№23 “Проект ЖИТТЯ”

Іноді здається, що ти – це надзвичайно важливе явище на Землі, а твоя особлива місія на ній створити де що вкрай необхідне. Так сталося і зі мною, коли я був зовсім маленьким хлопчиком.

У той час навчаючись у школі, захоплювався математикою і хімією. Одного дня мені відкрилося те, що потім стало справою усього мого життя.

Був сонячний весняний ранок, я визирнув у вікно і побачив чудернацький автомобіль з незрозумілим логотипом на капоті. З нього вийшов середніх літ худорлявий високий чоловік, охайно одягнений із  виправкою. Він пішов убік нашого під’їзду. «Цікаво, – подумав я, – до кого він приїхав?» Але через пару хвилин вже в наші двері хтось подзвонив.

Тато відкрив двері, і я побачив того чоловіка, якого щойно розглядав у вікні. Вони про щось поговорили, і батько покликав мене до себе. Я з цікавістю підійшов. Тато пояснив мені, що цей чоловік запитує саме мене. Тоді, у віці 14 річного хлопчика, мені було не зрозуміло, чим я можу бути цікавим такій людині.

Чоловік посміхнувся і представився як Микола Тарасович – агент центру біоінженерії  з відділу розвідки нанотехнологій.

«Ого», – подумав я. Це ж те, про що я так мріяв кожного дня. Від несподіваності на кілька хвилин утворилася мовчазна пауза. Потім я ніби прокинувся і, вибачившись, також представився, хоча потім зрозумів, що Микола Тарасович і так добре знає, як мене звуть.

Тато запросив гостя зайти, але він вибачився і сказав, що дуже поспішає. Та не зважаючи на свою зайнятість, особисто хотів запросити мене на наукову конференцію, яка відбудеться за два тижні, але обов’язкова умова, щоб прийняти участь у конференції, я повинен був прийти з надзвичайною ідеєю та її планом розвитку, яка буде цікава усьому світові. Микола Тарасович попрощався і пішов так само швидко, як і з’явився.

Цей візит дуже схвилював мене. Ось вона можливість зробити у житті щось надзвичайно корисне. Але що?! Я не міг думати більше ні про що, окрім того, як знайти ту саму надзвичайну ідею. У голову не приходило ні чого цікавого. Все вже хтось створив, побудував, винайшов. Ввечері сівши біля вікна і дивлячись в темряву неба, мене осяяла дивна думка, що звідти за мною хтось уважно спостерігає. Але ще раз уважно придивившись, зрозумів, що певно це мої фантазії, і пішов готуватися до сну. Коли я вже ліг у ліжко, знову з’явилося відчуття, що за мною хтось стежить з неба, я вже хотів піднятися і підійти до вікна, як поряд на стіні з’явилася цікава світла цяточка, яка потроху почала збільшуватися і перетворюватися на невеликий за розміром екран, на якому відображалися цікаві формули, схожі на ті, що складали на уроках з хімії. Я протягнув руку до столу на якому лежала стопка чистих паперів та ручка, узявши їх, хотів вже почати записувати, як усе раптом зникло. Мені стало водночас сумно і смішно, сумно, що не скористався нагодою спіймати ідею, а смішно, що повірив у те, чого нема! Я поклав назад усе, що приготував для запису, і накрився з головою та хотів чим швидше заснути. Але з’ясувалося, що після цієї події, це зробити не легко, в голову весь час лізли думки про те, хто це міг транслювати на стіну хімічні формули, та що мені хотіли пояснити або розповісти вони, і хто вони такі? Поки думки плуталися у голові, я заснув.

Зранку я прокинувся бадьорим, з відчуттям легкості та впевненості у собі та відпочивши як ніколи. Підійшов до свого столу, щоб перевірити, чи нічого не забув покласти до наплічника на уроки, як несподівано побачив квадратний клаптик паперу, на якому була каліграфічно виведена усього одна незрозуміла формула. Ця формула була мені не відома, і ні на що не була схожа. Я узяв цей клаптик і поклав його собі у кишеню та пішов до школи на уроки.

День пролетів швидко. Уроки були цікавими і не складними. Увесь день я не випускав з рук той клаптик паперу з формулою, яку знайшов у себе на столі. Ще до уроків я встиг підбігти до вчителя з хімії, та вона зовсім не змогла мені ні чим допомогти. На великій перерві я відшукав вчителя з фізики, але і він тільки розвів руками та потиснув плечима. Я дочекався закінчення уроків і прибігши додому,  занурився в Інтернет з надією знайти, хоч щось, що підкаже сенс цієї формули. Провівши більше двох з половиною годин в Інтернеті, – стало зрозуміло, що бажання швидко знайти відповідь на питання «що це є?» провалено. Та бажання розібратися не покидала мене, а тільки ще більше розпалювало зацікавленість.

