№41 “Останній Мольфар”

Розділи з повісті

Сюжет.

Чи прокидалися ви колись у незнайомому місці й усе, що рухало вас уперед,  – страх? Чи кидалися ви в бій проти монстрів, ризикуючи життям заради дівчини, яку вперше бачили? Якщо ні, то точно вам цього не побажаю. Адже опинитися в розпалі запеклої боротьби двох народів, розв’язати яку здатен тільки ти, – не найліпший спосіб проводити  час. Але ж не кинути напризволяще долі тих, для кого ти – єдина надія! Тримай удар гоблінів, бо істинні Рокани без бою не здаються!

 

Вступ

Ніч. Ліс. Місячне  сяйво заливало рідкі галявини, що траплялися на його шляху. Дерева зсунули над стежиною свої гілки, через що вона здавалася ще більш моторошною. Десь над ним пугукнув птах, сполоханий  хрускотом сухої гілки, але він не звернув на це уваги, бо поспішав. І біг так, як ще ніколи в житті. Уже давно втратив надію, ще тоді, як ледве встиг вилізти з байраку, що крився в темряві. Час ішов на секунди. Він розумів, що шансів  мало, щоб плекати марну надію, адже ворог, із яким  боровся, був непереможним. Його ім’я – Страх.

Для багатьох це те, чого ми боїмося, але то лише поверхня небезпеки. Справжній Страх володіє кожним. Він криється в найвіддаленіших куточках нашої свідомості, руйнуючи її, коли ми на Нього не очікуємо, і, якщо з Ним не боротися, Він прокинеться та цілковито й неподільно оволодіє тобою. І він це відчув на собі…

*    *    *

Ноги вже ставали  ватяними від довгого бігу, а ті, хто полював на нього, були вже занадто близько. Відчував їх присутність усім своїм єством.

Вибігши на кам’яний виступ, ледве встиг схопити  гілку одинокого дерева, аби не полетіти в провалля. Там, під ним, під пеленою темряви текла бурхлива річка, але навряд чи вона пом’якшить падіння з такої висоти. Проте вибору не було. За деревами вже проблискували вогні смолоскипів. Вони йшли за ним. Він  уже бачив першого хорта, що вибіг із-за дерев. У голові з шаленою швидкістю проносилися думки, але часу на перестрахи й сумніви не було. Розвернувшись, удихнув чисте нічне повітря  й, довірившись долі, зробив крок  у безодню…

 

Розділ 1

Розповідь автора

Коли біль у голові помалу вщух, перше, що він зрозумів: його тут не повинно бути.

Друга обставина ще менш не зрозуміла: опинився посеред лісу, на квітучій галявині, у затінку дерев. Дивною вона була, адже останнє, що він пам’ятав,  порожнеча. Насилу підвівшись, пішов углиб лісу. Усі його чуття підказували: він має рухатися вперед. Неважливо куди, аби тільки не залишатися тут.

Раптом серед буйства звуків почувся грізний рик, за ним – стогін, що змусив його здригнутися. Здавалося, він був настільки близько, що фізично відчувалася вібрація повітря. Підійшов до кущів і повільно відсунув гілку. На галявині, що грілася під променями сонця, стояли три невисокі істоти. Обличчя здавалися знайомими, але спроба пригадати їхні образи викликала головний біль, ніби спогади навмисно не хотіли з’являтися .

Істоти мали огидну зовнішність. Загострені вуха, що, як антени, стирчали в різні боки, з одягу на  них була лише пов’язка на стегнах. На зріст вони здавалися надто малі, щоб нести значну загрозу, тому наш герой вийшов зі своєї схованки.

 

Розділ 2

Очима героя

Мабуть, недарма кажуть: «Ніколи не недооцінюй свого ворога». У даній ситуації саме це стало моєю фатальною помилкою. Я був упевнений, що зможу покласти трьох (і це без перебільшення). Не засуджуйте цей вчинок, адже і справді так вважав, доки вони не обернулися. Почнемо хоча б із того, що спереду вони виглядали набагато страшніше, ніж зі спини. Якщо вона була голою й блідою, то черево й груди  вкриті густою чорною шерстю. Зі щік у них виходили два гострі, як у слона, бивні. І завершували  образ дрібної нечисті гострі, як бритва, кинджали, що висіли на їхніх поясах. Остання моя думка, що промайнула в голові щодо оманливої зовнішності: «Мені – кінець!»

