№34 “Лісове озеро”

П’ятикласник Сашко з усіх предметів найбільше любив історію. До уроків завжди готувався дуже старанно: читав і перечитував заданий параграф, потім ставав перед дзеркалом у вітальні і переказував прочитане. І коли переконувався, що все вже вивчено, радів, посміхався сам собі, уявляв, як учителька Людмила Олександрівна зрадіє його старанності.

У четвер урок історії був останнім у навчальному році. Шкода. От якби у школі була тільки історія, та може ще хіба що фізкультура. І досить.

Продзвенів дзвінок на урок. Шкільні коридори затихли. До класу увійшла Людмила Олександрівна, п’ятикласники дружно привіталися, почалася робота. Сашко з нетерпінням чекав, коли почнеться нова тема.

«Історія рідного краю», – оголосила  тему уроку вчителька. А потім додала: «Другу половину уроку проведемо у шкільному музеї Болгарської дружби».

Хлопчик з головою поринув у захоплюючу розповідь Людмили Олександрівни про події, які відбувалися у рідному селі влітку 1912 року. Це ж тільки уявити собі! Сільські хлопчаки-пастушки: 12-річний Федько Деркач та 14-річний Карпо Маджар, майже його ровесники, пасли череду корів за селом. Вільхи, дуби, озеро та піски, піски… Інколи піщані дюни сягали людського зросту.

Щоб хоч якось розважитися, пастушки залазили на піщані дюни і плигали з них униз, у м’який,  нагрітий літнім сонцем пісок. Сміялися, сперечалися, чиї ноги загрузли найглибше…

Аж раптом, малий Карпо, плигнувши у пісок, зрозумів, що його права нога потрапила у щось тверде і тісне.

Друзі підоспіли на допомогу, почали розривати сипучий пісок, щоб допомогти товаришеві звільнитися.

Зовсім скоро перед очима хлопчаків постала дивна картина: нога малого Карпа по коліно була занурена у красивий глечик, який виблискував під променями сонця так, що аж сліпив хлопчакам очі. Цікавість охопила пастушків. Хоч і набігалися за день, пасучи норовливих Зірок, Квіток та Нічок, та все ж хотілося дізнатися, чи є ще щось у піску, крім цього глечика. Дружно стали розривати неслухняний пісок руками. І зовсім скоро перед брудними від пилу обличчями сільських пастушків засяяли скарби. Випадково пастушок Карпо та його товариші знайшли на околиці села Мала Перещепина у 1912 році скарб, загальною вагою понад 75 кг, в тому числі 25 кг предметів із золота. Вчителька розповідала, а Сашко подумки вже був там, на тому місці, де бавилися пастушки у далекому 1912 році.

У шкільному музеї п’ятикласників чекала Діана. Вона – десятикласниця, найкращий екскурсовод у школі. Друга половина уроку ще більше захопила уяву хлопчика, він забув про все на світі. Невже все це було у його рідному селі?!

Скарб, що знайшли хлопчаки-пастушки виявився найбагатшим серед скарбів ранньосередньовічної Європи. Пастушкам-першовідкривачам скарбу царський уряд виплатив велику, як на той час, винагороду – 12 тисяч рублів.

Відомий німецький археолог Й.Вернер, який довгий час вивчав середньовічні кочівницькі старожитності Європи, прийшов до висновку, що знайдене в Малій Перещепині є похованням хана Великої Болгарії Кубрата.

*************

Після уроків Сашко поспішав додому. У травневі дні сільські жителі мають багато роботи і на городі, і в господі.

Він – найстарший у багатодітній родині Павленків. Змалечку батько та мама привчили хлопчика не цуратися сільської праці. І він ріс привітним, щирим, трудолюбивим. Його голубі очі світилися від радості, коли батько дозволяв йому порпатися біля старенького «Мінчака». Останнім часом ця «техніка» стала часто підводити: то не заводиться, то раптом колесо спустить. Сашко старанно мив домашнього «годувальника», слідкував, щоб деталі були вчасно змащені. Ще б пак: саме на ньому батько їздить на роботу, бо ж працює у сусідньому селі на пилорамі.

Завтра неділя. Сашко ще в середу домовився з однокласником Ванею піти на рибалку. Дуже вже полюбляв він рибалити. Це захоплення успадкував від батька, завзятого рибалки.

Водойм, де водиться риба, поряд з селом хоч відбавляй. Хочеш – їдь на Ворсклу, а хочеш – на Тагамлик. А можеш і на Велике Болото, там і щука клює. Та мама боялася відпускати сина далеко від дому. То нічого, що він з товаришем. Ще зовсім діти. Чи зможуть дати собі раду, коли трапиться щось непередбачуване?

Та до озера Свяченого Сашка відпускали без вагань і самого. А що: і від дому близько, і безпечно, бо біля озера завжди є хтось з односельчан-рибалок. Звечора малий рибалка накопав черв’яків. На грядці, де росли дбайливо посаджені мамою помідори, зловив цю кляту хижачку-медведку, яка вже встигла зіпсувати майже половину посадженого. А що, як на цей «делікатес» клюне величезний карась? Добре було б. Батькові на рибалці завжди таланить, а він, Сашко, чим гірший. Тетяна збудила сина з першими півнями. Надворі ще сіріло, а хлопчик вже поснідав. Під старою яблунею стояла вудка. Батько перед рибалкою завжди її туди ставить. От і він теж вірить, що коли вудка «переночує» під яблунею, то рибалка буде вдалою.

