№40 “Чарівна ніч Івана Купала”

Чарівна ніч Івана Купала

  • Мамо! Мамо, поглянь, яку цікаву книжку я прочитала, – підбігла до матусі Оксанка та показала їй гарно оформлену книжку про звичаї та традиції українського народу.
  • Бачу, донечко, і чим же вона така цікава?
  • В ній розповідається , що в ніч на Івана Купала у лісі цвіте папороть і тільки обраним цей цвіт може відкритись, а той, хто його зірве, взагалі матиме такі знання та таку силу, що зможе володіти всім живим на планеті. Мамо, а коли буде свято Івана Купала?
  • Через два дні,- відповіла мама та зібравшись на роботу, поцілувала своїх донечок добавила:
  • Я пішла на роботу, а ви будьте слухняними, та бабусі допомагайте . Ми з татом будемо ввечері.

Мати вийшла з будинку, а Оксанка причепилась до Даринки, яка вже доїдала свій бутерброд.

  • Ось поглянь, якщо через два дні вже свято, – і тихіше, щоб бабуся не почула, продовжила, – ми з тобою підемо в ліс шукати цей цвіт.
  • Оксанко, хто нас туди відпустить, – мовила Даринка, – це ж, я так розумію, треба йти туди вночі, а ми ще малі.
  • Ех, нічого ти не розумієш, а хто буде питати дозволу, от ти цікава, уяви ми підемо до лісу, найдемо той цвіт і станемо могутніми, мудрими, нам відкриються всі таємниці всесвіту і так далі. Так, треба розробити детальний план втечі та подумати, що нам з собою потрібно взяти..
  • Оксанко, ти розумієш, що це маячня якась, ти розумієш, що батьки помітять нашу відсутність і взагалі мені щось лячно йти вночі до лісу, бродити по тих чагарниках, шукати цвіт неіснуючої квітки…
  • Вона існує, – з образою в голосі сказала Оксанка.
  • Дівчатка, ви такі однакові і такі різні, – підійшла до сестер бабуся, – ось Даринка вже доїдає, а ти, – подивилась на Оксанку старенька, – ще ніяк не почнеш. Все носишся зі своєю книжкою. Їжте та мерщій на вулицю, там вже ваш Шарко засумував без вас.

Бабуся домила посуд на кухні  після сніданку,  старенька дуже любила своїх онучок, вона з народження допомагала їхній матусі  доглядати  за  ними.

Оксанка майже запхнула в себе два бутерброди, запила вже теплим чаєм і взявши   під руку книжку побігла за сестрою на вулицю.

Вмовляння та згода

Ранок вже був в самому розпалі, на ганку будинку лежав ліниво рудий пес Шарко. Сонце вже піднялось високо  та пробудило все живе навкруги від нічного сну. Відкрилися двері будинку і на ганок вийшла, потягнулась Даринка, погладила свого улюбленця, примостилась біля нього та мрійливо задивилась на окраїну лісу.

Будинок двох дівчат – близнят та їх батьків стояв на краю села, а вже через дорогу розклав свої простори ліс, такий густий та таємничий.

Відчинились двері і на ганок вибігла Оксанка примостилась біля сестри.

Мовчки сидять, поглянули одна на одну, знов мовчать, ось  непосидюча Оксанка легенько штовхаючи плечем сестру мовила:

  • Ну то що, згода? Йдемо? Шарка з собою візьмемо, раз тобі так лячно.
  • Та згода, згода, тільки перед батьками відповідатимеш ти, зрозуміла.
  • Все буде добре, ось побачиш, – з радістю, що сестра погодилась відповіла Оксанка.

День проминув для дівчаток швидко, вони обговорювали подробиці свого походу, готували ретельний план втечі, збирали необхідні речі в заплічники.  Так за своїми приготуваннями й не замітили як настав вечір. Ніч була для них неспокійною, довго вони не могли заснути.  Довго ще обговорювали, шепотіли та й незчулися коли заснули..