Один, найвищий із них, підійшов до мене настільки близько, що я бачив кожну смужку на його лисій голові, адже він був мені від сили по плечі. Та не встиг я роззявити рота, як відчув гостре лезо ножа біля свого горла. Потворна істота, якій, здавалося, важко було говорити слова, хриплим голосом промовила:

– Даю тобі одну спробу, щоб пояснити, що ти тут робиш?

Я не стримався й дорікнув йому:

– Якщо тобі складно зі мною розмовляти, то давай перейдемо на мову жестів, щоб не перевтомлюватися.

Спочатку гоблін-карлик вдячно закивав, але коли зрозумів, що я з нього кепкую, обурено щось сказав своїм підлеглим на незрозумілій мені мові, яка, власне складалася із самих риків і шиплячих свистів. Після чого рубонув моє плече кинджалом. По сорочці заструменіла кров.

 

Розділ 3

Сутичка з ворогами

З моєї розповіді ви вже зрозуміли, яка небезпечна ситуація склалася. За будь-якої іншої обставини я б уже давно, як і більшість із тих, хто опинився б на моєму місці, утік. Але  тут  я звернув увагу на край галявини, де росла молода, але доволі висока сосна. Згодом під її нижніми гілками помітив зв’язаного гоблінського полоненого. Це була молода дівчина.  Але важко щось  було про неї сказати, бо вона була одягнена в саме лахміття. Дівчина вдавала, що непритомна, але  пильне око могло побачити, як у її руці раз у раз блимав кинджал, яким вона намагалася розрізати  мотузки.

Про мої проблеми нагадав  нестерпний біль у пораненому плечі. І з цим треба було щось робити. І я нічого іншого не вигадав, крім того, що межувало між дурістю та героїзмом: схопив палицю та став  проти трьох озброєних гострими іклами й  кинджалами ворогів.

– Ну, що, нечиста сило?! Готові вмитися святою водою? – промовив я. Здалося, після згадки про святу воду, один із них  мало не впав, перечепившись через корінь, що стирчав із землі.

Їхній ватажок щось прошипів своїм підлеглим, а ті у свою чергу повільно почали мене оточувати. Першим удару завдав приземкуватий гоблін із пов’язкою на оці. Він напав на мене ззаду. Я відсахнувся вбік – і ніж пройшов повз мене. Але тут другий, найближчий до мене, штрикнув кинджалом, що пройшов за міліметр від мого ребра й розрізав сорочку. Я не став чекати, доки він розвернеться, а у відповідь ударив його по спині. Колючки з палиці прокололи його шкіру, і  звідти полилася смарагдова гоблінська кров. Удар у голову був для нього фатальним, і він розсипався на сріблястий порох. Це мене здивувало, адже гобліни здавалися міцними та небезпечними воїнами. Це ще більше додало мені наснаги з ними поквитатися.

Тепер їх залишилося двоє. Вони діяли більш злагоджено, ніж перший. Я ледве встигав ухилятися й відбиватися від їхніх нападів. Дарунком долі для мене був момент, коли один із них  зопалу кинув у мене своїм кинджалом, загнавши його повністю в сосну (мало не вбивши їхнього в’язня ), але, як я згодом дізнався, саме це мене й урятувало. І коли він накинувся на мене голіруч, то вп`явся в гострий кінець мого ж дрючка, після чого від нього залишився лише сріблястий порох.

І  ось я  залишився сам на сам з ватажком гоблінів. Його стан був уже не такий бойовий. У гобліна з-під правого ребра струменіла кров, через що він ледве тримався на ногах. У мене справи були гіршими. Плече й досі нестерпно боліло, тіло вкрилося синцями й саднами, ліве нижнє ребро, ймовірно, було зламане, бо від каменю, кинутого гобліном, я не встиг ухилитися.

Через утому я відбивав удари повільніше, робити це ставало дедалі складніше. Після кількох хвилин боротьби я припустився фатальної помилки: став до ворога спиною. Гоблін свого шансу не втратив: він із розмахом  ударив мене рукояткою свого кинджала – я впав. Моя палиця була поряд на землі, але  я вже не мав сил до неї дотягнутися. Бачив лихе полум’я в очах гобліна, коли той заносив наді мною зброю. Повірте, я за життя бачив багато жахливих речей, не раз мені загрожувала серйозна небезпека, але ця хвилина в моїй пам’яті закарбувалася назавжди.

