№48 “Забута історія”

Пролог

Пелена ночі вже огорнула небо і лишень тьмяні ліхтарі ледь освітлювали порожню вулицю. Майже непомітне світло, яке пробивалось крізь затемнені шибки стареньких будинків, висвітлювало дрібні пухнасті сніжинки, що пустилися у веселий танок. Мокрий сніг прилипав до підошви, застрягаючи між рельєфом гуми і тому, інколи хтось, ставши на лід, не втримувався на ногах і падав у білі кучугури, набираючи за комір стільки білого пуху, що коли розтопити його, можна було б запарити немаленьке горня чаю. Надокучливі білі мухи так і літали навколо тьмяних ліхтарів, через що світло неприродно миготіло, а інколи, наче по чиїйсь волі, різко темніло і після цього так само швидко відновлювало свою роботу.

Враз, неочікувано, білу малоосвітлену вулицю перетнув невеликий чорний клубочок. Швидко перебираючи лапами він без усяких проблем перестрибнув через невеличкий паркан. Мить, і він знову перемістився, цього разу до дерев’яних, вже почорнілих від старості дверей, що вели в пивницю. На хвильку зупинившись, звірятко, в якому зараз можна було чітко побачити кота, повернуло свою голову в напрямку дороги, наче перевіряючи, чи не стежить за ним хтось. Зелені зіниці блиснули якимось незвичним сяйвом. Та ось, недалеко від будинку, почувся цокіт копит і скрипіння коліс, яким, певно, важко було тримати на собі величезну машину, що мала якусь, непомітну схожість з середньовічними каретами. Кіт, відчувши чиєсь наближення, більше не марнував часу і буквально просочився у щілину між дверима і одвірком. Всього лиш хвіст метнувся і швидко сховався у темряві приміщення.

Глава 1
Чергова справа

З недавніх пір Юру підвищили. Раніше теж було роботи по самі вуха, а тепер ще й постійні відрядження. Ні, проти надбавки до зарплати він нічого не мав, але неможливість не те, щоб налаштувати режим сну, а навіть неможливість нормально виспатись вибивала його з колії.
Як не дивно, але робота генеалога, людини, яка досліджує родовід, в поліції – це далеко не тиха й розмірена професія. Постійні поїздки, дзвінки посеред ночі, короткі терміни здачі звітів – хлопець був наче білка в колесі. Та це й не дивно, адже молодого спеціаліста, котрий сумлінно виконує свою роботу, ще пошукати треба. Ось, закінчивши нещодавно, років два тому, університет, він вже збудував собі блискучу кар’єру. На жаль, через успіхи Юрка всі йому заздрили. Молодші по рангу не завжди поважали його, хоча це і не дуже хвилювало хлопця, але проблеми, які створювали старші товариші, хоч і були дрібними, та навіть кілька витрачених хвилин на ці дурні витівки були дуже потрібні для іншого. Підвищення тільки тим і радувало, що кількість вищих за званням зменшилася у рази.
За свою самостійність і віддачу Юрія часто хвалили. Ще в студентські роки він уже знімав власне житло за стипендійні гроші і зарплату з роботи на пів ставки. Приходити додому і чути лише тишу було нормальним, та і жити одному було простіше, так як не приходилось кожен раз після нічних завдань крастися навшпиньки до ліжка. Та ось проблема з раціоном не могла обійти Андрійовича стороною, нашвидку зроблені бутерброди аж ніяк не покращували здоров’я. Знаючи про це, добра матір майже щодня готувала та передавала своєму сину поживну їжу, та, на жаль, деколи не було часу навіть на перерву для обіду.
Батьки дуже піклувалися про свого сина, напевно, навіть якби він виріс зачухраним одороблом, вони все ж так само доглядали б за своєю кровинкою. Така хороша сім’я і стосунки з нею ще більше мотивували Юрка до праці, адже хто окрім нього догляне стареньку матір і, хоч і бадьорого, та все ж замореного життям батька.

***

Черговий ранок почався о шостій годині за комп’ютером в кафе і з філіжанкою кави. Повезло, що хоч синці під очима через недосип не з’являються. Розім′явши шийні суглоби і хруснувши пальцями, Юрко відкрив кришку ноутбука. Він передчасно вибрав забігайлівку з Wi-Fi зоною, та й капучіно, єдиною кавою, яку переносить хлопець, її тут готують доволі непогано, а в поєднанні з теплими круасанами – це найкраща втіха для змученого роботою юнака. Численні повідомлення на електронну пошту і в соціальних мережах наче того і чекали – швидко і гучно нагадали про себе при підключенні до мережі. Почухавши потилицю, Юрко гучно видихнув і взявся переглядати всю інформацію, яка назбиралася за ті чотири години його відпочинку. Швидко бігаючи очима по надрукованих рядках букв, Юра наче губка втягував у себе інформацію. Раптовий дзвінок витягнув хлопчака з трансу і, невдоволено мружачись, він підняв трубку телефону. “Добрий день, Юрію Андрійовичу! Чи добре вам спалося?” – почувся веселий голос із слухавки, та юнак запримітив, що ще ні один день, а в цьому випадку ранок, не починався добре, коли на екрані телефону з’являвся номер з цим іменем. Ця підла шавка завжди старалася підкинути Юрі свиню.
– Авжеж, Тарасе Григоровичу, міцний сон був наче солодкий мед, який ви так полюбляли їсти на сніданок.

