщо, крижана темрява. Вкриваючись пеленою безпам’ятності, забувала всі прикрощі, що спадали на  плечі, коли  стояла на твердій землі.

У воді можна  розслабитись. Між хвиль прозирав надзвичайний приплив спокою. Очі замкнені, затамований подих не рвався на волю. Тиша поволі заколисувала, інколи навіть хотілось заснути в ній. Але той теплий червневий день, коли я точно так само проходила свою ранкову процедуру водної медитації, міг стати для мене останнім…

Це було так несподівано, як і те, що незважаючи на хороший слух і чутливість тіла, я не відчула чиєїсь присутності поряд. Спочатку навіть подумала, що це риба: мої пальці добре відчули щось холодне й слизьке під ногами, і нагадувало воно саме зовнішній покрив цих істот. Потім те “щось” вхопило мене за щиколотку. Я зробила спробу закричати (дурепа!) й набрала повнісінький рот води. Загадкова істота почала тягти мене вниз.

Не вистачало кисню, рівень адреналіну в крові підвищувався. Я відчувала, як мене тягне вниз кістлява рука. Моя правиця тягнулася наверх – до світла.  Та ще мить, і я його вже не бачила. Все розпливлося в чорних плямах і втрало колір. Безпросвітня темрява. Свідомість поволі розчинялась в ній. Не встигла навіть попрощатися з життям, як знепритомніла.

Пам’ятаю перше, що побачила, тільки-но розплющились повіки: блакитне небо й палюче сонце, від якого хотілось сховатись. Поклала руку на очі, щоб не осліпнути від такої надмірності світла. Тіло боліло, особливо щиколотка. На язиці ще лишився присмак солі. А як же голова боліла! Встати відразу я не наважувалася, натомість лежала на чомусь твердому й, здається, дерев’яному. Принаймні це було краще, ніж гнити на морському дні. Купальник вже встиг висохнути під сонцем, тільки пасма волосся зліпились у вологі пучки. На правому зап’ясті лишились сліди від пальців.

Вирішила спробувати підвестись. Спираючись ліктями на дерев’яну поверхню, озирнулася. Моїм сховком став звичайний рибальський човен, а навколо розкинувся мальовничий пляж. Тримаючись за край човна, я вилізла з нього й очима вивчала територію. Раніше мені не доводилось бувати в цьому місці, тому зорієнтуватись в просторі не вийшло. Прогулявшись вздовж берегової лінії, вирішила повернутись назад. З голови ніяк не виходила думка, як я могла опинитись в тому човні? Й хто міг мене врятувати? Відповідь прийшла відразу, щойно наблизилася до місця  недавнього перебування.

– Ось ти де, руде непорозуміння, – зітхнувши, мовив до мене незнайомець. – Це, здається, твоє.

В руки полетіла моя ж літня сукня, яку зняла перед купанням.

– Ем… Ну, спасибі, – мовила, опустивши голову, щоб приховати палаючі щоки.

– Ти вся червона, – після цих слів я була готова провалитись під землю, але наступна його репліка враз мене заспокоїла, – не варто було залишати тебе просто під сонцем. Не вистачило мені з тобою клопоту, так ще б і сонячний удар підхопила. Оце було б весело!

Поки він виражав своє невдоволення, я змогла детальніше його розгледіти:  виглядав не старше двадцяти п’яти, високий і спортивний, та ще й з неабиякою зовнішністю. Ніколи не могла б подумати, що зараз у хлопців пішла мода фарбувати волосся у яскраві кольори. Лазурні очі точно співпадали з відтінком його зачіски: скуйовджена чуприна майже повністю спадала на правий бік й закривала частину обличчя. Над лівим оком і під ним чітко були виведені дві лінії зигзагів, і наскільки я в цьому розумілася, це мало якийсь підтекст.  В одязі —  джинсовий стиль.

З-під лоба, щоб раптом не стрітись з ним поглядом, розглядала малюнки на його руках. Химерні візерунки нагадували морські хвилі й силуети птахів, деякі символи були мені знайомі з грецької абетки. Від роздумів відволік голос незнайомця:

– Що з тобою? Ти… дивна.

«Я дивна? Це я дивна???» – кричав мій внутрішній голос.