Де ж Ваня? От сонько! Адже ж домовлялися… Сашко не раз помічав, що Ваня не дотримується обіцянок. І між ними часто виникали суперечки саме через це. Може йому зателефонувати? Ні, нехай собі спить, коли він такий необов’язковий. Сашко вирішив не брати телефон з собою на рибалку, бо прокинеться Ваня і буде надзвонювати, відривати від діла, рибу лякати.

Час вирушати, вже на сході піднімається вмите ранковою росою сонце. Хлопчик перевірив, чи нічого не забув. Ноги самі вели з двору. Сусідська Мурка біжить слідом. І як вона знає, коли саме Сашко на рибалку ітиме? Хоча, кішки – тварини розумні…

*************

До лісового озера Свяченого рукою подати. Хлопчик міг би із зав’язаними очима пройти цей шлях і не помилитися. Він часто ходив цією стежкою до лісу: весною – щоб нарвати мамі букетик сон-трави, влітку – щоб назбирати лікарських трав. Бабуся Надя навчила його добре розбиратися у лісовому різнотрав’ї. Не раз лісові трави допомагали всій родині взимку, коли підкрадалася клята застуда. Восени – він завзятий грибник. І родина ласує зібраними грибами, та ще й на сільському базарі мама продає. Гордиться Сашко, бо на виручені від продажу грибів гроші мама купує ласощі для його маленьких сестричок. А їх у нього трійко.

Стежка прудко бігла вперед. Нарешті серед соснового молодняка завиднілося озеро. Бабуся розповідала, що колись навкруги озера лісу не було, а коли у Малій Перещепині створили лісництво у п’ятидесяті роки двадцятого століття, то сосну насадили жінки – вдови села.

Ось і берег озера. Свячене – невеличке, його береги густо поросли очеретом та рогозом. З усіх боків водойму оточує сосновий ліс. Старожили села розповідали, що озеро утворилося дуже давно, дякуючи підземним джерелам, які б’ють на правому березі. Вони і поповнюють його водою, не дають обміліти. Своєю назвою водойма завдячує старій сільській церкві, яка знаходиться недалечко. Колись, на цьому місці жив селянин на прізвище Сердюк. Збудував він власними руками велику хату. Був добрим господарем. А після його смерті сільська громада облаштувала у цій хаті церкву, бо у Малій Перещепині на той час церкви були зруйновані, або ж згоріли під час пожежі. І так, як Покровська церква знаходилася недалеко від озера, то на Водохрещу місцевий батюшка разом з селянами проводив там обряд освячення води. Звідси і пішла назва озера – Свячене.

Сашко поцілував натільний хрестик, що завжди був у нього на шиї і закинув вудку. У лісі скрекотали сороки, десь далеко «рахувала» роки зозуля. Сонце піднімалося над соснами. Хлопчик пильно слідкував за поплавками. Клювало з самого ранку. Малий рибалка ледь стримував радість.

«Піду додому тоді, коли наловлю повне відерце»,  – вирішив він.

Десь у селі загуркотів трактор. А луна пішла лісом, ніби він працює десь біля озера. Потім все стихло…

Та раптом Сашко почув страшенний тупіт кінських копит. Наляканий хлопчик сторожко озирнувся навкруги. Земля гуділа, серце в грудях хлопчика тривожно билося. І тут він побачив, що до озера мчали вершники на конях.

Господи! Скільки ж їх?! І яка страшна сила несе їх сюди? Від куряви різало в очах, серце ледь не вискакувало з грудей. Хлопчик розгубився, а потім, згадавши що він недалеко від дому, опанував свій страх, став пильно вдивлятись у те, що відбувалося. Саша згадав, як на останньому уроці історії вчителька розповідала про те, що протягом короткочасного існування Великої Болгарії південні райони Полтавського краю стали зоною взаємовпливів болгарських племен і слов’ян. Страх почав відступати, а потім і зовсім зник.

А тим часом на березі Свяченого стало людно. Та це ж воїни хана Кубрата! Побачивши хлопчика-рибалку з чималим уловом, вони лагідно посміхалися. Їхні смагляві обличчя світилися добротою. Мабуть кожен згадував про свого синочка, якого давно не бачив за бойовими походами.

Один із воїнів підійшов до Сашка і, погладивши сильною рукою його білочубу голову, з посмішкою став щось говорити. Його очі випромінювали радість і доброту. Хлопчик теж посміхався у відповідь, дослухався до кожного слова воїна та мова була зовсім незрозуміла. Подумки малий рибалка поклявся собі, що обов’язково вивчить болгарську, щоб наступного разу при зустрічі все розуміти. Воїни-болгари розсідлали коней. Ті жадібно стали пастися на соковитій траві, потім пили прохолодну воду з озера. Запалали вогнища. Болгари посідали навкруги. І тоді хлопчик вирішив пригостити їх свіжозловленою рибою. З вдячністю прийняли вони гостинець. Скоро в казані забулькала юшка. Серед воїнів було чути пожвавлення, лунав сміх. Сашко був радий, адже ж як не крути: воїни-болгари – гості в його селі. А яка ж юшка без хліба? І тоді хлопчик вирішив швиденько збігати додому по хліб, адже учора, вже пізно ввечері, мама напекла свіжих паляниць. Він швидко підхопився і… прокинувся.

Було вже по обіді. Вдома мабуть зачекалися, хвилюються. Який же цікавий сон приснився! Кому розкажи – не повірять.