Заплющивши очі,  з острахом чекав, що зараз станеться невідворотнє. Цікаво, якщо помру, то чи врахується те, що я нічого не пам’ятав? А яка ж та смерть? І тут  відчув, як щось металеве й гостре впало на мій живіт. Розплющивши очі,  зрозумів, що тримаю в руці срібну стрілу, а наді  мною схиляється вже інше обличчя – дівоче.  Зрозумів одне: моя доля залежить від цієї незнайомки, яка щойно врятувала мені життя. Можна сказати, що саме через неї,  гоблінського в’язня, я в синцях і ранах зараз безпомічно розпластався на землі… Але думку продовжити вже не зміг, бо сили полишили мене.

 

Розділ 4

Врятований незнайомкою

Морок, що панував у свідомості, затьмарював мозок. У пам’яті спогади то виринали, то зникали. Я намагався змусити хоча б один із них затриматися, спинитися хоч на мить. Але коли це ніби вдавалося,  вони знову й знову вислизали й зникали.

Не знаю, скільки відтоді минуло часу, коли свідомість почала роз’яснюватися, вир спогадів стишився й знову пішов у нікуди…

Розплющивши очі, я зрозумів , що гадки не маю про те, де опинився. Це місце навряд чи  було лісовою галявиною. Замість сирої землі –  під мною дерев’яне ліжко, не дуже зручне, та все одно краще, ніж нічого. Згадавши минулі події, рука сама сунулася до рани на передпліччі, але її чомусь там не було. З’ясувавши це, тільки тоді я звернув увагу на своє тіло. Синці безслідно зникли. Тільки від дуже глибоких ран залишилися легкі подряпини. Приміщення, у якому  опинився, загалом скидалося на лазарет. Його заливало тьмяне денне світло. Тут стояли ліжка, біля кожного з них – столик з ліками та медичними інструментами. Зараз, крім мене, тут нікого не було.

За дверима почулися чиїсь кроки, спершу тихі , але з наближенням ставали все гучнішими. Подумавши, я зробив висновок: зайва обережність не завадить. Хоча той, хто врятував  мене й вилікував,  зберіг моє життя, але не знаю: навіщо я йому. Тому почав шукати на столику хоча б щось, чим можна себе захистити в разі небезпеки. Перше, що потрапило під руку, був маленький ніж, схожий на  скальпель. Не зброя, але якщо знати, куди вдарити, то можна виграти деякий час.

Став біля дверей. Якби вони відчинилися, то мене не одразу б помітили. Я зачаївся й уважно прислухався. Коли кроки стихли, і вже можна було виходити зі схованки, чуття підказало мені: «Не поспішай!». Тільки-но я про це подумав , як двері впустили до кімнати когось, чия постать маскувалася під плащем із широким каптуром.

Інстинкт самозбереження волав у мені: «Якщо ти не атакуєш першим, тоді удару завдасть інший». Блискавично промайнула думка, що спочатку візьму ситуацію під контроль, а потім вирішу що робити далі…

Не втрачаючи шансу, я вдарив невідомого по нозі, стрибнув на нього зверху, притискаючи  вагою до землі. На мій подив, прибулий виявився більш спритним, ніж я думав. Він скористався моєю ж силою та перекинув через себе так, що ніж зупинився за сантиметри від мого горла. Чекаючи, що буде далі, я безпорадно застиг. Замість розправи почулося спокійне:

–  Пробач, рефлекс.

Прибулий зняв каптур – переді мною постала блакитноока дівчина. На її плечі спадало золотаве волосся. На чолі красувався золотий обруч із химерним  срібним орнаментом. В її обличчі було щось знайоме. Це саме її я бачив  перед  тим, як знепритомніти. Ця незнайомка  врятувала мене від останнього гобліна. Тільки залишилося одне питання: «Вона – друг чи ворог?». І, ніби прочитавши мої думки, дівчина подала руку, щоб я зміг встати. У голові змішалося все, а моя рішучість і холоднокровність куди й поділися.