– Хм… Як звати тебе, руде непорозуміння?

– Беатріс, – стиха відповіла.

– Беатріс, будь ласкавою, не приходь більше до Лазурної бухти. Ти ж не хочеш нових неприємностей, правда?

– І?..

– Просто не ходи сюди, вони чують твій запах… Слава небесам, тоді я був ще поблизу і встиг надати першу допомогу. Наступного разу тобі може  так і не  пощастити, Біс.

Тільки-но той збирався йти, раптом спитала:

– Хто це… вони?

– Русалки. Останнім часом їх багато тут розвелось.

Й він залишив мене на тому самому місці. Чомусь раптом стало сумно… Пригадавши, що  навіть не встигла подякувати своєму рятівнику, набралась сміливості й вигукнула:

– Спасибі тобі, дивний незнайомцю!

Аріс

Тріша повідомила, що Беатріс так і не повернулась з прогулянки Лазурною бухтою ще від учора, й заливалась слізьми. Певно, вже подумки згадувала, де в комірчині лежать мотузка й мило. Що сказати? Може те, що я був злий і  готовий рознести все під три чорти. Мало би влетіти ще й Тріші, але в тої була аж надто слабка психіка. Крім того, про все дізналася мама Беати. Обидві ледь не довели мене до сказу, особливо мадам Капріс.

– Де моя Беатріче? Куди вона зникла? – причепилась вона. – Який з тебе тоді хранитель, якщо ти навіть не в змозі встежити за своєю господиньою?

– Мадам Капріс, спокійно! – тримаючи жінку за плечі,  намагався привести її до тями від жіночої істерики. Це було надто важко, адже я сам був накручений, і все просто через те, що мої дії не приносили ніякої користі.

Я розумів її паніку і потайки картав себе за те, що в потрібний момент  не був поруч  з Беатріче. Вона ще досить юна, але вже відзначилась в академії як найталановитіший заклинатель. Дух Тотемного кола – Кролиця Тріша – знала її ще з пелюшок й виконувала обов’язки няньки. А потім бабуся Біс передала онуці в спадок перо, за допомогою якого господиня могла викликати Кролицю в будь-який час. Проте, згідно правил, духи самі повинні наглядати за господарем, а не відкликатись тільки в разі потреби. Тріша належала до тих із них, що були надто покірними й ходили за наставником, як прислуга. От тільки знаючи вперту й хитру натуру Беати, можна припустити, що вона якимось чином примусила Кролицю сидіти вдома й не йти з нею до причалу. Тріша прикривала її.

Раптом в коридорі почувся стукіт дверей і чиїсь тихі кроки. Мадам, обнадіявшись побачити там свою улюблену донечку, врешті відчепилась від мене й вибігла з кімнати. Дарма, Беатріс не вміла ходити тихо, тому це не могла бути вона. І я був правий, бо жінка вернулась до вітальні заплаканою, під руку її вела старша сестра Біс – Дольче.

– Ну загуляла мала, подумаєш, – стенувши плечима, мовила густо нафарбована брюнетка. – Я теж була такою, мамо, але за мною ти так не побивалась, навіть коли не з’являлася вдома цілий тиждень. Біс розумна дівчинка, вона й не подумає вляпатись в неприємності.

«Як же ти погано її знаєш, Дольче», – подумалось.

– Це ж треба, навіть вухасту довели до сліз! – зітхнувши, вона окинула співчутливим поглядом Трішу. – Тільки подивітися,  немов дитина!

Й погладила по голівці Трішу, що кулачками витирала сльози. Сірі кролячі вушка похилилися додолу.

– Аріс ображав тебе? – ласкавим голосом звернулась Дольче.

– Ні, – тільки відповіла вона.

– Він кричав на тебе?

– Ні.

– Принаймні намагався?

– Ні.

– Добре. Я зрозуміла, – ствердно кивнула старша наступниця сім’ї Альтаріель і кинула на мене недовірливий погляд, а потім знову перемкнула увагу на плаксу. – Тоді чому ти ревеш?

– Ну як же? Це ж я не вгледіла Беатріче! Потрібно було піти з нею.

