№38 “Тільки вперед. В майбутнє”

Денис знервовано поглядав на годинник.  В його голові крутилися тисячі думок, а руки нервово тремтіли. Раптом  задзвонив дверний дзвінок і хлопець помчався відкривати двері. На порозі стояли його друзі, розсудлива чотирнадцяти річна Мар’яна та її шістнадцятирічний брат Артем.

– А ось і ми. – весело привітався Артем

– Привіт! – тихенько сказала Мар’яна.

– Навіщо ти нас позвав, друже? – запитав Артем.

– Пам’ятаєш я не виходив грати у футбол і працював над якимось проектом? – спитав Артем.

– Авжеж пригадую. Ти тоді весь час читав  науково-фантастичні книги та книги з фізики. – відповів Артем.

– Так от: знай що це не просто так. Я працював над найважливішим проектом у своєму житті, який може зміни світ. І от нарешті я його винайшов. – швидко, мов з кулемета розповів Денис.

– І що це за проект? – запитала Мар’яна.

– Це проект подорожей у часі. – не встиг промовити юний винахідник, як Артем приснув від сміху.

– Подорожі у часі? Ти це серйозно?

– Серйозно. Я навіть, скажу тобі більше, я винайшов машину часу! – почервонів від злості Денис – Я вам навіть її можу показати!

– Що!? – насмішливо запитав Артем, вочевидь вважаючи, що його друг жартує.

Але Денис не жартував. Юний винахідник зірвався з місця й забіг до своєї кімнати, а через декілька секунд повернувся, тримаючи щось в руках.

– Ось! Дивися! – Денис махав перед Артемом невеличким наручним годинником. – Бачиш?

– Ну той що це ж звичайний наручний годинник, нічого особливого. – вже спокійним тоном мовив Артем.

– Ех! Ну, все одно ви мені не повірите, якщо я скажу, що це і є машина часу і я навіть можу це довести – сказав Денис.

– Ти про що? – спантеличено спитала Мар’яна.

– Зараз. Зараз покажу. Підійдіть до мене. Ось так. А тепер тримайтеся міцно за годинник. Так і куди ж нам …? О, знаю! Хоч, я так далеко ніколи не літав але… Так… Перше травня дві тисячі двадцять дев’ятого року. – все відбулося швидко, що брат з сестрою не встигли нічого зрозуміти.

Денис за допомогою голосової команди ввів дату та рік. І тільки він це промовив, годинник пікнув і все закрутилося перед очима і кудись полетіло. Це продовжувалося кілька хвилин чи секунд? Скільки пройшло часу ніхто не знав, а коли діти прийшли до тями, то побачили, що вони знаходяться посеред чорного засміченого поля.

– Де це ми? Це несхоже на твій дім. – спантеличено запитала Мар’яна.

– В майбутньому, – якось невпевнено сказав Денис, а потім додав – Зараз ще раз перевірю.

 

Після цих слів Денис взявся перевіряти «годинник – машину часу». Кілька хвилин було тихо, а потім почувся неспокійний голос Дениса:

– Є дві новини: хороша та погона. З якої починати?

– Не знаю, що сталося, але почни мабуть з хорошої. – насторожено сказав Артем.

– Ну добре, хороша новина – ми дійсно в майбутньому, погана – в годиннику згоріла одна деталь і тому ми не можемо повернутися.

– Ми застряли в майбутньому? – зойкнула Мар’яна.

– Так. – приречено відповів Денис.

– Ми можемо її полагодити? – знервовано запитав Артем.

– Могли б, але треба дістати одну деталь, а ми як бачиш на пустирі.

– І що ж ми будемо робити? – з відчаєм спитала дівчинка.

– Не знаю, хоча, можливо. Деталь не рідкісна і дістати її неважко, але треба знайти людей. – відповів Денис.

– І як ти пропонуєш це зробити? – спитав Артем.

– Ну… Ми повинні були перенестися в часі, а місце ж залишилося те саме. Тому ми фактично в мене дома. І якщо ми будемо йти в тому напрямку в якому у нашому часі знаходиться мій дім, то ми вийдемо до міста. – почав пояснювати Денис.

– То нам потрібно до міста? – перепитав Артем.

– Так. – підтвердив юний винахідник.

– Тоді пішли. – погодилась дівчинка, і впевнено пішла вперед.

Визначивши потрібний напрям, діти почали свою незвичайну подорож. Вони йшли і бачили зруйновані будинки, автомобілі, а ще чорну пустку і гори сміття. Через деякий час  вони побачили таке, що збило їх з пантелику. Замість гарного міста вони побачили руїни. Вже почало світати і тому все було прекрасно видно. Діти застигли від жаху.

– Невже це наше місто в майбутньому? Що ж сталося? – запитала Мар’яна.