Ні для кого не було таємницею, що Тарас недолюблює мед з тих пір, як одна зухвала і відверта співробітниця вліпила йому ляпаса за не надто пристойні слова на її рахунок. Зазвичай йому такі шпики і глузування сходили з рук, адже батько його був із вищих чинів, тому мало хто наважувався чимось образити Тараса. Та цього разу він не тільки отримав відворот-поворот, а ще й хліб, щедро намащений медом, на сорочці. Після такого приниження татусин синочок не з’являвся в офісі близько тижня, а працівники охоче кепкували над хлопцем, через що той більше не торкався солодких ласощів (принаймні в присутності інших людей).

– О, тоді які сни вам марилися, дорогий друже? – не придумавши як продовжити розмову, запитав він.
– Прекрасні сни як мене підвищили… – сказав Юрко наче забувши про недавній виклик до директора. – Ах, точно, це не сон. Дякую, завдяки вам мій настрій став ще кращим, – глузливо додав він, уже не приховуючи свого ставлення до Тараса. Надто вже часто цей пройдисвіт вставляв Юрі палки в колеса.
– Радий за вас, – скрипнувши зубами, відказав Григорович і вже з втіхою в голосі продовжив: – якщо у вас так легко на душі, то вам буде не важко заскочити в офіс і отримати ще декілька справ щодо підозрюваних.
– Дякую, що ви не забуваєте нагадувати мені про мою місію. Схоже, ви не надто зайняті раз маєте час відволікатися від роботи і допомагати мені з моїми щоденними справами, – вказуючи на ледачість співрозмовника, сказав Андрійович і мимоволі посміхнувся, уявивши, яке зараз червоне лице у Тараса.

– Що ж, не буду вас затримувати, до побачення!
Хлопець на іншому кінці дроту навіть не встиг попрощатися, як в слухавці почулися швидкі розмірені гудки. Хоча втома і пробирала до кісток, але такі словесні баталії, які останнім часом закінчувалися поразкою Тараса, завжди підбадьорювали Юрка.
Склавши ноутбук у невеличкий дипломат, шатен вискочив із кафе, не забуваючи залишити гроші за капучіно і хрустку випічку. Дорога була не надто довга і займала всього двадцять хвилин пішки. Зазвичай Юрко заскочив би у автобус і проїхав ті дві нещасні зупинки, але сьогодні старі вулички так і манили пройтися ними і насолодитися вранішньою тишею. Містечко у них було невеличке, хоча, звичайно, не село, де всі один одного знають, але й не велике місто, де постійні корки, шум і гам. Ні, це було спокійне, ніби огорнене таємницею, містечко зі старовинними будинками: уже потемнілі від часу підвіконня, невеличкі фігурки і статуї істот невідомого походження, які протягом довгих десятиліть підтримували важкі кам’яні балкони, дерев’яні віконні рами, уміло вирізані мереживом автентичних орнаментів, тьмяні шибки, скло котрих вже, певно років п’ятдесят, деренчить від поривів вітру. Вузенькі вулички, викладені лискучою, обтесаною не одною підошвою, брущаткою, змійками переплутувалися и викручувалися в цікавий візерунок, який не був схожий ні з одним іншим. Для когось, можливо, ця місцина і була нудною і застарілою, але тільки не для Юрка. Він тут виріс і не проміняв би рідну домівку на щось інше.

Прогулянка не надто сильно затягнулася і все було б прекрасно, якби не необережний крок, наслідком якого стало гучне котяче нявчання.
– Чортів безшерстник! Швидко забрав свою лапу з мого хвоста! – раптова шипуча мова налякала Юру, і той, як ошпарений, відскочив від кота, що так невдало попав йому під черевик. Зиркнувши на свого кривдника виразними золотими очима, кіт недобре вишкірився і, одночасно вилизуючи свого пораненого хвоста, продовжив свою тираду, вводячи в шок і так очманілого Юрка.
– Ні, мало вам на своїх торохкотілках їздити, котрі не одного кота збили, так ще й своїми шлапаками хвости відтискаєте. Нема від вас спокою, люди такі люди, дурні як корок, а гордість, певно, як у лева. Правду кажуть, що дурень дальше свого носа не бачить, – промуркотів цей кіт і зупинився, щоб перевести подих, але, помітивши розширені зіниці хлопця, запитально поглянув на нього,

– Ти, що, мене розумієш?