– Ти не винна, Трішо. Все буде гаразд, Біс скоро повернеться. Тільки не плач! Не плач, чуєш? Несіть хтось заспокійливе!

Слова дівчини почула покоївка Летиція й, принісши шприц з якимось препаратом,  вколола  Трішу. Хоч та майстерно пручалась,  все ж    заспокійливе розлилось по ній, приспавши згодом в Дольче на колінах.

– Одна проблема вирішена, – полегшено промовила вона й відкинулась на спинку дивана.

Порцією валер’янки заспокоївши мадам Капріс, покоївка вийшла з кімнати, лишивши мене сам-на-сам з родичами моєї господині. Я не міг знайти собі місця, просто так стояти без діла – точно не мій особливий скілз. Скипаючи від гніву і розуміючи, що заспокійливе явно не для мене, гаркнув:

– Де тебе чорт носить, Беатріс?!

– Тшш! – процідила Дольче, прикладаючи пальця до вуст.

– І ти це серйозно? Так і будете обидвоє сидіти й розслаблятися? Дідько, Летиціє, ти що їм снодійного підсунула? – гукнув до покоївки.

Вона з’явилася враз  й злякано відповіла:

– Ні, що ви! Це заспокійливе.

– Скільки ти його використала?

– Доволі достатньо.

– Все з тобою ясно. Геть з очей!

Летиція швидко зреагувала на мій крик й зникла. Окинувши поглядом двох овочів на канапі й Кролицю поряд з ними, я вирішив сам взятись за пошуки.

– Аріведерчі, пані! Скоро повернуся разом з вашою пропажею…

Беатріс.

Коли я побачила на горизонті Овна, в мені завирувала мішанина почуттів. З одного боку  була рада, що він нарешті знайшов мене, з іншого – страшно. Спробувала відігнати сумніви й ще раз спитала себе, чи ж не обманює мій власний зір. Пригледілась: блондин, високий, смаглявий, у військовій формі з білих штанів й червоного мундира. А ще… баранячі роги. Так, це точно Овен, інакше – Аріс (пестливо Арі), мій зодіакальний дух-хранитель. Не помилка, це точно. Що я йому скажу? Чи може краще здатись? Чорт, він же мене вб’є!

Відстань між нами поволі скорочувалася,  та він не відгукувався, я теж. Вирішила вдати, що дивлюсь в пісок і не помічаю його. Я йду, йду… Враз чолом зіткнулася з дужим плечем. Нажахано ковтнула повітря й відважилась на перше, що прийшло в голову: обійняла його так сильно, як обіймають хлопців, що повернулись після військового позову. Поцілувала. Арі почервонів й застиг на місці, вогники  гніву в його очах поволі згасали. Чесно кажучи, я не можу наразі сама пояснити, як можна було б назвати наші з Арі стосунки. Романтична дружба, чи якось так?

– Надіюсь, цим я закрию тобі рота на певний час. Тільки не варто зараз істерик на тему «повернення блудної господині».

Він пронизав мене своїм проникливим поглядом й склав руки на грудях, ніби чекаючи пояснень.

– Не дивись на мене так, неначе я зцупила твій клятий револьвер. Додати щось хочеш?! – сама не помітила, як перейшла на крик.

У відповідь отримала дивну задоволену посмішку. Від цього виразу обличчя мене охопило роздратування. Так і хотілося щось втнути, щоб зникла ця солодка міна.

– Аа, що це за усмішка?

– Ну, знаєш, не кожен день до мене лізе з поцілунками «гаряча Моллі».

– Це ти з натяками назвав мене дівчиною легкої поведінки?! – не в змозі  стримати себе, прокричала.

Він помітно почервонів від збентеження. А я від гніву. Почала розминати кулаки, бо моє терпіння небезкінечне. Раптом до мене дійшло, що я сама хочу влаштувати йому істерику. Це  мовчання й посмішки просто зводять мене з розуму. Аріс ніколи не практикував виказувати свої емоції подібним чином.

Це навіть нагадувало гру. Ніколи не любила бавитись в “Крокодила”,  можливо саме тому, що мені  не доводилось правильно вгадувати “щось” з “аби чого”. Зараз саме така ситуація. Той рогатий блазень щось там корчить, а я дратуюсь від того, що мій мозок мовчить і не може видати бодай жодного припущення.

