№36 “На крилах Фантазії”

Ліки для Лесі

Не за горами високими, не за ріками широкими, а сталося це у звичайнісінькому сучасному місті, та ще й так неочікувано, що, здається, ніби уві сні.

Заснула я над книжкою, це так, але ж…Тепер мені здається, що й не сном зовсім все це було. А втім, вирішувати вам.

Мене звуть Настуня, звичайнісінька собі учениця п’ятого класу, а от пригоди зі мною трапляються ну зовсім незвичайні. А все через нашу вчительку української мови та літератури Ірину Іванівну. Ну от і цього разу вона так чудово розповідала про дівчинку Лесю, майбутню славетну нашу Лесю Українку та все із книжки «Життя знаменитих дітей» зачитували такі цікаві факти з її дитинства, що я після школи зайшла до бібліотеки та й собі взяла цю книжку почитати. Засиділися за читанням допізна. Мабуть, я заснула читаючи. А може й справді ще трапляються дива на світі?! Ну от послухайте та поміркуйте.

Прокинулася я від того, що почула, як зітхає поруч зі мною Хтось, та так щиро, від глибин душі йшло оте зітхання:

–  Який жаль, що на таке чудове свято, Водохреща, захворіла маленька Леся. Ну який жаль!

–  Ти хто, той хто зітхає, – запитала я.

Із-за книжки з’явилася незвичайна істота, але так схожа на щось знайоме: червоний ковпачок, потім очі темні, розумні-розумні такі, а далі вишиваночку гарнесеньку стало видно. Коли я придивилася, то аж сплеснула у долоні:

–  Та ти ж ельфик, ну справжнісінький ельфик, тільки у вишиваночці. Справді, ти дуже схожий на ельфиків з казочки Лесі Українки «Лілея». Я ж тебе ще малювала, от дива!

–  Я український  гномик Чеберяйчик. А тебе як звати-величати?

–  Настуня я, – відповідаю.

–  Ну от і познайомились, – повеселішав Чеберяйчик.

–  То ти той гномик український, що всім дітлахам допомагає?

–  Звісно, – відповів Чеберяйчик, продовжуючи читати.

–  Чеберяйчику, любий, допоможи й мені. Вірніше не мені, а Лесі маленькій вилікуватись.

–  Дівчинко, то ти, мабуть, фантастичних фільмів надивилася. Це тільки там трах-бабах – і в минулому чи майбутньому опиняються.

–  Найчарівніший гноме, ну зарадь хоча б чимось. Леся б змогла тоді й малювати, й на піаніно грати, й все-все, що завгодно.

– Бачу, Настуне, що дівчинка ти добра, та й в щоденнику у тебе оцінки хороші. Ти не думай, що я підглядав. Я просто все про всіх дітей знаю. Є один спосіб, та чи можна тобі довіряти?!

– Можна, Чеберяйчику, можна, я все зроблю, щоб зарадити Лесиній біді. Випробуй мене, ось побачиш, яка я спритна.

– Ну, тоді слухай. Є така Країна Спогадів. Там живуть спогади про добрих людей та їх вчинки. А дівчинка Леся була ж саме такою: доброю, вихованою, працелюбною. У чотири роки уже навчилася читати. У шість сорочечку татусеві сама вишила і вірші рано почала писати. Не про себе дбала, про інших, про край свій рідний, неньку Україну. Ну що ж, давай спробуємо. Тільки спочатку завітаємо ще до однієї людини із Країни Спогадів – Євпраксії.

– А хто така Євпраксія і як же ми потрапимо у ту Країну Спогадів?- нетерпляче запитала я.

Я стала бігати по кімнаті, збираючи все, що нам могло знадобиться: липу, калину, малину, смородину, мед, пігулки з матусиної аптечки, татусів м’якенький шарф, бабусині шкарпетки в’язані, братикові хутряні рукавички, ковдру мою теплесеньку.

–  Настуню, люба, зачекай, – зупинив мене Чеберяйчик. – Ти ж мене не дослухала. Євпраксія – це ж онука київського князя Володимира Мономаха. Вона була дуже ніжною, допитливою дитиною. Євпраксію дуже вразила раптова смерть годувальниці. То ж вона стала вивчати назви і властивості рослин. Навчилася виготовляти порошки, напої, краплі, мазі. Люди є її нарекли іменем Добродія – та, що діє в ім’я добра. Добродія написала книжку про лікування травами, це книжка стала першою в Київській Русі медичною працею.

–  От би нам дістати цю книжку, – сказала Настуня. В ній напевне є рецепт ліків для Лесі. Вона б тоді швидко одужала.

