№32 “У місті Заклиначів Дощу”

Лапаті сніжинки кружляли в повітрі і тихо сідали на пухку, мов вата ковдру, прикрашену сонячними блискітками. Білі шуби на деревах мерехтіли, виблискували, переливалися на сонці, створюючи казковий настрій. Сніг все ішов та ішов, поглинаючи мої думки та  віддаляючи мене від реальності. В такі миті я найбільше люблю читати , закутавшись у теплу ковдру, з чашкою гарячого какао в руках. Так було і цього разу. З головою занурившись у  «Хроніки  шукачів світів» (це одна з моїх найулюбленіших книг), я полинула у  далекий  незвіданий вир подій. Здригнулась від чийогось дотику до мого плеча. Повернувши голову, завмерла – біля мене стояв Оскар – головний герой книги.

-Привіт, – сказав він і посміхнувся, – я знаю, ти давно хотіла побачити мене. Він наблизився  і простягнув руку.  Я стояла, немов зачарована, боячись поворухнутись, щоб не зупинити цю казку, мрію, яку я так хотіла здійснити. Рука сама лягла  в його долоню. Ми перетворилися на дві великі сніжинки, схожі на ті, якими я милувалася кілька хвилин тому, і не сказавши жодного слова, полетіли. Ось нарешті я побачу все те, що вимальовувалось у моїй уяві!

-Куди саме ти хочеш потрапити? – запитав Оскар.

-Я хочу побувати у місті Заклиначів Дощу.

-Тоді сміливіше лети за мною.

Крізь білосніжні, обрамлені золотистим сяйвом сонця хмари, виднілася Країна Дощів, огорнута легким туманцем. Величні храми, розкішні замки, привітні люди – все це надавало місту свою, нікому не підвладну атмосферу. Підвісні мости, що висять над безоднею заворожували своєю досконалістю та вишуканістю. Будиночки, вбудовані  у скелі, більше нагадували пташині гнізда, над якими попрацював креативний дизайнер. Люди пересувалися граційно та легко, ніби зависаючи у повітрі.

-Подобається?

-А як же!

Далі ми звернули на підвісний міст, на іншому боці якого був вхід у скляний палац.

-Тихо! – прошепотів Оскар.

Ми підкралися до входу  величезної зали і я побачила,  як чоловік у водяній мантії збирав величезні хмари навколо міста.

-Пішли, заховаємось у дирижаблі, бо зараз почнеться рясний дощ.

-Бачиш он ту гору? В її підніжжі знаходиться печера, яку називають «Скляним прокляттям». Летіти туди довго, але якщо хочеш подивитися…

-Так! Дуже хочу!

В печері було темно, але від цього не менш загадково. Несподівано з гучним гуркотом закрились ворота печери. З переляку я підстрибнула і зрозуміла , що я у своїй кімнаті. За вікном все ще ішов сніг. Ось одна величезна сніжинка сіла на шибку і зникла, залишивши слід у вигляді літери О. А може це не сон і ми з Оскаром знову зустрінемось  та продовжимо захоплюючі подорожі.

-До завтра, Оскаре! – помахала я сніжинці.

Сподіваюсь, далі буде.