Через силу промовчавши, взяла його широку долоню в свою крихітну й потягнула в той бік, звідки мій хранитель прийшов. А він і далі намагався добити мене своєю посмішкою і рівнем інтелекту:

– Беатріс, тільки чесно, я тобі подобаюсь?

Покерфейс.

“Спокійно, Беатріс, спокійно… Порахуй повільно до десяти.  Потерпи ще трохи…” – прокручувала в голові.  Й нахабно мовила:

– Аніскілечки! І не варто задовольняти своє самолюбство тим, що красуня-донька  найвпливовішого чиновника в Аквамаринії проявила таку люб’язність і прим’яла маску строгого генерала невинним цілунком.

І тут до мене дійшло!!!

– Чорт, Арісе, тільки не кажи, що за всю військову буденність у тебе не було жодних інтрижок. Тобі скільки років, а ти ще подружки собі не завів? Ти вже старієш, пісок скоро почне сипатись… Чи це такий вияв вірності своїй господині? – промовивши це, начепила переможно  єхидну усмішку.

– У мене немає на це часу, – прагматично відповів він. – Якщо  буду відволікатись і не дотримуватись своїх обов’язків, мене запросто позбавлять посади й поставлять на моє місце того недоумка Стрільця, – стискаючи кулаки, мовив Арі.

Коли він раптово замовк, я помітила, з яким замисленим виразом обличчя він іде. Це викликало неабияку цікавість.

– Про що ти там задумався?

Відповідь прийшла миттєво:

– Та, роздумував, яке придумати тобі покарання?

– Покарання? За що?!

– Ти пішла на прогулянку без попередження й не ночувала вдома. Сама, без охорони. Чому так витріщилась? Думала, я забув? Не довго діють твої чари, на жаль.

Та він ще й знущається з мене!

– Зараз ми повернемось додому, ти поясниш своїй матері, мені, Тріші й Дольче причину своєї відсутності і розкажеш, чому жодного разу не відгукнулась за цілу добу! – на останніх словах він підвищив голос.

– Та не кричи ти на мене! Чи це єдине, що в тебе добре виходить? І яким боком тут моя сестра? Невже вона знову…

– Так, хотіла забрати тебе на парад феміністок.

– Та пішла вона!

– Стеж за своїми словами.  Такі слова не пасують до твого милого личка.

– Козел!

– Малолітнє стерво.

– Як ти мене назвав?!

Замість відповіді він підняв мене й, перекинувши через праве плече, поніс в напрямку дому. Я почала бунтувати, але це не дало жодних результатів. Він звик до цього й терпів мої дитячі капості ще з п’яти років.

Коли ця думка прийшла мені в голову, я раптом пригадала, що сьогодні чергова річниця нашого знайомства з Арі…

Він ніс мене так до самого будинку й відпустив лише тоді, коли ми опинились у вітальні. Образившись на нього, зачинилась у своїй кімнаті, перед тим гучно гримнувши дверима. Не хотілось бачити ні Аріса, ні Дольче, ні мами, ні навіть Тріші. Відкинувшись на гору подушок,  дозволила собі відпочити від нещодавніх подій, коли двері просто таки вилетіли. З переляку я впала на підлогу й вдарилась головою. Було боляче.

– Та ти взагалі знахабніла, Біс! Що це тільки що було?

– І ти мені поясни, що це? – кинула погляд вбік, де біля стіни мирно спочивали двері.

– В покарання будеш їх ремонтувати. А зараз, скажи, де ти гуляла більше доби? Мадам Капріс все місто на ноги підняла…

– Де ж ти тоді був, коли мене ледь не втопили русалки, га?! – враз перебила його.

– Я? Ти хоча б знаєш, що крім тебе у мене є й інше життя. Я генерал південного загону Небесної Варти, сама королева Ефталії призначила мене на цю посаду. І щоб не підвести її, я маю належно виконувати свої обов’язки. Ти в моїх пріорітетах не на першому місці!

Дарма він це сказав, я ще довго пам’ятатиму!

– Знаєш, Арі, я все розумію. Але тобі не здається, що останнім часом у нас надто багато конфліктів?

