№49 “На перехресті століть”

 «На перехресті століть»

Уривок із повісті

Розділ I

А уроки так ніхто і не відміняв, панове!

За календарним часом   ̶   4893 рік, але шкільні уроки ніхто так до цього часу і не скасував. Щоправда замість групових занять  ̶  індивідуальні, але від цього школа не перестає бути школою.

Перший урок у мене  ̶ природокопіювання (малювання). Його проводить сама панянка Осінь. З дому береш пензлик як перепустку і вона запускає тебе до свого сектору. Фарби брати не потрібно. На її палітрі є всі неймовірні відтінки. Потрібно лише зуміти їх поєднати відповідно до сезону та індивідуальних особливостей рослин. Сьогодні я малюватиму ліс у жовтні. Це раніше, ще  навіть у XXI столітті ці процеси відбувалися самі собою. На зміну весні, наприклад, приходило літо зі своїми кольорами і так далі. А от у наш час все це ми маємо робити вручну. І здебільшого учні на уроках малювання, тобто природокопіювання.

Тому беру до рук пензлик та палітру і гайда до роботи без зайвих зауважень. Бо ситуація з малювання у мене критична. Цілих двісті сімдесят чотири відсотки не дотягую до звітної атестації. Тому не до розмов!

До яскраво-бурштинового листя беріз із абрикосовими та морквяними вкрапленнями я подекуди додаю темно-зелені та темно-бірюзові відтінки. Незайманість кори красуні підкреслить, на мій погляд, фон квітковий білий, медвяної роси, слонової кістки, лляний, кремовий та білого привида.

Лимонне, лаймове та гірчичне листя диких груш поєдную з карміновим, рубіновим та цинобровим кольорами. А самі груші пізніх сортів красуватимуться у мене в сукнях з кукурудзяним, оливковим, чесучевим, вердепешевим або спаржевим відливом.

Руда позолота крони дубів пасуватиме до їхніх стовбурів кольору засмаги. Вона так личить жовто-коричневим жолудям у камелопардових шапочках. І становить конкуренцію червоним букам з винним, джемовим, гранатовим листям. Але ні, зроблю так, щоб кожен ярус мав свій відтінок червоного: алізариновий, альмандиновий, акажу, андрианопольський, бакановий.

І навіть монотонну зелень ялинок роблю  яскравішою. Молоді деревця прикрашаю нефритовими та малахітовими голочками, подекуди жасминово-зеленими, а поважні сосни роблю зеленувато-блакитними. Їхні віти прикрашаю намистом із шишок кольору сангрія або умбрія.

Клен одягаю у костюм кольору шартрез із шамубовими ґудзиками та фернамбукове кепі. Гарбузові, помаранчево-рожеві, червоно-рожеві, жовто-оранжеві, апельсинові фарби теж йому пасують.

А моднику барбарисові запропонувала сорочки кольорів шарлах, стразового, савоярського, пунцового, прюнелевого, накаратового, мадженти, массаки, кошенилового  і навіть синьо-червоного.

Не відстає від нього і ясен. Осінній гардероб його я склала з поєднання  жабо дрокових та вощаних тонів й низу тону джало санті. На його стовбури я накинула шалики з дівчачого дикого винограду. За короткий проміжок часу він швидко змінює своє забарвлення, тому ясен завжди буде у тренді модної кольористики. Сьогодні ще зранку шалик був жовто-зеленим, а вже через якихось два дні буятиме бургундом.

Відтінки відразу жовтого та червоного кольорів поєдную  для шалів тремтячим осикам. На палітрі до цього часу у мене утворилося чимало дивних поєднань: паленого оранжевого і золотаво-березового, вохри і кардиналу, малинового і смородинового, сольферіно і бісмарк-фуриозо, томатного та бурштинового, тому вибір кольору для мене очевидний.

Щоб передати терпкість ягід терну змішаю індиго, сапфіровий, ультрамариновий, кобальтовий, джинсовий, крутіковий, лазурово-синій і з сизуватим відтінком колумбиновий.

Прюнелеві ягоди бузини, а зовсім стиглі й з відтінком воронячого ока не зіпсують мої зусилля, а лише додадуть акценту яскравим кольорам навкруги. А її листя приземного чи офітового тону приховають підпільну модницю.