Їй ніхто не відповів. Хлопці були занадто вражені побаченим, щоб говорити. Раптом вони почули якесь гарчання та побачили що, на них двигається якесь чудовисько. Воно було людського зросту і чимось схоже на вовкулаку з фільмів жахів. Істота підходила повільно, але ніхто з дітей не міг поворухнутися. І ось коли між друзями й потворою залишилося п’ять метрів,  звідкись з’явився чоловік. Він стрибнув на потвору й між ними зав’язалася бійка. Через декілька хвилин істота заскавчала й побігла геть, а незнайомець випростався.

– Що ви тут робити!? Хіба не знаєте, що тут небезпечно? – грізно запитав він – Хоча … Потім поясните, якщо потвора повернеться, то повернеться не одна. Пішли звідси.

Діти переглянулися, йти з незнайомцем це погана ідея, але залишатися з потворами ще гірше, тому друзі попрямували за чоловіком. Вони йшли мовчки, минаючи будинки, машини, майданчики. Все було якесь сіре, забруднене, навіть було важко дихати.

І тут вони підійшли до напіврозваленої крамниці і ввійшли в середину. Там було темно, відчувався запах гарі і раптом невідомо звідки з’явилися чоловік та жінка. Вони хотіли щось сказати, але побачивши дітей здивовано кліпали очами.

– Привіт. А це що таке? Звідки тут діти? – запитала жінка.

– Сам не знаю, я їх зустрів на «чорному» полі,  – знизав плечима чоловік, а потім звернувся до дітей – То хто ви такі і що  робите в небезпечний зоні? До речі мене зовуть Марк, а це Дарина та Олександр. – сказав чоловік вказуючи на чоловіка та жінку.

Друзі не знали, що сказати й тільки мовчки стояли та озиралися один на одного. Але треба ж було щось відповісти, тому Денис сказав.

– На вряд чи ви нам повірите. Наша історія  дуже незвичайна.

– Справді? І що ж в ній такого незвичайного? – запитав Олександр.

– Ну… Як би вам це сказати… Ми з минулого, з дві тисячі дев’ятнадцятого року. – відповів Денис.

Всі троє здивовано та з посмішкою подивилися на дітей.

– То ви дійсно з минулого? А як ви зможете це довести? – запитала Дарина.

– Ну… В липні дві тисячі дев’ятнадцятого року, у цьому місці відбувся грандіозний концерт в якому брали участь відомі українські зірки – відповіла Мар’яна.

– Хоча це і не аргумент. Але я думаю ви не брешете, оскільки одяг у вас занадто чистий, як для тих хто тут живе, – сказав Марк – Але якщо ви з минулого то, як ви опинилися тут.

– Я винайшов машину часу та переніс нас сюди, але повернутися ми не можемо, бо згоріла одна деталь. – сказав Денис.

– А що саме зламалося? – запитав Олександр.

Денис витягнув годинник з кишені і простягнув Олександру вказуючи на те що саме зламалося.

– Ось ця…

Олександр з Марком оглянувши годинник.

– Оце і є машина часу? – здивовано запитав Марк.

– Так. – тихенько відповів Денис.

– Ну, добре, щоб це не було, але робити цю штуковину декілька хвилин, ми її полагодимо, так же Марк, – сказав Олександр.

Взявши годинника чоловіки пішли до бічної кімнати. Діти і Дарина залишилися в великій кімнаті.

– А що сталося такого, що місто стало руїнами? – запитали Мар’яна.

– Люди сильно забруднили світ і витратили занадто багато природних ресурсів. Через це сталася глобальна екологічна катастрофа й світ почав швидко вимирати, стали з’являтися потворні істоти і ніхто нічого не може вдіяти. – з гіркотою в голосі розповіла Дарина.

– Невже не можна було зупинити катаклізм? – запитав Артем.

– Ми схаменулися занадто пізно. Тепер вже нічого не можна вдіяти. Але раз вже так вийшло, що ви опинилися тут, то я прошу вас зробіть все можливе у своєму часі, щоб зупинити екологічну катастрофу. – сказала Дарина.

З кімнати вийшли чоловіки. Олександр держав в руках годинник.

– Ми все полагодили, годинник працює. – сказав Марк з усмішкою.

Чоловік вручив Денису годинник.

Денис сказав: «Дякуємо Вам, було дуже приємно з Вами познайомитися познайомитися. Я обіцяю що ми зробимо все можливе, щоб зупинити цю катастрофу. А зараз нам вже час летіти додому. До побачення, сподіваюся ми ще зустрінемося».

Діти вийшли на вулицю та завели машину часу, через деякий час діти опинилися дома. Діти були раді опинитися в своєму часу, але тепер вони знали, що повинні врятувати світ від серйозної загрози.

Кінець