№3 “Сльози доброти” Казка

Сталося це взимку. За вікном – холодний сніжний вечір.

Петрусь сидів в інвалідному візочку, поряд потріскували дрова в каміні. Хлопчик  обожнював сидіти тут ввечері та ділитися думками зі своїм вірним собакою Арчі. Він дуже любив його. Песика подарували хлопчикові ще у п’ять років і той завжди був поруч. Вірний друг сидів навпроти й уважно слухав Петруся. Арчі дуже сумував  через те,  що  хвороба прикувала хлопчика до інвалідного візка ще з дитинства. Але він  не втрачав надії на одужання, а Арчі його підтримував.

Аж раптом  Петрусь побачив блиск в очах собаки і  кинувся до дверей. Хлопчик різко підвівся, не збагнув, що став на ноги. Непевними кроками Петрусь підійшов до дверей. Арчі дуже голосно гарчав, тож він їх відчинив. Десь далеко угорі виднілося сяйво,  яке з кожною секундою ставало ближче і ближче. Обоє задивилися на це диво із великим здивуванням.

Вони зрозуміли, що до них наближається велетенська зірка,але то був інопланетний летючий корабель. Зупинився перед будинком, люк відчинився і Арчі,  зачарований побаченим, застрибнув  у нього і зник всередині корабля. Петрусь не міг залишити вірного друга , і  не вагаючись, поспішив за ним… Коли  зайшли до кабіни пілота,  хлопчик побачив панель управління та монітор, такі ж, як і в його комп’ютерній приставці, тож він сів за кермо корабля. Натиснувши кнопку «Запуск» та потягнувши важіль  швидкості на себе, Петрусь завів апарат і плавно рушили з місця. Юний пілот вправно вів транспорт і рухались на великій швидкості  вперед. Хоча робив це вперше, не рахуючи  комп’ютерної гри, але  його це  чомусь не здивувало.

Арчі ходив по кабіні, роздивлявся довкола.

– Вставай з крісла, ми невагомі, тож можемо розім’ятись і політати разом, – людським голосом сказав Арчі.

Спочатку Петрусь дуже здивувався, але здогадався, що тут це звичайне явище, він усміхнувся Арчі та кивнув головою.

Петрусю було трохи страшно, але він не хотів, щоб песик, який вже все оглянув першим, зрозумів це. Тож він, як справжній маленький космонавт, почав повільно та обережно рухатися  кораблем,оглядати все навкруги, щоб призвичаїтися до невагомості .

А як гарно  у відкритому космосі:  зорі яскраво світяться, і десь унизу на краю Всесвіту  крутиться, як м’ячик, тепла, блакитно-зелена планета Земля. На цей раз Арчі сів за кермо, і як  Петрусь, вправно керував кораблем. Хлопчику було цікаво, але трохи боязко.

– Арчі, – ласкаво звернувся Петрусь до свого вірного друга. – А до

якої планети ми летимо?

– Планети Турбо, – намагається пояснити Петрусю песик. – Там потребують нашої допомоги

– А як ми тоді доберемося до неї ? – з острахом спитав хлопчик.

– Хороше питання… До неї ми найближче, – приховуючи щось,

невпевнено каже Арчі, – але, є ще одна проблема…

– Обережно!!! – перебив хлопчик друга, хапаючись за кермо.

Зайняті розмовою, друзі  мало не врізались в метеорит. Якби не Петрусь, страшно й подумати,  що могло статися…

– Дякую! – сказав песик, облизавши свого маленького хазяїна.

Петрусь у відповідь почухав свого неуважного друга за вухом.

– Давай краще пошукаємо, що можна перекусити, – запропонував зголоднілий  Петрусь, бо саме зараз  вдома вони б вечеряли. Друзі роззирнулися довкола і побачили комірку з написом «Космічна їжа». Вони відкрили її і дістали тюбик, на якому було написано «Плов» та бляшанку з молоком, а для Арчі знайшлась ще й кісточка . Песик гриз її, пробуючи  на смак. Чесно кажучи, вона йому не дуже сподобалася, це, звичайно, не та смачна кісточка, яку давали вдома Арчі. Та й Петрусева вечеря не була такою  смачною, як мамина. Але вибору в них не було, тож вони пораділи, що мали хоч якусь їжу. Їхній корабель зупинився.

– Я вийду через люк ,- сказав Петрусь. – Хочу  поексперементувати  та

пофотографувати,  нехай вчителька з біології здивується таким світлинам  і поставить мені дванадцятку.  А ти будеш тримати мене за мотузку.