Мама покликала мене вечеряти. Коли я сів з батьками за стіл, тато помітив мій розгублений та стурбований стан. Він запитав мене, чи усе гаразд. Я мовчки кивнув головою та без особливого бажання почав їсти. Тато уважно подивився на мене і сказав; «Слухай синку, коли я був малою дитиною і в чомусь не міг розібратися, то відкладав це не надовго, а потім знову повертався до цього питання, і воно розкривалося переді мною вже зовсім інакше і я розбирався і розумів те, що нещодавно було занадто важким». Доївши, я подякував батькам, і знову повернувся до своєї кімнати. І тут мені в розум прийшла смішна на той час думка, записати цю формулу навпаки, як у пригодницьких романах. Та зрозуміло це результату не дало, але ця маніпуляція наштовхнула мене на думку, що може бути інша послідовність складових формули. Я надрукував у комп’ютері складові формули, будувавши її стовпчиком одну над другою, і тут з комп’ютером почало відбуватися щось неймовірне. Рядок за рядком на синьому тлі побігли цифри, букви латиницею, символи. Потім раптово усе це зникло і на екрані монітору  з’явилося слово «ЖИТТЯ». Почекавши ще трохи, я натиснув мишкою на це слово, і переді мною з’явилася не складна задачка з хімії. Я зрозумів, що її треба терміново розв’язати, бо у верхньому лівому куту монітору став працювати таймер. Розв’язавши задачку, переді мною з’явилася нова, але зараз вона вже враховувала і знання з предмету фізики. Я майже закінчив її вирішувати, але не як не виходила остання дія. Час на таймері спливав, я почав нервувати. В останню мить формула склалася і задачка була розв’язана. Я з легкістю зітхнув. Та через мить з’явилося дуже не зрозуміле завдання на моніторі ПК. Де було потрібно скласти свою задачку, користуючись даними двох попередніх, розв’язаних мною. Але часу цього разу на таймері було не одна хвилина, а усього тридцять секунд. Я відчував, як серце колоталося у мене в грудях, в голові відчув як відбивається пульс. У цей момент у кімнату зайшла мама, подивилася на екран і сказала: «Що, синку, вирішуєш задачку про життя?». Тільки зараз я зрозумів татові слова, які він казав мені під час вечері. Треба подивитися на завдання з іншого боку. За останні п’ятнадцять секунд в мене склалася задачка, яку від мене вимагало завдання у комп’ютері. Таймер зник, а під моєю задачкою з’явився підпис: «Молодець! Ти прекрасно впорався з поставленим завданням. Але це ще не все. Подивись уважно на свою задачу – це і є та ідея, яку ти так старанно шукав, а план розв’язання цієї задачі вже тобою самим написано в умовах. Та це теж ще не все – розв’язанню цієї задачі ти присвятиш усе своє життя, та у кінці кінців врятуєш життя інших, та подаруєш людям на планеті можливість бути здоровими, радіти життю. Успіхів тобі, юний геніє».

Прочитавши не один раз це повідомлення, я звернув увагу, що слово «ЖИТТЯ» у ньому зустрічається багато разів і пригадав, що на початку усіх задач було написано саме це слово! Мені здалося, що все відбувалося декілька хвилин.  Піднявши очі на годинник, я побачив на ньому цікавий час 00:00:00; ніби з цієї митті моє життя почало новий відлік.

Дуже втомлений упав у ліжко і міцно заснув. На ранок мені здалося, що сонечко світить особливо, повітря чисте й незвичайно свіже, і життя стало особливо відповідальним.

Прийшовши на уроки, зрозумів, що час для кожного з нас надзвичайно дорогоцінний, а усі знання, що даються на уроках, неймовірно важливі. Я був дуже щасливий, що зміг впоратися з поставленими переді мною задачами завдяки своїм знанням. Та розв’язання моєї головної, особистої задачі було ще попереду.

На науковій конференції мою ідею та план її втілення презентував сам Микола Тарасович. Професорський консиліум вирішив, що проект «ЖИТТЯ», який я підготував, має надзвичайно  важливе значення і перспективне рішення. Мені дозволили відвідувати лабораторії академії та проводити там необхідні дослідження.

Йшов час. Я закінчив школу та вступив до університету, де продовжував працювати над проектом «ЖИТТЯ». Тут я познайомився з чудовою й дуже розумною дівчиною Олесею. Весь час ми проводили разом у лабораторіях, досліджуючи нові й неймовірні відкриття проекту «ЖИТТЯ», а саме, можливості людського організму.