–  Ну що ж, Настуне, доторкнися до моєї вишиваночки, летімо ж хутенько до Добродії у Країну Спогадів, а потім вже і до Лесі завітаємо, – відповів Чеберяйчик.

Євпраксія дуже зраділа Чеберяйчикові та Настуні, а особливо тому, що вони замислили. Лише на хвилинку вийшла з кімнати – і повернулася з тарілкою соковитих вишень. Настуня з Чеберяйчиком чекали на склянку з відваром лікувальних трав, а натомість отримали вишеньки, та ще й взимку. І тоді Євправксія розповіла їм, що вишеньки – не лише ласощі у варенні, компоті, узварі, киселі. У народній медицині для лікування різних недуг з цієї рослини використовується все-все. Сік сонячної ягоди та чай з вишневих гілочок полікує горло. Вишня чудово налаштовує наш організм проти всіх хвороб, а особливо допоможе зміцніти його після простуди. Якщо ласувати нею вволю, то наші щічки зачервоніюсь, мов та сонячна ягода. Добродія була переконана, що дівчинці із сонечком у душі, обов’язково допоможуть ці сонячні ягоди. Та, передаючи їх мені, вона якось так пильно подивилася мені у вічі – і посміхнулася. На хвильку мені здалося, що вона знає якусь Таємницю, але я вже думками линула до хворої дівчинки Лесі.

Настуня знову доторкнулася до вишиваночки Чеберяйчика – і от вже вони біля ліжка, у якому лежала дуже гарненька, але занадто бліда дівчинка.

– Ну от, Лесю, – сказав Чеберяйчик, – це Настуня з майбутнього. Вона хоче тебе вилікувати.

– Так, Лесю, – з жаром почала я говорити, – ти тільки поглянь, які вишеньки чарівні передала тобі Добродія. Ти зможеш і малювати, і грати на піаніно, і танцювати досхочу. І в тебе ніколи і нічого не буде боліти! Бери!

Леся хвилинку помовчала, потім міцно обійняла мене і сказала:

–  Дякую тобі, Настуню, і тобі, Чеберяйчику, передасте і Добродії мої вітання. Гречно дякую вам за все. Але, Настуню, я та Леся с України, яка прикладом свого життя надихала не одне покоління українців. Мені подобається моє життя, повне випробувань і сподівань. А ти, мила моя подружко з майбутнього, сама чудово малюєш, граєш на піаніно, пишеш гарні віршики та казочки та ще й навчаєшся добре, а ще (мені Чеберяйчик про це розповідав) допомагаєш мамі, бо клопоту у неї багато – вас же у матусі аж п’ятеро. То послухай мене, там, у майбутньому, ти кожного дня роби так, щоб потім опинитися разом з нами у Країні Спогадів, а не канути у забуття. Леся ще раз міцно мене обійняла та так щиро посміхнулася:

– А за вишеньки дякую! Дуже смачні!

Я заплакала, а Чеберяйчик притис мене до своєї вишиваночки, щоб заспокоїти, бо й сам дуже розчулився, почувши ці мудрі Лесині слова.

Тож ми одразу опинилися знову у моїй кімнаті, і Чеберяйчик почав швидко прощатися, бо комусь ще з дітлахів, напевне, терміново знадобилася його допомога.

– То от які вони – носії добра – працелюбні, наполегливі, щирі, – подумала я. – Вони творили добро в кожну хвилиночку свого життя. Вони дбали не про себе, а про інших. То й стали вартими Країни Спогадів, у яку дорога пролягає через сьогодення. І я тепер добре знаю, що мені робити у майбутньому, щоб стати славетним минулим моєї чудової України – неньки, бо ж самі чудові ліки, я тепер твердо у цьому переконана, це наполеглива праця в ім’я Добра й обов’язково ще зовсім малесенька краплинка Дива.

Ось така вам от казка – не казочка, а мені добрих спогадів в’язочка.

 

Холодна квітка

Цю казку мені розповіла моя улюблена лялька – Принцеса Щастя. Так, не дивуйтесь! Я все ще граюся в ляльки. Я розповідаю їм свої секрети, а вони щедро дарують мені свої незвичайні казкові історії. Ось послухайте, як у мої двері одного разу постукало Дитинство.

Жив – був король Мужність зі своєю донькою, чарівною принцесою Щастя. Але у королівстві настали страшні часи. З ними разом оселилась сестра короля Заздрість. Яким же зловісним стало це королівство. Навіть ліс навколо замку став називатися не Гамірний, а Мовчазний. У ньому перестали співати птахи, навіть джерельця – і ті перестали дзюркотіти.

Чарівна квітка, принцеса Щастя почала згасати у всіх на очах. І тоді люблячий батько, король Мужність, вирішив сховати свою єдину доньку подалі від своєї сестри.