Для стиглих ягід шипшини підійде коктейль із гуляфного, краплачного, кумачевого, бордо і червоного.

На листя глоду я залишила поєднання світло-коричневого і жовтого з рижуватим, шоколадно-коричневого з жовтизною, шамуа з палевим чи пшеничним. А видовжені плоди виблискуватимуть проти сонця алізариново-червоними, ясно-вишневими, темно бордовими, чисто червоними і навіть кавуновими ліхтариками.

Закінчення фарби сигналізує про завершення уроку. Мию руки і прямую до відділу історії. Вже давно заняття з цієї науки у нас поєднуються з заняттями праці та фізичної культури, а також мови. А як же ж інакше? Віртуальна подорож астрального тіла до заданого історичного періоду передбачає втілення та перетворення у мешканців певної епохи. Потрапляєш собі так то до гурту первісних людей, то стаєш учасником хрестового походу, то підтримуєш команду президента на виборах далекого 2019 року. От і доводиться і працювати, і долати відстані, і чимдуж втікати від мамонтів. А щоб порозумітися потрібно знати мови від мови жестів до говірок сучасних міжгалактичних представників. А були ж часи, коли діти в школах вивчали лише дві, максимум три мови. Не те, що у наше століття! Можна сказати, що просто клеїли дурня.

Інколи такі заняття носять ще й додаткові завдання, які носять як вимірювальний характер, так і пов’язані з сферою відчуттів та  почуттів. Це, наприклад, постежити за температурним режимом взимку у будівлях 1390 року, скуштувати якусь страву на столі у Еріка Рудого чи перейняти манеру плетіння оренбургських хусток. Шкода тільки, що не можна нічого взяти з собою на згадку про такі моменти. Все фіксується лише на процесори пам’яті, які після повернення ретельно перевіряють наші координатори. Все, що для нас несуттєве забирається до бази даних, а залишається лише те, що відповідає нашому вікові та подальшим професійним орієнтирам. З пам’яті, наприклад, стирають емоції, почуття, персональні дані про людей, з якими ми спілкуємося і тому подібне.

Сьогодні мій координатор налаштував мене на мандрівку в часи існування Київської Русі. Я маю зібрати інформацію про повсякдення життя селян цього часу. То ж працювати там, я думаю, доведеться чималенько!

Спочатку прямую до гардеробної. Потрібно правильно обрати одяг. За це, по-перше, також ставлять додаткові проценти, а по-друге, не хотілося б привертати зайвої уваги мешканців X століття шортами та кросівками. І то добре, що у подорожі нас відсилають, здебільшого, у теплі пори року, а так довелося б ще вишукувати для себе і зимове вбрання. Довга полотняна сорочка, підперезана поясом, на ногах онучі й не дуже зручні постоли з кори липи. А коса! Ой лишенько! Швидше до відсіку нарощування. П’ять – сім хвилин і у мене чудова довга темно-руса коса, яку я перекинула на спину. Але здається я пробула тут хвилини півтори зайвих і коса «виросла» занадто довгою. Тому важка зачіска незвично тягла голову донизу, але коли я йшла, то складалося враження ніби я, навпаки, деру носа.

Потім заходжу до спеціальної камери, закриваю міцно дверцята, щоб бува не випасти десь в іншому часі, а тоді спробуй зорієнтуватися де ти є, і налаштовую своє астральне тіло на Київську Русь.

Через п’ятнадцять хвилин я вже опиняюся у напівземлянці у лісостеповій зоні у родині Дубині та Бажени. Дві хвилини адаптації до напівтемряви та чадного гасу в помешканні і я майже нічим не відрізняюся від доньок у цій сім’ї. Гая, Домна, Заслава, Линда та Боголюба  ̶   погодки і з самого ранку допомагають матері по господарству.

Я взялася допомагати Заславі, яка пекла квасний хліб, учинений на хмелю. Коли вона заклала його до натопленої печі, мені довелося мити діжу, в якій підходило тісто. Ані посудомийної машини, ані миючих засобів, ані зручної губки для миття. Моїми помічниками була лише гаряча вода та уламок глиняного горщика, що слугував за йоршик.