– Де я? Хто ти така ? Як я тут опинився? Що  відбувається ?!

– Знаю: у тебе багато запитань, але пропоную обговорити це десь в іншому місці, наприклад, за сніданком.

– Ти, мабуть, зголоднів? – спитала дівчина.

– Чому я повинен тобі довіряти?

Її відповідь була вичерпною.

– У тебе просто немає вибору, – сказала вона це так спокійно, ніби поряд із нею був не незнайомець, що хвилину тому намагався її на той світ відправити, а просто друг, який зайшов у гості. Приязно посміхнувшись, я, про всяк випадок, поклав скальпель до кишені й пішов за супутницею.

 

Розділ 5

Месія

З лазарету мене повели освітленим коридором. На шляху зустрічалися столи з кованими ніжками. На них стояли золоті свічники, що мерехтіли бляклим жовтуватим світлом. Стіни були дерев’яними, і це надавало коридору якоїсь внутрішньої розкоші. У вікнах, повз які ми проходили, були ледь помітні хати з черепичними дахами. «Мабуть, якесь село чи місто», – подумав я.

– Ось ми й прийшли, – із цими словами незнайомка звернула в бічний коридор, і ми опинилися перед масивними білими дверима з різнобарвним розписом на склі. Поряд стояли два лакеї, які, побачивши мою супутницю, поспішили відчинити двері.

Ми увійшли в простору кімнату, залиту світлом. У ній рядами стояли круглі столи, укриті червоними скатертинами. Поряд із найближчим до нас столом стояла істота, яка зовні була  схожа на мою супутницю, але мала крила й німб над головою. Либонь, вона виконувала тут роль служниці. Поглянувши на неї, я й не помітив, як на столі з’явилися різні наїдки та глеки з напоями. Тільки-но ми сіли, дивне створіння налило нам із глека напою та запропонувала поїсти чогось ситнішого. Потім непомітно зникла, ніби розчинилася в повітрі.

– А тепер перейдемо до справи. Які питання ти хотів мені поставити? – мовила дівчина підсовуючи ближче піалу з печивом.

– Почнемо хоча б із того, як я тут опинився?

– Коли ти втратив свідомість, мої піддані доправили тебе в найближче село,  щоб  надати першу допомогу.

– Але як ви змогли вилікувати мене так швидко? Рани надто глибокі, щоб  загоїтися за короткий час .

– Ти пролежав у лазареті два дні, а рани, хоч і були серйозними, та ми змогли їх вилікувати. У нас є для цього засоби.

– Тобто? Не розумію.

– Наше цілюще зілля й не з таким справлялося.

– Із цим розібралися. Вибач, так і не запитав, хто ти?

– Я – Елона. Принцеса лісових ельфів і володарка земель Правобережжя.

– Ааааа… Ясно. Ельфи- це…?

Дівчина здивовано підняла брови, але все ж продовжила:

– Один із народів, представники якого мешкають  по цей бік  річки Дикої.

– Добре. Якщо ти  верховодиш тут, то що  гобліни роблять на твоїй території?

Елона зітхнула, але відповіла:

– Колись давно, ми жили одним великим і могутнім плем’ям. Через віки  пронесли  секрет життєдайного зілля. Воно дає силу десятьох, робить стійким до болю, лікує рани, хвороби. Саме за його допомогою й тебе врятували. Сотню років тому в нашому палаці з’явився такий собі алхімік. Він попросив у нас прихисту, а натомість пообіцяв зробити зілля ще більш сильнодіючим, однако наплутав щось із рецептом. На загальних зборах навіть уявити не могли, що станеться таке!… Більше півсотні воїнів спробували те зілля. Їм стало зле, шкіра почала блякнути, на черевах виросла шерсть. Вони стали сильнішими в десятки разів, але некерованими.

– Перетворилися на гоблінів, – завершив я її думку.