Та, якось одного ранку, Олеся не прийшла до лабораторії. У цей день ми повинні були разом провести надзвичайно важливе дослідження, я був впевнений, що  Олеся в жодному разі б його не пропустила. Я вирішив подзвонити Олесі, але телефон не відповідав. Тоді я подзвонив її мамі. Мама відповіла, що Олеся серйозно захворіла, та крізь сльози додала, що напевно проект «ЖИТТЯ» мені прийдеться закінчувати самому.

Я дуже засмутився і зрозумів, що з моєю найкращою помічницею та другом сталося щось дуже страшне. Тоді запитав маму, де зараз знаходиться Олеся. З’ясувавши адресу лікарні і не розуміючи чимдуж полетів до неї.

У лікарні мене довго не пускали до неї. Довелося звернутися за допомогою до Миколи Тарасовича. Коли я потрапив до палати, то побачив Олесеньку дуже блідною, та ніби прозорою.

Розпитавши її про те, що трапилося з її здоров’ям, мені стало зрозуміло: генетична спадковість зіграла роковий жарт і у Олесі дуже складна форма раку. Ми обоє знали, що наш проект був присвячено вирішеною саме цієї проблеми, та також були гарно обізнані, що до завершення нашого проекту «ЖИТТЯ» ще далеко. Поборовши свої сумніви, я запропонував Олесі використати нашу наукову розробку з проекту «ЖИТТЯ», а саме, провести останній етап дослідження на її хворобі, щоб створити необхідні ліки та остаточно перемогти лютого ворога багатьох хворих на рак. Олеся посміхнулася і відповіла, що саме про це вона хотіла мене попросити.

З цієї хвилини відповідальність моя стала ще більшою. Я ні в якому разі  не хотів нашкодити, аби втрати свого найкращого друга, помічника, однодумця, та ще й дуже гарну розумну Олесю. Мої почуття та симпатії підказували, що це флюїди любові один до одного – чисті, прекрасні, які не повинні так несподівано обірватись між нами.

Провівши усі необхідні попередні аналізи крові Олесі, я працював з ранку до вечора, щоб завершити обробку інформації з аналізів для створення поетапного лікування. Кожного разу, коли я відвідував Олесю, то давав їй потайки від лікарів нові розроблені мною ліки, вивчаючи в лабораторії аналізи крові Олесі після прийому ліків.

Випускний іспит пролетів непомітно. Майже не спав, і рідко вистачало часу, щоб добре поїсти: я схуднув і осунувся. Мої батьки, помітивши складну ситуацію, стали за мене хвилюватися. Мама частенько забігала в лабораторію, щоб мене підгодувати. Тато намагався підтримувати морально, коли щось йшло повільно або не так, як я хотів.

Олеся гарно трималася. Лікарі дуже дивувалися її оптимізму і те, як вона мужньо тримається.  Вони розуміли, що з такою хворобою немає жодного шансу на одруження. А ми з Олесею наполегливо потайки продовжували боротися за її життя завдяки нашому спільному проекту. Лікарі дуже дивувалися стану Олесі, тому що зазвичай ця хвороба вбиває молоду людину за три місяці і ліків ніяких нема, а наше лікування потайки продовжувалося вже півроку.

Кожен день був для нас з Олесею справжнім випробуванням. Вона мужньо боролася з страшними болями, які викликала хвороба. «Хвороба не розуміла, чому вона не може завершити свою справу так легко», а я продовжував наполегливо розробляти, удосконалювати формули і створювати ліки у проекті «ЖИТТЯ».

Прийшовши одного дня з новими ліками до палати моєї Олесеньки, я не побачив її на ліжку. Стрімголов я побіг до головного лікаря, він мені пояснив, що Олеся в реанімації, і що її стан різко погіршився, вірогідно до кінця дня вона не доживе!