Потім ми мали зварити пшоняну кашу та приготувати парену ріпу. Набір страв, звичайно, екзотичний, бо у наш час таку їжу вже ніхто не вживає. Але для цієї родини нічого незвичного. А мені хоча скуштувати й цікаво, але хвилююся за свій шлунок, як він відреагує на такі «делікатеси». Додаткового завдання щодо дегустації блюд у мене немає, тому я можу чинити за власним розсудом.

Боголюба заходилася латати сорочки. Спочатку батькову, а потім молодших братів. Вона так вправно працювала з голкою, що я на неї задивилася й мало не пошкодила собі пальця черепком. Тільки не це! Адже якщо твоє астральне тіло дістає ушкодження, то ти маєш залишитися у даному часі до того моменту, коли твій організм чи шкіряний покрив повністю не відновиться. А це зайва доба. Бо наші астральні тіла  вміють регенеруватися. І навіть необережно втрачена кінцівка здатна за цей час заново відрости. Отак! Але хоча ми і мали такі властивості, залишатися певний час в інших часових зрізах мало кому хотілося. Та і наші координатори ретельно слідкували за нашими подорожами і могли штучно повернути нас назад.

Знадвору почулися голоси, але розгледіти хто там говорить через маленькі вікна, затягнуті коров’ячими бульбашками було неможливо. Крім того, до очей наполегливо намагався безцеремонно вдертися дим від печі. Ну й пощастило ж з періодом! Але потрібно мовчки терпіти і запам’ятовувати якомога більше інформації для відсотків. Шкода, що ми не можемо нічого підказувати та стимулювати винаходи. У нашу епоху діє правило  ̶  на все свій час.

Але такі подорожі мають і свої переваги. Адже завдяки нам, бо на подорож здатні лише астральні тіла дітей від 10 до 14 років, зроблено безліч відкриттів та розкрито чимало таємниць минулого. Ви й досі не знаєте, хто написав «Слово о полку Ігоревім?» чи й досі шукаєте гетьманські скарби? Для нас це вже давно не є таємницею. Виявляється… Ой, вибачте, для всього свій час!

Але тут я побачила блакитні очі Абсея. Це найстарший син господарів. Як я зрозуміла з розмови між ним і батьком, він значно раніше повернувся з польових робіт тому, що у нього зіпсувався якийся інструмент. Здається так. Адже з давньоруської мови у мене не найкращі знання. Можливо тому мені й визначили цей період для подорожі, щоб підтягнути предмет. Координаторів не обдуриш.

Коли Абсей закінчив розмову з батьком, то поглянув у мій бік. І на мить наші погляди зустрілися. Не знаю як би поводило себе моє звичне тіло, проте астральне, здається закохалося! Та Абсей помітив мене теж. Він упевнено підійшов про мене і швидко заговорив. Я ледве встигала схопити суть його думки. Знайомі й незнайомі слова швидко проносилися у моїй свідомості, створюючи щось на зразок пшоняної каші, яка готувалася на вечерю: «путою», «напознаї», «худу», «мужи», «бдить», «сечі», «содоздерел»… Ага, так це він переповідає мені те, про що тільки но говорив із батьком, здогадалася я. Але потім зрозуміти ставало дедалі складніше: «жадость», «поблюсті», «любу», «веселіа», «лада»…Лада? То він пропонує мені стати його дружиною? Нічого собі! Яка дружина? Я маю лише неповних тринадцять літ. Але…Так, я пригадала, що у часи Київської Русі дівчат віддавали заміж вже з дванадцяти років.

̶  А це вже нахабство,  ̶  хотіла крикнути я,  ̶  але наші погляди знову зустрілися. І мені захотілося залишитися тут. Причому назавжди. І я підійшла до недомитого посуду й пробила собі пальця череп’яним уламком. Болі я не відчувала, тому й швидко зважилася на такий крок. Адже астральне тіло оволоділо здатністю не відчувати негативні емоції та відповідати на подразники. Але Абсей не знав про це і швидко вибіг із хати. Я подумала, що він дуже вразливий і злякався вигляду крові. Проте він повернувся через декілька хвилин із якоюсь рослиною. Він обережно доторкнувся до моєї руки й приклав зелений листочок до рани. Як зворушливо. Але ж, милий Абсей не зрозумів би, що ми навчилися лікуватися без допомоги будь-яких лікарських засобів. Кожен вміє «полагодити» свій організм самостійно. Але виявляється це так приємно, коли хтось про тебе піклується.