Петрусь опинився у відкритому космосі. Як тут було гарно! Він фотографував все, що можна було, на свій  фотоапарат. Коли маленький дослідник досхочу намилувався, він смикнув за мотузку. Арчі зрозумів сигнал Петруся і повільно потягнув його назад. Але наблизившись до люка, хлопчик  зрозумів,  що став завеликим. Збільшився від атмосферного тиску, бо знав про це з наукової літератури. Арчі міцно обмотав кінець мотузки за важіль, який стирчав посеред кабіни. Він побачив комірку з написом «Надзвичайні ситуації». Відкривши її, пес дістав флакон з написом «Невагомість-Зменшення». Взявши ліки в зуби, він підійшов до краю люка, розтиснув щелепу і випустив флакон. Петрусь вправно піймав його, хутко відкрив і випив майже половину баночки. Коли хлопчик зменшився, Арчі затягнув його до кабіни. Все ніби минулося, але обоє зрозуміли, що Петрусь став дуже маленький, навіть менший за Арчі. Тоді пес дістав баночку з написом «Збільшення», і дав її хлопчикові. Петрусь спочатку прочитав інструкцію, а потім вже випив потрібну кількість рідини. Він почав збільшуватися і став знову нормального розміру.

– Ще довго летіти? –  спитав, виснажений пригодами Петрусь. Арчі й сам не знав відповіді на це запитання.

І раптом ввімкнувся монітор, на екрані з’явився якийсь чоловік. З першого погляду було зрозуміло, що то істота з іншої планети: в нього була велика голова в порівнянні з його тілом, з широким лобом і видовженою борідкою. Очі були великі, металево-сірого кольору, маленький, наче вдавлений всередину ніс. Вигляд у нього був добрий, але дещо беззахисний.

Петрусь з Арчі не встигли отямитись, як почули голос чоловіка, він говорив на якійсь незрозумілій мові, вони не знали, що в цей момент сталося, але прибульця вони розуміли. Незнайомець сказав, що запрошує їх на свою планету Турбо у дуже важливій справі, але подробиці їм повідомить при зустрічі,  коли вони прибудуть до місця призначення. І ще раз попросив у них вибачення,  але наголосив,  що справа дуже важлива. Друзі помітили, що хоч інопланетянин  був дуже ввічливий, але обличчя в нього було ніби в робота, не виражало ніяких емоцій.

–   Ось  це і є наше призначення, – сказав песик.

Нарешті мандрівники побачили різнокольорову кулю, до якої наближався їхній корабель. То, напевно, була планета, на якій їх чекали. Вони здійснили посадку і вийшли з корабля. Довкола  побачили незвичайний дивовижний пейзаж. У них під ногами простелилася галявина з надзвичайно яскраво-зеленою травою. Навколо неї росли велетенські чудернацькі квіти з фіолетовими, червоними, жовтими, блакитними стеблами і листками та золотими і срібними квітками. Поруч росли ще більші дерева дивовижної форми. Одні, наче вирізані зі скелі, інші – плелися, як виноградна лоза, а треті – мали такі величезні листя,  що довкола робили цю галявину тінистою і таємничою.

Їх зустрів чоловік, що був на екрані. Позаду нього були ще декілька схожих чоловічків. Він  представився і виявилося, що це король  планети Турбо, запрошує гостей до свого замку. Друзі поспішали за ним, роззираючись довкола, а за ними йшли інші інопланетяни, які охороняли гостей від небезпечних тварин, що водилися у цих лісах.

Вони підійшли до замку, схожого  на кришталеві вулкани, які мовбито були  зліплені докупи, переливалися і виблискували, засліплюючи очі. Чоловічки, які стояли біля входу, вклонилися своєму королю й відчинили двері. Ввійшовши до замку, вони опинилися у великій вітальні, яка також була вся із кришталю. У ній було не чотири кути, як у звичайній кімнаті, а вісім. І, як потім з’ясувалось, всі кімнати були різногранні.

Посеред величезної кімнати сиділа дівчинка на інвалідному візку. Петрусь згадав себе, і по його обличчю потекли сльози, але дівчинка не зрозуміла, що трапилося і запитала в батька :

– Хто це? Чому в нього течуть прозорі краплі з очей? Він хворий?

Хлопчика це вразило, він витер сльози. Король сказав:

– Це моя донька і спадкоємиця престолу Аніла. Вона і є тією причиною, чому я запросив вас до себе. Уже багато років вона хвора і не може підвестися з інвалідного візка. Врятувати її може тільки землянин,який відчував щось подібне,але як саме – мені невідомо. Ти вже, мабуть, здогадався, що жителі моєї планети наділені інтелектом, але почуття їм невідомі.