– Так, – ще, не відійшовши від шоку, відповів Юрко, але враз почав торохтіти, як квочка. – Ні, я, певно, здурів. Точно кажу, геть чисто здурів. Шарики за ролики заїхали. Треба обов’язково взяти відгул, а то недостача сну скоро мене з розуму зведе. Ні, ну ви це бачили? З котом говорити, та то ж люди засміють.
А кіт все сидів і дивився на Юрка з перекошеною від подиву мордою, забувши про хвіст.
– Ей, хлопче, ти цей… не кіпішуй.
– Та як тут не кіпішувати? Недоспав – і уже коти, які говорять, ввижаються. Хай йому грець!
– Їй богу, та не з’їхав ти з глузду. Хоча навряд чи тебе і нормальним можна назвати, раз розумієш мій говір, – поблажливо мовив кіт.
– Та хто буде вірити вигаданій істоті? – швидше стверджувально, аніж запитально, сказав Юра.

– Хлопче, ти тут не розпускай язика, а то розірву його і говорити буде нічим. Ти як хочеш, а я піду, не маю наміру говорити з невихованими безрідьками, – образившись, сказав вухатий і зник в одному з затемнених провулків, які служили гарним прихистком для дрібних істот.
“Що за чудасія? Яка муха мене вкусила? Чи то може коти говорити навчилися?” – з такими думками, все ще перебуваючи у шоковому стані, Юра почалапав в офіс з надією раніше закінчити роботу і виспатись або узяти відгул.

* * *

– Ну що, Кисіль? Чого так довго? Невже щось цікаве трапилося, що прийшлось знехтувати роботою? – зустрів Юру голос з неприхованою насмішкою.
– О, що ви, пане Бабенко? Просто по дорозі зустрів прекрасну істоту, з якою перекинувся декількома слівцями, – „а те, що цією істотою був кіт, краще промовчати”, промайнуло в Андрійовича в голові. Задоволений скривленим лицем Тараса, котрий з радістю би побалакав з якоюсь кралею, та, як кажуть, не судилось, Юра зайшов в свій кабінет, де на столі височів доволі великий стос документів. Скептичний погляд, кинутий на нього, не затримався довго на цьому місці і перемкнувся за вікно, де яскраво сяяло сонце і співали птахи, ну, принаймні, була така атмосфера, адже крізь ізольовані вікна ніякий звук не пробивався.
– Юрію Андрійовичу, можна зайти? – долинув бадьорий голос до вух кучерявого. Не встиг Юра щось сказати, як двері розчахнулися навстіж і в кімнаті з’явилось рудоволосе хлопчисько з усмішкою, наче в Чеширського кота.

– Боже, Лесику, ти скоро усі двері в приміщенні повибиваєш. Не міг би ти бути хоч трохи акуратнішим?
– Ні, пане Юрію, як ви вже знаєте, руки в мене не звідти ростуть, щоб акуратніше щось робити.
– Так, знаю, – з іронією відповів Юрко і зразу ж перевів тему. – Так чого ж прийшов?
– А ви, як завжди, зразу ж до діла, – розчаровано видихнув Олексій. – Ну що ж, так як я ваш підопічний, то прошу у вас допомоги. Мені дали тут перше завдання, і я не знаю з чого почати.
– О, всього лиш один місяць, а уже перше завдання, молодець! Коли ти тільки працювати встигаєш, а то коли тебе не побачу, постійно розважаєшся, – поплескав по-дружньому Лесика по плечу. –  Давай сюди, зараз подивимося, що тут і як.

– Завчасно, дякую.
Глянувши на справу, шатен підкинув брову.
– А тобі підфартило. Не доведеться в чотирьох стінах сидіти. Треба спершу обшукати родовий маєток,  а пізніше – невеличку комору. Наскільки я знаю, у цієї родини якийсь час там зберігалась велика кількість документів, і тому туди нікого не допускали.
– Якщо вже сам Юрій Андрійович Кисіль говорить, що це щось цікавеньке, то справа того варта, – перебільшуючи, сказав Олексій і вдоволено вишкірився, коли помітив невдоволений погляд свого наставника.
– Скільки разів тебе просити, щоб ти не звертався до мене офіційно, а тим більше, коли ми наодинці? – Цей хлопчисько, хоч і був роздовбаєм, дуже кмітливим роздовбаєм прошу зауважити, та примудрився все ж таки втертися в довіру до Юри.
– Ви що? Як я можу позбавити себе такої забави? Мені в задоволення споглядати твою кислу моську, – різко перейшов на “ти” Лесик і враз посерйознішав. – А якщо серйозно, то я би і сам обстежував чужі покинуті будинки, та боюсь, що ненароком порушу якийсь закон через свою недосвідченість.

– Так, тут ти правий. Потрібно вишкрябати час і допомогти тобі з цим… – задумався Юра. Близько тридцяти секунд обоє мовчали, але:
– У мене ідея. Зачекай хвилинку… може дві, – підскочивши, вигукнув Олексій і прожогом вискочив із кабінету, грюкнувши дверима. Таким темпом вони точно відваляться.

– У цього хлопця явно не спостерігається недостача енергії.