Вранці проснулись, поснідали, і нарешті той хвилюючий день…

Дівчата вже не могли дочекатися коли настане вечір, вони погралися з собакою, допомогли бабусі, сходили до магазину, і цей довгий день ніяк не закінчувався. Вже й батьки з роботи поприходили, вечеря, і ось він вечір.

Після важкого дня всі порозходились по своїх кімнатах, на годиннику була дев’ята вечора, а втеча їхня запланована на десяту.

І настав той час. Вони вже стояли одягнені серед кімнати з заплічниками на плечах, взявшись за руки, відкрили двері в коридор та тишком вийшли на ганок. Шарко наче вже відчув, що його беруть з собою, стояв чекав своїх дівчаток на вулиці.

Ніч яка змінила все 

До лісу йти недалеко, вони вийшли з фіртки, перейшли дорогу, ще трішки пройшлися  пустирем, та ось  вже  й перші дерева їх зустрічають, наче запрошують на гостини.

  • Ой Оксанко, я щось почула..
  • Що саме?
  • Неначе в кущах щось заворушилось, може то якийсь звір, – сказала з острахом Даринка.
  • Якби то був якийсь страшний звір, Шарко б загавкав й відігнав його від нас, – сестра повернулась до Даринки, взяла її за руку й вони пішли далі.

Щоб не було так страшно Даринка дістала свій ліхтарик та присвічувала собі дорогу.

  • А нам далеко ще йти?- спитала Даринка.
  • Та я, ти думаєш, знаю? В книжці написано, що треба знайти галявину де росте ця папороть, а так як ми жодного разу не були в лісі, то я не знаю куди нам йти і де шукати цю рослину.

Ось в далечині з-за густих дерев щось промайнуло, чиясь постать наближалась ближче і вже не тільки Даринці, а й Оксанці стало лячно. Дівчат тішила думка, що Шарко їх захистить, але його вже й слід простив.

Постать все наближалась, ліхтарики  в дівчат почали гаснути, як тільки вони хотіли навести промінь на таємничу постать, у них ніяк не виходило роздивитись, хто  до них наближається. Взявшись за руки вони зупинились. І Оксанка набравшись сміливості запитала:

  • Хто там ? Ми вас бачимо! Хто ви?

І на галявину вийшла  чоловіча постать, але розгледіти його ніяк не можна було, тому що ліхтарики , якими дівчата присвічували собі дорогу, зовсім перестали працювати.

– Я –  господар цього лісу. Охороняю його, піклуюсь про його мешканців, наглядаю за порядком, та за тим , щоб ніхто не нашкодив їм. А ви що тут робите?

– А ми Оксанка та Даринка, – сказала Оксанка, бо Даринка мовчала ніби їй відібрало мову.

– Хто ви я знаю, я запитав, що ви тут робите?

– Ми,- продовжила сміливіше Оксанка,- прийшли знайти цвіт папороті. Якось я прочитала в книзі про цю  чарівну рослину, і  ми хочемо з сестрою відшукати її, так Даринко? Чого мовчиш?,- Та сестричка стояла і ні пари з вуст.

– А ви впевнені в своїй силі?, Бо він відкривається тільки обраним.

– А чим ми не обрані, для чогось же я прочитала саме цю книгу, значить це знак.

– Йдіть, діти, але будьте обережними, шкоди лісу не робіть й незнайомцями не спілкуйтесь, не хочу вас лякати, але ця ніч особлива…

– А де нам шукати цей цвіт? – запитала Даринка, але їхнього співрозмовника вже й видно не було. Ліхтарики дівчат вже стали працювати справно. Посвітили вони навкруги, аж бачать,  що стоять  вони на галявині серед невисокої зарості  якихось рослин, а коли роздивись, то це і були кущі папороті.

– Дивина тай годі,- мовила Оксанка, – це ж і є папороть, а хто тоді той  дивний чоловік?

– Лісовий мабуть, ти його роздивилась? Бо я ні. в мене ніяк не виходило присвітити на нього, ця чудо техніка –  ліхтарик в саму відповідальну мить відмовився працювати.

– Лісовиків не існує, – мовила з впевненістю Оксанка.