Цілу ніч я не могла заснути. І не тому, що було незручно, а тому, що усміхнені блакитні очі ласкаво дивилися на мене крізь тисячоліття. Та відпочити було потрібно і тому я ввімкнула примусову функцію відпочинку.

Прокинулася я, чи тобто тіло відновило свої фізичні дії за запланованим мною графіком, але розплющувати очі я не поспішала. До цього помешкання я вже адаптувалася давно і нічого непоміченого для мене там не залишилося. Але якийсь невідомий до цього часу приємний запах не давав спокою. Що це? Я зважилася розкрити очі. Біля мене лежав цілий оберемок водяних білосніжних лілій.  Нерозумне витрачання природних ресурсів, але ж приємно-о-о-о-о як!

У наш час вже ніхто не дарує квітів, ми просто милуємося ними у живій природі.  Я підвелася, зібрала квіти й притулила їх до обличчя. Коли я знову підвела голову, то побачила перед собою Абсея. Він стояв проти мене і посміхався. Я зрозуміла, що це він подарував мені лілії. А далі він легко підійшов до мене поцілував у щічку й одну лілію заклав мені у косу поблизу вуха.

А потім поспішив разом із батьком на поле. Сніданок їм мала принести молодша донька.

День пролетів досить швидко. За домашніми клопотами ніколи було сумувати. Я напружено працювала, намагаючись відігнати від себе думки про хлопця. Адже нам не можна цього робити. Не можна! Почало темніти і житло почали освітлювати тонкими трісками сухого дерева. Повернувся з поля і Абсей. Ми переглянулися одне з одним і обмінялися посмішками. Його погляд зупинився вже на прив’ялій лілії, яку я так і не наважилася зняти. Відпочивати ще було зарано і тому кожен член родини був зайнятий своїми справами. Лише Абсей не міг всидіти на місці. Він ніби передчував, що нам доведеться розлучитися і тому майже кожну хвилину був поряд, хоча батьки й гримали на нього через це. І хоча закохані можуть долати перешкоди та пересувати гори, здолати майже три тисячі років ще не вдавалося нікому! Я вибрала хвилинку, ще раз поглянула на хлопця і тихенько вислизнула за двері у нічні сутінки. Час повертатися. Про моє зникнення, як і моє перебування  ніхто нічого не згадає. Адже я після повернення повинна буду назвати імена тих, з ким контактувала. І в їхній пам’яті не залишиться навіть згадки про мій візит. Завжди ми робимо саме так. І я тисячу разів так чинила. Але чомусь не зараз. Налаштовуюсь на зворотню подорож і я вже знову в камері. Відчиняються дверцята і я у 4893 році.

На сьогодні мої заняття скінчилися і я звичним маршрутом в автольоті повертаюся до того місця, де зможу відпочити та підготуватися до завтрашніх занять та звіту. Та чи зможу я сьогодні розслабитися? Мене постійно хвилювало лише одне питання: як довго я зможу приховувати свою брехню про навмисне пошкодження  свого астрального тіла, про свою закоханість і про своє бажання будь за що повернутися туди ще раз. Адже я порушувала правило: один візит до певного часу. Я могла потрапити ще до цієї доби, але б це вже був інший рік й інша родина. А я цього не хотіла. Блакитні очі не давали мені спокою.

Та попереду у мене була ціла ніч і я мала знайти якийсь вихід. Не може бути, щоб це питання залишилося без розв’язку. Я б звичайно могла стерти всі свої емоції і зараз би почувалася вільно і невимушено, але не могла, не могла! Нічого я не сказала і про Абсея. Він чекає на моє повернення і я обов’язково, будь за що, зустрінуся з ним. А тому я напружено почала продумувати план дій. Має ж бути вихід?