– Так, Беатріс, ти права. Розумієш, з тобою просто по-хорошому не можна. Ти ж не думала, що зможеш втекти від покарання?

– По-перше, Арі, я не дитина, щоб мене карати. По-друге, ти не в праві це робити. Ти мій хранитель, а не матуся!

– Стану для тебе нею, якщо будеш багато говорити!

Я знову вп’ялась в нього ворожим поглядом. Підвівшись на ноги, прудко вхопила зі стільця чорну куртку-косуху й щодуху кинулась тікати. Влаштувавшись зручніше на перилах, з’їхала прямо вниз, допоки той лузер спускався по сходах.

Біля воріт стояв мій байк – саме вчасно! Осідлавши  залізного коня, немов шалена помчалась на ньому на перевищеній швидкості. Ковток свободи з присмаком пилюки поволі вивітрював роздратування і на заміну йому приніс адреналін. Я не відразу помітила, як за роздумами встигла покинути межі міста.

За деякий час мене занесло в  селище до давньої знайомої й наставниці Мелані Дженес з сестрою Феліцією. Їхній дім був на окраїні, подалі від люду.  Гарний будинок з великою терасою, де на сонячних відзеркаленнях білосніжного фасаду відбивалася  свіжа зелень. На арці перед ґанком дивно цвіли  виноградні кущі. Десь далеко шуміло море, а небом розпливались перисті хмари.

Худорлява темнокоса дівчина розвішувала на подвір’ї білизну, наспівуючи під ніс відому італійську пісню. Безумовно, Феліція чудово володіла мовою і власним голосом.

– Buon pomeriggio! – гукнула я, застигнувши на мить коло хвіртки.

Плетена таця випала з рук дівчини. Озирнувшись, привітно усміхнулась.

– Chao, Беатріс! Заходь, Мелані мала б вже прокинутись.

Дім у сестер  великий і просторий. Шпалери  лише пастельних відтінків. Багато картин, книг і порцеляни. Кожен куточок просякнутий ароматом кориці й м’яти. Але найбільше мені тут подобалось велике вікно  вітальні з бежевими фіранками й горщиками рідкісних рослин на підвіконні. Поруч по обидва боки стояло двійко крісел-гойдалок з бавовняними пледами на спинках. Розташувавшись в  одному них, я стала чекати, доки господиня привітає   гостю келихом свого надзвичайного вина.

До речі, саме Мелані призначила Овна моїм хранителем, коли я могла лише мріяти про власного духа. Як досі пам’ятаю її слова:

– Ти казав, що не хочеш зануду-заклинателя. Так ось, з нею не буде нудно.

Не забулась і досі ошелешена реакція Аріса:

– Знаєш,  я просив знайти мені заміну, а не вакансію няньки.

– Послухай, баране! Ця дівчинка хоче стати великим заклинатилем, тому чим раніше вона почне, тим краще.

Оцінивши ситуацію, я взяла все в свої руки й увімкнула режим “благаюче дитя”. Великі очі, повні сліз, і миле дитяче пхикання зробили свою справу, Овен розчулився. Давши згоду на прохання Дженес, він сказав мені:

– Ну що, задоволена? Тоді пішли. Будемо творити великі справи!– піднявши мене, всадовив на своїй шиї. – Тримайся за роги, мала!

– Я не мала, мене звати Беатріс! – ображено заперечила, вхопившись за його кумедні баранячі роги. – Але сестра називає мене просто Біс.

– А я просто Арі.

– Невдовзі ти без неї і дня прожити не зможеш, – кинула тоді  Мелані.

Цікаво, чи пам’ятає він її слова?..

Мелані вийшла із заплетеною аби-як косою й темними колами під очима.

– Подруго, ти хоч колись відсипаєшся? Подивись, що в тебе на обличчі?

– Все добре, Беатріс. Краще скажи, що змусило тебе так рано сюди примчатись й скласти компанію самотній жінці в розквіті літ? – відповіла вона, подаючи мені келих з багряною рідиною.

– У тебе ж є сестра. І ти ще не в розквіті літ! Тобі ж небільше… еееее…

Чесно кажучи, я не знала їхнього віку. Та чула:  у них на тілі є печать безсмертя. Наставниця не виглядала старше двадцяти.