Петрусь підійшов до принцеси ближче. Його вразило її худорляве обличчя з блідою, аж прозорою шкірою. На ньому, як два смарагди, виблискували велетенські темно-сині очі. У неї, на відміну від інших мешканців планети, яких Петрусеві довелося вже бачити, на голові було гарне чорне волосся, із сріблястими пасмами, заплетене у безліч кісок. Він сказав:

– Ваша величносте, ми з моїм другом Арчі дуже раді з вами познайомитись. Ви запитували, що то капало з моїх очей, то були сльози. Вони з’являються у людей, коли їх щось сильно вражає, коли їм когось жаль. Невже ви ніколи нічого не відчували? Принцеса відповіла  ніжним і  дзвінким, як гірський струмок, голосом:

-Я також дуже рада знайомству з вами. Ви можете звертатися до мене Аніла, або як ще мене називає тато – Ані. Я не знаю, що таке відчувати біль або радість, але я дуже хотіла б цьому навчитися. Наша планета дуже розвинена, розумні роботи можуть виконати майже будь-яке твоє бажання, різну роботу. Життя на нашій планеті легке і безтурботне! Але не знаємо, що таке співчуття, милосердя, кохання.

– О, та Ви, мабуть, дуже щасливі! – сказав Петрусь.

– А що таке щастя? – запитала  дівчинка. Петрусь розгубився, а потім поглянув довкола і, глянувши на Арчі, який з нахиленою набік головою, висунувши свого червоненького язика, слухав їхню розмову, сказав:

–  Це коли в тебе є вірний друг! Коли надворі світить сонце, тепло і на душі радісно! Коли в тебе є батьки, які тебе люблять і піклуються про тебе! Коли в твоїй родині всі здорові!

Аніла слухала Петруся і її очі  ще більше розширились і засяяли, на обличчі з’явилась ледь помітна, ніжна посмішка.

Пройшов деякий час. Хлопчик з дівчинкою багато спілкувались. Він розповідав, як на Землі діти навчаються, займаються у спортивних секціях, відпочивають, грають. Петрусь вивозив Анілу на вулицю на інвалідному візку. Вони прогулювались, грали з Арчі в гру, кидаючи по черзі йому палицю, а він приносив її назад. Їм було дуже гарно, весело.

Одного разу під час такої прогулянки з лісу вибіг дикий собака. Він був велетенських розмірів, значно більший за Арчі. Йшов прямо на дітей і злісно гарчав. Арчі ,який саме повертався з палицею, кинувся на дикого звіра, але той, піднявши свою міцну і довгу лапу підфутболив пса,  як м’ячика і  той відлетів і впав, наче мертвий. Дикий пес вже не бачив перешкоди і приготувався  напасти на беззахисних дітей. Та раптом Аніла підвелася з візка, стала на повний зріст і закричала, піднявши руку догори:

– Ану, геть!Відступись! – Але звір все ще злісно гарчав. Тоді принцеса натиснула кнопку на пульті від візка, тварину вдарило струмом і вона впала замертво. Почувши шум, прибіг і король разом з охоронниками. Він побачив, що його дівчинка сама стоїть на своїх ногах, притримуючись за плече Петруся. Він підбіг обняв доньку і в їхніх очах заблищала та сама рідина, яку називають сльози. Король повернувся до хлопчика і сказав:

– Ти врятував мою доньку і всю нашу планету, адже ти її вилікував завдяки своїй небайдужості і тепер всі ми також здатні відчувати, ми можемо не тільки служити один одному, а й дружити, допомагати, співчувати, кохати один одного. Для нас це дуже важливо, тож проси в мене, що хочеш!

Петрусь поглянув на свого нерухомого друга, підійшов до нього і благаючи попросив :

– Ви можете йому чимось допомогти?  Аніла підійшла до Арчі,  зняла зі своєї шиї ланцюжок на якому висів кришталик і доторкнулась ним до грудей песика. І раптом Арчі ворухнув вухом, розкрив очі і тихенько заскавчав. Принцеса сказала :

– Він ще слабкий, але незабаром одужає. Дівчинка підійшла до Петруся, протягнула йому кришталик і сказала :

– Ти скоро повернешся додому,  я хочу, щоб цей амулет нагадував тобі про мене. Хлопчик взяв подарунок і друзі обнялися.

Через деякий час Арчі одужав і настав час вирушати на Землю. Усі вдячні жителі планети Турбо прийшли проводжати землян. На галявині стояв їхній корабель. Вони попрощалися, Петрусь потиснув руку королю та обійнявся з  Анілою. Зайшли до корабля і на моніторі почав іти  зворотний відлік : «Чотири, три, два, один, пуск!».

Коли Петрусь відкрив очі, він лежав на підлозі своєї кімнати і його щоку лизав Арчі. Він зрозумів, що це був лише  сон, але в руках у нього був амулет. Візок його стояв далеко, тому він спробував підвестись на ноги. І сталося диво: хлопчикові вдалося це зробити. Він підійшов до відчиненого вікна і побачив яскраву зірку, що віддалялася. То була його щаслива зірка…