На моє запитання, що саме сталося, лікар мені сказав, що в палаті у Олесі носом пішла кров і вона втратила свідомість. Я миттю побіг в палату, щоб узяти зразок крові Олесі з простирадла, але я не встиг постіль вже прибрали. Я запитав медсестру, де я можу знайти постіль Олесі. Медсестра дуже здивувалась і запитала мене, навіщо це потрібно. Я не знав, що сказати, тому відповів що  хочу побачити скільки вона втратила крові. Медсестра мені тихо розповіла, що тільки на наволочці є маленька крапля, уся кров потрапила на підлогу, яку вже прибрали. Я сказав, що не вірю і хочу особисто це побачити. Тоді вона дістала з пакунку постіль і показала мені цю маленьку краплю крові на наволочці. Я вихопив наволочку з рук медпрацівниці і побіг до своєї лабораторії так швидко, як тільки міг. Вслід я почув: «Що ви робите та що ви собі дозволяєте?» Коли я біг до лабораторії, мені здалося, що я тримаю в своїх руках не наволочку з краплею крові Олесі, а життя її як останній подих дорогоцінної  людини.  Добігши до свого комп’ютера у лабораторії, я намагався максимально сконцентруватися, мені здавалося  що мій мозок, який працював паралельно з комп’ютером, обробляючи усі знання, якими я володів, став працювати швидше самого комп’ютера. Раптом програма зупинилася під час обчислення і порівняння аналізу крові Олесі. Стало зрозуміло, що формула хибна. Усе навколо завмерло!!!

Та саме у цю мить я пригадав, як колись батько допоміг мені розв’язати дуже складне завдання простою порадою, яку я занотував.

Я відкрив свій робочий блокнот і побачив каліграфічно записані мною слова тата: «Коли у чомусь не можеш розібратися, то відклади це не надовго, а потім знову повернись до цього питання, і воно розкриється перед тобою вже зовсім інакше і стане зрозумілим те, що нещодавно було занадто заплутаним». У кінці тексту був приклеєний клаптик паперу з формулою мені недосяжною…

У цю мить мій мозок вигукнув: «Це ж так просто». «Це була та частина формули проекту ЖИТТЯ, якої так не вистачало, а тепер вже логічна і зрозуміла ланка формули для спасіння Олесі, яку ми так довго опрацьовували з нею».

Підхопивши увесь попередньо опрацьований матеріал який ми зробили з Олесею, я побачив недоліки, що були нами припущені при створенні формули. Ми не враховували, що ця хвороба постійно комбінується з ліками і виробляє свою власну захисну формулу, тому хвороба завжди була на крок попереду.

Відсутня частина формули дозволила створити кінцеву формулу для усіх різновидів хвороби раку, яка не дозволяє робити комбінування формули, тим самим утворювати нові клітини раку, простіше кажучи, рак потрапляв у залежність самознищення. Через три години вже ліки були готові для Олесі. Я дуже хвилювався, чи усе вірно зробив, тому що помилка це її життя. Викликавши таксі, я помчав до лікарні. Лікарі мені дозволили на хвилинку зайти до реанімаційної палати. Біля Олесі знаходились батьки, обливаючись сльозами, вони вже втратили віру на одужання єдиної доньки.  Я підійшов до Олесі, вона ніби мене чекала,  відкривши на мить свої оченята, щоб мене побачити в останній раз. Узявши за руку Олесю, я попросив вибачення у батьків і попросив залишити нас на одну хвилинку самих. Коли батьки вийшли, я поцілував Олесю у губи без її дозволу і дуже тихенько прошепотів її на вушко: «Люба, ти будеш жити». Її мізинчик в моєї долоні ворухнувся, як імпульс надії жити!!!

Витираючи свої сльози, щоб ніхто не побачив, я зробив ін’єкцію своїх ліків «ЖИТТЯ» . Покликавши батьків, вийшов із реанімаційної палати в очікуванні результату, увесь всесвіт для мене зменшився до очікування  переходу секундної, хвилинної стрілки, долаючи години.

Через три години Олеся відкрила очі, чим дуже і дуже здивувала лікаря,  який не приховував свого подиву. Олеся покликала мене і своїх батьків. Батьки не розуміли що відбувається. У реанімаційній палаті зібралися майже усі лікарі разом з головним лікарем, не усвідомлюючи що сталося, тільки ми з Олесею чудово убагнули що проект «ЖИТТЯ»  почав своє існування.

Я попросив усіх пробачення і вийшов з палати, щоб зателефонувати своєму керівнику Миколі Тарасовичу. І промовив проект «ЖИТТЯ»  почав своє існування!!! Наші ліки були досліджені отримали сертифікацію, а також  запатентовані і признані в усьому світі як ліки не надії, а як ліки «ЖИТТЯ» людства. Наші ліки подолали ще одну невиліковну тяжку хворобу людства – рак, з цієї миті світ став життєздатним.

На мою думку, час не тільки відраховує наші хвилини життя, а також час надає можливість долати труднощі завдяки нашій наполегливій праці в навчанні, праці з користю.

ЖИТТЯ – це час і знання, що примножуються і стають набуттям людства, в якому ми з вами усі беремо участь!!!

 

Лютий 2019 р.