– Дженес, скільки тобі взагалі? – зважилась врешті спитати.

Та відпила трохи з келиха й різко, та водночас спокійно, відповіла:

– Сто двадцять три.

Я ледь не вдавилась вмістом склянки.

– Та твій розквіт літ уже давно минув! – мовила з каплею іронії – А Феліції?

– Сто дев’ятнадцять.

Ніколи в житті ще не бачила таких старожильців!

– Так кажи, що там у тебе? – проявивши неабияку цікавість, спитала Мелані, відставивши склянку на підвіконня поряд з розкішною квіткою.

– Мелані, ти знаєш хоч одного духа з безлюдної водної місцевості?

– Дай подумати… – не відриваючи погляду від стелі, вона відкинула голову на спинку крісла.–  Маю деякі припущення. Та чи б не могла ти детальніше описати його?

– Ну… – в думках виринув образ красеня з пляжу, – доволі симпатичний,   років двадцяти пʼяти, замкнутий і небагатослівний. Це все, здається.

Мелані підвелась й взяла з полиці товстезну книгу “Ефталія: реєстр населення”. Гортаючи її, зупинялась на деяких сторінках, уважно водила пальцем по рядках. Враз повернула  до мене зображенням, з якого я впізнала недавнього знайомого і, вихопивши книгу з рук, швидко прочитала:

«Ім’я зодіакальне: Водолій. Ім’я при народженні: Ганімед. Ім’я справжнє: Маркус о’Міра. Раса: дух. Дух пера: “зоряний чашник”. Забарвлення пера: лазурний колір. Сила: стихія води, аірокінез, телепатія, надзвичайна інтуіція. Вік: понад 10 000 років. Поселення: I сонячне зодіакальне коло. Факти: Водолій – другий найсильніший дух в сонячному колі після Риб і могутніший від інших повітряних знаків – Близнюків і Терезів. Вважається найвродливішим серед усіх чоловічих знаків зодіаку. Водолій покровитель держави Аквамаринії.”

– Це він! Мелані, це він! – збуджено вигукнула я.

– Хочеш сказати,  ти бачилась з ним? –  здивувалась Мелані.

Прийшлось переповісти їй всю історію.

– Знаєш, Біс,  ти здогадалась, що він дух, та навіть не спробувала потоваришувати з ним? Мати таких хранителів у власному арсеналі  прирівнюється до майстерності.

– Тільки давай зараз не критикувати мої дії. Що трапилось – те трапилось, – кинула їй ображено й далі продовжила вивчати книгу.

– А я би повернулась і знайшла його… Такі відлюдьки, як він, зазвичай сильні, але їхні здібності не повністю розвинуті. Одним словом: хочеш мати сильного духа чи демона – хапайся за все, що тільки тобі підкинуть вищі сили. Не смій вагатись чи перебирати – це третє правило Кодексу Заклинателя, – голос Мелані відірвав мене від читання.

– Наскільки ж ти зануда! – мовила я, віддавши книгу. – І все ж, спасибі тобі, за інформацію. І за вино. Я… подумаю над твоїми словами.

– Зроби так, щоб я могла пишатись тобою, – сказала наставниця,  ставлячи “реєстр” на  місце й збираючи з підвіконня склянки.

Вечоріло. Проникнувшись словами  Мелані Дженес, в мені прокинувся якийсь проймаючий запал. Скинула швидкість. Так, я поверталась туди, звідки все почалося.  Досягнувши цілі, ще встигла вхопити поглядом останні сонячні промені над морською гладінню. Край човна майоріла самотня постать…

– Маркусе?

Замість відповіді він кинувся вперед  з обіймами й прошепотів:

– Я чекав на тебе, Беатріче…

В кишені куртки  запищав телефон. Діставши його, провела поглядом по дисплею: Арі. Несподівано для мене Водолій усміхнувся:

– Я не заперечуватиму, якщо ти відповісиш.

Мені знову пригадався день нашого з Овном знайомства.  Й приклавши динамік до вуха, схвильовано проказала:

– З річницею нашої дружби, Арі…