– А цвіт папороті існує?!!- відповіла Даринка.

– Так, все, не будемо один одного страхати. Ось прекрасна галявина, тут і зупинимося. Зараз на годиннику одинадцята, скоро все почнеться.

Дівчатка, хоча й були близнятами, але за характером Оксанка була сміливіша, завзятіша, все їй вдавалось без особливого напруження. Вона постійно вигадувала різні ігри, забави, їй завжди хотілось щось нового, екстремального.

Даринка, навпаки, спокійна, слухняна, ніколи не робила шкоди, й завжди стримувала сестру від необдуманих вчинків. І цього вечора вона мовчки робить все, що скаже Оксанка, а сама чудово розуміла, чим цей похід для них обернеться, якщо батьки дізнаються, що вони втекли з дому.

Дівчатка дістали з рюкзаків свої речі та стали чекати півночі. Розстелили покривало на галявині, дістали бутерброди, термос з чаєм, чашки,  сірники, щоб розпалити вогнище.

Коли Даринка нагнулась за невеличкою лозинкою для кострища, то почула хрускіт неподалік. З переляканими очима вона побігла до сестри.

  • Все! Йдемо до дому, мені страшно!!! Страшно! Ти розумієш? Спочатку цей лісовик, тепер хрускіт, з мене досить!!!
  • По-перше то був не лісовик, сама казала, а єгер якийсь, а по друге який хрускіт? То, мабуть, я наступила на лозинку. Заспокойся, до півночі залишилось не довго, ще трішечки потерпи, добре? – заспокоювала Оксанка свою сестричку, – будь ласонька, ще трішечки.
  • Добре, але далеко від мене не відходь.

Вони розпалили вогонь, посідали на галявині, налили чаю з термосу й тільки-но Оксанка подивилась на годинник, який вже показував північ, як дерева заворушились, подув легенький вітерець,  здалеку донісся легенький гул, неначе десь зовсім недалеко пролетів сич. З-за кущів почувся тріск, і на галявину вийшла молода жінка, вбрана в білі шати з гарним орнаментом на рукавах.

Даринка хотіла відкусити  шматок бутерброду й піднесла його до  рота, та так й застигла на місці від страху.

  • Ось ви й прийшли, – промовила тихим та спокійним голосом жінка,- ми вас чекали вже дуже давно.
  • Кого? Нас?,- з подивом відповіла Оксанка,- А чому саме нас?

Даринка так і залишилася сидіти з відкритим ротом  та дивитись на жінку в білім вбрані., а Оксанка все не могла заспокоїтись:

  • А ми що особливі? А чому? А чому ви на нас чекали? І ви сказали що «ми чекали» – хто це «ми»?
  • Ми – це я і мої сестри.

Й на галявину до вогнища вийшли ще три жінки. Вони були  молодші за ту першу і теж одягнені в  брання білого кольору з таким самим орнаментом.

Ті орнаменти Оксанка десь бачила, але не могла згадати, де саме.  Здивував  її не так  орнамент, як у світлі вогнища вона чітко розгледіла татуїровки на правому передпліччі жінок  у вигляді сонця та пташок. Вони були  у всіх чотирьох однакові.

  • А ви хто?,- з нетерпінням та цікавістю продовжила Оксанка.
  • Ми – берегині лісу, мавки, може чули про таких? – мовила найстарша жінка.
  • Але мавки – зовсім не такі, вони потворні при світлі місяця, й не добрі, а злі. А ви, здається мені, добрі, чи може мені так хочеться, – відмовила Оксанка й пильно продовжувала розглядати жінок.

Даринка сиділа тихо, вона  боялась і дихати, не те що розмовляти з незнайомками. Оксанка  в цікавістю продовжувала своє  розпитування:

  • А чому ви нас чекали, і чому саме нас?

Жінка пильно подивилась на дівчаток і мовила:

  • Існує давнє пророцтво, що дві дівчинки – близнята прийдуть до нашого лісу в ніч на Івана Купала й звільнять нас всіх від прадавнього прокляття. Ми дуже стомилися жити в цих страшних подобах.