Принцеса лише зітхнула, звівши очі на вже холодний напій. Тривала довга пауза. Нарешті вона продовжила:

– За шкоду, яку цей божевільний алхімік заподіяв нам, його вигнали з королівства. Разом із групою колишніх воїнів він оселився в скелястій місцині, що відділена від королівства. Ніхто при здоровому глузді туди й носа не потика, тому для вигнанців там безпечно. Алхімік став їхнім ватажком. Він забезпечує військо чаклунським напоєм, зомбуючи ним наших побратимів. Із цього все й почалося. Гобліни – кровожерливі істоти, які  прагнуть нас знищити. Ми, ельфи, товариський народ. Іноді просто змушені братися за зброю через  постійні набіги. Між нашими народами раз на рік влаштовуються перемовини.

Гобліни після невдалих спроб змусити нас об’єднатися в одне королівство, підкоритися їм, вийшли зі складу РОН. Ми живемо в постійній бойовій готовності, чекаючи повсякчас нападу гоблінів. Лави їхнього війська постійно поповнюються полоненими з інших земель королівства. На жаль, зілля згубно діє не лише на мій народ. У разі війни об’єднаємося й дамо відсіч. Гноми пообіцяли нам постачати зброю, осадні машини. Енти й болотяники виснажать сили ворога в лісах і болотах. Валькірії, войовничі діви, як найкращі бійці,  і ми, ельфи, як вправні лучники, підемо в наступ усіма основними силами. Навіть легендарні рокани, прадавні духи землі, сказали, що братимуть участь у битві. Вони ще ніколи не спускалися з гір, бо збиралися з силами. А тут таке!

– Розумієш, що це означає?

– Не дуже, – зізнався я.

– Це означає, що битва, яку передбачив головний роканський оракул, буде найбільшою за всю історію нашого існування.

Почувши цю розповідь, я, чесно кажучи, був вражений. Як один звичайний алхімік, одна похибка призвела до такої запеклої війни?! Мурахи по шкірі.

Передпліччя пронизав нестерпний біль. Здавалося, ніби хтось притиснув розжарену металеву пластину до моєї шкіри. Біль  ущух раптово, як і з’явився.

– Тобі що, зле? – стурбовано запитала Елона.

Я підкотив рукав сорочки. На тому місці, де щойно боліло, з’явився химерний знак, що нагадував: чорна звивиста спіраль із двома рисками по боках й однією в  центрі. Що це взагалі означає?! Чому вона тут з’явилася і як ?! Раптом від  перебігу думок  мене відірвав звук розбитої об підлогу чашки. Обернувшись, я побачив, що принцеса лісових ельфів вирячилася  на моє передпліччя, відкривши рота. Вона різко встала, щось шепочучи про волю богів, підбігла до дверей і крикнула: «Швидко рунографа сюди!» Потім підійшла до столу, сіла на своє місце, склавши руки на грудях.

– Це ж нормально,  нічого поганого? Просто малюнок, що в ньому особливого? –запитав я, не витримуючи паузи. Але вона лише задумливо похитала головою.

Не пройшло й кількох хвилин, як увійшов у кімнату сивий ельф. Він був  низького зросту, у синьому, схожому на дорожній, плащі. За спиною в нього на паску висів мішок, із якого він дістав товстелезну, запилюжену, мабуть,  стародавню книгу. Відсунувши наїдки, розкрив її на столику й почав гортати сторінки, пожовклі від часу. Знайшовши потрібний ієрогліф, сивий чоловік  подивився на мене, потім знову звірився з книгою, ніби не вірив своїм очам. Після чого, не відводячи погляду від мого плеча і не закриваючи рота, безтямно простягнув книгу повелительці.

– Ні, цього просто не може бути! – промовила вона, – це означає , що він…

– Месія! – закінчив хриплий голос у мене за спиною.

 

С л о в н и к

Болотяники – духи, що живуть у болотах.

Валькірії – у давньоскандинавській міфології – войовничі вершниці, діви-    богині, що носилися, над полем бою, розподіляючи  перемогу і смерть.

Гноми – у фольклорі германських і романських народів духи у вигляді  потворних бородатих карликів, що живуть у надрах землі і охороняють підземні скарби.

Гобліни – людиноподібні створіння, що живуть у підземних печерах і бояться сонячного світла.

Ельфи – у старогерманській міфології доброзичливі духи природи, які нібито живуть у повітрі, на землі,  у горах.

Енти – один із міфічних народів   Середземномор’я,  зовнішньо схожий на  дерева.

Вальфар – чарівник, злий дух, чорт.

Рокани – прадавні духи землі, що живуть  у горах.