Кінь Вітер стрілою помчав крізь Мовчазний ліс. Гілки дерев та чагарників міцно переплітались за ними, стаючи перепоною на шляху Заздрості, яка вирішила наздоганяти їх.

Батько сховав дівчинку у глухому селі на березі річки Забуття. Пройшли роки. Одного разу, гуляючи околицею Мовчазного лісу, принцеса знайшла вхід до печери. Печера мерехтіла блакитним сяйвом, а в ній її зустріла Фея Добра. Нарешті Щастя й Добро зустрілися. Вони вирішили об`єднатися проти Заздрості, а на допомогу покликали Мужність.

Фея Добра подарувала принцесі прикрасу у вигляді квітки. Ця квітка була якась дуже незвичайна. А Фея розповіла їй про те, що король колись побачив цю квітку високо в горах. Ця біло-золотава квітка жила на самісінькому вершечку гори, тому шлях до неї був дуже важкий. Той, хто отримає цю квітку, стане добріше Доброти, щасливіше Щастя. Королю Мужність знадобилось шістнадцять твоїх найчудовіших років, щоб знайти цю дивовижну квітку на ім`я Едельвейс. Фея Добра саме його перетворила на цю прикрасу і якщо холодна квітка доторкнеться до Зла, то сестра короля знову стане добріше Добра та  Щасливіше Щастя, а  квітка знову оживе.

Так об`єдналися у боротьбі зі Злом Мужність, Добро та Щастя. А тим часом принцеса Щастя сміливо крокувала Мовчазним лісом назустріч Злу. До неї приєдналися гноми-скарбошукачі, які охороняли скарби у надрах Мовчазного лісу. Вони сховали Красу від Зла і знали про всі підземні лабіринти, які вели до замку. Головного гнома – Хранителя звали Розум. І ось уже у боротьбі зі з Злом об`єдналися – Мужність, Доброта, Щастя та Розум.

Розум знав, що сестра короля дуже боїться прикрас у формі квітки, а  більш над усе – самих живих квітів. Тому він дістав зі схованки  самий великий скарб гномів – Білу Перлину Мудрості, яку гноми отримали у подарунок від королеви Вічність, дружини Повелителя Часу на знак подяки за відданість.

Перлина завбільшки з горіх засяяла у центрі Холодної Квітки. Принцеса вирушила в путь. Невдовзі вона опинилася біля воріт замку. Вартові дивилися на Перлину не відриваючи погляду – і пропустили Щастя. А Зло, засліплена сяйвом навколо перлини, не могла більше думати ні про що, як тільки про бажання заволодіти Перлиною. Вона схопила прикрасу та миттю наділа її, навіть не звернувши увагу на Холодну Квітку навколо Перлини. І як тільки квітка доторкнулася до сестри короля, перлина зникла, а замість неї у руках Зла опинився живий біло-золотавий Едельвейс. У ту ж мить, сестра короля стала найдобрішою та найщасливішою людиною у світі. Так Мужність, Добро, Щастя та Розум перемогли Зло, в ім`я Добра на Землі. Цій новині дуже зраділа Вічність і запропонувала дати сестрі короля нове ім`я – Натхнення, над яким не владен навіть Час. Тепер вона натхненно вирощує квіти у своєму квітнику Віри, Надії та Любові. А Повелитель Часу, як завжди гортає сторінки Книги Див, де сподіваюсь, буде записана і ця дивовижна історія, бо ж і дотепер продовжує сяяти своїм таємничим сяйвом  Біла Перлина Мудрості, яка і перетворила холодну квітку на живий Едельвейс – квітку Щастя Любові та Мужності. Так, так, саме Любові – любові до ближнього!

 

Двері до зірок

Настав довгоочікуваний вечір. Один з тих які називають Вечором Див. Всі діти нашого Здивуй-міста зібрались у містера Космо, щоб разом з ним поринути в незвичайну атмосферу дивних фантастичних історій. А прозвали його так тому, що він твердо вірив у те, що мандрував планетами. І на кожній обов`язково  створював своє Здивуй-місто, саме таке, у якому жили і ми на нашій планеті Земля. Так, так, саме з великою буквою «Ел». Бо друга її назва у Всесвіті Фантазії була ЗемЛя Літературна. Але про це знали тільки мешканці нашого самого незвичайного Здивуй-міста. Побачити наше місто та стати його мешканцем міг тільки той, хто вірить у Силу Слова-Слова цілителя.