Вітер засвистів десь над верхів’ями дерев, заворушилися кущі папороті і на галявину почали виходити різні чудернацькі істоти. Тут  був  Лісовик – волохатий дід з зеленою, густою бородою, й здоровенна, як Шарко завбільшки, жаба, вся покрита бородавками. По верхів’ях дерев стрибали невеличкі на зріст, горбаті, в якомусь лахмітті старі баби, вони спускались  з дерев на гілках, схожих на ліани.  Раптом   на середину галявини викотивсь круглий камінь розміром в чотири  футбольні м’ячі. Він став поступово розпрямлятись.   І якимось  дивним чином  з камінця перед ними з’явився той самий незнайомець, якого вони зустріли на  узліссі.

Вітер втих. Всі  істоти стояли й мовчали, неначе чогось чекали. Оксанка з захопленням роздивлялась  присутніх на галявині. Даринка  на відміну від  сестри, взяла свою теплу кофту, накинула на голову, зробила собі маленьке віконце напроти очей  й мовчки спостерігала за всім що відбувається  на галявині.

  • Пора, – сказала найстарша жінка – мавка,- вже скоро почне розквітати папороть, вже скоро ми станемо звичайними тваринами.

І в цю саму мить, приблизно в двох метрах від Оксанки, на великому кущі папороті почало відбуватись щось дивне. Спочатку листя рослини стало випрямлятись, потім десь з середини вилетіла малесенька пташка, яка світилась магічним рожево – блакитним сяйвом.   Через мить за пташкою з куща дуже швидко на довгій ніжці почав розпускатись бутон неймовірної краси. Коли квітка розквітла повністю, всю галявину осяяло  рожево – блакитне сяйво й  навкруги стало видно як  вдень.

– Пора, – всі присутні в один голос промовили до дівчаток.

Даринка заплющила очі й продовжувала сидіти  не  поворухнувшись. А Оксанка встала, не кваплячись підійшла до квітки та зупинилась. Стоїть дивиться то на квітку, то на своїх нових знайомих. Десь в голові промайнула думка, що цього всього не може бути, що це, мабуть, сон. Вона отямилась від своїх думок, протягнула руку і зірвала квітку.

  • Я її зірвала, я її зірвала!!!! – з піднесенням  в голосі сказала Оксанка. Коли вона озирнулась на галявині вже нікого не було. Зникли всі   чудернацькі  істоти. На їх місці  стояли чотири косулі, ведмідь,лисичка,   маленькі  білочки,  а волохатий лісовик з зеленою бородою  перетворився на звичайного  бобра.

То це все сон?

Наступного ранку дівчатка прокинулись в своїх ліжечках від голосу бабусі, який доносився з кухні:

– Дівчатка, мої любі, йдіть снідати, а то щось ви сьогодні довго спите, так все життя проспите.

Даринка неквапливо піднялась, потягнулася, а  Оксанка вже  сиділа навпроти неї на своєму ліжку й  таємниче  мовила до  сестрички:

  • Мені таки дивний сон наснивсь цієї ночі.
  • Мені теж щось таке страшне і незвичайне  наснилося,- відповіла Даринка.

Цієї миті  Оксанка відчула  на своїй  правій руці пекучий біль. Коли вона засукала рукав своєї піжами, то побачила на  передпліччі слід від опіку у вигляді сонця й пташок. Він був дуже схожий  на тату  жінок – незнайомок з лісу.

  • Даринко, це ж був не сон! Це ж був не сон!- закричала Оксанка.

Сестрички підбігли до шафи зі своїми речами й  відкрили її. В ній стояли їхні рюкзаки, а  на них лежав листок паперу  з текстом:

 

«Любі Оксанко та Даринко!  Дякуємо вам за вашу допомогу. Ми всі  тепер вільні і повертаємося жити до своїх родин.

За вашу відважність та сміливість  ми даруємо вам мудрість, силу та знання  яких ще не бачив люд.

Ваші лісові друзі.»

Це був не сон.

Кінець