Ну так ось… Одного разу я затрималась у Містера Космо, щоб допомогти йому з прибиранням в його величезній Життєтеці. Так я та мої друзі називали величезну бібліотеку, яку зібрав Містер Космо за своє життя. Книжкомандрівника – дослідника Слова у безмежному Всесвіті Фантазії. Життєзнавець – ось його справжнє покликання.

-Мені потрібна учениця, – тихо сказав він,- прийшов Мій час Переходу. Я вибрав тебе, Синьоочка!

-Містер Космо, але у нашому Здивуй-місті стільки інших хлопчиків та дівчаток. І вони всі такі чудові, – здивовано відповіла я.

-Так, але ти Особлива. І ти сама зараз у цьому переконаєшся.

І не встигла я оговтатись, як дядечко Космо відчинив переді мною такі знайомі двері з табличкою «Архів» і … Зорі замерехтіли у мене прямо перед очима. Здавалось, почав іти зоряний сніг. Потім швидко все зникло, а я опинилася на планеті Самого Синього Кольору, який я могла собі уявити.

-Ось ти і вдома, Синьоочка. Це Твоє Здивуй-місто, – почула я голос Містера Космо.

Я опинилася у величезному залі, так схожому на читальний зал наукової бібліотеки, куди ми так часто ходили з дядечком Космо в пошуках інформації для наших Суперсловесних поєдинків. Мене оточили якісь маленькі створення у синеньких ковпачках. Крізь їхні суперсині окуляри на мене дивилися очі, повні страху та здивування.

-Несправжній Синьоочці кінець, несправжній Синьоочці кінець, – шепотіли вони один одному у маленькі охайні вушка.

Дядечко Космо зник, але його голос продовжував лунати у моїй голові: « Ти справжня Хранителька Кристала Істини. Сьогодні ти повинна коронуватись у присутності всіх Хранительок Кристалу дев`яти Здивуй-міст нашого Всесвіту. І тільки мешканцям нашої ЗемЛі Літературної випала велика  честь користуватися Безмежною силою слова. А секрет у тому, що Хранительки схожі один на одного, як дві краплі води. І тільки одна оманою оволоділа Кристалом Істини і силою злих чар утримує його у себе. Якщо ти не впізнаєш її під час коронації, то на неї одягнуть вінець слів, наша Земля Літературна замовкне назавжди та перетвориться у Пустелю Мертвих Слів. Ти повинна врятувати всіх нас. Ти повинна захистити  Майбутнє!»

Слова дядечка Космо  розтанули у неосяжному просторі Всесвіту Фантазії. Як закляття я стала повторювати такі прості, але такі важливі для мене зараз слова: «Я вірю в силу Слова, я знаю Ціну Слова, я чую Музику Слова!»

А у тронній залі Хранительки усіх Здивуй-міст уже зібрались у центрі навколо скульптури у вигляді величезної відкритої книги, у середині якої сяяв самим синім кольором Вінець Слів, яким повинні коронувати мене… Але всі здавалось, були стиснуті якимось невидимим залізним обручем, який перешкоджав урочистому ритуалу.

Ми всі дійсно були дуже схожі на одну, зберігачі-синьоочки. Я стала прислухатися до того, що відбувається у їхніх головах, тому що у своїй голові я давно вже чула Музику Слів, так схожу на пісеньку квітів дзвіночків, які так полюбляв вирощувати дядечко Космо у нашому Здивуй-місті на ЗемЛі Літературній. Виявляється, я не марно подовш затримувалась біля них і частенько запізнювалась на наші Супернезвичайні зустрічі. Музика Слів долинала звідусіль, ось тільки навколо однієї Синьоочки з самим крижаним поглядом стояла мертво-лякаючи тиша.

-Ось Несправжня Синьоочка, – з усією силою голосу закричала я.

І в туж мить  Несправжня Синьоочка зникла, а в моїй руці засинів – засяяв Кристалл Істини. Маленькі синьоокі чоловічки радісно затанцювали навколо нас, а всі посланці Здивуй-міста нашого Всесвіту Фантазії шанобливо схилили переді мною голови.

Щаслива, я прокинулась на дивані у дядечка Космо в такій знайомій та затишній Життєтеці ЗемЛі Літературної такого рідного Здивуй-міста. Я спочатку подумала, що мені все це наснилося, але у своїй долоні я стискала навдивовижу синій камінчик, крізь мерехтіння якого ясно виднілися рятівні слова нашого Щасливого Майбутнього, яке починається, звичайно ж, Сьогодні: «Я  вірю в Силу Слова, я  знаю Ціну Слова, я чую Музику Слова». А вінець Слів – це не просто гарна прикраса на голові, а краса слів, у які ми вдягаємо наші думки. Хай же вони завжди будуть Чисті та Сині, як саме Синє небо у Всесвіті Фантазії!